Босорка ТОМ 1

— Угу… І тут ще такий молодий заправник. Високий, підтягнутий, м’язи ого… — з придихом розповідала Валентина, дивлячись на чоловіка вже немолодого, миршавого і невеличкого зросту. — Так і грається своїми м’язами.

— В плюс десять? — недовірливо пролунало з того боку.

— Ну то й що. Він такий гарячий мачо…

— Валю, от нащо ти мені це розповідаєш? — чи то сміється, чи то трохи сердиться, а скоріше все разом.

— Хочу, щоб тобі стало соромно, що ти не поїхав зі мною, — зітхаючи відповіла жінка. — Я знаю, що ти не міг і в тебе робота. Вона в тебе завжди і вдень, і вночі.

— В тебе теж, — буркнув.

— В мене теж, — погодилася, — проте я знаходжу час на нас і на домашні справи…

— Так, досить! Мені треба працювати! Ти сама собі вигадала проблему, сама надумала і сама взялася страждати фігнею. От серйозно, Валю! Ти доросла жінка, маєш медичну освіту і добре розумієш, що ти звинувачуєш себе в усьому, а повинна відпустити вже Галю. Вона в тебе непутяща була, і твоєї провини в цьому немає. Все! Не хочу більше про це! Як доберешся — набереш.

Валя поклала телефон на пасажирське сидіння і знову поглянула на чоловіка, який заправляв автомобіль попереду. На серці лежала груда сумнівів, докорів, переживань і страху, чого вже критися. Вона вперше сама долала таку відстань через усю країну, щоб зустрітися з якоюсь старою бабцею та отримати відповіді. Мабуть, правий Леонід, що вона трохи схиблена. Та інакше вже не могла.

Жінка втратила спокій, і вже іноді здавалось, що ось-ось збожеволіє. Щоночі уві сні до неї приходила покійна молодша сестра. Спочатку вона снилася час від часу, і Валя не розуміла, що тій потрібно. Бідкалася, просила вибачення, говорила про якусь незакінчену справу. Скоро рік як не стало Галини й тепер щоночі вона в снах приходить до неї. Чоловік, з яким у шлюбі вже одинадцять років, рекомендував сходити до психолога. І Валентина сходила, але це не дало результату.

Жінка відчувала, що щось надприродне є в усьому цьому, і намагалася розібратися. Ходила до екстрасенсів, навіть свічки ставила в храмі, — все було марно.

Сама Валентина працювала старшою медсестрою в перинатальному центрі. Їй доводилося працювати з важкими дітками. І одного разу, коли здавалося та й усі були впевнені, що малеча не житиме, та дивним чином видужувала й почала набирати вагу.

«Замовлена», — сказала мати. А потім розповіла, що їздили в Карпати до бабки, та і витягла новонароджену з того світу, виторгувала. Це була остання надія. І взявши адресу бабці, Валя поїхала за відповідями.

«Треба було в Івано-Франківську переночувати, а вранці їхати далі», — докоряла собі жінка. Вже темніло, дорога вузька і все вгору. Навігатор показував, що ще п’ять кілометрів і будуть ті самі «Старі Мухомори».

Через кілька кілометрів фари раптово вихопили людину на дорозі. Крізь скрип гальм і скажене серцебиття Валя дивилася на силует, що вперто рухався вперед, навіть не зійшовши на узбіччя. Неквапливо і важко рухаючись, прямо по проїзній частині плелася бабця. Це вже Валентина розібрала, як під’їхала ближче.

— Доброго вечора, шановна. Чи не до «Старих Мухоморів» йдете? — опустивши скло, запитала.

— А то ж куди ще? Попереду тільки вони.

— То сідайте, підвезу, — запропонувала.

— Я тебе, дочко, не знаю.

— То й познайомимося. Йти ще далеко. Сідайте, я вас не скривджу, — сміється.

— Хм, — хмикнула старенька з-під хустки, здалося засяяли очі, точнісінько як у кішки.

«Чортівня», — подумала Валя.

Бабця стогнучи сіла в машину і вміло пристебнула пасок, немов не вперше сидить на пасажирському сидінні. Жінці навіть соромно стало, що вважала «Старі Мухомори» такою глушиною, де старенькій в машині їздити б не доводилося.

Валентина дивилася на дорогу, а думки скакали одна поперед одною. По-перше, і зараз найголовніше, де зупинитися на ніч. По-друге, де їй знайти ту відьму чи знахарку, чи як там її правильно.

— Босорка чи хтось каже босорканя, — відізвалася пасажирка, і Валя з несподіванки навіть кермом вильнула. Геть забула, що в машині не одна.

