Босорка ТОМ 1

Стояв недільний ранок. Один з тих весняних ранків, від яких хочеться жити. Десь далеко кукурікає півень — вітає сонечко. Літають птахи у своїх турботах, виводячи різноголосу симфонію радості.

Навіть вода біжить якось по-особливому.

Але згорблена жіноча постать, що видніється над широким ставком, цього свята не помічає. Жінка сидить і обіймає власні коліна, підтягнуті до підборіддя. Ніс запхала поміж зап’ястками. А очима пливла десь за водою, у минуле.

Інша постать, дівоча, вимальовувалася неподалік від скелястого обриву. Дівчина спостерігала за сумовитою жінкою. Її важко було помітити серед вербового гілля, що звисало до самої землі. Вона дивилася абсолютно чорними очима не моргаючи, і високі груди, вкриті чорним розпущеним волоссям, теж не здіймалися. Плечі жінки, що сиділа на березі, почали здригатися. Тоді спостерігачка відвернулася. Волосся на мить відхилилося з її спини. На мить, але відкрило прозору шкіру, за якою виднілися всі нутрощі, немов у розрізі.

— Здається, вона не знає, — мовила мавка до дерева.

З-за верби вийшов молодий юнак, теж чорнявий.

— Здається, ні, — погодився він.

— Можна, я їй скажу? Ну, будь-ласочка!

Мавка знов обернулася на жінку. Вона так само, як і раніше, сиділа й сумувала.

— Ні! Ти злякаєш її. Це не наша справа.

Чугайстер підійшов до мавки і обійняв за плечі. Його чорні очі теж спостерігали за людиною.

Мавка не вгавала.

— Але вона так довго вже сидить!

— Можемо забрати її, якщо хочеш.

Чугайстер поцілував мавку в маківку, але та закопилила губу.

— Ні. Нумо, спершу відведемо її до Відучої.

— Босорки?

Оченята мавки засяяли.

— Так!

Чугайстер звів очі.

— Ну, гаразд, — здався він.

Мавка засміялася і покрутилася. Юнак торкнувся до ніжної шкіри і зашепотів. За мить тіло його мавки прикривала довга квітчаста сукня під саму шию.

— Я буду поряд, — сказав Чугайстер.

Мавка поцілувала його в щоку і, посміхаючись, вийшла з-попід гілля.

Надія сиділа на лавці. Звичайна, дощана — таких кілька десятків налічувалося під хатою. Плечі Надії були опущені. Вона блукала поглядом по втоптаному споришу, по своїх запилюжених джинсах і кросівках.

— І довго ти тут сидітимеш?

Надія здригнулася, мов від ляпасу. У тиші її особистого простору нечасто лунали звуки останнім часом.

Жінка підняла голову. Перед нею проти сонця стояла худорлява старенька.

— Д-добрий д-день…

Надія від несподіванки не знала, що говорити.

— Ходімо до хати. Недарма ж ти до мене прийшла.

Останні слова старенька пробурчала собі під ніс. Тоді повернулася і пішла впевненим кроком у бік сонця, що сідало за смереки.

— Не підеш — навіки застрягнеш тут.

Надія ніби прокинулася. Швидко звелася на ноги і подалася за бабусею. Але як не намагалася, та наздогнати не змогла — старенька виявилася надто прудкою. Вона ніби пливла над землею — елегантно і легко.

Бабуся була вже всередині, коли Надія добігла до входу. Вона хвильку повагалася, а тоді штовхнула двері.

— Це вперше, — почула Надія голос з глибини темної кімнати, — я прошу людину зайти до мене. Зазвичай, усі просять мене прийняти й допомогти.

Надія мовчала, тупцяючи біля дверей. Пахло сушеними травами. Очі потихеньку звикли до темряви. Тепер вона побачила встелену сіном глиняну підлогу. Під стелею, з балок, звисали пучки з сушеним зіллям. Кругом стояли воскові товсті свічки. Вони горіли.

— Ну, чого стала у дверях? Не заступай щастю дорогу. Ходи за стіл.

Надія покірно пройшла і сіла. Застелений червоною скатертиною стіл стояв під вікном. Скоро господарка поставила перед гостею глиняну чашку і миску з теплими булочками.

— Пий, — наказала бабуся.

Надія на автоматі підняла кухоль і хапнула ротом окріп. Чай виявився не солодким і на смак, як сіно.

— Що це?

— Це чай. Трав’яний. Родинний рецепт, не скажу, що там. Але тобі допоможе.

