Босорка ТОМ 1

Зореслава замислено перебирала потерті від часу клавіші старовинного сімейного роялю. Вона награвала відому пісеньку «Imagine Dragons — Birds».

Вибір мелодії був випадковий, вона в пам’яті виникла спонтанно. Однак це не означало, що гурт не був одним з її улюблених.

Мелодія вела за собою, і дівчина заспівала із заплющеними очима куплет пісні:

Коли місяць дивиться вниз,

Сяє світло на твою землю.

Я підлітаю, щоб ти побачив,

Що відкинута тінь — це я.

Її голос звучав, наче гірські струмочки та буйний вітер. Він був гарно поставлений на український народний манір, бо на це пішли роки навчання. Грудний, що переходить у розщеплення, додаючи до чистого вокалу немузичний шум, хрип. Приправлені йодлем наспіви альпійських горян, рулади, стрибки на широкі інтервали, переходи від грудного низького регістра голосу до високого фальцету. А також мелізмами, характерними українському фолку, додаючи міфічних нот роковому співу дівчини.

Вона уявила себе на сцені: у вишиванці та шкіряній спідниці, у високих чоботях. Її світло-русяве волосся блищало у світлі софітів. Навколо грали електрогітари, цимбали, скрипки та сопілка. Зореслава співала від душі, пропускаючи кожен рядок через себе. Враз музика затихає, і звучить лише її голос — зал зачарований.

Але потім сталось те, що надовго змусило її замовчати.

Світло погасло, а зал наповнився криками.

Наче в горор фільмі…

Вони щось побачили, щось відчули, тому були нажахані.

Вона розплющила очі, клавіші затихли…

— Я більше не можу, не можу так, — заридала дівчина, опустивши голову на клавіші, ховаючи свої страхи в глибині душі.

Колись вона співала на великій сцені, але ті часи в минулому. Про неї давно забули, тепер вона невідома дівчина з провінційного містечка.

Зора закрила фортепіано й почала ходити по кімнаті, поки на очі не потрапила листівка, яку їй кілька днів тому вручили на тротуарі. Зазвичай то були реклами нових магазинів, товарів, кав’ярень тощо.

Але ця листівка була іншою.

«Запрошуємо вас узяти участь у місцевому пісенному конкурсі. Сайт для запису та адреса проведення, телефони.»

Усі дані. Здавалося, це був її шанс до повернення, але страх і сумнів не полишали дівчинку: записуватись чи ні?

2

На ранок вона вже стояла в черзі на запис. Її радо прийняли, дехто впізнав дівчину за старими афішами. Проте вона зайняла чуже місце. Того, кому цей конкурс був потрібніший.

Перед будівлею на паркані сидів музичний колектив. Це були троє хлопців, двоє з яких тримали в руках гітари, а третій штовхав мотиваційні речі.

— Усе буде, хлопці. Ми з усім справимося. Будуть інші конкурси.

Зореслава глянула на них та задумливо підтиснула губи. Голос усередині говорив, що вона жахлива людина, не достойна.

Можливо, вона пошкодує про своє рішення, але дівчина все ж вирішила підійти.

— Даруйте, — перервала вона парубків. — Ми можемо виступити разом, як гурт. Мені б не завадив музичний супровід, — запропонувала дівчина так просто, навіть не представившись. Зора вже чекала насмішок, але хлопці притихли, переглянулись та знизали плечима.

— Можна спробувати, — відповів мотиватор, протягуючи руку дівчині. — Я Сергій, а це Петро та Іван, — указав він по черзі на товаришів.

— Зореслава, — представилася дівчина й усміхнулася. Голос всередині незадоволено бурчав, попереджав відступитись.

— Яке рідкісне ім’я, — відказав задумливо Сергій, а дівчина просто кивнула. Дійсно, ім’я було рідкісне. Але мода на незвичні, старовинні імена поверталася. Мати говорила, що то була ідея батька. Згадка про нього віднесла її наче в інший вимір, і вона старалася про це не думати. Проте незнайомцям вона цього не сказала.