— Я що, це в слух сказала? — запитала, не повертаючись до бабці, а продовжуючи зосереджуватися на дорозі. Ще й саме зараз в’їжджали в село. Навкруги було темно, тільки іноді деінде у вікнах горіло світло. Дорога, правда, була асфальтована. Десь попереду горів ліхтар.

— Чому так темно? — запитала бабцю і ледь не закричала. Бо не було ніякої бабці. Валя сиділа в машині сама. Сироти виступили на шкірі, й жінка швидко перехрестилася, оглядаючись. Було не просто ніяково, а моторошно.

— Божеволію, геть божеволію, — шепотіла.

Вже хотілося повертати назад. Дурна і безглузда була ідея сюди їхати.

«Тук-тук», — хтось постукав у скло, і Валентина щодуху закричала. Прийшла в себе, коли двері з її боку відкрилися і до салону заглянув чоловік.

— Нагнав му страху? — посміхнувся.

— Що? — розгублено.

— З вами все гаразд, питаю? Я вас не хотів налякати. Вибачте! Дивлюся — ніч, якась машина приїхала, номера не місцеві.

— Ага-ага, так я це… приїхала, — від хвилювання не могла зібратися.

— Бачу, — посміхнувся чоловік, — дідько го сюди приніс.

— Це Мухомори?

— Старі.

— Авжеж, — Валя нарешті заспокоїлася. — А де тут у вас можна зупинитися?

— Ніде. У нас немає готелів і ресторанів теж нема, — чомусь враз чоловік перестав бути привітним. — А чого це ви, пані, в ніч приїхали?

— Я до місцевої знахарки приїхала, але з часом не розрахувала.

— У нас тут кожна друга знахарка, тобі яку?

«Який неприємний чоловік, — подумала жінка, — а спочатку такий усміхнений був».

— До головної, — відповіла різко.

— А головна у відпустці.

— В якій?

— У звичайній. Чи вона не людина, щоб відпочивати. Знаєте скільки вас тут таких приїздить? Кому поворожити, кому приворожити, комусь грошей треба більше. У кожного своя біда, — і так уважно дивиться на розгублену відвідувачку. — Так що стомилася наша Євдокія. У гори подалася.

— А коли повернеться? — надія з кожною хвилиною танула. Що ж тепер робити? Чи даремно таку відстань долала?

— Не встиг єм сі обернути.

— Не зрозуміла…

— Випало ми з гадки… Забуваю, по нашому, що Ви не місцева. Кажу, що скоро вернеться. Зазвичай тижня зо два відпочиває.

— Що ж робити, я аж зі сходу приїхала? І повернутися з нічим не можу? І залишатися чекати не маю можливості, — ладна була розплакатися від розпачу та невдачі, адже так надіялася.

— Не знаю чим зарадити, — пом’якшав голос чоловіка. — А от з ночівлею в Матвіївни можна спитатися. Це до магазина, он де ліхтар горить, і направо. Шоста хата.

Зрадівши, що не доведеться потемну вертатися до міста, подякувала і поїхала, куди чоловік вказав.

Звернула начебто правильно, от тільки хат було всього чотири. Може не туди повернула? Треба було наліво, а вона щось переплутала. Почала розвертатися і розгублено зупинилася. Бо була біля магазину, де горів ліхтар. Хотілося вилаятися, а ще краще опинитися вдома, у своїй квартирі, в теплі. Пригорнутися до Льоні та подивитися з ним який-небудь фільм. Останнім часом геть рідко вдається побути разом.

Валі раптом так себе стало шкода. Все в неї в житті з перепонами й складнощами. Їй вже 36, а чи щаслива вона? Хоча гріх скаржитися. У неї є житло, люблячий чоловік, гарна робота, де вона відчуває себе потрібною. Здавалося б все добре. Тільки лежить на серці тягар, що не змогла виховати й дати все Галі. Якось не склалося в них.

Валентина взяла на себе виховання молодшої сестри, коли бабусі, яка їх виховувала, не стало. Різниця між ними була в 9 років. Тож ні спільних інтересів, ні однакових поглядів на життя.

Галя у свій підлітковий вік геть з’їхала з котушок. Ані людей не стидалася, ані бога не боялася. Школу покинула, зв’язалася з поганою компанією, втікала з дому, доводячи свою сестру до нервових зривів, а потім наркотики та передозування. Валя залишилася сама в цьому світі, без жодної рідної людини. Один лише Льоня був поряд.

Були б хоч діти, але… На жаль, вона виявилася безплідною. Тому працюючи старшою медсестрою з сумом і болем дивилася на нещасних, хворих або недоношених дітей та віддавала їм свою любов і турботу. Можливо треба було віддати все це своїй сестричці, тоді б не мучили докори сумління і не приходила б покійниця кожної ночі.