— Звідки ви знаєте, що мене турбує? Ви, е-е-е… ворожка? Чи як там… Мольфарка?

— Люди по-різному називають. Але я босорка.

— А-а, — протягнула Надія, ніби це все пояснювало. Але вона нічого не зрозуміла.

— Відьми — то люди, — пильно глянула на Надію босорка. — А я — не людина, бо спілкуюся і з духами, і з демонами, і з людьми. Я — то щось середнє між тим усім. Босорка.

— О! Ясно.

Бабуся знову пильно подивилася на Надію і опустилася на лавку навпроти неї.

— Говори, що трапилося.

«Ти бачила, що робиться у ванній?»

Надія мила руки. Вона автоматично обернулася, щоб поглянути. Ванна була коричнева, ніби вигрібна яма. Подекуди в ній височіли купки лайна. У них білими привидами ворушилися опариші.

«Ти ледащо! — гримнув чоловік. — Раніше хоч трохи старалася, а тепер… Я тебе не впізнаю».

Лайно почало прибавлятися і прибавлятися. Надія здійняла руки, аби затулити носа, і з подивом побачила глибокі порізи на зап’ястях.

«Але я щойно з роботи приїхала. Я просто ще не встигла!» — вона кричала вже навздогін чоловікові, що йшов у сторону дверей. Йшов з її життя. Лайно почало виливатися через верх. Але, торкаючись кахлю, перетворювалося на павуків та змій, що боляче кусали її, залазили під шкіру і підіймалися вгору.

«Я ж не робила цього!» — Надія з подивом дивилася на кров, що продовжувала струменіти з порізаних вен.

Раптом їй стало важко дихати. Перед очима потемнішало. Надія підняла руку до шиї, у пориві забрати ту змію, що душить її. Тильна сторона долоні торкнулася подушки. Раптом Надію викинуло в реальність, ніби з дна річки на поверхню. Вона різко вдихнула на повні груди. Легені, горло і навіть щелепа боліли від спазму.

Надія у своїй кімнаті. У власному ліжку. Це був лише сон. Після того, як Андрій пішов, вона постійно бачила це марення. Серце щемило, руки дрібно тремтіли, а перед очима минали сцени про сімейне життя, одна за одною.

— Надько, накривай на стіл!

Голос Андрія гучніший, ніж зазвичай. Усередині все обірвалося. П’яний. Чути кроки, що наближаються.

— Чула? Гей, жінко! Гості в нас! Є, мля, тут у мене жінка чи ні?

Надія заступала на зміну за годину. І вона уявлення не мала, як залишити тут усе отак.

— Я рахую до трьох! І якщо не побачу тебе, тобі хана!

Надія торкнулася до потилиці, яка боліла ще з минулої пиятики.

— Я тут! Уже йду…

Надія витерла сльози і спустила бачок унітаза.

— І куди ти йдеш? Знову до неї? Прошу тебе, прошу!

У голосі дружини почулися істеричні нотки. Андрій холодно поглянув на Надію, ніби крізь неї.

— Так.

Це прозвучало, як постріл — гучний, безкомпромісний. Вбивчий. Надія опустила зведені долоні. Усередині все обірвалося.

— Я не можу більше так! Я так не можу!

Ридання виривалися з горла, мов спійманий птах.

Хлопнули вхідні двері. Він ніколи не любив сліз.

— Є ще один спогад, — пролунало десь у голові.

Надії здалося, ніби то чужий голос. А потім стало смішно. Чужий голос у її думках? Це схоже на божевілля. Вона встала з ліжка, але її запаморочилося в голові й різко потемніло в очах.

Надя сидить на березі ставка. Її огортає безмежний сум. Його холодні, липкі мацаки заповзають під серце, стоять у горлі грудкою, скручуються в животі в туге кільце. Важко дихати.

Чорноока дівчина у квітчастій сукні під саме горло присідає біля неї на коліна.

— Заплети мені волосся, — просить вона. — А я заплету тобі, якщо дозволиш.

У неї гарне волосся. Довге, по самі литки. Рідко таке можна побачити. Дівчина простягає їй гребінь у формі риб’ячого хребта. На дотик, як камінь — холодний і твердий. Зубчики гострі. Ручка прикрашена коштовним камінням. Справжній витвір мистецтва.

Дівчина заспівала. Її голос був такий приємний, текучий, легкий, ніби звуки природи.

Надія провела гребнем по волоссю і відчула, як мацаки з її тіла зникають. Приємне тепло розлилося по венах, мов від хорошого вина.