Їх невелика компанія змінила заявку на конкурс і вирішила відмітити це в сусідній кав’ярні, запах з якої приємно дратував усю вулицю.

Слово за слово, і вони вирішили, що на конкурс їм потрібна нова пісня, написана саме для їхнього нового складу. Дівчина цілком погодилась. Це мало стати чимось новим у її житті і, можливо, початком нової дружби. Але ця легкість, з якою вони всі зійшлися, її лякала. Чим легше вона сходилася з людьми, тим болючіше втрачати цей зв’язок.

— Коли не знаєш, з чого почати, на поміч завжди приходять міфи та легенди, — виголосив Петро, запихаючи в себе шматок тістечка та голосно сьорбаючи каву. Зореслава вдала, що не помічає його манер за столом, та кивнула. Така ідея їй подобалась.

— Колись бабця, що родом з Карпат, мені розповідала про одне поселення. Як же воно називалось… — він зробив паузу. — Старі… Старі Дерева, ні, не дерева, трави, кізяки… А, згадав, Старі Мухомори. Так ось, десь там серед лісів і карпатських хребтів живе босорка.

— Босорка? — перепитала, хмурячись, дівчина.

— Ой, Іване! Твоя бабця та ще казкарка була. Пам’ятаєш, як ми влітку декілька років тому сумлінно шукали папороть у ніч на Івана Купала? — згадав Сергій.

— Ми тоді так пройнялись історією про успіх, — додав Петро.

— І що? Це не означає, що його не існує… — пирснув Іван. — Але ви мене перебили. Кажуть, босорка має три душі та допомагає у вирішенні певних питань.

— Ага, а також кажуть про анімалізм, немов вона обертається в змій, павуків, жаб, — додав Сергій. Зореслава пройнялась історією. У неї з’явилася надія. Поки хлопці мірялися знаннями, загуглила легенди та приблизне місцезнаходження селища. Дописів було багато. Але Іван продовжив.

— Карпати — найкраще місце для натхнення. Якщо ми хочемо написати вибухову пісню, треба їхати до бабці.

Зореславі це здавалося безумством. Проте, якщо босорка існувала, вона могла дівчині допомогти. Можливо, над її тьмяною душею пристріт чи якесь прокляття.

3

Від подібної витівки батьки були не в захваті, хоча дівчина босорку в розповіді не згадувала, просто розкрила плани про подорож у карпатські гори на кілька днів з друзями. Менше знають — менше переживають. До того ж у неї скоро день народження, їй виповнюється двадцять три роки. Як раз на Івана Купала.

Її чекала подорож через пів України! Це в голову не вкладалось. Але коли вона вже махала рукою з потягу батькам, Зора наче опинилася в іншому вимірі.

Вони з хлопцями викупили одне купе, що змушувало пасажирів коситись і задумуватися над тим, куди компанія їде, що за дівчина згодилась їхати з трьома хлопцями, коли існували жіночі купе? Така думка іноді виникала й у самої дівчини, але хлопці були ввічливі, усю дорогу допомагали з валізами, і виходили з купе, коли вона переодягалась.

Зора із захватом дивилась у вікно, тому що давно не подорожувала далі Тернопільської області, де жила. Вони чаювали з автентичних підстаканників Укрзалізниці, обговорювали плани, мрії. Вона трохи вивчала гугл карту та легенди, де це робити дозволяв інтернет-зв’язок. У них знайшлося трохи часу погуляти Львовом та пересісти на інший потяг, а потім місцевий транспорт, аж поки не дісталися села, де жила бабуся Івана, а там розвідали і про Старі Мухомори.

Бабуся з радістю прийняла всіх гостей, позаяк гості в неї були не часто. Оскільки Іван попередив, то бабця напекла смачних пиріжків із сиром та вишнями. Бабцю Івана звали Мирославою. Але він називав її бабуся Слава.