Жінка потерла долонями стомлене обличчя, примружила очі й важко зітхнула. Відкривши їх побачила, що так і стоїть під ліхтарем біля магазину. Вийшла з машини та вдихнула на повні груди повітря.

— Добре як, — задоволено прошепотіла, коли вечірня прохолода потрапила до легенів. Повітря було настільки чистим, що аж пекло в грудях від надлишку кисню, навіть у голові запаморочилось.

— Так, у нас дихається файно, не те що в місті, — почула ззаду.

До Валі підійшла молодиця. У світлі ліхтаря жінка її добре бачила і могла впевнено сказати, що не знає цю пані, але було відчуття, що бачить не вперше.

— Добрий вечір, — привіталася Валя.

— Слава Ісусу, — сказала місцева.

— Слава, — розгубилася Валентина. Їй здалося, що вона десь проштрафилася, і було ніяково. — Я трохи загубилася. Не підкажете, як мені знайти хату Матвіївни?

— А Ви хто будете? Родичка? — поцікавилася жінка.

Валі відразу захотілося сказати, що то не її діло, але вона розуміла, що в селі один одного усі знають, а коли щось відбувається, то всім цікаво. Вона навіть би не здивувалася, якби вже все село знало про неї та про причину візиту.

— Мені треба десь на ніч зупинитися. От до неї рекомендували звернутися, — пояснила.

— О, то Вам до неї не треба. Я Вас до себе візьму, — запропонувала молодиця. — Йдемо.

— Чудово, дякую, сідайте.

— Ні-ні, ми пішки. Машину тут залиште.

Валя з’їхала з дороги, закрила машину і рушила за жіночкою.

— Ви, пані, могли б її не закривати, ніхто не зазіхне.

Жінка йшла швидко, Валя ледь встигла.

«Як вона у своїй довгій спідниці не заплутується», — думала вона, коли дивилася на довгу квітчасту спідницю. Вийшли за село і почали заглиблюватися в ліс. Стежина пішла під гору, а Валентині стало страшно, куди це її веде жіночка.

— Куди ми йдемо? — з острахом запитала.

Щось з нею якісь дива сьогодні трапляються, якась бісовщина. І вже їй не здається гарною ідеєю ночувати в цієї жінки. Хто його знає, яка людина і з якими думками може раптово зустрітися.

Тим часом ліс став геть густим. Височенні смереки повністю закрили зоряне осіннє небо. Навіть лісових звуків не було чутно. Вона, звісно, не була знавцем вечірніх і нічних лісів, однак бувала в юності в походах з ночівлею.

— До мене, — відізвалася жінка. — Так чого Ви до нас приїхали? Хоча не кажіть, — розсміялася, — дайте вгадаю. Ви до нашої босорки приїхали?

— Звідки… А… Ну так, не я перша, не я остання.

— Правильно.

— То яка у вас справа? Хочете приворожити чоловіка?

— Ще чого, — буркнула Валя, а сама по сторонах дивиться.

— Що, чоловік зраджує? — продовжує допитуватися.

— Слава богу, ні!

— Та невже?

Валі не подобалися ці розмови, тому вона вирішила не відповідати більше.

Стежина петляла, а Валя вже захекалася. Супровідниця ніби зовсім не стомилася, і вже здавалося, що водить її колами. Валентина дивувалася, як та бачить дорогу, бо сама вона підсвічувала телефоном. Місцева ж навіть не сповільнювалася, йшла, немов на вулиці не шоста вечора, а божий день.

Було дуже страшно. Валя зрозуміла, що йти далі не збирається.

— Хіба ти не хочеш отримати відповіді? — запитала жінка, хоча Валентина ще нічого не сказала.

— Що?

— Якщо хочеш відповіді, то йди.

— Це що, якесь випробування? — запитала в спину молодиці.

Та раптово зупинилася й обернулася. На Валю дивилася хижо, а тій здавалося, що обличчя пливе і вже перед нею не молода жінка, а потворна бабця. Обличчя все в бородавках, великий ніс і очі, що дивляться на неї осудливо.

Валя почала задкувати, а потім щодуху кинулася по стежці назад.

— Якщо схочеш з усім розібратися, то чекатиму тебе, — почула в спину, однак не спинилася.

Забіг скінчився неочікувано. Валентина заплуталася у власних ногах, чи перечепилася, бо бігла наосліп, телефон полетів десь у кущі ще на початку спуску. Боляче вдарившись і до того ще й роздерши обличчя, просто розплакалася, сидячи на холодній землі.

