Босорка ТОМ 1

Євдокія прокинулася як завжди удосвіта. Накинула на плечі шерстяну хустку. Цю хустку пам’ятала вона стільки, скільки й саму себе. Колись ще мати запинала її нею.

Та й вийшла з хати, тільки двері дрючком підперши, щоб видко було, що немає її в оселі. Хапнула холодного повітря та й подалася на узлісся. Моторненько чеберяла босими ніжками по стежині. Чимдуж, чимшвидше, бо ж мала скоро повернутися до хати, хоч сьогодні й був день відпочинку, та мав дехто свій нагодитися. Можливо сьогодні зміниться її доля та здійсниться обіцяне духом-провідником, та й покотиться вона, Євдокія, як те Сонце, що ось мить стоїть високо в небі, а тоді падає за ліс, та й темно стає.

Земля ще холодна, не прогріта як слід після зими, та Євдокіїним ногам те байдуже — вона звикла.

Могла б наперед подивитися, а що воно буде, та не хтіла.

«Най буде як мусить», — так думаючи вийшла на край лісу.

Вмила лице в ключі тричі; три ковтки водиці джерельної зробила. А Світ довкола тьмяний, неначе не проснутий, як ото квітка, що набухла, та ще не розпуклася.

Євдокія обняла старого креслатого дуба, що виокремився подалі від смерек. Всіх любить вона, та з поміж інших він їй найліпший. І дерево горнеться до старенької. Його сіра кора така ж порепана як і її руки, і стоять вони ось так і дивляться одне на одного: вона на нього вгору, він на неї вниз. І довго б так стояла, та мусить йти:

— Ось взавтра я на довше прийду,— голос її скрипить як гілка на дубі.

Кажан пролетів зовсім поруч, ледь крилом по сивому, трохи розкуйовдженому волоссі не чиркнув.

А за горами неначе звір ворушиться. Поволі, потроху небо зачервонілося, тіні пробуджені ворухнулася.

— Сонце йде і за собою Світ веде,— мовила стара босорка Євдокія, та і вклонилася Світові, торкнувшись долонями землі.

Тоді попрямувала назад до хати, бо ж мала стрічати гості.

Вдома причепурилася, сіла на ослінчикові, руки на коліна поклала, як школярка — жде.

Ближче до обіду у двері несміло постукали.

— Заходь.

Боязко переступаючи через поріг, до хати увійшов середнього зросту чоловік: сіренький і непримітний, він привітався й наче не знав куди себе діти, що сказати, тільки погляд його бігав по хаті, ніби боявся зупинитися на лиці старої та зазирнути їй в очі.

За своїми очікуваннями, Євдокія проґавила візит сіроми, тож він став для неї несподіваним.

— Сьогодні я не приймаю.

Він ніби вже й розвернувся, щоб вийти.

— Сідай вже, раз прийшов, — Євдокія показала йому на дерев’яний стілець з вишитим напиналом на ньому.

Сів, стиснувши ноги коліно до коліна.

Світло знадвору потрапляло до хати крізь невеличке віконечко, морок і тіні причаїлися по кутках, а в них поховалися куцики, вони пильно вдивлялися в чоловічка, вслухалися в його дихання, а дихав той важко, то зі свистом, то так, неначе в нього в грудях котиня загубилося.

— Вибачте,— перепросивши дістав з кишені інгалятор, натиснув на пристрій і зробив вдих. Тоді трохи віддихавшись, сказав:

— От, бачите?…

Євдокія урвала його на півслові:

— Давно ядуху маєш?

— Та, давно.

Здалося, що він ось зараз почне переповідати якусь давню історію, тоді ніби передумав, і просто сказав:

— Понад двадцять років. З тридцяти. Говорять, що ви можете вилікувати. Зовсім мене замучила ця зараза, душить-душить ніяк не задушить,— він не весело посміхнувся.

Євдокія похитала головою:

— Я тобі не допоможу.

— Ні?

«Так я і знав»,— подумав він.

— Ні. Ти любиш свою хворість.

— Що? — аж рота відкрив від здивування.

— Любиш як дитину. Ти гойдаєш її на своїх грудях.

— Та, ви що? Вона мені ані жить, ані спать не дає, ні вдень, ні вночі! — він аж посміливішав і ледве не кричав.

— Ти встаєш до неї серед ночі як до дитини, ти піклуєшся про неї, ти думаєш про неї, — правила своєї Євдокія. — Ти думаєш: «Ось настане літо, я поїду з астмою на море».

Чоловік сконфузився, бо саме про це він думав, коли йшов путівцем з села до відьминої хати.