— Бабусю, Ви мені в дитинстві розповідали про босорку. Ту, що в Старих Мухоморах. Чи жива вона, чи приймає ще людей?

Бабця Слава ледь не пролила чай на білу скатертину, коли розливала його всім. Зореслава притримала руку старенької, зморшкувату й змучену.

— Присядьте, я розіллю сама, — запропонувала дівчина.

— Дякую, пташко, — щиро відповіла бабуся й присіла. А Зора побіліла на лиці, хоча в словах бабусі не було нічого ганебного чи злого. Пташка. Звичайне слово, але дівчина реагувала на нього боляче. З цим була пов’язана своя історія. Історія, яку вона жадала забути, але, приїхавши сюди, навпаки, починала згадувати.

— Пані Євдокія? Звісно, жива, — відповіла бабця. — Але я не чула, щоб вона останнім часом когось приймала. Маю на увазі приїзжих.

— Так я тут виріс, — нагадав Іван. Бабця нічого не відповіла на це, лише спитала:

— Навіщо вам босорка? Он які гарні, усе у вас добре і так, живете в містах своїх.

— Та просто хочеться дух Карпат відчути, поворожити, — додав Петро, приховуючи цинізм та насмішку. Зореслава кивнула, хоча відчула нещирість Петра.

— Босорка не любить брехню, — наказала бабця.— Та й важка дорога до неї, аж до краю села.

4

Стежка до Євдокії була мереживна, мов виводок слизьких гадів, звивалася поміж дерев. Під ногами притоптане каміння, напевно, там часто проходили люди чи хтось ще.

Сутеніло, небо блиснуло першими зірками. Зореслава та Іван лише вдвох рухалися вглиб дрімучого лісу. Хлопці вирішили подивитися на святкування Купала. Пара пообіцяла до них приєднатись опісля відвідин.

Ніч була особлива для чаклунства, тому вдвічі захоплива для Івана. Він все сприймав, як пригоди. Зореслава ж побоювалась. В одну з таких ночей, коли тоншала грань між світами, вона покинула справжній дім. Їй стало недобре від спогаду, кидало в холодний піт. Дівчина без сили зупинялася, виснажена, ніби хтось пив її життя, тягнув до землі. За ними наглядали три прихвосні-демони, що служили фамільярами: кішка, змія та крук. Вони могли приймати подобу людей, якщо хотіли, та плутати сліди, коли їх господиня не бажала приймати незваних гостей. У Євдокії було багато хитрощів, а на свята, подібно Купайлу, її бісові сили росли.

Ось вимальовувався похилений показник та обійстя бабці. Стара хатинка з пишною зеленню, замість паркана, що слугувала бабці для відварів разом з лісовими травами. До лісу тут близенько, якщо Блуд не заграється.

Проте ці трави не завжди були потрібні. Сама хатинка була низька та трохи кривенька, але подвір’я прибране, підбілене зі всіх боків. Далеко не факт, що це не морок грає з уявою, малює те, що гості хочуть бачити, як і образ самої босорки.

Хлопець з дівчиною почули спів за будинком, тому крадькома вирішили підглянути.

Змії сплелися мереживом,

Плутали з Блудом стежками.

У небі нічному ні зорі,

У річках свічки, мов ліхтарі.

У ніч на Купала я знову прийду,

Папороть у лісі віднайду.

Мавка, подружка лісова,

Буде поруч, наче імла.

Від злих духів захистить,

Але з лісу не дасть піти.

Пісню співала дівчина приблизно їх віку, біля неї хвостом махав кіт, у якого очі світилися від спалахів полум’я. Чорне волосся було розпущене, але на голові красувався вінок з ромашок та дощику. Горіла ватра, у казанку кипіло щось солодке. Цей запах з поривом вітру торкнувся носів незваних гостей.

Вони заслухалися піснею, не підозрюючи, що господиня їх чула.

— Чого стоїте, підійдіть, — сказала вона, не повертаючись повністю та все ще помішуючи вариво.