За нею ніхто не біг і не намагався упіймати. Хоча… Куди тут бігти. Сама себе загнала далі нікуди: своїми страхами, докорами, каяттям і почуттям провини. Приїхала в глушину, де якась бісовщина твориться.

А може це все лише гра її уяви? Буває ж таке, що людина психічно хвора і живе життям, яке сама собі вигадала? От кого звинувачувати в тому, що сама собі наробила? Чого треба було сюди їхати? Так себе шкода стало і так прикро, що зараз вона геть одна посеред темного лісу, у Карпатах. Без підтримки коханого чоловіка, без друзів. Сама самісінька. І допомоги з підтримкою нема від кого чекати.

А що чекати? Хіба хтось колись їй допоміг? Підтримав? Хоча б у чомусь? Сама вивчилася, хотіла йти в медуніверситет, але потрібні були гроші на кредит за квартиру. Льоня сказав, що зараз не час вчитися, все й так добре. Коли вирішила опікуватися Галею, теж не зустріла розуміння ні від чоловіка, ані від друзів. Та й Галя не дуже була задоволена. І коли з дітьми не вийшло, Льоня не розумів її, чого так боляче від того, бо сам не дуже й хотів, він кар’єру будував. На відпочинок поїхати — часу і грошей немає. З нею до відьми їхати, теж немає часу. Тож де та підтримка?

Валя рішуче піднялась на ноги. Ну ні! Вона так далеко їхала за відповідями й зараз не збирається пасувати перед труднощами. Піде до кінця і розбереться з усім. До того ж коли ще нагода з’явиться в Карпати приїхати, гірським повітрям подихати.

— Нехай це буде моєю відпусткою! — вирішила і пошкандибала назад, до того місця, звідки так відчайдушно втікала. І що дивно, йшла більш навмання, але дуже впевнено, немов бачила стежину. Йти довелося не так і далеко, що теж збентежило, адже вперше вони підіймалися набагато довше. Попереду замаячив вогник, отже майже дійшла. Біля тину її зустріла кішка звичайним котячим «Няв». Кольору в темноті було не розібрати.

— І кішку заведу, а краще кота, а Леоніду доведеться змиритися, що «у квартирі смердітиме котом і будуть пошкоджені меблі».

Посміхаючись своїй рішучості, жінка підійшла до дверей, які відчинилися самі перед нею, запрошуючи увійти. Дерев’яна хата зустріла запахом трав і грибів, а ще розтопленого воску. На підвіконні й на столі стояли свічки в півлітрових баночках. Було чисто, сухо і тепло.

— Забарилася ти трохи. Проходь, не соромся, — вийшла на світло бабця.

— Мені казали, що Ви у відпустці, — зауважила.

— Так і є. Але для тебе зроблю виключення. Залишишся сьогодні в мене, завтра поговоримо. Я сьогодні стомилася дуже. Постелила тобі там, у кімнаті. Сама тут ляжу, на печі кісточки погрію і згадаю молодість, — засміялася, як молода, дзвінко і заливисто. — Он на столі кошик стоїть, там повечеряти щось місцеві принесли, мені не до їжі було. Тож вечеряй та йди відпочивай.

— Ви мені вибачте…

— Завтра. Все завтра, — охаючи босорка поволі полізла на піч, гості залишилось лише дивуватися. — Вочи сі злипают.

Було ніяково господарювати в чужій хаті, та може стара теж голодна.

— Може і ви зі мною повечеряєте? Я все сама приготую.

— А-а-а-а… Завтра, — позіхаючи відізвалася господиня і смачно захропла на усю хижу.

Валентина підійшла до столу і подивилася що в кошику. Не стала нахабніти, відірвала шмат паляниці, налила собі молока з глечика, що поряд стояв. І пригостилася. І до того смачною ця нехитра вечеря здалася, що кращої й не пам’ятала. Прибрала за собою і пройшла до кімнати. Тільки зараз вона зрозуміла, якою виснаженню була, тож лягла і відразу заснула.

— Ти, сестричко, так далеко заїхала, а треба було лиш прислухатися до мене. Я б тобі й сама все розповіла, — Галя посміхаючись дивилася на сестру.

— Галочко, ти вибач мені, — перепрошувала Валя. — Я була поганою старшою сестрою.

— Що ти Валько, не кажи дурниць. Це я маю в тебе вибачення просити. Це я тобі все життя споганила своїм існуванням.

— Як ти можеш так казати? Ти була єдиною рідною людиною в мене в цілому світі. Але…

— В мене мало часу, Валю, послухай. Є одна незакінчена справа.

— Галю, як же так, — продовжувала натомість Валя.

— Валю послухай! — гаркнула сестра.

