Босорка ТОМ 1

«Ох, яка ж важка ця дорога. І навіщо я тільки послухала цю Оксанку зі своїми «бабця справжня чаклунка, допоможе. Ось уже й Таня знесилено волочить ноги. А що як не подіє, що як не допоможе? Тільки даремно себе й доньку зморила. Аж від Черкас потягом і автобусами добиралася, а тепер ще й іти бог зна скільки потрібно», — йдучи роздумує Зорина, чи правильний вибір робить, позаяк ніколи раніше не зважувалася довіряти якимось там чарам. Та це й не дивно, бо лікарі вірять тільки в реальність.

— Мамо, нам ще далеко? У мене ніжки болять, — вирвала із роздумів матір.

— Ні, доню, ще трішки уже й дійдемо. Ти тільки поглянь, як тут красиво. Навколо усе пахне зеленою травою, деревами, птахи співають. Ой, дивися, он на тому дереві сидять дві сови, вони дрімають, — жінка намагається відвернути дитину від розуміння втоми.

— А чому сови сплять удень? А чому вони не падають із дерев, коли сплять? — запитує дівчинка, майже забувши про втому.

— У них гострі кігті, якими вони тримаються за гілля дерева. Вони сплять не міцно, а чують усе, що відбувається навколо. Сови — це нічні тваринки, тому відпочивають удень, а вночі полюють, — Зорина намагається заговорити доньку, хоч у самої на серці смуток і тривога. Картає вона себе, що уже перепробувала різні способи лікування, але так і не змогла позбавити доньку від боязні ляльок. Здавалося б усі діти, а тим більше дівчатка, люблять гратися цими іграшками, але не її Тетянка.

А стежина змійкою веде в гущавину зеленого лісу. Сонечко на небі високо, на щастя, легкий вітерець поміж дерев розганяє спекоту літнього дня.

Чи довго йшли, чи не дуже, але уже за декількома високими смереками постала будівля. Дійшли до невеличкої хатини, що ніби притулилася в густих хащах карпатського лісу. Біля ґанку порається у своїх справах жіночка похилого віку.

— Пані, можна ми до Вас зайдемо? Мені подруга сказала, що Ви — відома карпатська босорка і зможете нам допомогти, якщо ваша ласка буде? — жінка звернулася до старенької.

Чаклунка підійшла до прибулих ближче.

— Якщо допомогти, то зможу, але якщо ви за злими чарами сюди прийшли, то можете вже йти, — буркнула відьма.

— Ні. Що Ви, пані. Ми до Вас у Старі Мухомори довго шлях шукали. У нас велика біда. У моєї доньки панічний страх ляльок. Ми уже скрізь бували. Багато лікувалися, але нічого вдіяти із цим не можемо, — Зорина розповідає все й відразу так, ніби не встигне всього сказати.

— Тихше-тихше, доню. Я все зрозуміла. Як тебе звати, дівчинко? — звернулася до дитини, яка ховається за мамину спину, позаяк ще здалеку запримітила великі бородавки, ніс химерний та марне обличчя бабці.

— Я… я… Таня… — скоса зиркає на стареньку.

— Отже, Тетянка. А я бабуся Євдокія. Я уже давно чекала, коли ж ви до мене прийдете, а ви все ніяк, — звертається до дитини.

— Справді? Знали й чекали? — не дуже вірить, але уже трохи ближче підступила до бабуні. — Можна Вас дещо запитати? — наважилася дівчинка.

— Так, запитуй.

— Це правда, що ви — справжнісінька відьма? — ледь чутно мовила.

Зорині не дуже сподобалося це запитання, але старенька схвально кивнула та промовила:

— Люди різне говорять, дитино. Це не важливо відьма я чи ні. Основне те, що я допомагаю людям. Важливо, що йду за покликом свого таланту. От і тобі стану в пригоді, — задовольнила цікавість дівчинки. — Проходьте до хати, а я слідом зайду, — мовила до Зорини.

Мати з донькою переступили поріг помешкання босорки. Простора кімната, у якій навіть вдень горять свічки, пахне воском та травами. Від змішання ароматів паморочиться в голові та перехоплює подих. Стіни розфарбовані химерними страхітливими істотами.

Стіл накритий червоною скатертиною напроти помосту, ніби причаївся в передчутті дива.

Не встигли й навигадувати собі нічого занадто страхітливого. Хоча що може бути страшніше, ніж панічний страх ляльок у дівчинки та страх матері за свою дитину? Позаду почули голос старої:

— Тетянко, присядь за столик. Он у той кут справа, — вказала пальцем на лаву в правий бік столу.

Дівчинка спокійно, але не охоче відпустила мамину руку.

— Доню. Роби все як тобі каже бабуся, — просить Зорина.

Дитина виконала прохання босорки.

— А ти, Зорино, візьми кухоль, — вказує пальцем на підвіконня, на якому стоїть місткість для води.