— Ми прийшли до пані Євдокії, — мовив ввічливо Іван, а сам задивився та замріявся. Зореслава теж була гарною, але містична аура чорнотою манила. Дівчина, мабуть, була адепткою, хоча бабця казала, що Євдокія неохоче бере учениць.

— Може, тіло для трансміграції? — думалось Зореславі, та, наскільки їй вдалося вивчити міфи, переселялася босорка в мертвих, а дівчина дуже навіть живою виглядала.

— Узвар майже готовий, приєднаєтесь? — біля дівчини на стільці стояло три металеві кухлі. Відьма чекала гостей, рівно дві людини? Це насторожило парочку. Вона чекала їх?

Бабця Івана наголошувала: пити нічого не можна, поки босорка не запросить до хати. Тому Зореслава відмовилась. Іван слідом також. Напевно, то були просто придумки старенької, але краще прислухатись.

— Може, пізніше. Нам потрібно спочатку поговорити з пані Євдокією, вона в хаті? — показала дівчина на відкриті двері. Кішка зашипіла, сполохала дівчину. Було відчуття, що вона кинеться на пару. Насправді вона просто їх лякала, і їй це вдалось. Чорноволоса дзвінко засміялась.

— Я і є Євдокія, — усі любовні еманації вибило разом із видихом розчарування та переляком. Дівчина вказала на Івана.

— Ти перший, — він проковтнув грудку. По очам видно, що передумав. — Приймаю по одному.

Вона попрямувала до хати, Іван не спішив, тому кіт знову зашипів. Хлопець і не помітив, як дівчина опинилась у хаті й ось уже, замість неї, за столом сиділа бабця з пряжею в руках, тільки вінок залишився той самий, а сиве волосся відкинуте набік. Де-не-де були чорні пасма, які сивина ще не взяла в полон.

Зореслава спочатку не хотіла відпускати Івана одного, але застрягла на місці. Її тримала якась сила. Кіт почав витись біля її ніг. Він більше не шипів, а ластився. Це розслабило дівчину.

— Я можу вас погладити, пане коте? — ввічливо запитала вона в муркутуна і потягнулася до пухкого хутра.

Минуло не більше п’ятнадцяти хвилин, як Іван вискочив з криками.

— Ідемо звідси, — він ухопив Зору під руки, але вона відсахнулась.

— Що трапилось, чому? Що сказала пані Євдокія?

— Правду, — замість Івана сказала відьма. Чорнява дивилася на них і потішалась. Поганого вона нічого не сказала, ну майже. Іван їй просто не повірив.

— Заходиш? — з викликом вона подивилася на Зореславу.

Дівчина почала метатись. І залишати Івана не хотіла, але й поговорити з босоркою мала намір. Як учинити? Тим часом неподалік проповзла змія і зникла десь у хаті, за нею побіг кіт, намагаючись дряпнути лапою, наче пістряву іграшку, а крук розмістився на стрісі, тріпочучи крилами.

— Іване, присядь, я скоро, — Зореславі чималих зусиль коштувало заспокоїти його, вона залишила йому сумочку, у якій тримала воду. Наказала пити, якщо буде нервувати. А сама пішла за Євдокією. Перед нею стара не змінювалась, хоча здавалося, що Зореслава бачила її зсередини, а це означало, що босорка — її теж. Якщо ти бачиш їх, вони бачать тебе.

Босорка вказала на стілець, і співачка присіла.

— З чим прийшла? — коротко запитала вона, хоча відповідь ширилася в повітрі.

Змія обвила ніжку стільця, і Зора мало не закричала від її присутності. Усе в цьому домі її лякало, але сполохати Івана на вулиці вона не хотіла, тому притисла губи. Так, тепер зрозуміла, чого він був наляканий. Атмосфера на неї давила, запахи змішалися та дерли горло.

— Я… Я… Я… — дівчині стало важко говорити, і босорка запропонувала їй узвар. Вона кивнула та випила зовсім трохи. Перед очима все попливло. Зора побачила свій дім — свій справжній дім. Намагалася струснути головою, щоб розсіялося марево.