Схоже, Валя кричала уві сні, бо схопившись на ліжку, побачила над собою господиню, що схилилася над гостею.

«Ох і потворна вона, лячно», — і смикнулася від гидливості.

Босорка ніби відчувала почуття гості, схилила голову набік і посміхнулася.

— Вже світає. Час до роботи. Тож вставай готувати сніданок. А я подумаю піду, — вже виходячи на двір наказала. — Я на сніданок просто п’ю чай, він вже заварений, і їм яєшню з червоним гострим перцем. Вода вмитися в цеберці. Не барися, часу мало, скоро сонце зійде. Валі було не звикати вставати затемна або вночі. Чергування в лікарні були регулярними.

Вмиваючись, очікувала, що вода буде крижаною, але, на щастя, простоявши ніч у хаті, вона була кімнатної температури. Господиня повернулася акурат, як тарілки були поставлені на стіл.

— Пахне гарно, — похвалила, — І посолено, як я люблю, щоб і поперечно було.

— Звідки ви знаєте, якщо ще не куштували? — здивувалася Валя.

— По запаху, — відповіла босорка.

Валя змовчала, хто їх відьом знає, як і що вони знають. Їли мовчки. Мовчки пили чай.

— Пішли, — сказала стара, коли зі сніданком було покінчено.

— Куди? — з острахом.

— Дізнаєшся. Всьому свій час.

— Це ж вас я підвозила вчора?

— Мене.

— А як ви так загадково зникли?

— Ти б ще мене запитала, як я з молодої стала старою і потворною, — скрипуче зареготала, аж сироти по шкіри від того сміху пішли.

Яка вона різна, загадкова і від того моторошна жінка. Валя крадькома кидала погляди на босорку і гадала, як та з гачкуватим носом, з цими гидливими бородавками, повністю пласка і потворна уживається з людьми? Чи не тому живе осторонь? Місцеві дітей жахають старою відьмою напевно.

— Чого зиркаєш? — запитала чародійка.

— Як вас звуть?

— Євдокією звуть. Чи тобі вчора Юхим не казав?

— Й справді казав,— підтвердила Валя. — А по батькові як?

— Просто Євдокією зви. Все, прийшли, — сказала босорка.

Галявина була казкова, немов її пензлями розмалював художник. Навкруги безкрайньо височили смереки. Ранковий сутінок вже майже розсмоктався, але ще туман стелився землею. У десяти метрах журчав струмок. Євдокія пішла вперед, поки Валя милувалася краєвидами.

— Йди сюди, — нетерпляче мовила стара, — сідай на цей камінь. Та не дивись на мене так, він теплий.

Валя, сівши, здивувалася, й справді теплий.

— Тепер твоя справа думати. Обмірковувати все і шукати свої відповіді.

— Як шукати відповіді? Я думала, що Ви підкажете, поворожите мені.

— На картах і кавовій гущі?

— Ну так, — розгубилася.

— Ой, не можу. Тобі сі в голові перевернуло… Тобто все переплуталося в тебе в голові, треба розібратися. І тільки ти сама можеш собі зарадити. Тож сиди, на барашки дивись і слухай. Річку слухай, ліс слухай і себе обов’язково слухай. Як почуєш — вертай до хати.

Валя дивилася на босорку як баран на нові ворота і не розуміла, що та від неї хоче. Не встигла обернутися, а бабці й слід охолов. Діватись нікуди, лишилося слухати. Закрила очі, щоб почути звуки Карпатського ранку. Плескіт води, що билася об камінь. Спів птахів. Шум вітру. Вдихнула на повні груди.

«Як же добре»,— розслабилася.

Жінка не розуміла, що вона має почути чи побачити, але от так сидіти на теплому камінні та насолоджуватися тишею було чудово. Відкрила очі й заворожено видихнула, сонце вставало над верхівками Карпатських смерек-велетнів. «Чому я раніше не бувала в Карпатах?» — сльози від побаченого навернулося на очі.

Зелені гори височили наполовину скриті туманом. Чи це хмари так низько і сонце, яке частково ховається в тих хмарках? Валя розслабилася, напевно вперше за останні кілька років, відчула себе часткою природи, частинкою Всесвіту. Можливо, саме зараз на неї дивиться її сестричка Галя й усміхається. Вона була гарненькою та енергійною, всюди сунула свій дитячий носик. На відміну від Валі, непосидюча і легка на підйом, просто знаходила спільну мову з людьми. Валентина ж соромилася і вважала, що набридати людям зайвий раз не варто. Може саме своєю опікою і настановами вона душила малолітню сестру.

