Пробудження спадкоємця

Розділ 10

Наступного ранку після повернення до баронства Вова не став, як зазвичай, сідлати Хмарика. Лише закріпив на жеребці торбу з їжею, ковдру та кілька дрібниць. А тоді пішов до прибудови, де жила Ярина.

— Тітко Ярино — мовив він, — склади мені сьогодні компанію. Є дещо, про що хочу тебе розпитати. Речі у яких сам не до кінця розібрався.

Жінка відразу насторожилася. Вова це відчув. Втім причин відмовляти племіннику вона не мала. Та й пагорб добре проглядався просто із садиби. Нічого небезпечного там статися наче не могло.

Тож цього разу до пагорба вирушили удвох.

Дорогою майже не говорили. Хмарик спокійно брів позаду, зрідка фиркаючи. Вітер шелестів у високій траві, а сонце тільки починало підніматися над лісом. На самому пагорбі Вова розстелив ковдру під деревами й жестом запросив Ярину сісти. Та мовчки опустилася поруч, не зводячи з хлопця уважного погляду. Вова ж кілька секунд дивився кудись удалину, ніби збирався з думками. А тоді несподівано посміхнувся.

— Бачу, питань у тебе накопичилося чимало. То запитуй.

Ярина кліпнула очима.

— Хіба це не ти хотів мене про щось розпитати?

Вова тихо хмикнув.

— Можна й так сказати.

Він трохи помовчав, а потім зручно вмостився на ковдрі.

— Давай я краще розповім тобі одну цікаву історію. Можливо навіть вигадану. А вже потім, якщо захочеш, — обговоримо її.

Тепер Ярина дивилася на нього вже без удаваного спокою.

Надто серйозним був тон у хлопця.

— Жили собі чоловік із жінкою, — неквапливо почав Вова. — І був у них син. Добра була родина. Навіть більше — за службу граф пожалував чоловіку титул і землю. Живи та радій.

Його голос залишався рівним, майже відстороненим.

— Але одного дня на карету, в якій вони їхали, напали. Жорстоко. Безжально. Із усіх вижив лише малий хлопчисько. Та й то дивом. Довго лежав без тями, потім місяцями одужував…

Ярина непомітно стиснула пальці.

— І допомагала йому рідна тітка. Жінка не проста — місцева шептуха. Не маг, але й не звичайна людина.

Вова перевів на неї погляд.

— І от відчула ця жінка, що хлопець пробудився.

Тиша навколо ніби стала густішою.

— А це ж рідкість страшенна. Один випадок на тисячі. А може й на десятки тисяч. Самостійно пережити ініціацію…

Ярина мовчала.

Лише дивилася тепер уже дуже уважно.

— І зраділа вона, — продовжив Вова. — Бо маг у родині — це вже зовсім інше життя. Навіть не титул. Значно більше.

— От тільки згодом жінка почала помічати дивні речі. Наче й нічого явного… але племінник явно знав і вмів більше, ніж мав би.

Посмішка Вови стала ледь помітною.

— Те, що пробуджений організм починає сам себе лікувати — ще якось пояснити можна. Але коли хлопець поводиться так, ніби давно щось розуміє у речах, яких знати не може…

Він повільно похитав головою.

— А потім ще й від пагорба, де той полюбляє сидіти, силою почало тягнути.

Тепер Ярина вже навіть не намагалася приховувати напруження.

Вова ж спокійно повернувся до неї.

— Ну що, тітко Ярино? Цікаву я вигадав історію?

Він усміхнувся вже відкрито.

— Може, тепер у тебе й справді з’явилися питання? То запитуй. Від тебе я таїти нічого не збираюся.

— Хто ти?.. Що ти таке?.. — голос Ярини здригнувся.

Вона дивилася на хлопця перед собою широко розплющеними очима, і тепер у них уже не було лише підозри. Там був справжній страх.

Вова ж залишався спокійним.

Навіть трохи сумним.

— Людина, — тихо відповів він. — Справді людина.

Він ненадовго замовк, підбираючи слова.

— Так сталося, що хлопчик помирав. Навіть більше — уже помер. Тут. У цьому світі. А в іншому місці в той самий час помирала інша людина. Чоловік. І він теж помер.

Вова ледь усміхнувся.

— Але, схоже, у Всесвіту дуже дивне почуття гумору.

Ярина мовчала, боячись навіть поворухнутися.

— У чоловіка вже не залишилося тіла. Але дух… свідомість… називай як хочеш — виявилися надто сильними, щоб просто зникнути. А в хлопчика навпаки — тіло ще жило, хоча сам він уже пішов.

Він опустив погляд на власні долоні.

Маленькі.

Дитячі.

— І ось у якийсь момент вони… зустрілися. Обидва померли. І обидва водночас залишилися жити. Тут.

Вова торкнувся грудей.

— У мені.

Ярина повільно зблідла.

— Можна сказати, що ні хлопчика, ні того чоловіка більше немає. А є хтось інший. А можна — що ми обидва тут. Просто… змішані.

Він тихо видихнув.

— Тіло — від дитини. Пам’ять і досвід — від дорослого чоловіка. А враховуючи, що той чоловік був ще й магом… і далеко не слабким… то і пробудження, і деякі знання стають не такими вже дивними.

Після цих слів над пагорбом запала тиша.

Навіть вітер ніби стих.

Ярина дивилася на нього так, ніби вперше бачила.