— Мені потрібен захист від пристріту, щоб гарно виступити, — сказала нарешті дівчина.

Босорка задумливо її вивчала.

— Тобі, чи від тебе? — уточнила відьма.

Серце Зори тьохнуло, вона руками стисла тканину сукні.

— Що ви таке кажете? — вона боялася дивитись Євдокії в очі.

— Твої кошмари, що тебе гнітять. Ти боїшся покалічити їх, — босорка дивилась у її душу. Читала, як книгу. Хоча Зореслава просто не вірила тому, що чула.

— Пташко, Алконост, — прозвучало з вуст босорки, і вона схопила за руку дівчину. Рука тут же стала зморшкувата, а лице старече, як і волосся. Вінок з ромашок зів’яв і почав опадати разом з листочками дощику. Зора стрепенулася, вирячила очі, хапаючи повітря. Вона знала, що таке жах, але все рівно втислася в стілець. Приходити сюди було помилкою.

Колись Євдокія була така сама. Існувала у двох світах. Бачила і темну, і світлу сторону. Пройшли десятиліття — босорка пам’ятала все. Вона, на відміну від Зореслави, не прагнула забути минулі прояви своєї суті, хоч ситуації пережила різні.

— Я не… — Зора намагалася рипнути, очі заблищали від сліз. — Я не хотіла, я не знала, як контролювати голос, — випалила дівчина, і босорка плавно відпустила.

— Тому, що твоє місце не тут, Алконост…

— Ні! Не називай мене так, — перервала вона стару, тепер у її очах відобразилася злість на себе і на Карпатську відьму.

— Хочеш відмовитися від своєї сутності чи сидіти на двох стільцях? Хочеш продовжити брехати, наче нічого не відбувається?

Євдокія намагалася донести дівчині, що така її природа. Вона не може існувати в земному світі на своїх умовах, як би цього не хотіла. Алконости — птахи Вирію. Магічні істоти, що служать Хорсу, співають для померлих або ненароджених.

— Вам не зрозуміти, що я пережила!

— Повертайся додому! — наказала босорка, — повертайся до нього. І тоді більше ніхто не постраждає.

— Я краще помру, аніж повернуть до нього.

— Він прийде за тобою зовсім скоро… твій батько.

Зореслава не очікувала цього почути, але згадала про те, що світи тоншають. Так вона втекла колись. Переродилась у земному світі. Так і він може її повернути назад. Її батько — досить темна істота. Він не дозволяв їй бачити сонце та співати для інших.

— Ти можеш мене від нього захистити? — спитала дівчина. — Я заплачу будь-яку ціну.

— Та невже? Навіть ціною власного голосу? — Поцікавилася босорка.

— Мій г-г-голос?

Це все, що в неї було. Забери в птиці голос — і вона загине. Голос — дар, захист, прокляття, зброя, спосіб заробляти, причаровувати. Вона нічого поганого не робила. Не зі свої волі. Зореслава похитала головою.

— Це єдина ціна?

Босорка змилувалася.

— Не єдина, але варіанти не найбільш привабливі, — почала вона. — Щоб залишитись на землі, ти або жертвуєш своїм голосом та стаєш простою смертною, або — своєю душею і станеш служити мені, змінюючи одну клітку на іншу. Ти втратиш свою людську подобу на весь рік, крім таких днів, як Івана Купала чи інші свята, коли наша сила росте. Тільки в ці дні ти зможеш користуватися чарами голосу та власною красою, розпоряджатись своїм життям. Коли чари спадуть, повертатися до мене.

Зореслава задумалась. Ці варіанти були кращими, аніж повернутись у Вирій та продовжувати служити батьковим цілям. Співати тільки для нього. Втратити назавжди голос чи душу? Вона не сміла більше говорити, питати про інші шляхи, вона була впевнена, що їх не існує.

— Я виграю для тебе сім днів, потім ти повинна зробити вибір, — додала Євдокія.

