Босорка ТОМ 1

— Чай чудодійний? Трави зібрані під повним місяцем, так? — запитав Віталій Федорович Мурза, бізнесмен середньої руки з містечка Медведове, Медведівського району, Івано-Франківської області.

Пані Євдокія обернулася та глянула на нього здивовано, а тоді продемонструвала жовту картонну пачку:

— «Ліптон» у пакетиках.

— А… — протягнув Мурза розчаровано.

— Ви розказуйте, що сталося і чим я вам можу допомогти, а тоді вирішимо, чай вам потрібен чудодійний чи щось інше. А поки от, пригощайтеся.

— Добре, добре. — Мурза задумливо жував запропоноване домашнє вівсяне печиво, вмочував його у гарячий чай та роздумував, з чого почати. У Старі Мухомори до місцевої відьми-босорки його привела… безвихідь. Донедавна успішний бізнес — справа його життя — летів під три чорти, йому ніхто не вірив, навіть дружина, а на фоні стресу загострилася, так-сяк залікована, виразка шлунка.

— Мене звинувачують у тому, що я спалив свій власний магазин, — випалив він.

— А ви цього не робили? — босорка уважно глянула на гостя, трохи нахиливши голову набік.

— Звісно ж ні, — він вдарив долонею об стіл, філіжанки підскочили та заторохкотіли на блюдцях.

— Добре, — спокійно відповіла босорка та помітно розслабилася.

— От тільки мені ніхто не вірить! Ні поліція, ні страховий агент, ні пожежний інспектор! Страхова компанія подала на мене до суду. За навмисний підпал, щоб отримати компенсацію. Поліція відкрила кримінальну справу, кажуть, що могли постраждати люди. Я все заперечую, і знаєте що?

— Що?

— Мене зобов’язали отримати довідку від психіатра! Ніби я якийсь божевільний…

— Ви пийте чай, не нервуйтеся.

— Та… — махнув рукою Мурза, — не будеш тут нервуватися. Мені життя паскудять, ще й мене звинувачують.

— Розумію.

— Тож, — Мурза, по-змовницьки, нахилився до босорки через стіл, — ви моя остання надія. Ви мені вірите?

— Звісно.

— Мені про вас розповів один товариш, ви з нього порчу зняли, вроки… Може, на мені теж, той, вроки?

— Чари можна розвіяти. У кожної магії є сильні та слабкі сторони. Але насамперед, потрібно розібратися, що з вами сталося.

— А як? — спитав заінтригований бізнесмен.

— Карти покажуть, — у руках босорки невідомо звідки з’явилася колода. Вона почала їх тасувати. Мурза кліпнув, протер очі — кімната ледь помітно змінилася. Зі стола зник посуд, натомість з’явилася червона шовкова скатертина та свічник з трьома запаленими свічками. Кімнати, за межами тьмяно освітленого кола, ніби не існувало, лиш темінь. Риси обличчя босорки теж змінилися: ніс видовжився і загострився, очі запали та потемніли. Вуста стислися у тонку безкровну лінію з-за якої проступили жовті зуби. Тепер вона вже не здавалася милою жіночкою пенсійного віку — скоріше скидалася на мертвяка, що його, з якогось дива, вирішили викопати з могили днів так через десять після похорон. Мурза закляк.

— Теперішнє, — босорка кидала карти відпрацьованим рухом, а ті, ігноруючи всі закони фізики, падали на стіл голосно і важко, мов свинцеві плити: гуп, гуп, гуп. — Що ж… от валет черви — недовіра, от валет дзвінки — нещастя, а поряд дев’ятка вина — разом безпомічність. Поки що все сходиться, — прокоментувала босорка, — глянемо на майбутнє…

— Небабутнє… — просипів Мурза пересохлими губами. Його язик ніби скам’янів і відмовлявся як слід рухатися в роті.

— Перепрошую? — з голосним «гуп» босорка кинула на стіл ще одну карту — жировий туз, провісник великих проблем, ба навіть смерті.

