Босорка ТОМ 1

Дорога вимучувала Ігоря. Дорога звивалася серед нічних Карпат, і романтики в цьому було мало. Гірський серпантин змушував Ігоря знову і знову відчувати блювотні позиви. Постійна зміна тиску давила на барабанні перетинки, сприяла головному болю та стимулювала загострення всіх його хронічних болячок. А тривале сидіння в неймовірно скрученій позі, поруч з огрядною і нестерпно смердючою сусідкою, мало неочікуваний ефект: його ноги набрякли.

Та попри всі можливі й неможливі незручності, Ігор не жалівся.

Він знав заради чого робить це.

Хоча… Ні, він вагався. Заради чого? Чи, вірніше, заради кого? Сина? Ні, він у дива не вірить. Себе? Відповідь та сама. Дружини? Ну… так, можливо. Його благовірна у відчаї, тож готова повірити в що завгодно. Навіть у сумнівну чарівницю Карпатських гір.

Доктор наук! Вона… Та чому Ігор дивується? Відчай рівняє всіх під один щабель. Зрештою, немає значення: доктор наук ти з відзнаками та… словом, купою усього, пристаркуватий, хворий поет, чи шістнадцятирічний хлопець. Немає значення — усі опинимось в одній землі. Питання лише: рано, чи пізно?

За цими невеселими думками, що, на жаль, були для Ігоря не лише думками, а й реальністю, автобус рухався крізь світанок. Темрява розвіювалася, а Ігор… Ігор так і не зміг навіть задрімати до самого прибуття.

Вибравшись з автобуса на ватних ногах, чоловік під п’ятдесят нарешті відчув полегшення. Ранкова прохолода, що має властивість пробиратися під шкіру, на цей раз була милостивою до нього: вона забрала і нудоту, і втому. А заклякле тіло, що отримало спраглий рух, зовсім потихеньку приходило в той стан, що Ігор уже понад десятиліття вважав нормою.

Попри заплутаний шлях, повну відсутність дороговказів та мережі, Ігор з легкістю відшукав ту саму єдину стежку, що вела прямо в ліс — до славнозвісної (у чому Ігор переставав сумніватися) чарівниці. Зрештою, це було не складно — він був не сам. З того автобусу, котрим він приїхав, тягнулася вервечка «прихожан». Власне, це і стало причиною, з якої він починав вірити в популярність відьми. Та не в її сили. Хоча йому було чхати, якщо бути відвертим, є в неї якісь надприродні здібності чи ні. Він знав точно одне — допомогти вона не зможе.

Та дорога була йому корисною. Неспішний крок розминав задубілі ноги, свіже повітря покращувало самопочуття… А самотність — ставила на місце думки.

Правда в тому, що Ігор втомився. Він так втомився…

Бути батьком дитини, що повільно помирає, непросто. І він не має права жалітися. Не він жертва в цій ситуації. Але він втомився. І ці два чи три дні для нього — наче ковток свіжої, джерельної, карпатської води… Такий необхідний відпочинок.

Тож… так. Ця подорож потрібна і йому.

Коли він та ще вервечка людей притягнулися таки до одинокої дерев’яної хижі серед лісових хащ, уже цілковито розвиднілось.

Почала формуватися черга. Не без всюдисущого крику та ґвалту, котрий люди примудрилися зчинити навіть тут. Та Ігор не мав ані бажання, ані можливості брати участь у тому, тож дочекався, доки всі найнастирливіші визначаться з черговістю отримання сумнівних послуг, і приткнувся десь у кінці. Він навіть не бачив сенсу так поспішати: автобус, котрим вони приїхали в це Богом забуте село Старі Мухомори, повернеться назад тільки о восьмій вечора. А інших відправлень сьогодні немає. Проте, очевидно, для деяких мета не має значення, для них важливий процес.

— Перепрошую, — тихо та чемно звернулася власниця приємного голосочка. — Ви останній?