Жінка, було, хотіла щось сказати чи запитати, але чаклунка не дала можливості.

— Піди до джерела. Воно за метрів двісті звідси, по стежині праворуч. Там побачиш сама. Принеси мені води.

— А… — жінка взяла кухоль та намірилася вийти із хати.

— А ми будемо пити чай на травах. Ти не хвилюйся, окрім м’яти, меліси, шавлії, маніжетки й чебрецю там нічого немає. Йди уже, — майже виштовхала жінку та зачинила за нею двері.

Підійшла до дівчинки. Поставила руки їй на плечі, запитує:

— І чого ж ти, Тетянко, так боїшся ляльок?

По тілу дівчинки, ніби мурашки побігли, волосинки на шкірі настовбурчилися.

— Ти пий чай, і говори, — руки бабусі підіймаються все вище та зупинилися біля вух дівчинки, але не торкаються їх.

— Мені постійно сняться ляльки, які ходять за мною та просять щось зробити. Я не хочу, але вони скрізь. Мабуть, вони за мною слідкують. Здається, що вони хочуть, щоб я стала такою як вони, — уже монотонно промовляє дівчинка.

— Чому ти так вважаєш? — із вух дитини, непомітно, сивою димкою виходить імла, та зникає в долонях босорки.

— Мені сниться, що це колись були такі ж дівчатка як я. Їм теж, мабуть, було сім років, — в уяві дівчинки стіна із химерними істотами перетворилася в тих самих ляльок, які плачуть та вказують на неї пальцями, неначе Таня в чомусь винна.

— Не бійся, вони хочуть, щоб ти допомогла їм, — продовжує руками витягувати із дитини страх. — Коли вони до тебе прийдуть у сні, ти просто зроби все, що просять. Але пам’ятай! Тетянко, буде жінка тебе кликати. Ой як буде. Тільки ти не озирайся, бо назавжди залишишся в сні. Маєш виконувати прохання тільки ляльок.

Дитина лише кивнула головою та коли чаклунка, врешті, забрала руки від її тіла, то дівчинка поставила рученята на стіл та, опустивши голову на руки, міцно заснула. Мабуть, чи не вперше за довгий час їй будуть снитися добрі ляльки. Все що потрібно — це виконати їх наказ.

Зорина вийшла із хати та ступає крок за кроком по тоненькій змійці-стежині в ту сторону, куди вказала відьма. Травичка лоскоче їй щиколодки на ногах. Легенький вітерець турбує волосся своєю присутністю. Тільки жінці ця доріжка, довжиною в метрів двісті від сили, здається важчою, ніж весь шлях прибуття сюди.

Сяк-так віднайшла джерельце, яке блакитною стрічкою дзюрчить десь у глибочінь карпатських лісів.

Опустила кухлик у холодну, дзеркально прозору воду та набрала повнісінький. Тремтячими руки витягнула посудину з води й поставила обабіч.

Зорину щось ніби благало занурити руки в джерельну рідину. І ось її руки уже ніжаться в холодній прозорій воді, що пронизує холодом, неначе голками. Тремтячими руками набирає воду та умиває своє обличчя, а потім набирає знову та п’є рідину із долонь.

Врешті, коли чари наситилися жінкою та відпустили її. Зорина взяла кухлик із водою та попрямувала до Євдокії. Кам’яниста доріжка уже не є такою важкою для жінки, тому повертається до хатини босорки набагато швидше, ніж йшла від неї.

Зайшла у двір, де на неї уже чекає господиня.

— Ну що. Води набрала? — звернулася до жінки.

— Так, ось, — протягує невпевнено місткість із водою.

— Гаразд, це добре, — бере із рук Зорини кухлик.

— А де…?

— Тетянка спить. Усе гаразд. Так треба, — перебила на півслові відьма. А потім вилила воду із кухлика на жінку.

— Ай! — від неочікуваності підскочила на місці Зорина.

— Так треба. Послухай тепер мене, Зоринко, — взяла руки жінки у свої руки.

З жіночої сумочки почулися звуки знайомої мелодії.

— Це телефонує вона. Зорино, не відповідай, — застережливо мовила босорка.

— Що? Звідки ви… — розгубилася на таку реакцію старенької.

— Тобі було подаровано ляльку, — стверджує Євдокія.

— Ну так, було. Мені подруга подарувала в знак нашої десятирічної дружби. Я бережу наш подарунок, як знак міцної дружби, — жінка розповідає.

— Дружба — це добре, якщо вона не токсична. Подарунок цей заговорений. Подарований, Зорино, тобі на смерть. Вона мала звести тебе зі світу. Але Тетянка оберігає тебе, позаяк ти отримала цей дар, коли була вагітною, тому нашепт розділився на вас разом. Тому ти ще й досі серед нас. Звідси й панічний страх ляльок у твоєї доні, — чаклунка розповідає, що є причиною усіх негараздів.