Зореслава прорахувала всі можливості, і те, що якраз на сьомий день мав відбутись їх концерт. Вони готувались, вона не хотіла їх підвести.

Босорка простягнула дівчині блакитні стрічки.

— Пов’яжи на руки й не знімай, це твоє відтермінування, — Алконост кивнула.

— Дякую, — вона пов’язала стрічки на руки і помалу вийшла.

Було ще дещо, про що Євдокія не сказала, вплинути на це вона не могла, проте міг Іван. Вона побачила це в його очах, рівно в той момент, коли Зора обернулась. Босорка знала, що він буде підслуховувати. У першу чергу тому, що переживав. На її вустах грала усмішка, а ось Зореслава й Іван були шоковані.

— Ти брехала! — це були слова, спрямовані співачці, й він кинувся від дому. Зора побігла за ним.

— А ти б повірив? — намагаючись наздогнати, крикнула вона. Іван кинув у неї її ж сумочкою. Дівчина спіймала, перекинула її через плече. Зворотна дорога була тими ж стежками, але здавалось, що тепер за ними спостерігала всяка купальська нечисть, яка мала вилазити після опівночі, у відьмин час.

— Ми тобі вірили, а ти брехала, — продовжив уперто він і почав махати головою та руками. Він не міг відповісти на її питання. Не міг прийняти те, чому став свідком. Кожен раз, як дівчина намагалася зупинити, відсахувався та намагався пришвидшитись. Зореславі не вистачало сил його зупинити.

— Будь ласка, дай пояснити.

Врешті Іван зупинився, і вона почала коротко посвящати юнака в суть проблеми.

— Я дійсно не людина, ну, тобто не зовсім людина. Алконости — миролюбні птахи, які співають у Вирії та заспокоюють душі. Але я стала бранкою свого батька. Я ніколи не росла з іншими птахами, що служили нашому богу Сонця Хорсу, не знала своєї матері. Мій батько використовував мій голос, щоб контролювати своїх прихвоснів. І коли в мене з’явився шанс втекти, я втекла. Рівно двадцять три роки тому, на Івана Купала, коли мій батько був зайнятий підготовкою темних свят у потойбіччі. Я мала до нього приєднатись потім, але втекла.

Зора голосом оглушила прихвоснів, та кинулась у вир, що відкривався у свята. Вона не знала, що там її чекало, але це було краще, чим клітка.

Що було далі, вона не пам’ятала, і тільки коли ставала старшою, пам’ять поверталась, а разом з нею — нічні кошмари.

Вона розказала юнаку про той роковий концерт, коли перестала контролювати голос, і в глядачів почались страшні видіння, наче хтось навмисне спровокував усе. Тоді вона на довгі роки перестала співати, до цього конкурсу.

Прихвосні босорки були задоволені розвитком ситуації, тому прийнявши нові подоби місцевих парубків та дівчат, перемістились разом з Євдокією на святкування Купали. У них був свій ритуал і свої завдання. Пані пообіцяла дівчині сім днів.

5

На галявині біля багаття вже зібралася молодь Старих Мухоморів та ближніх сіл, вони співали пісні. Петро грав на гітарі, Сергій танцював у хороводі. Зореслава навіть трошки завагалася: чи йти туди після всього, що трапилось? Іван роздумував над словами босорки. Він Зореславі не повідомив, що йому сказала стара, бо це здавалося дикістю. Він не вірив у те, що його бабця посміла вкрасти якийсь амулет на приворот, через який у їхній сім’ї чоловіки доживають лише до сорока п’яти років. Босорка сказала знайти той амулет і спалити або принести їй.

В Івана лишалося не так багато часу, бо його батьку через кілька місяців мало виповнитися сорок п’ять і він залишив роботу через нібито виробничу травму. Йому підприємство компенсувало виплатами. Але Іван думав про інше: чому бабця брала той амулет і чому не намагалася повернути? Якщо дійсно стара відьма просто-напросто йому не збрехала. Дуже багато збігів. Сказала також босорка Івану й те, що він може врятувати декого від біди, він сам зрозуміє, коли настане той час, і що робити, теж зрозуміє. Бо серце в нього чисте, тому хлопець заслуговує на щастя. Дивною була ця стара насправді.