— Та… — огидно скрипнув голос Ігоря, відмовляючись коритися його власнику. Ігор спробував прокашлятись, прекрасно знаючи, що це не допоможе. Та що ж таке! Він же не перенапружувався! Мовчав от уже скільки! Та голос зрадливо відмовлявся слухатись, тож довелося скрипіти: — Так. Останній…

— Добре, — усміхнулась йому дівчина доброзичливо, ніби й не помічаючи недоліків, відверто ігноруючи його вади. — Я буду за Вами.

— Гаразд, — продовжував скрипіти низький, сивий, трохи кривуватий відвідувач лісової хащі. — Я буду ось там, у тіні.

— Так… Я бачу, тут сьогодні багато людей, тож поки збігаю вниз, у село. Потримаєте чергу для мене? Я не встигла поїсти… Хочу роздобути щось для себе… — поділилася світловолоса красунька з променистими зеленими очима і посмішкою, що аж сліпила щирістю та добротою якоюсь… Теплом.

— У мене є перекус, — Ігор зняв заплічник і спробував там знайти харч. Його пошуки увінчалися успіхом. — Ось.

Вперше посмішка дівчини зів’яла. Вона дивилася на бутерброд у руках Ігоря, не приховуючи сумнівів:

— Але ж… що ж їстимете ви?..

Ігор не готовий був до такого аргументу. Він очікував, що дівчина просто погидує, не повірить, або що… Він… відвик від турботи про себе…

— Що ви… Пригощайтесь. У мене є ще, — нестерпно скрегочучи, збрехав Ігор.

— Дякую… — невпевнено і винувато простягла вона руку.

Нездалий співрозмовник швидко відпустив пакунок, аби дівчина не передумала, й не довелося вмовляти її ще (він не був певен, що його голос сьогодні витримає).

— Смачного. Я піду, — не став обтяжувати дівчину своєю компанією неприємний для погляду чоловік, попрямувавши в рятівний затінок (у самотність, насправді).

Але не довго тривало його умиротворене усамітнення…

На порозі з’явилася та сама чарівниця, як здогадався Ігор. Він придивився та не розгледів нічого: її образ ховався в тіні ґанку.

А люди, не зраджуючи свою метушливу натуру, стали юрмитися навколо будиночку, очевидно зовсім забувши, що вже викричали собі чергу. Тож слабоголосий одинак втратив надію розгледіти незнайому фігуру і сперся об дерево, маючи намір провести свій день саме таким чином, аж доки не розсмокчеться юрма.

— Сьогодні першим зайде останній у черзі, — спокійний голос ліг над галявиною наче туман.

Всі замовкли. Люди розступалися й дивилися, на кого вказує скарлючений палець з тіні.

Ігор підняв і собі погляд та не очікував побачити, що вказують на нього.

— Я… — голос зрадив остаточно й зірвався. Ігор намагався даремно прокашлятись, точно знаючи… що це не допоможе. Та що ж таке?! Дали б йому хоч годинку відпочити! Та, як по правді… він був не певен, що навіть ця перерва допоможе пережити йому некоротку розмову. Дідько…

— Я не останній у черзі, — таки витиснув з останніх сил скрипучу фразу. — За мною була дівчина.

— Вона уже зробила те, за чим прийшла, — протягнула загадково жінка старечим голосом. І безапеляційно постановила: — Заходь!

І зникла за темрявою дверного прогону, залишивши двері відчиненими… не чекаючи відповіді власника скрипучого голосу.

Ігор трохи розгублено простежив за наказом та діями господині лісової хижі та галявини. Тоді встав, приречено зітхаючи, та поплентався до будиночка.

Він йшов під погляди принишклого невеликого натовпу. Темрява хатинки наближалася… Ігорю ніщо не завадило зайти, ніщо не насторожило. Він переступив поріг без заминки чи навіть паузи.