— Не тре-ба май-бут-нє, — вимовив чоловік так чітко, як тільки міг.

Босорка глянула на туза, тоді на чоловіка, стенула плечима та забрала карту зі столу.

— Тоді минуле… що у нас тут, — карти мерехтіли в руках босорки, — хм… може, ви й праві. Бачу сліди магії — сильної, темної, незвичайної. Бачу жінку, що наклала на вас чари… Темноволоса, кароока…

— Жінку? Темноволосу? Це ж, напевно, Валя, та тримає магазин поряд з моїми «Продтоварами». Давно казали, що вона відьма. Як я раніше не здогадався. Ну точно вона. Їдьмо! — Мурза енергійно підвівся. Йому ніби камінь з душі зняли. Адже от воно, підтвердження, що він не злочинець і не божевільний. На радощах він навіть не помітив, коли в кімнаті знову стало світло і просторо. На столі, застеленому охайною білою скатертиною, стиг недопитий чай. Босорка, що сиділа навпроти, знову видавалася милою молодцюватою бабусею. Вона задумливо глянула на Мурзу, та промовила:

— Я, знаєте, рідко виїжджаю зі Старих Мухоморів, проте цього разу зроблю виключення. Поглянемо на цю вашу Валю.

* * *

Над вхідними дверима магазину з промовистою назвою «У Валентини» висів старомодний залізний дзвіночок. Нічого незвичайного. Десятки людей віталися та прощалися з власницею магазину під акомпанемент його приємного дзеленчання. Приємного для пересічної людини. Проте кажуть, що в будь-якої відьми цей звук викликав відчуття схоже на те, коли у коліно забивають цвях. Пані Євдокії колись справді забили цвях у коліно, тож вона могла впевнено стверджувати, що звук залізного дзвіночка був набагато гіршим. Підходячи до продавчині, вона була майже певна, що та не відьма. Адже чути цей звук день у день і не з’їхати з глузду було неможливо. Залишалася невеличка вірогідність, що та глухоніма, проте останні сумніви розвіялися, коли хазяйка магазину, широко усміхаючись, промовила:

— Вітаю!

— Добрий день, — похмуро відповіла босорка, у її голові все ще гримів відгомін трелі огидного дзвіночка. Вона стояла посеред магазину, важко спершись на дерев’яну тростину. Продавчиня не зауважила кепського настрою відвідувачки та продовжила:

— Чим я можу вам допомогти в цей погожий весняний день?

— Я рідко буваю в райцентрі, от зайшла купити… — босорка оглянула асортимент магазинчика у пошуках підказки. Здавалося, пані Валентина зробила неможливе. На десяти квадратних метрах її крихітного магазину було все: від нарізної краківської ковбаси до зимової гуми для автомобіля, від дитячих іграшок до пневматичних відбивних молотків.

— Розсаду? — підказала Валентина.

— Так, авжеж, розсаду, — закивала босорка.

— О, у мене залишилося трохи помідорів, — вона витягла з-під прилавка коробку з пластиковими стаканчиками, у яких звивалися зелені паростки, — але знаєте, пан Віталій, у магазині поряд, продає значно кращі. І дешевше.

— Відправляєте до конкурентів? — здивувалася босорка.

— Ой… так його шкода. У нього магазин згорів, не цей, інший. А він така хороша людина. Завжди всім допомагає, піклується. Знижки пропонує. Набожний, — вона підкреслила останнє слово, надаючи факту набожності Мурзи неабиякої ваги. Босорка подумала, що пані Валентина б дуже здивувалася, якби дізналася, як Мурза провів сьогоднішній ранок і що він думає про неї, власне кажучи.