Проте довго постояти не вдалось, Сергій їх побачив і затягнув у хоровод. А потім вони стрибали через вогнище, очищаючи свої душі та погані думки. До цих ігор приєдналась і Євдокія зі свитою, та тільки Зореслава впізнала її в новій подобі. Це була та сама дівчина, що співала, але вона все ж відрізнялася тим, що на її лиці був ритуальний грим, і тут її називали Мавкою. Вони не підозрювали, що та, хто грала мавку на святі, була кимось більш таємничим і сильним. І цю ніч вони перебували під її захистом.

На світанку дівчата пускали вінки зі свічками, а ті, мов ліхтарики, пливли по річці, і це наштовхнуло дівчину на те, про що повинна була бути пісня.

* * *

Сім днів потому.

Ніч була сповнена тисячами зірок. Концертна зала невеличкого містечка Тернопільської області заповнена різноманітною молоддю. Усі скачуть та намагаються підхоплювати слова пісень з приспіву, що чують уперше. До залу час від часу машина з мильними бульбашками пускає кульки, які незвично переливаються і лопаються. Усі в ейфорії, усім весело. Хтось купує сувеніри на вході з логотипом музичного конкурсу, хтось — щось смачненьке. Діти тішаться повітряними зміями та кульками, а ті, що близько до сцени, лопають мильні бульбашки на плечах батьків.

Прожектори змінюються різними кольорами. Час від часу ведучі проводять інтерактиви, даючи можливість кожному новому артисту підготуватися до виступу.

Зореслава переминалась із ноги на ногу, носилась по гримерці, прислуховувалась. Було помітно, що вона нервувала. Дівчина зробила вибір і боялась його. Понад усе дівчина боялась, що щось піде не так. Серед натовпу вона бачила рідних, до яких звикла, які виростили її як свою доньку і безмежно любили. А також вона бачила ще декого. Хоча її приходу вона не чекала. Їй здавалося, що босорка не лишає Старі Мухомори ніколи. Якщо вірити повір’ям, то ця відьма вміла літати та швидко переміщатися. Було це так чи стара використала можливість просто прокататись на потязі, як нормальні люди? Чи варто взагалі замислюватися над цим питанням?

— Далі ваш вихід, — попередили ведучі, коли оголосили гурт, який виступав перед Зореславою.

Квартет зібрався в коло. Сергій виголосив мотиваційну промову про те, що головне не перемога, а участь. Здається, він не помічав, що Іван і Зореслава дивно себе вели останнім часом. З дня поїздки вони наче уникали зайвий раз залишатися наодинці.

Світло приглушили перед виступом, зал затих. У темряві залунали звуки сопілки, записані заздалегідь, до них додались живі барабани та типовий народний, весільний мотив з містичним відтінком. Дві дівчинки у вишиванках, пританцьовуючи чобітками, вийшли на сцену разом із Зореславою, вона підговорила студентських подружок допомогти з постановкою. Вони мали на сцені зіграти купальську ніч, тому були у віночках зі стрічками різного кольору. Сама ж Зора була в чорній шкіряній сукні та червоних чобітках, схожих на чобітки дівчат. На руках — в’язані стрічки, що дала їй босорка, але краї вона розпустила, щоб, коли буде рухатися на сцені, вони майоріли.

Сергій зайняв місце за барабанами, де був мікрофон, і для того, щоб співати, Петро й Іван зі своїми гітарами. Підготовка нагадувала не місцевий концерт, а цілий рок -фестиваль. Головне, щоб спрацював захист босорки, але раз вона тут, напевно, це додасть сили захисту. І голос Зореслави полився річним струмочком, дзвінкий та бадьорий, а на її фоні гортанний та мужній Сергіїв доповнював.

