Пробудження спадкоємця

Володимиру не довелося робити вибір.

Захар, як старший і досвідченіший маг, відразу взяв на себе найнебезпечніше — стримати Звіра. Він різко викинув вперед руку, і просто перед розігнаним кабаном виникла прозора площина щита.

Удар був таким, що його відчули всі. Повітря здригнулося, а могутнє тіло Звіра, яке щойно неслося вперед, немов натрапило на кам'яну скелю. Кабан із глухим ревом врізався у перепону, його передні ноги підігнулися, і величезна туша важко осіла на землю.

Щит витримав.

А це означало, що тепер настала черга Володимира.

Він не поспішав.

Кабан підняв голову, заревів так, що навіть коні неспокійно захропли, і в цей момент Володимир відпустив закляття.

Невелика вогняна куля блискавкою пролетіла кілька метрів і зникла у розкритій пащі.

Наступної миті всередині спалахнуло полум'я.

Кабан сіпнувся так, ніби його вдарила блискавка.

Та навіть цього виявилося недостатньо.

Величезне тіло ще кілька разів здригнулося, звір, хриплячи й розбризкуючи кров, зумів підвестися на лапи. Він зробив крок, другий...

І застиг.

Мить потому важка туша повалилася на землю, здійнявши хмару пилу.

Запанувала тиша.

— Гарний постріл, — сказав Захар.

Володимир лише кивнув.

Насправді він чудово розумів: якби довелося, то міг би впоратися значно швидше. Але тоді довелося б пояснювати занадто багато. А зараз усе виглядало цілком природно — двоє магів спільними зусиллями здолали сильного Звіра.

Саме так і повинно було бути.

Далі почалася звична для прикордонників робота.

Кілька воїнів одразу взялися до розбирання туші, інші виставили сторожу, уважно оглядаючи навколишні зарості. Запах крові міг привабити нових Звірів, і ніхто не хотів, щоб спокійна робота раптом перетворилася на ще один бій.

Найцінніше складали до спеціальних артефактних скринь.

Ікла, серце, печінка, очі, жовчний міхур, кістковий мозок, окремі залози — усе це коштувало величезних грошей. Алхіміки, цілителі й артефактори розбирали подібні інгредієнти одразу, як черговий обоз діставався Чернігова.

А м'ясо...

М'ясо Звірів тут їли всі. І маги, і воїни.

У глибині королівства запечений стейк із кабана-Звіра міг прикрасити стіл хіба що дуже багатого графа чи герцога. Тут же така розкіш була частиною служби.

Щоправда, із невеликою умовою. Спочатку потрібно було самому не стати обідом.

Від П'ятірки їх відділяло не більше двох кілометрів.

Командир супроводу швидко оцінив ситуацію.

— Посилаємо вершника.

Один із воїнів розвернув коня і помчав до фортеці.

Звісно, можна було забрати лише артефактні скрині, а тушу залишити на Четвертій заставі, забравши цінні інгредієнти на зворотному шляху. Так іноді й робили.

Але цього разу часу було достатньо. До Першої застави вони все одно встигали без жодного поспіху.

Та й існувала ще одна причина, значно простіша. Якщо залишити тушу на Четвертій, саме її гарнізон кілька днів ласуватиме свіжим м'ясом.

А якщо трохи зачекати — святкова вечеря буде вже у П'ятірці.

Як любили казати прикордонники, усміхаючись:

— Служимо королю, але годуємо насамперед своїх.

І ніхто не бачив у цьому нічого дивного. Тут, на самому краю людських земель, кожен добре знав ціну і дружбі, і доброму шматку свіжого м'яса.

Перший рейд запам'ятався Володимиру не лише кабаном-Звіром.

До П'ятірки вони повернулися вже під вечір другого дня, а за плечима лишилося ще п'ять зустрічей із породженнями аномалії.

Тричі це були вовки.

Двічі — лисиці.

Щоправда, після кабана ці сутички вже не здавалися чимось надзвичайним.

Першого разу із заростей одночасно вискочили троє вовків.

Двадцятеро воїнів миттєво розсипалися у знайомий стрій, виставляючи списи й піднімаючи арбалети, але цього разу стріляти їм не довелося.

Володимир і Захар спрацювали практично одночасно.

Два вогняні шари, дві яскраві кулі, що із сухим тріском розірвалися об сіру шерсть.

Перший вовк покотився по землі, навіть не встигнувши загарчати. Другий ще зробив кілька стрибків і завалився набік.

Третій кинувся вперед, але ще один вогняний удар поставив крапку. Усе закінчилося швидше, ніж воїни встигли перейти від оборони до атаки.

З лисицями вийшло майже так само.

Четверо рудих Звірів вискочили з високої трави настільки стрімко, що звичайний мисливець навіть не встиг би натягнути тятиву.