Схоже сумнів відбився на її обличчі, тож продавчиня заходилася нахвалювати свого конкурента ще енергійніше. Босорка дізналася, що овочі та фрукти в нього в магазині найдешевші та найсвіжіші, що він допоміг вибити дозвіл на новий міський парк, а тоді оплатив пів тисячі саджанців, що раз на місяць безплатно годує нужденних біля церкви за власний кошт. Потім вона вислухала про всіх родичів Мурзи, включно з бабусями та дідусями, а також історію родини його дружини, у якої було аж шість старших сестер. Босорка почула про всіх і про кожну. Наслухавшись вдосталь цього базікання, босорка ввічливо відмовилася купувати насіння чорнобривців, соус «Тисяча островів», а насамкінець — ікону святої Параскеви, покровительки Медведового. Тоді пані Валентина побігла до підсобки, щоб пошукати, що ще вона могла б запропонувати на продаж, а коли повернулася, то дуже засмутилася, бо відвідувачки не було. Дзвіночок над дверима мовчав.

* * *

Кабінет пожежного інспектора Медвединського району був вщерть завалений стосами паперів всіх можливих форм та розмірів: заяви, форми, бланки, рапорти, висновки інспекцій та запити на проведення нових. Папери у теках, файлах, картонних коробках та пластмасових ящиках лежали всюди: на столі, під столом та під стільцями, в, на та під шафою, величезними стосами попід стінами та горою в кутку. Час від часу якийсь листок злітав у повітря, підхоплений протягом, і граційно падав на підлогу, доповнюючи панівний гармидер.

Крізь відчинене вікно, у кімнату залетіла синиця. Кілька секунд пташка стрибала на підвіконні, тоді завмерла, наче прислухаючись. Блискучими чорними очима синиця уважно оглянула кабінет. Тоді стрибнула і полетіла до столу. У польоті вона замерехтіла, її обриси втратили чіткість. Чорна розмита пляма, що щойно була синицею, збільшилася, набула нових форм та приземлилася біля столу у вигляді жінки пенсійного віку.

Босорка струсила з чорної вовняної кофти на ґудзиках залишки пір’я, оперла дерев’яну тростину об стіл та озирнулася в пошуках потрібних документів. Вона подумала, що будь-яка людина, навіть сам інспектор, напевно, шукав би справу Мурзи в цьому безладі цілу вічність. Але її загострене магічне чуття безпомилково скерувало її до потрібного стосу, потрібної теки та потрібного файлу.

У документі значилося, що підпал було здійснено в ніч на 25 квітня. За характерними особливостями вдалося визначити, що причиною займання була запалювальна суміш залита до скляної пляшки. Та найдивнішим було те, що «коктейль» кинули всередині магазину, попередньо відкривши двері ключем. «Все вказує на Мурзу», — подумала босорка. Проте вона була впевнена, що це не він. Чай був звичайним, а от у печиві, яким вона пригощала бізнесмена, був її фірмовий інгредієнт, порошок з виварених та висушених кісток потопельника — дешева та надійна сироватка правди, тож чоловік не брехав. Ще один глухий кут, як і з головною підозрюваною. Босорка перервала роздуми та стривожено прислухалася. За дверима почулися голоси, хтось наближався.

— То що сталося? — запитав власник першого голосу.

— Немає молока, — відповів його візаві.

— Що?

— У корови нема молока. І кульгає.

— Поранена?

— Ні, просто кульгає.

— А до чого тут ми? Нехай іде в поліцію.

— Вони їй сказали, що «в корови немає молока», це не злочин, тож баба прийшла до нас. Каже в сусідки теж саме було тиждень тому. Пошесть.

— Ну «в корови немає молока» — це й не пожежа. Хай хтось інший розбирається. А от звіти за паливо-мастильні матеріали занесіть сьогодні до кінця дня, — безапеляційно і владно промовив власник першого голосу.

— Форми змінили цього тижня, треба все переробляти, а сьогодні п’ятниця, — спробував переконати його співрозмовник.

— А мене це не цікавить. Працюйте, — відрізав той, і наголосив, — до кінця дня!

Пожежний інспектор Медвединського району зайшов у кабінет та голосно захряснув за собою дверима.

— Це державне майно, зламаєш — сам платитимеш, — долинув притишений голос з коридору.