Хай там як, а вже нічого не змінити. «Вибач мені, сестричко. І я тобі вибачаю! Люблю тебе, ти завжди будеш у моєму серці». З душі як камінь впав. Стало легко та радісно. Валя жмурилася від ранкового сліпучого сонця і посміхалася. Вона нарешті відчула гармонію в собі й силу. Продовжуючи насолоджуватися теплим осіннім гірським ранком, сама не помітила, як заснула, от так сидячи. І примарилися їй діти, що гралися на вулиці. Хто в пісочниці, хтось на майданчику, хтось збирав жовті листочки й каштани.

Валя підійшла ближче, присіла біля дитини, що каштани збирала.

— Ти знаєш, що їх можна їсти? — запитала… Галя.

Це точно була вона, такою її пам’ятала Валентина, коли та була маленька.

— Не впевнена, що саме їх їдять, — відповіла малечі.

— Я Галя, — представилася дівчинка.

— Я знаю.

— В тебе такі гарні сережки, — зацікавилася дівчинка рубіновими крапельками, що висіли у Валі у вухах.

— Це мамині, — сказала Валя.

— Я теж би такі хотіла, але мені мама не подарувала.

Прокинулася. Невже Галя тримала образу за ці сережки? Вони завжди їй подобалися, однак Валя дуже їх цінувалася і берегла. Треба було подарувати їх сестрі. У Валентини хоча б пам’ять про маму була, про спільні вечори, готування їжі, навіть одного разу до зоопарку ходили, мала ж її взагалі не пам’ятала. Треба було не жаліти, а віддати їх. З цією думкою жінка повернулася до босорки.

А там на подвір’ї на неї чекав сюрприз в обличчі злого і сердитого Леоніда.

— Валю, як це називається?!

— Льоню, що ти тут робиш?

— Що я тут роблю?! Я навіть заяву в поліцію написав, що ти зникла. Я тут з вчорашнього вечора. Всіх місцевих розпитав. Відьма значить у відпустці, нема її, тебе теж ніхто не бачив. Я покинув усі справи, їхав у цю глухомань, а ти собі посміхаючись йдеш, як нічого не сталося. Де твій телефон?!

— Загубила, — не розуміючи в чому справа, мовила Валя.

— Ти так спокійно про це говориш?! Ти могла мені подзвонити й попередити?

— Я не встигла. Я вчора під ніч добралася, а сьогодні Євдокія мене в ліс відвела…

— Вчора?! Тебе що, наркотиками накачали?! Валю, ти тиждень як зникла!

— Льоню, це не смішно, — здивувалася Валентина, вона дивилася на свого чоловіка, неначе в нього проблеми з головою.

— Ти йдеш? — почулося від хати, де відчинилися двері.

— Там хтось був і мені не відчинив?! Ну все, мій терпець урвався! — Леонід стрімко пішов до хати.

— Льоню, стій! — кричала вслід жінка. Та хто її там чув?

Чоловік підійшов до дверей, і вся рішучість десь зникла — на нього у дверях дивилася відьма. Так-так, та саме відьма чи баба Яга, яких показують у кіно чи дитячих мультиках. Старе зморшкувате обличчя, усе в бородавках, великий гачкуватий ніс, вилупаті очі, які в саму душу заглядали.

— Не могло ти де там голову вкрутити.

— Що?! — не зрозумів місцевого говору.

— Ну що стоїш? Заходь, раз прийшов! — непривітно запросила Леоніда.

Несміливо переступаючи поріг, слідом зайшла досі ошелешена Валя.

— Сідай, — вказала босорка на лаву навпроти себе, — розмова буде довгою.

Леоніду ж сісти не запропонувала, але він і сам вже збирався присісти біля Валі.

— Не варто! — застерегла його босорка.

— Чому? — здивовано запитав чоловік.

— Там мій кіт сидить.

Леонід перевів з бабці погляд на лавку, там і справді сидів кіт, хоча він міг присягнутися, що мить до цього кота там не було, не видно його було й у хаті. Чоловік хотів було скинути чорнявого.

— Не раджу, — немов думки прочитала.

— Це вже зовсім… Ви тут що всі з глузду з’їхали?! Що тут в біса коїться! — кричав Леонід. Валя ж просто переводила погляд зі свого чоловіка на господиню, не розуміючи, що відбувається.

Вона спочатку зраділа, що Льоня вирішив її підтримати, а тепер і не знала, що про все це думати.

— Я чекаю пояснень! — заговорив Леонід, схрестивши руки на грудях. Він стояв над жінками й у цей час відчував перевагу. «Нехай ніяковіють, особливо ця потворна бабця. Це ж треба такою вродитися. Тепер зрозуміло, чому вона так мізки швидко всім промиває, бо коли на неї дивишся, відразу віриш, що вона відьма і все знає, і все може.»