Ой на Купала, Івана Купала,

Плела віночки, по річці пускала.

По річці пускала, на милого гадала,

Гадала так, як босорка казала.

Змія в ногах вилась, плітки пускала,

Плітки пускала, босорці шептала.

Три душі, два лика мала.

Ой на Івана питала, гадала.

Не йди зі злом, зустріне отрутою,

Прийдеш з добром, зіллям з рутою.

Узваром з м’ятою, вдачею, святом.

Вона співала від душі, ніби востаннє, усе було добре, люди веселились. Серед люду виднілися обличчя батьків, вони плескали в долоні, не підозрюючи нічого. Босорка усміхалась, її лик змінювався в очах дівчини: то молодиця, то стара жінка, то поруч стояло три парубки, то біля старої вилась змія, Євдокія обнімала кота, а крук тріпотів крилами в неї над головою.

Зора не знала, чи подобається їй пісня, чи правильно вона зробила, що співала про карпатську відьму та язичницьке свято.

Пісня закінчилась, а дівчина відчула трансформацію, її кості почали видозмінюватись. У неї не було часу на прощання, тому вона поспішила сховатись у темному куточку. Зора свій вибір зробила.

— Я віддаю тобі душу, Євдокіє… — останнє, що встигла сказати дівчина, додавши: — Дякую…

Іван знайшов її, коли перше пір’ячко з’явилось на руках, а ніс перетворювався на дзьобик.

— Я думав, що не встигну… — Зора налякалась, хотіла прикритися, але хлопець не дав. Він притулився до дівчини і поцілував, щиро та віддано, наче вони були знайомі багато років. Зореслава не очікувала подібного. Вона була шокована, але не обурюватися, відповідала на цілунок. Іван їй подобався. Він був щирим, сміливим, хоча вірив у казки. Її тіло стало знову повертатися до людської подоби.

— Я спалив той клятий амулет, — відповів він, але потім згадав, що вона не знає. — Я мав тобі сказати дещо. Я мав збагнути раніше.

Вона кліпала мокрими очима, а па щоках текли сльози:

— Я не розумію…

Євдокія з’явилася з тіней, хоча можна було здогадатися, що відьма любить ефектні появи.

— Сила кохання зробила вибір за тебе, Алконост. Ти вільна. — Євдокія щиро усміхалася. Зникла маска мороку, зникли її магічні ігри.

— Що це означає?

— Будь-яке рішення впливає на наші вчинки. Прийнявши умови гри життя, ти знайшла свій порятунок, Іван — свій. Вас поєднали стежки долі.

— Євдокія сказала, що я зустрів свою суджену, але можу її втратити, якщо не заплачу за вчинок своєї бабці. Через її бажання прив’язати до себе чоловіка вона заплатила його життям, запустила родове прокляття. Мій батько не вірив у містику, тому не цікавився карпатськими легендами.

— Тобто те, що я записалася на цей конкурс і підійшла до тебе, не просто так, це була доля?

— Ти запустила події, які нас пов’язали, — підтвередив парубок.

— Ви прийшли до мене з ненадуманими проблемами. Якби надалі їх приховували, могли втратити свій шанс на порятунок. Я лише вас підштовхнула до вибору.

— А що з нашою угодою, я ж дала відповідь, що з батьком?

— Ніхто і ніщо не має більше над тобою влади. Ти обрала свій шлях задовго до зустрічі зі мною.

Босорка знову перетворилась на стару жінку.

— Щастя вам, діти, та запам’ятайте: немає ніякого прокляття голосу, немає більше родового прокляття. Не треба ніколи брехати босорці.

Вона пошкандибала до виходу, я за нею поповзла змія, пішов гордовито кіт, махаючи хвостом, та полетів крук.

* * *

Через пів року Євдокія отримала листівку та листа, що в Старих Мухоморах Іван із Зореславою планують весільні гуляння. Дата призначена була на Івана Купала, збиратися мали на тій самій галявині…