Інспектор показав зачиненим дверям відомий жест рукою. Тоді оглянув свій кабінет, підібрав з підлоги кілька листків, запхнув їх до першої ліпшої течки. Причинив вікно, мимохідь глянувши на вулицю. Погода була прекрасна: сонячно, не холодно і не жарко. Весна. Інспектор зітхнув, відвернувся від вікна та рушив до столу. Зручно вмостився у просиджене крісло, знайшов у шафці ручку і стос чистих розлінованих листків. Звільнив трохи місця перед собою, розклавши течки вбік. Змахнув зі столу пил, крихти вчорашнього обіду, стружки від олівців та пташине пір’я, що взялося невідомо звідки, та почав писати звіт.

* * *

— Віталя, це хто? — запитала в Мурзи вродлива підтягнута білявка. Вона була з тих жінок, що з роками стають лише гарнішими, і досягають ідеалу десь років у сорок п’ять, а дружина Мурзи саме наближалася до цього віку. Крім того, достатки чоловіка дозволяли їй відвідувати найкращих косметологів, фітнес-тренерів, стилістів та перукарів. Одягатися у найкращих крамницях. Тож Соня Мурза, безперечно, була зіркою та окрасою Медведового.

— Ее… кохана, це… — Мурза глянув на босорку, що прямувала до будинку стежкою, що вела від воріт. Він був певен, що ворота були зачинені, а сигналізація увімкнена, але хіба ж це могло зупинити відьму? Босорка вбрана в темно-сині чоловічі штани, білу блузку, чорну вовняну кофту з великими кишенями на боках. Образ доповнювали окуляри-хамелеони, затемнені, бо було сонячно, і старомодна дерев’яна тростина, яку несла в руках. Вона могла однаково добре зійти за вчительку фізики або за продавчиню у крамниці сувенірів, тож Мурза не придумав нічого путнього й продовжив. — Це наш новий постачальник свіжих овочів, пані Євдокія.

— Ох, знову справи… Може, не у вечір п’ятниці?

— Та це швидко, скоро повернуся, — сказав він, накинув куртку та вийшов на подвір’я.

Босорка вже встигла дійти до тінистої альтанки за кількадесят метрів від будинку та, зручно вмостившись на дерев’яній лавці, чекала на нього.

— Дружина не знає? — запитала вона Мурзу, що якраз підійшов.

— Ні. Що ви дізналися?

— Нічого нового. Все вказує, що магазин спалили ви. От лише ви цього не робили. А… ще, можливо, пані Валентина у вас закохана.

— Що?..

— Неважливо. У вас як справи?

— Паскудно, — він озирнувся на шум. Соня вийшла підмітати ґанок. — Сонце, візьми пилосос, що ти з тією мітлою?

— Мені так подобається, — крикнула вона. Мурза махнув рукою та повернувся до босорки.

— Що я казав?

— Що все паскудно.

— Точно.

Він простягнув їй зіжмаканий листок паперу. Жестом запросив прочитати. Босорка проглянула записку. Підняла очі та пильно глянула на Мурзу.

— Погрози. Ультиматум. Кажуть, що спалять ваш магазин у центрі сьогодні вночі, якщо не покинете справу. Що ж…

— Ви не розумієте. Не так важливо, що там написано, важливо, хто це написав.

— Хто ж?

— Я. Це мій почерк. Мій папір, бачите там адреса фірми знизу. Знайшов я його в кишені піджака, півгодини тому, а я цей піджак не знімав. Я не знаю, пані Євдокіє, що зі мною не так? — він сховав обличчя в долоні. Босорка уважно за ним спостерігала. Хвилини спливали поволі, ніби віск зі свічки вічності стікали в блюдце часу і застигали, ставши минулим.

— Сьогодні вночі ви підете спати, як зазвичай, — перервала мовчанку відьма.

— А ви? — спитав Мурза, піднявши голову.

— А я піду на полювання.