Зорина мовчки сіла на зелену траву посеред двору.

— Що ж мені робити? Марина ж моя найкраща подруга. Можливо ляльку потрібно викинути? — розгублено промовила.

— Ні-ні! Ні в якому разі не можна цього робити. Ти маєш повернути подарунок. Обов’язково! — Євдокія пояснює, як позбутися нашепту. — Дружбу вашу подолала заздрість. У тебе ж, Зорино, було все, а в неї нічого, от зло взяло гору.

— Я все зрозуміла. Потрібно просто віддати ляльку і все? — рішуче мовила жінка.

Старенька тільки кивнула головою та пішла до хати. Жінка піднялася з трави та попленталася мовчки за відьмою.

Дівчинка розплющила очі та побачила поряд себе маму та бабцю Євдокію, які мовчки сиділи за столом та очікували, коли ж прокинеться дитина.

— Мамо-мамо, я їх більше не боюся! Мені потрібно було просто погратися з ними! — радісно вигукнула Таня.

— Що ж вони просили тебе зробити? — цікавиться Зорина.

— Ну, першу ляльку, з рудим волосся, я нагодувала. Другій — допомогла одягнути красиву фіолетову сукню та причепити бант, бо вона на день народження поспішала. З третьою ми вивчили пісеньку, нашу улюблену. А от четверта взагалі нестерпною була. Вона хотіла нам усе зіпсувати. Тому ми її покарали: заборонили з нами гратися. Мені її шкода, але вона має знати, що так робити погано, — дитина розповідає сон.

— Хто тебе кликав? — босорка перебила розповідь дівчинки.

— Так, мене тітка Марина кликала, але я не озиралася й не обзивалася. Як ви сказали. Вона мене розбудити хотіла, — Тетянка відповіла на запитання.

Зорина і Євдокія перезирнулися.

— Це дуже добре, що ти не прокинулася, коли вона тебе кликала, — промовила відьма. Встала із-за столу та розпочала щось шукати в правому кутку кімнати. Через декілька хвилин повернулася та вручила до рук дівчинки ляльку-мотанку. — Тримай, та не загуби. Це оберіг твій. Поставите його дома в потайному місці. Оберіг ваш, — звернулася до жінки.

— Добре. Зробимо усе, що скажете, — хотіла, було, поцілувати старечі руки.

— Не потрібно цього робити. Краще далі слухай! Як буде дзвонити, писати цього тижня, то не обзивайся. Якщо хтось прийде в тебе щось позичити, то ти протягом трьох днів відмовляй. Марині твоїй потрібна від тебе позичена річ. А коли прийде — ти ляльку віддай, але до хати не впусти. Потрібно, щоб вона її сама викинула, а іначе… — недоговорила, лише рукою махнула. — Зрозуміла?

Жінка кивнула в знак згоди та міцно притулила до себе доньку.

— Що я можу для Вас, Євдокіє, зробити? — Зорина хоче віддячити.

— Нічого особливого не потрібно. Лише в церкві свічку «За здравіє» моє поставити. Не можу я до церкви. Чари не пускають, — просить старенька.

— Так-так, звичайно. Дякую Вам, — встають із-за столу, щоб покинути босорку та повернутися до свого звичного нового життя.

— Ще одне, — мовила бабуся.

Озирнулися з порога.

— Як приїдете додому, то першим ділом зайдіть до іграшкового магазину та нехай Тетянка вибере три ляльки. Назвете їх Вірою, Надією та Любов’ю. Вони завжди пануватимуть у вашому домі, — останню пораду дала чаклунка.

— Обов’язково! — Зорина пообіцяла. Потім взяла Тетянку за руку й вони покинули домівку босорки Євдокії.

* * *

Дорога назад була набагато кращою та легшою. Неначе на крилах поверталися додому. Хоч ще чимало роботи потрібно було зробити, але вони щасливі.

Першим ділом зайшли до місцевого магазину, де Таня вибрала три ляльки, бо вони дуже схожі на тих, що зі сну. Вони дали їм імена: Віра, Надія та Любов.

Наступного дня після приїзду Зорина із донькою відвідали церкву та свічку поставили за здоров’я босорки Євдокії.

Марина ще довго телефонувала Зорині. Ще декілька друзів приходили, щоб позичити щось на прохання «подруги».

Врешті, коли змучена чарами Марина прийшла до помешкання подруги. Зорина відкрила двері та тикнула до рук жінки подаровану ляльку й зачинила двері.

Марина усе зрозуміла. Розгублено взяла іграшку до рук. Вийшла з під’їзду та жбурнула ляльку до сміттєвого бака.

— Не дарма відговорювала її їхати в це село Старі Мухомори, — буркнула та пішла вулицею вздовж алеї.

— От і добре, — промовила Зорина, дивлячись у вікно, як Марина викинула іграшку.