Босорка ТОМ 1

От-от мали заспівати треті півні. Босорка опустилася на своєму подвір’ї і аж скрикнула від несподіванки. Притулившись одне до одного на її порозі, куняло двоє чоловіків. Перший порив люті згас у босорки, коли вона підійшла ближче. Селяни були закіптюжені, обсмалені, втомлені. Ще не скинувши юної подоби, Євдокія провела рукою перед їхніми очима, так і є — з вогню. Злегка поторсала одного за плече: «Дай, пан-біг, чоловіче! Чого серед ночі?». Поки несподівані гості прочунювалися, скинула свою подобу й широко розчинила двері в дім.

Чоловіки ввійшли. Затишно потріскували свічки, кидаючи м’яке світло по стінах. Євдокія, прикульгуючи то на одну, то на другу ногу, зайшла слідом за ними. Мовчки показала на широкий ослін перед столом. Сама сіла в голові столу і зразу ж заходилася перебирати зерна, розсипані на стільниці. «Ну…» — блиснула очима майже сердито.

— Лихо в нас, босорко, — стиха почав один із чоловіків, роззираючись навсібіч. — Ми з там-того боку лісу. Внадився до села палій. Як почали по обійстях стодоли горіти, то бігме думали некукібні ґазди вогню не пильнують. А нині з полуночі у вдовиці Ковалихи сіни зайнялися. Усім селом кинулися рятувати. Та тільки воду линеш у полум’я, як звідти «хі-хі», «хе-хе» — як сміється хто. Ледь дали раду. Ковалиху на курищі ледь люди відволали. А ми бігцем сюди, бо не добре воно є…

— Сміється з вогню, кажете? — перепитала Євдокія.

— Та от тобі хрест! — забожився чоловік, та спинився з рукою, піднесеною до чола. — Сам чув. І кум чули. Еге ж?

Босорка підвелася, прочовгала до припічка за спини своїх пізніх гостей. Підкурила якось зілля, обійшла ослін і чоловіків на ньому, похитала скрушно головою. Дістала зі запічку торбинку. «Тут, — каже, — зміїна шкура та пучечок зілля. Як займеться де знову, киньте перше у вогниво зміїну шкуру та добре дивіться, що побачите. Видиво не зашкодить, а мені тре’ знати, хто бешкет чинить. А зіллям по пожарищі попіл докупи зметете, щоб запечатати біду».

Подякували чоловіки — поштиво, з поклоном попрощалися.

Не минуло й три дні, як посеред ночі затарабанили босорці в шибу. Неохоче відслонила стара.

— Я там-теї ночі був… — почав чоловік, а в самого аж плечі ходором із переляку ходять.

— Кажи, що бачив! — наказала Євдокія.

— Горить на селі. Я прибіг і, як велено, кинув шкуру у вогонь. Язики опали, як закляті, а серед пожарища хлопчисько гейби стоїть. Він як зарегоче, як шугне вгору! Ой леле! І вогонь миттю як фахне….

— Та най би тобі! — вилаялася босорка. Пішла до печі, набрала щось у тузник, міцно зав’язала. Дала селянинові в руки. — Іди, чоловіче, назад до села та накажи жінкам надбати мені доброго віника. Хай принесуть і поставлять на призьбі до третіх півнів. Ідучи, най сиплють поперед себе зерно і полову з торбини — ніхто їх не ткне. Та вважайте: щоб віник був новим, щоб чоловіча рука до нього не торкалася!

— А з палієм що буде?

— Не твій клопіт! Зробиш, як наказала, а далі моя робота.

Вернувся чоловік у село, переказав усе, що веліла босорка. Страшно йти жінкам до старої. Та палія теж страшно — хтозна, де горітиме далі… Надбали віника та пішли з ним на другу ніч. Страху натерпілися! Але й правда ніхто не займав. Ба більше, де зерна сипнуть поперед себе — ніч наче світлішала, стежка ширшала… А як поставили віника, чимдуж додому…

І кілька днів не минуло, як заграла заграва на все село. Горить комора в старого швеця, язики вогню скачуть, а з полум’я «хі-хі» та «ха-ха» чути. Збіглися селяни і не знають, що діяти, як підступити. Коли це шух понад головами! Усі так і охнули, так і припали долі. А босорка на новій мітлі шух і шух над вогнем, шух і шух. Як сипнула з рукава дрібним сім’ям, став вогонь опадати. Як линула з глека води, поповзли язики полум’я зміями геть, тільки хлопчик-бісик серед пожарища стояти лишився. «От ти де, проби́йголово! — аж реготнула босорка. — Заклинаю тебе не чинити бешкет на всі чотири сторони світу! Згинь!». І крутнулася на мітлі так, що попіл стовпом став. А як опала курява, то ні бісика, ні босорки…

Та з того часу на селі нагло не горіло. А люди за Євдокію, як і до того, як за першу помічницю в біді казали, так і по сей день згадують…