— Яких пояснень? — запитала Євдокія. — Може це ти нам дещо поясниш?

— Дуже смішно, — дратувався Леонід.

— Ти ж напевно дуже любиш свою дружину, раз приїхав її рятувати?

— Звісно що люблю, — подивився на усміхнену після цих слів Валю.

— І в тебе немає від неї таємниць?

— Немає.

— Добре. Сідай вже.

І Леонід відразу сів там, де щойно сидів кіт, якого тепер не було.

— Фух, — витер спітніле чоло чоловік.

— Стомився і виснажився, — бідкаючись мовила босорка і протягла чашку.

— Що це?!

— Чай. Що ж гостя чаєм не напою з дороги. Гарний чай. Такого в себе в місті не скуштуєш, з особливих гірських трав.

Льоня зробив ковток, чай і справді був добрим, і махом допив. Він і не помічав до цього часу, яка спрага його мучила.

— А тепер розказуй, Леонід, — наказала босорка.

— Що розказувати?

— Те, що тебе тривожить. Тебе ж мучать сумління?

— Мучать, — пробурмотів чоловік.

Валя здивовано дивилася на свого чоловіка, адже не вірила своїм очам і вухам, Леоніда як підмінили. Перевела погляд на босорку, та лише підступно посміхалась.

— Як Валі зраджую, трохи нервуюсь, не хотів би, щоб вона дізналася,— продовжив чоловік, — потім гидко на душі. Все ж ми непогано живемо.

Валя підскочила з місця.

— Тихо! Сядь! — рявкнула на неї відьма. Вона сіла і проковтнула все, що казав її коханий чоловік.

— Що ще тебе турбує?

— Я трохи злякався, коли Валя зникла, я не хотів, щоб вона сюди їхала. Совість мучила, адже це я винен трохи в тому, що вона страждає докорами сумління, я теж… страждаю. Якби я не вигнав з квартири цю плюгавку, то зараз би, може, не сидів тут. Однак не було сил возитися з нею. Валя увесь свій час присвячувала сестрі, а я ненавиджу дітей. Ще й мала була геть невихована, жодної вдячності, що її в дитячий будинок не відправили, баламутна і дика. Ми не знайшли спільну мову, і коли вона притягла зграю якогось непотреба, яке називала друзями, я їх всіх відправив геть. Вона щось кричала, що якщо ми з нею так вчинимо, то вона теж піде. Я щасливої дороги їй побажав.

Валя плакала, тихо ковтаючи сльози.

— Чи любиш ти мене? — крізь сльози запитала жінка, не витримала.

— Ну яка там любов, звичка. Мені зручно з тобою. Ти не лізеш до мене з підозрами й питаннями та не бігаєш по лікарях, щоб завагітніти, змирилася. Мене все влаштовує. Може й люблю трохи, адже приїхав сюди за тобою.

— В мене останнє питання, — скрипучий голос пронісся як вирок. — Від того яке рішення приймеш, так і складеться твоє життя. Якщо любиш її, то зроблю так, що нікого крім неї не бачитимеш та забудеш і ти, і вона про цю розмову, але ти будеш жити з чужою дитиною поряд і приймати її як рідну. Ще й кота заведеш. Кажи швидко, без роздумів!

— Що?! Ніяких дітей! Ніяких котів! — вигукнув чоловік не роздумуючи.

— Рішення прийнято, — важка долоня босорки бахнула по столу, і важкий аромат трав з печі димом повалив у хату. Нічого не було видно, у горлі дерло нестерпно, очі сльозилися. Валя закашлялася, десь поряд кашляв Леонід.

Цілий день до босорки йдуть люди, кожен зі своєю бідою. Вона вже звикла так жити. Відтоді, як відмовилася від темної сторони, має допомагати людям. Кому просто порадою, кому чарами, а комусь може і цілу виставу організувати, дуже вже полюбляє вона ілюзію і блюзнірство.

Відправивши останнього відвідувача, вона сіла за стіл, взяла лист паперу й ручку. І швиденько щось написавши, плюнула на листок. Залишившись задоволеною, звернула і вклала в конверт.

«Ще одна справа зроблена. А інше час розставити по місцях. Ще буде і щастя, і любов, і діточки».

Вийшла з листом на двір, під ґанком піймала змію.

— Віднеси адресату.

Змія прошипіла, схопила лист, обернулася чорною вороною і злетіла. Босорка дивилася вслід, аж поки птах не зник з виду.