Та ступивши всього крок у темряву хижі, Ігор завмер наче оглушений — темрява раптово розчинилася. Кімнату заливало яскраве сонячне проміння, вікно видавалося неприродно великим для такої малесенької хатинки, а стіни, без перебільшення, відсвічували м’яким сяйвом. Двері за прошеним гостем зачинилися. Ігор обернувся, але там нікого не було. Він підняв брову та недовірливо обернувся знову на внутрішній простір кімнати.

Тут особливо нічого не було. Лише стіл, застелений молочною скатертиною приємного відтінку, та два стільчики, один з яких був відсунутий боком, ніби запрошуючи до столу. Ігор засумнівався: наскільки нормальним буде зайняти місце без дозволу чи запрошення господині, хоч воно абсолютно очевидно призначено для гостя, тобто для нього?

Він роззирнувся. Дивно, та нікого всередині не було. Як і дверей — не спостерігалося…

Хех… Ну гаразд. Ігор, злегка шкутильгаючи, підійшов до столу та сів.

Добре тут. Тепло… Тільки мова не про температуру зовсім…

Хм… Чоловік поглянув у вікно, й так тоскно на душі стало. Майже до сліз.

Гарний ліс. Сонячний. Весняний. Він навіть пожалкував, що не виконав примхи дружини й не повіз сина сюди. От тільки… як він мав би сюди доїхати?

Думки тягнулися тихо. Спокійно. Сумно.

— Ось, пригощайтеся, — як дідько з табакерки виникла збоку від нього власниця хатини й поставила перед ним чашку з якимось трав’яним чаєм.

— Дякую, — з натугою скреготнув гість. Надпив. Солодко… Тепло-гаряча рідина, зігріваючи, розлилася по тілу. Насолодившись швидкоплинною насолодою сповна, Ігор щиро похвалив його голосом, що раптово став абсолютно нормальним: — Смачно.

Він здивовано зазирнув у чашку. Як… так?

— Що це? — вражено запитав скептично налаштований дегустатор не такого вже і простенького гостинця.

— Ромашковий чай з медом, — розвела руками старенька жінка. — Для хворого горла корисно.

Ігор нахмурив незлобливо одну брову. Може він і повірив би, якби не знав, що такі ліки йому не допоможуть. Його фіброма (доброякісна й абсолютно безпечна для життя пухлина) перетискає його глотковий нерв. І чайочки тут безсилі.

— Зрозуміло, — сказав чоловік приємним баритоном, абсолютно не приховуючи добродушної недовіри.

— Так… за чим Ви прийшли? — посміхнулася господиня.

Ігор зробив паузу. Не хотілося ображати її… Та й… вона гостинна та добра до нього… Хотілося б відповісти правду, але… нетактовно вийде. Проте не любить він брехати: погано виходить та й не затишно почувається. Не «чисто».

— Сам не знаю, — посміхнувся гість трохи винувато. Принаймні вдалося сказати майже правду.

— Хм… — прижмурилася заявлена чаклунка і, суто теоретично, не така вже й шарлатанка. — А біда в чому, юначе?

Ігор іронічно реготнув:

— Який же я юнак? Я старий, як кочерга, — чомусь це, на диво, повеселило Ігоря. А якщо чесно, дозволило відволіктись на мить.

— Ну… — посміхнулася чарівниця. — А з ким чи з чим ми порівнюємо?

Ігор теж посміхнувся у відповідь. Вона подобалася йому. Чомусь.

— Отже… розказуй, — майже так же безапеляційно наказала вона, як перед цим у дворі. От тільки на цей раз… у наказі було стільки ласкавого тепла, що Ігор і не згадає більше. Хіба в тій дівчині… що він її пригостив.