* * *

У Медведовому туристи не затримуються надовго. Приїжджають потягом, вивантажують свої рюкзаки та баули на пероні. Тоді проходять крізь невеличке приміщення вокзалу, виходять на Привокзальну площу, повертають направо та ідуть півсотні метрів головною вулицею. По дорозі заглядають у вітрини магазинчиків, роздумують, чи не забули вони часом сірники, дезодорант для взуття чи дощовик. Якщо раптом забули — заходять у «Продтовари» або до «У Валентини». А коли занадто поспішають, а дуже хочеться купити цигарок чи свіжий журнал з кросвордами — прямують до кіоску навпроти магазинів, поряд зі входом до парку. Якраз там, де посеред клумби лежить великий сірий камінь. Купивши все необхідне, туристи прямують до автостанції, а звідти старими облізлими автобусами далі, у гори. Хто в Старі Мухомори, хто в Бескидне, а хто багатший — у Чани або навіть у Гуту Межирічну.

Якщо запитати котрогось з цих туристів, що вони бачили в Медведовому, то дехто пригадає, що вокзал там гарний і старовинний, інші хвалитимуть асортимент місцевих магазинчиків, один з десяти згадає ошатний і чистий парк поряд з центральною вулицею, але жоден не пам’ятатиме сірий камінь поряд з кіоском. А дарма.

Камінь був там багато років тому, коли Медведове було малесеньким селом. І навіть ще раніше, коли там жив лише один старий відлюдник, про якого люди казали, що вміє обертатися на ведмедя. А до того тисячі років камінь милувався пралісом, без жодної людини. А перед тим камінь подорожував разом зі своїми друзями, іншими каменями, зручно вмостившись на білосніжному хребті льодовика, з дивних далеких країв на півночі Європи.

Спитаєте, що ж це за подорож довжиною в сотні, а то й тисячі років? Кому це цікаво? Не те що зараз — сів на літак і за три години ти вже в Осло чи Копенгагені. Але варто зазначити, що сприйняття світу каменем різниться від нашого з вами. Йому рідко коли було нудно. Йому нікуди поспішати. Йому нічого не треба робити. Знай собі, грійся вдень на сонечку, млосно дрімаючи, та й по всьому. Саме цим і займався камінь тієї погожої днини. І саме на ньому, нагрітому за день, зручно вмостилася руда кішка, рятуючись від нічної прохолоди.

Кішка опинилася там невипадково. Сторонньому спостерігачеві вона могла видаватися розслабленою, ба навіть сонною, проте це було не так. Вона вже кілька годин поспіль не зводила погляд напівпримружених зелених очей з дверей магазину навпроти. Вона чекала на свою здобич, з притаманною котячим, відстороненою терплячістю. Так, наче її це не дуже й то цікавило.

Саме тоді, коли кішка збиралася перелягти й зручніше вмоститися, у кінці вулиці почулися чиїсь швидкі кроки. Тварина завмерла, уважно вдивляючись та вслухаючись у ніч. Темна постать наближалася. Судячи зі зросту та габаритів, це був чоловік. Він тримався рівно, йшов швидко, чітко карбуючи кроки. Коли він наблизився до каменю, кішки там вже не було. Натомість на тротуарі стояла жіночка в теплій вовняній кофті на ґудзиках. Чоловік не збавляв ходу, йшов просто до своєї цілі — магазину «Продтовари». У його правій руці була пляшка з характерно запханим всередину шматком ганчірки.

— Отже, це таки були ви, — звернулася босорка до Мурзи, що наближався до неї. Він проігнорував її звертання.

— Гей! Агов! — спробувала босорка ще раз — жодної реакції. Чоловік на ходу витягнув з кишені пластикову запальничку та клацнув нею. У світлі полум’я босорка побачила, що його очі міцно заплющені.

Вона роззирнулася довкола. Шматочки пазла нарешті почали складатися у її голові. Мурза і справді сам підпалив магазин і написав листа. Та він не винен, його зачарували. Проте хто? Де ж її справжня здобич?