Але маги були готові.

Вогняні кулі перетнули повітря одна за одною.

Перша лисиця загинула відразу. Друга, перекинувшись через голову, більше не підвелася. Третя ще кілька кроків бігла за інерцією, перш ніж впасти. Остання спробувала звернути вбік, але Захар виявився швидшим.

Інші сутички взагалі минули без участі магів.

Двадцять арбалетів були вагомим аргументом для будь-якого поодинокого Звіра.

Поки одна п'ятірка стріляла, друга вже заряджала зброю, а решта прикривала їх списами. Злагодженість відчувалася в кожному русі.

Не дивно, що більшість одинаків не доходила навіть до небезпечної відстані.

Втім, рейд був не лише про бої.

Звірі траплялися різні.

Зайці, білки, їжаки, птахи.

Після оброблення туш до спеціальних артифактних скринь складали найдорожче — усе, що потім стане основою для зілля чи артефактів.

М'ясо ж складали у звичайні полотняні мішки. Його не тягнули до П'ятірки. По дорозі залишали на найближчій заставі, а потім — на наступній. Таким чином жоден гарнізон не залишався без свіжої їжі.

Володимир раніше думав, що доведеться готувати просто неба, користуватися нагрівачами й витрачати час на облаштування табору.

Насправді ж усе було організовано значно розумніше. Увечері загін завжди прибував до фортеці, де чекали казарми, гаряча вечеря і відпочинок.

Звичайної дичини навколо теж вистачало.

Кабани, олені, зайці, куріпки.

І воїни полювали, але без зайвого азарту.

Великий кабан чи молодий олень були бажаною здобиччю — м'яса вистачало на весь гарнізон. Могли підстрелити й зайця або куріпку, якщо ті самі потрапляли під руку.

А ось звичайних вовків чи лисиць майже не чіпали. Селянських хуторів тут не існувало, худобу вони не різали, а природний порядок порушувати ніхто не поспішав.

Більше того, досвідчені прикордонники навіть казали, що взимку зграя звичайних вовків іноді здатна загризти самотнього лиса-Звіра.

І якщо природа сама прибере частину породжень аномалії, то навіщо їй заважати?

Менше Звірів — менше роботи.

А значить, більше шансів усім дочекатися того дня, коли завершиться служба і можна буде повернутися додому живим.

Час на кордоні не спинявся ні на мить.

Літо непомітно поступилося місцем осені, осінь принесла свято врожаю й холодні дощі, а за нею прийшла зима — зі снігами, крижаним вітром і білими рівнинами, що тягнулися до самого краю. Потім сонце знову відігріло землю, струмки розбили кригу, дерева вкрилися молодим листям, і життя повторило звичне коло.

Минув майже рік.

За цей час Володимир, Тихон і Ольга остаточно стали своїми. На них більше не дивилися як на зелених випускників, яких треба безперервно страхувати. Тепер вони самі знали кожну стежку вздовж своєї ділянки кордону, кожен пагорб, балку й кожне місце, де найчастіше з'являлися Звірі.

Навіть графік рейдів змінився.

Якщо раніше новачків обов'язково ставили в пару з досвідченими магами, то тепер вони могли опинитися і разом.

Ніхто вже й не намагався рахувати, скільки Звірів упало від їхніх заклять.

Десятки? Сотні?

Після кількох місяців служби ці цифри втратили будь-який сенс.

Звичайно, не обходилося й без невдач.

Іноді якийсь молодий воїн не витримував удару, відступав на крок раніше або запізно виставляв спис. Тоді Звір встигав зачепити його іклами чи пазурами.

Прокушена нога.

Роздерте плече.

Глибокі подряпини.

Але поки що за весь цей рік на П'ятірці не загинув жоден воїн. Для прикордонної застави це було майже дивом.

Втім, диво мало пояснення.

Тут, на самому краї людських земель, маги не поділяли людей на шляхту й простолюдинів, на своїх і чужих. Поранений воїн отримував допомогу так само швидко, як і будь-який маг.

Причина була проста й жорстока.

Сьогодні ти пройдеш повз чужу рану, вирішивши зекономити сили. А завтра саме цей ослаблений чоловік не втримає стрій, і Звір прорветься до тебе.

На кордоні це розуміли всі. Тому зцілювали одразу, без зайвих розмов і образ.

Весняне сонце швидко висушило дороги.

Патрулювати стало значно легше. Коні вже не грузли в багнюці, а навколо замість голих дерев знову шуміли зелені ліси.

Повітря пахло молодою травою і теплом.

Настало літо.

А разом із ним наближався ще один незмінний закон прикордонного життя.

Незабаром із Чернігова прибуде нове поповнення.

Цього року завершували практику двоє магів — Ігор і Юстина. Для інших це означало лише чергову зміну складу застави.