— Ну що ж… — здався Ігор, враз зрозумівши, що відкрутитися не вийде… Та й раз уже прийшов…

— У мого сина нейрофіброматоз, — батько безталанної дитини зробив невеличку паузу. Емоції заховалися за складними термінами, і він зміг продовжити без заминок: — Це коли доброякісні пухлинки ростуть з мієлінових оболонок нервів, вздовж них. Зазвичай це не становить небезпеки життю. Вилізе ґуля там чи там, та й усе. Часом заважає робити щось чи може нерв перетискати, якщо місця в тій області мало. Тоді вже тяжче: стає важко робити те, за що цей нерв відповідає. Але часом… Часом така пухлина може вирости там, де їй і зовсім не місце. У мозку, наприклад. А коли вона ще й росте… то перетискає все, що можна. От у мого сина так. Він уже погано говорить та ходить так собі: лікарі кажуть, що на внутрішнє вухо пухлина тисне. А з часом він погано ковтатиме, можливо втратить нюх та деякі моторні функції. А можливо й інші. А ще дуже імовірно, що він відчуватиме біль.

Настала пауза. Ігореві… не було боляче. У ці моменти він нічого не відчував. Зовсім, взагалі. Насправді старий поет, а в минулому архітектор, знав — це захисна реакція… Та опісля, коли ця ширма спадала, все що він міг — це віддаватися мукам совісті з головою. Включно за те, що і здатен про сина та його стан говорити та думати настільки предметно…

— Хм… Так що ж ти хочеш від мене? — але пауза була короткою. Жінка порушила її, висмикнувши чоловіка напроти з роздумів, що йшли уже не туди.

Ігор тяжко зітхнув. Чого він хоче? Зцілення для сина? На жаль, він народився не з тирсою в голові. Таке чарами чи травичкою не вилікуєш — це пухлина. Фіброма, що не чутлива ні до хімії, ні до будь-якої іншої терапії. Одне їй лікування — ніж. Ігор навіть не сподівався на чудо.

— Є варіант. За кордоном працює хірург, що зміг би прооперувати сина. Шанси п’ятдесят на п’ятдесят: виживе — житиме, або помре на операційному столі.

От тільки, сам Ігор надто добре знає, навчений на власній шкірі, що така операція далеко не остання. Він і сам неодноразово користувався послугами віртуозів хірургічної сталі. Виросло раз — виросте і вдруге. А потім знову і знову… І так усе життя. І кожного разу його син засинатиме в анестезіологічному сні з думками: «а чи прокинусь я?»

— Хм… І як же думаєш вчинити? — задумливо протягла сивоволоса жінка.

Старенька різонула Ігоря меткіше хірургічного скальпеля: потяганий життям батько сповна відчув свій заслужений глибокий душевний біль. Він хотів ризикнути. Ігор хотів, аби сина прооперували. Так було б краще. Та для кого краще? Та й чи ризик це? Якби син одужав, то повінь життя повільно повернулася б у своє законне річище, залишивши по собі лише спогади про найтемніші дні. А якби його нещасне чадо померло б там… Це була б швидка смерть. І безболісна. Майже милостива. Тягар спав би з плечей не лише самого Ігоря, а і дружини. Сина.

— Думаю, не ризикувати. Не відомо чи виживе він там, чи довезу його навіть. А так у мене буде ще пів року з ним, — абсолютно не приховуючи свого не зовсім щирого егоїзму, за яким недбало причаївся біль, легко зронив вже заготовлене рішення Ігор.

Хтозна, чому він ділиться з цією доброю дивачкою. Чому розповідає. Можливо, хоче почути, що він насправді все ж хороший батько, аби йому заперечили його самохарактеристику. Або ж він хоче, аби йому все ж сказали, що він має право на біль попри своє рішення… Чи ірраціонально бажає почути, що він неправий, хоче аби йому завдали болю? Аби він мав право сердитись хоч на когось у цій ситуації. А можливо, він хоче аби магія існувала, й ця відьма напророкувала йому вірний шлях?