Босорка пішла напереріз Мурзі, неймовірно швидко і спритно як для бабусі. Він спробував ухилитися, та куди там. Босорка зацідила йому тростиною по правій нозі, трохи нижче коліна.

Кожна магія має свою ціну. Свою сильну і свою слабку сторону. Задовго пробудеш твариною — не вистачить сил повернути собі людську подобу. Забагато вдивлятимешся в майбутнє, щоб уникнути нещасть — зрештою фортуна відвернеться. А як захочеш жити надто довго, то одного дня прокинешся старий, кволий і огидний. У магії контролю побічна дія дуже проста. Ляльковик відчуває все те ж саме, що і його маріонетка.

Мурза звалився на бруківку без жодного звуку, зате десь у глибині парку почувся здавлений жіночий крик. Босорка кинулась на звук, не оглядаючись, на ходу перекинувшись у ту саму руду кицьку. Вона неслася темним нічним парком, червоною блискавкою шмигаючи поміж гілок. Її нахилені вперед вуха чули здобич, розширені ніздрі вловлювали її запах, чутливі подушечки лап фіксували ледь помітне здригання землі неподалік. Інша відьма. О… солодкий присмак хорошого полювання.

Нарешті босорка побачила жінку, що бігла серед дерев, накульгуючи на праву ногу, та прискорилася. Коли до цілі лишалося кілька кроків жінка замерехтіла, розплилася, зменшилася і матеріалізувалася вже маленькою мишею, десь у високій траві. Босорка відзначила про себе, що супротивник гідний. Одна справа варити зілля, розкладати пасьянси чи навіть брати когось під контроль, а інша — обертатися на звіра. Проте думати було ніколи, шал полювання гнав її вперед. Вона неслася поміж дерев, уже не в парку, а в справжньому гірському лісі, наздоганяючи свою жертву. За кілька секунд, виконавши неймовірний для звичайної кицьки стрибок, вона зловила мишу та притисла їй хвіст лапою. Миша замерехтіла, обернулася на ящірку та втекла, залишивши хвіст здивованій рудій.

Ящірка добігла до найближчої скелі, видерлася на кілька метрів догори та зачаїлася. Кілька секунд нічого не відбувалося. Можливо, ящірка-відьма навіть вирішила, що босорка збилася зі сліду. Проте, з нічної темряви виринула велика сіра сова, схопила ящірку та полетіла міцно стискаючи її в пазуристих лапах.

Сова летіла зовсім нечутно, низько над землею, зрідка змахуючи крилами. Зненацька летіти стало важко. Замість малої ящірки в совиних лапах опинилася величенька пухнаста вівця, що потягла її донизу. Тварини впали на землю хутряно-пір’їною купою.

Вівця звелася на ноги першою та безтямно побігла геть. Босорка обернулася вовком і кинулася слідом. Наздогнавши вівцю, вона вхопила її зубами за багатостраждальну задню ратицю. Вівця з останніх сил замерехтіла, виросла в розмірах, обернулася ведмедем та зацідила вовкові лапою просто в писок.

Здавалося, голову вовка розірвало на малесенькі шматочки й розкидало вусібіч, проте вже за секунду «шматочки» зібралися докупи, задзижчали та роєм бджіл кинулася на ведмедя з різних сторін. Той безпомічно махав лапами не завдаючи бджолам жодної шкоди, а ті все жалили й жалили. Ні побороти, ні відступити. Змучений ведмідь впав на землю, замерехтів і перетворився на жінку. Бджоли завмерли, а тоді зібралися докупи й знову стали босоркою.

Вони дивилися одна на одну. Мила, передпенсійного віку жіночка у вовняній кофті, та гарна кароока блондинка.

* * *

— Я сказала Віталіку, що поїхала з дівчатами в гори на кілька днів, — сказала Соня, дружина Мурзи. Босорка кивнула. Останні пів години жінки сиділи по різні боки столу на маленькій кухні, у будиночку на горі в Старих Мухоморах та пили чай у тиші. — Він продав бізнес. Вийшов на пенсію. Тепер частіше вдома. Зі мною. Завдяки вам. Ви його переконали.