— Що ти робитимеш без неї?

Він тільки плечима звів, ця розмова захопила його зненацька, він очікував що з нього почнуть гроші видурювати, до будь-якого шахрайства був готовий, та щоб таке, то й думки не було.

— То ви мені не допоможете? — кинув безнадійно.

— Мати моя допомогла б. Я навряд. Якщо перестанеш ядуху жаліти — вона сама піде. Та без неї ти будеш іншою людиною.

— А з нею? — зітхнув

— Колись вона тебе здолає.

— То, що ж робити?

— Не я вирішую, кому й що робити.

— Та, може таки допоможете? Мені говорили, що ви добра знахарка. Може хоч трави якісь дасте попити?

— Можу спробувати допомогти, але гарантій не даю. Потрібно попостувати суворо місяць, тіло тричі попарити й того дня, як до мене йтимеш, нічого не їж. Зможеш, приходь.

Подякував і вийшов.

Євдокія знала, що більше він не вернеться.

Натерла в ступі євшан-зілля й окурила хату, щоб стерти чужі сліди.

Щойно закінчила, у двері лунко постукали.

— Тьотю, а ви ся вдома?! — одразу впізнала дзвінкий Улянчин голос.

— Та ж дома — дома! Де маю бути?! А заходь! — їй аж не терпеливилося.

Та радість її пригасла, щойно побачила Уляну, бо вже відчула її намір.

До хати увійшла гарна чорнява молодиця в білій, білим по білому вишитій, сорочці зі строкатою тайстрою через плече.

— Ой, а що то стало? Якогось чоловіка дорогою стріла, від вас йшов як хмара.

— Ааа… — Євдокія відмахнулася, як від мухи. — Принесла?

— Принесла.

На її голос бозна-звідки вискочив котик і почав тертися об ноги молодиці. Уляна, погладивши котика, витягла з сумки кавалок сиру, пластикову пляшку з молоком і свіжоспечену паляничку.

— Скільки тобі казати?! Не носи ти мені того пластику, — буркотіла стара.

— Ой, знову забула, — сплеснула руками Уляна. А дайте но я вам до дзбанку переллю, а пляшку заберу.

— Та нехай вже. Принесла? — допитувалася босорка.

— Та, так, — Уляна подала їй довгу метрів з п’ять вив’язану грубими червоними нитками доріжку.

Стара задоволено оглянула роботу, тоді подала Уляні крайню, незав’язану нитку.

— Розпускай.

— Що!!! — крикнула Уляна — Йой! Знову?! Та най його шляк трафить те розпускання! Не хочу я вже того звіздарства! Ніц не хочу! Вже й з ліку збилася, скільки я його розпускала! Розпускай та в’яжи! В’яжи та розпускай! Як ви не хотіли мене в учениці брати, то так би і сказали! Чого голову морочили?! Там вже ж не єдиного вузлика! Я скоро на вашому в’язанні зір втрачу! Всі пальці шпицями сколола! Руки до мозолів нитками порозтирала! Сорочку кров’ю засрала! — випалила Уляна ледь не плачучи.

«А то мав бути останній раз»,— сумно подумала босорка.

— Та, і взагалі, я хотіла сказати, — Уляна замовкла, підбираючи слова.

Євдокія її випередила:

— Хто він?

— Ви вже знаєте? — сказала зовсім тихо. — Вчителювати до нас у Старі Мухомори з Франківська приїхав. Хороший чоловік. Заміж кличе.

— Таки хороший, — Євдокія приклала кінчики пальців Уляні до чола і усміхнулася. — Все буде добре!

— Дякую, тітусю! Ви не гнівається?

— Та нащо ж? Кожному свій шлях. Погано, коли хто чужим йде! Бувай щаслива!

Коли Уляна пішла, Євдокія запалила люльку і всілася в куточку під сухоцвітами. Котик муркотів у неї на колінах:

— Знову ми з тобою самі лишилися. Шкода, хороша дівка, добра шептуха була б. Силу має, та на городах та господарці все втратить.

Смикнула за нитку, доріжка розплутувалася в старечих руках, неначе танула, босорка вправно змотала з неї клубок.

«І коли ж він, той учень прийде? І померти спокійно не можна. Обіцяно ж таки було, що прийде. Значить прийде»,— у роздумах запнулася стара босорка Євдокія хусткою, плеснула куцикам і котику молочка та й пішла Сонце провести, бо ж щоранку воно народжується і щовечора помирає, а людям свій ряст топтати. І дримбала вона йому на дримбу, аж допоки останній промінь не згас.