Та жінка не поспішала давати поради. Не втішала. Не засуджувала. Вона лише змучено зітхнула, з болем зазирнувши Ігореві в очі. А тоді, наче ні звідки, поставила на стіл дві скляночки, не випускаючи, проте, їх з рук. І лише тоді неспішним старечим шелестом, наче колискову, промовляла лагідні та зболені слова:

— Чомусь люди звикли думати, що є правильна відповідь. Чомусь думають, що є вірний шлях. А отже, що є й помилковий. Та це ж не так, юначе. Часом так трапляється, що куди не поглянь, а всюди лиш вибір можливостей — всі правильні. Але ж буває і так, що правильної відповіді й зовсім немає. А хто ж посмів судити, що котресь із рішень і зовсім конче повинно бути вірним чи хибним? Істина ж інакша: буває прийняте рішення або не прийняте. А ти уже обрав ваш шлях. Тож все, чим можу зарадити, так це ліки. Осьдечки вони, — абсолютно нейтрально, без міміки чи жестів мовила вона, не вказуючи на скляночки в руках. — Одна для тебе, інша для дитини. Одну крапельку додавай у теплий медовий чай. Допоможе пройти обраний шлях: забере біль, нездужання, подарує трохи полегкості. Вистачить кожної рівно на пів року.

Проковзнула мимохідь думка про шахрайство. Про наживу на чужому горі. Та Ігор рішуче відмів голос розуму і, не виказуючи жодних сумнівів чи недовіри, запитав своїм велюровим баритоном:

— Яка ціна? — і вже був підвівся, аби дістати гаманець з кишені.

— Є ціна! — раптово гримнула господиня затишної хатини. — За ось цю склянку, що для тебе, — допомога. А за цю, що для хлопця, — правда.

Ігор перевів уважний глибокий погляд у сизі старечі очі:

— Правда, на жаль, не нагодує. Дозвольте віддячити… — спробував знайти підхід навчений життям чоловік.

Та чарівниця не бажала слухати сумнівних лестощів незграбного поета:

— Босорка сама визначить ціну своїй допомозі! — обурення беземоційного шелесту старечого голосу заповнило весь простір довкола, не припускаючи заперечень.

— Гаразд, — погодився Ігор, не розуміючи на що саме.

— Так що ж не ясно тобі, молодик? За цю пляшечку повинен допомогти людині, що цього потребуватиме. А за цю — муситимеш правдиво розказати за хлопця, як хтось спитає в майбутньому.

* * *

Минуло вже чимало часу відтоді, як Ігор має «вільний графік», тож надбав останнім часом звичку гуляти, обираючи якомога прохолодніші вечори. Дивний прохожий любив Київську набережну, любив парки. Любив вулиці та двори.

Та сьогодні його шлях був куди менш приємним. Він плентався серед тихих стежинок, навколо були акуратні квітнички з загорожками, місцями дерева, подекуди прекрасні скульптури, а де-не-де — зарості. Ігореві було нестерпно тяжко та задушливо спекотно. Сонце нещадно смажило, а дерева не були милостивими до майбутнього постояльця одного із цих загорожок.

Ігор втомився. Тяжкий був день. Та й життя якесь зовсім не просте. Вік дозволяє все ж скаржитись і на слабкість з задишкою, і на хвороби. А відро та клунки з господарчим начинням легкості його подорожі не додають.

— О, а ось і ти, — привітався Ігор із сином. Йому сьогодні виповнюється двадцять років. — Прийшов привітатись. Ну і привітати.

Ігор зі скрушною болісною посмішкою дивився на одне з найвдаліших фото його сина, на скромний погляд його дружини.

— Сподіваюсь, що тобі не нудно та не сумно тут. Зрештою, маєш чудову можливість спостерігати за нічним небом. На цьому пагорбі вони здаються особливо близькими.

Якось Ігор завітав на могилу до сина посеред ночі. Абсолютно випадково його вечірня прогулянка звернула сюди в той вечір.

— Знаю, що тобі буває самотньо. Та почекай мене ще трохи. Скоро приєднаюсь. Старий я вже, дитинко. Маю лишень борг один, а може і два. Чекаю лишень… Кому ж заплатити?..