— Так, досить! Мені треба працювати! Ти сама собі вигадала проблему, сама надумала і сама взялася страждати фігнею. От серйозно, Валю, ти доросла жінка, маєш медичну освіту і добре розумієш, що ти звинувачуєш себе в усьому, а повинна відпустити вже Галю. Вона в тебе непутяща була і твоєї провини в цьому немає. Все! Не хочу більше про це! Як доберешся — набереш.

Валя поклала телефон на пасажирське сидіння і знову поглянула на чоловіка, який заправляв автомобіль попереду. На серці лежала груда сумнівів, докорів, переживань і страху, чого вже критися. Вона вперше сама долала таку відстань, через усю країну, щоб зустрітися з якоюсь старою бабцею та отримати відповіді. Мабуть, правий Леонід, що вона трохи схиблена. Закрила очі, глибоко вдихнула, видихнула і прийняла рішення. І справді, нічого перекладати свої проблеми й тарганів в голові на сторонніх людей. Тим паче на якусь бабку. «Зроду по відьмах не ходила і зараз не збираюся», — подумала Валя і розвернула автомобіль додому.

Їхала Валентина з легким серцем і чистими думками, немов питання вже вирішено і тепер все буде добре. Впевненість росла в геометричній прогресії залежно від відстані додому.

Без проблем припаркувалася біля під’їзду, що буває рідко, і схопивши сумку з речами, не викликаючи ліфт, як десятилітня дівчинка, піднялася на свій поверх. Зайшла у квартиру і зненацька зрозуміла, що в неї гості. Здогадка підтвердилася в гостинній, де на дивані її чоловік забавлявся з гарненькою білявкою. «Добре, що хоч не на ліжку», — подумала Валя і що дивно, вона навіть не засмутилася, як знала і чекала на це.

— Льоню, зроби так, щоб коли я повернуся, ані тебе, ані твоєї подружки тут не було. І скажу одразу, ніякі вмовляння не подіють, а зроблять тільки гірше.

Чого тільки здивований погляд майбутнього колишнього чоловіка коштував: розгублений, здивований і злий. Він щось кричав у слід, але Валя не прислухалася.

Спускаючись сходами, вона відчувала піднесення. Немов зараз і саме тут у неї починається нове життя. За рогом купила каву і з задоволенням зробила ковток. Зазвичай кава тут так собі, але зараз вона здалася напрочуд смачною. «Піду вчитися на педіатра», — вирішила для себе блискавично і стало ще краще, хоча куди вже далі.

— Вибач-чте, ви Валентина? — Вирвало її з райдужних думок.

— Так.

— Це вам, — у руки потрапив конверт, а жінка просто розвернулася і пішла.

— Заждіть! — Гукнула Валя, проте та навіть не обернулася.

Валентина відкрила конверт і дістала аркуш паперу.

«Дорога моя, сестричко!

Пишу тобі на випадок, якщо так занапащу себе, що виправити все вже не зможу. Валечко, вибач мені за все, будь ласка. Я знаю, що тобі було важко звалити на плечі моє виховання. Я сама не знаю, чому так поводилася і була невдячною. Мені здавалося, що увесь світ проти мене. Я бачила, що ти намагаєшся замінити мені маму, бабусю, навіть попри невдоволення твого чоловіка, але я не могла це прийняти. Та я не про це. Валю, я була в тому стані, коли не відповідала за свої вчинки…» — дочитуючи листа, Валя плакала. Плакала від горя, плакала від щастя.

Листя шурхотіло під ногами, коли жінка невпевнено, на тремтячих ногах підійшла до дівчинки, яка в опалому листі збирала каштани.

— Ти знаєш, що їх можна їсти?

— Невпевнена, що саме такі, — відповіла Валя, присівши біля дитини.

— Я Галя, — представилася мала.

— Я знаю, — стримуючи сльози сказала жінка.

— Звідки? Ти моя мама? — з надією запитала дівчинка, як дві краплі схожа на Валіну сестру.

— Я твоя тітка Валя, — все ж не втримала сльози.

— Правда? — Валя кивнула. — Ти мене забереш?

— Звісно заберу, — дитина кинулася на шию, і вже вони обидві обнімаючись плакали.

Валя була вдячна Богу і всім вищим силам, що до неї потрапив той лист, де сестра написала, що була вже вагітна, як пішла з дому. Народила і залишила дитину, відмовилася від неї. Через головного лікаря, центру де працювала Валя, вдалося дізнатися, що сталося з дитиною. І жінка без вагань оформила папери для удочеріння маленької дівчинки, яку теж назвали Галею.

З чоловіком Валя розлучилася без жалю. У квартирі крім Галочки, з’явилося сіреньке кошеня. Сестра прийшла уві сні в останній раз — попрощалася. А одного разу Валі приснилася стара потворна бабця, яка все щось бубоніла про щастя, яке ще попереду.