Босорка стянула плечима.

— Думаю, що це був єдиний правильний вихід. Я сказала, що моє ворожіння помилилося, що немає ніякої відьми. Що він втомився і його власна підсвідомість зіграла з ним злий жарт. Сказала, що він сновида.

— І це спрацювало.

— Не могла ж я сказати йому правду. Хоч якою б вона не була. Відьмі зась втручатися в справи іншої відьми, коли йдеться про її родичів чи близьких. Професійна етика.

Соня мовчала кілька секунд, а тоді відповіла:

— Ви, можливо, багато що здогадалися, проте мені здається, я повинна вам розказати все, як було. Щоб ви мене зрозуміли.

— Це не обов’язково, кожен має свої таємниці, — спробувала відмовитися босорка.

— Я… це важливо для мене. Зробіть мені ще одну маленьку послугу, вислухайте. Будь ласка.

— Добре, — погодилася босорка.

— Я народилася в багатодітній родині, — почала розповідати Соня.

— Звичайно, сьома дочка — вроджена відьма. Про шістьох ваших сестер мені розповіла Валентина, та я, певно, так знудилася, що не зрозуміла, наскільки істотною була ця інформація.

— Вроджена відьма, — Соня замислилася, дивлячись кудись вдалечінь, ніби смакуючи ці слова, — але знаєте, я майже не практикую. Не практикувала. Була собі щасливою дружиною і все, — продовжила вона. — Аж поки… Ви бачили його майбутнє?

— Випадково. Раптова смерть, скоро. Може за рік чи два.

— Отож. Я житиму ще багато років. Вроджена відьма, чорт забирай… А його скоро не стане. І замість того, щоб бути разом — він вічно займався своїми магазинами. Я його тижнями не бачила. Що мені було робити?

— Тож ви зачарували його. Щоб змусити вийти з бізнесу і лишитися вдома, з вами, — відповіла босорка. Її співрозмовниця кивнула. — Проте ворожіння сказало, що відьма темноволоса. А ви світленька.

— Ви бачили в когось такий натуральний колір? — посміхнулася Соня, манірно вказуючи на свою зачіску.

— Фарба, — кивнула босорка, — але чому я не відчула жодної магії, коли ми бачилися у вашому дворі?

— Магія крові. Вона залишає сліди, але деінде. Не біля відьми.

— Ооо… — босорка здавалася одночасно захопленою, здивованою і трохи переляканою, — то це ви крали молоко в корів, ранили їх.

— Шкода тварин, та що поробиш. Житимуть. І молоко вернеться.

— Давненько я не бачила, щоб хтось це діло практикував, — похитала головою босорка. — Знаєте, колись за таке палили на вогнищі.

— Ой, та за гарну фігуру теж палили. Такі були часи. Холодно. Голодно. Безнадія. Одна розвага — когось спалити, — Соня театрально розвела руками. Обидві жінки засміялися. Коли сміх стих, запала незручна тиша. Все що мало бути сказано — сказано. А відьми, як відомо, не дуже товариські.

— Мені вже час, не хочу вас довго марудити, — заметушилася Соня. — Хай там як, а Віталя послухав вас, а не мене. Тепер у нас є час. Може, не багато, але разом. Як я можу вам віддячити?

— Немає нічого кращого для старої знудженої відьми, ніж гарна нічна погоня, — в очах босорки блищали хижацькі вогники, що не дуже пасували до її милого бабусиного обличчя. Можливо, то була просто гра світла. Соня кивнула.

— Ну, я тоді піду. Бувайте.

— Щасти вам, — відповіла босорка.

— Ще одне питаннячко. Такий смачний чай у вас! Неймовірний! Що це за сорт? — запитала Соня, стоячи у дверях. Босорка посміхнулася і вказала на поличку, де стояла жовта пачка чаю «Ліптон» у пакетиках.