І все ж, попри страх, вона наважилася поставити наступне питання.

— І… як мені тепер до тебе звертатися?.. До вас?..

На цей раз Вова всміхнувся вже трохи тепліше.

— До речі, що цікаво — ім’я в нас обох однакове. Думаю, це теж не випадковість. Що більше збігів, то легше таке… злиття.

Він злегка знизав плечима.

— Там мене здебільшого звали Володимиром. Але Вова мене цілком влаштовує. Та й зайвих питань від інших нам із тобою точно не потрібно.

— Нам?.. — Ярина напружилася ще сильніше. — Тобто… ти мене не вб’єш?

На мить Вова навіть розгубився.

— Вбити тебе?.. — він тихо фиркнув. — Та ні, звісно.

І вже серйозніше додав:

— Я справді завдячую тобі своїм існуванням. Після того як… сталося те, що сталося, я був настільки слабким, що вижив лише завдяки тобі.

Його голос став глухішим.

— Той хлопчик уже помер. Той чоловік — теж. А я… з’явився вже потім. І якби не ти — мене б також не стало.

Ярина мовчала.

А Вова спокійно продовжив:

— Тому я не просто не збираюся тобі шкодити. Навпаки. Я зроблю все, щоб твоє життя стало кращим. Довшим. Цікавішим.

Він подивився їй просто у вічі.

— Ти єдина людина в цьому світі, яка по-справжньому піклувалася про мене. І я таких речей не забуваю.

— Володимире… Вово… — Ярина все ще говорила невпевнено, ніби боялася, що варто їй поставити неправильне питання — і все навколо розсиплеться. — А навіщо я тобі? Проста шептуха. Без справжніх знань, без умінь…

Вова ледь усміхнувся.

— Ну, щодо «простої» — це ми ще подивимося. Якщо ти не проти, то зробимо з тебе магиню. Це якраз нескладно.

Ярина так і завмерла.

Декілька секунд вона просто дивилася на хлопця перед собою, намагаючись зрозуміти, чи той жартує.

Але Вова залишався абсолютно серйозним.

— Ти… що?.. — нарешті видихнула вона.

— Я й сам не розумію, чому ваші маги не наробили собі помічників, — спокійно продовжив він. — Після тієї енергетичної бурі, тридцять шість років тому, це взагалі стало буденною справою. Особливо для вашого покоління.

Ярина насупилася.

— Якої ще бурі?.. Ти це зараз про Зраду Володарів?

Тепер уже Вова здивовано втупився в неї.

— Стоп. Якої зради? До чого тут це?

Він навіть подався вперед.

— Ні, я чув, що у всіх бідах звинувачують драконів. Але думав, це вже пізніше маги все так перекрутили для себе. Та ти ж сама тоді жила. Бачила все на власні очі.

Ярина повільно кивнула.

— Бачила… Частково.

Вона трохи помовчала, ніби згадуючи.

— Тридцять шість років тому Володарі сповістили всіх правителів, що із космосу наближається загибель. Величезний камінь. Астероїд. І якщо його не зупинити — людство загине.

Навіть зараз у її голосі відчувалася давня тривога.

— Тоді зібрали силу-силенну магів. Кажуть, прибули майже всі найсильніші. А ще — безліч простих магів, чаклунів, жерців… і тисячі в’язнів із різних країн.

Вова мовчки слухав.

— Володарі ніколи не користувалися жертвоприношеннями, — тихіше продовжила Ярина. — Але того разу самі вимагали привести якомога більше людей. Казали, ритуал надто складний і потребує страшенної кількості сили.

Вона нервово потерла долоні.

— А потім астероїд закрив собою небо…

На мить її погляд став далеким.

— І дракони створили якусь… неймовірну волшбу. Усі жертви загинули миттєво. Просто там, на місці. А в небі відкрився велетенський портал. І той камінь… затягнуло туди.

Навколо знову запала тиша.

Навіть листя над ними наче перестало шелестіти.

— От тільки після цього стався відкат, — тихо сказала Ярина. — Такий, що магічні потоки перекрутило на сотні кілометрів довкола. А люди почали помирати.

Її голос здригнувся.

— Безліч людей. По всій Землі.

Вова повільно примружився.

— Амелія розповідала, що тоді загинула чи не третина людства.

— Амелія? — одразу перепитав він.

Ярина кивнула.

— Магиня. Я служила їй у молодості декілька років. Від неї й знаю більшість того, що знаю зараз.

Вона зітхнула.

— А щодо Володарів… То з часом усе більше людей почало казати, що це була не помилка. Що дракони навмисне прирекли людство.

— Але ти так не думаєш? — уважно запитав Вова.

Ярина трохи розгублено похитала головою.

— Не знаю. Відверто — не уявляю навіщо їм таке. Володарі правили світом тисячі років. Навіщо нищити все власноруч?

Вона ненадовго замовкла.

— Але про якісь енергетичні бурі я не чула. Так, після ритуалу були страшні вітри, грози, дивні явища… Та щоб по всьому світу — ні.

І тут Вова раптом задумався.

— А що сталося з Володарями? — тихо запитав він.

— Майже всі померли, — так само тихо відповіла Ярина. — І маги теж. І жертви. Майже ніхто не вижив.

Вона підняла очі на Вову.

— Амелія казала, що те саме сталося і на протилежному боці Землі. Там проводили дзеркальний ритуал. Відкривали вихід для порталу. І там також майже всі загинули.