Скільки минуло часу — не відомо. І вже Леся — так звали дівчину — торкається гребнем волосся Надії. І по тому, як волосся розгладжується, лице Надії світлішає. Турботи зникають, йдуть за водою. Вона раптом забула і розлучення, і біль, і страх.

— Ходімо зі мною.

Коли волосся було прибране, Леся сховала гребінь у кишеню і простягнула руку Надії.

— Я знаю, — сказала Леся, — хто тобі потрібен.

— Не той спогад, — гримнув голос у голові. — Не про те думаєш. Згадай його, свого Андрія.

Чорнота почала стискати голову Надії. Вона вичавлювала очі, проникала з потоком повітря в легені, розривала їх зсередини вибуховою силою. Надя хотіла закричати, але почула лише булькання.

І вона згадала.

Надія побачила напівпорожню пляшку з горілкою перед собою. Її дратує тиша, дратує музика, дратують балачки. Вона наливає і п’є, відчуваючи, як горить у горлі вогняна вода. От би вона спалила її біль. От би вона спалила її спогади!

Телефон поряд засвітився. Він повідомляв, що в групі новин у вайбері з’явилися непрочитані повідомлення.

До біса. Надія бере в руки телефон і набирає звичний номер. Один раз. Другий. Третій. Здається, навіть серце завмерло і не б’ється.

«Абонент тимчасово недоступний. Спробуйте, будь ласка, пізніше», — сказав електронний голос.

Надія знову налила і випила. Телефон знову засвітився. Надя зморщила носа від пекучого відчуття, намагалася не дихати, аби алкоголь не повернувся назад. Вона взяла в руки телефон. В очах двоїлося. Але примружила очі і змогла вишикувати літери, що танцювали. Там висіло повідомлення від «Коханий»:

«Ти мене вже дістала», — без дотримання жодних правил і розділових знаків, грубо, але її серце пропустило удар від щастя. Він не ігнорує її! Значить, не байдужий до неї.

Надя не забарилася з відповіддю.

«Ти з нею, так?»

«Твоє яке собаче діло?»

«Я сумую.»

«Мені байдуже. Я ні.»

«Ти не можеш мене ось так кинути. Я кохаю тебе.»

Це було принизливо ‐ після шести років подружнього життя молити про крихти ніжності.

«Іди до біса!»

Надія довго вдивлялася в ці літери. Вона згадувала його карі очі, загрубілі від праці долоні, як він усміхався до неї. Як могло це все так просто зникнути? Такі речі не зникають. Енергія, по закону фізики, не виникає з нічого і не зникає в ніщо. Вона перетворюється. А кохання — це енергія. Він перекинув кохання, що належало їй, до іншої, тому що її, Надії, не було поруч. Вона працювала по 12 годин щодня, з одним вихідним. Йому ніколи було її кохати. А що, якщо вона її…

Надя жахнулася від власних думок.

Вбити людину? Це погано, але хіба вона не повинна боротися за своє кохання?

Це додало їй впевненості.

Вона не пам’ятала, чи пила іще, а якщо так, то скільки. Як доїхала до її будинку, теж не пам’ятала. Пам’ятала ніж для м’яса, їхнє ліжко. Зрадники сплять, обійнявшись, як колись вони спали. Надія занесла ніж, цілячись у шию. У цю мить Андрій відкрив очі.

Він зреагував миттєво. Спочатку викрутив руку. Потім з гарчанням штовхнув нападницю в груди.

Його коханка прокинулася. Спочатку тупо кліпала очима. Потім її зіниці звузилися, очі стали величезними. Крик застряг у горлі.

Андрій вдарив Надію. Потім настала темрява.

До тями Надія прийшла від відчуття холоду. Він не просто огортав її, він поглинав, тягнув на дно. Щось стискувало горло. Надя нічого не бачила, але лише тепер усвідомила: це була вода. Жінка вдихнула на повні груди, і темрява поглинула її.

Коли Надя відкрила очі, груба тканина дряпала спину, ніби металевий віхтик. Вона поморщилася і підвелася. Поряд стояла босорка.

— Як почуваєшся? — спитала вона.

Надія прислухалася до себе. Умиротвореність сповнювала її. Усе навколо стало іншим. Заграло барвами. Навіть босорка мала інший вигляд. З-поміж зморшок проглядало щось темне, хиже, потойбічне. А від рук ішло сяйво. Вона вся була огорнута сяйвом.

— То, виходить, я що — померла?

— Ти переродилася. Ти померла насильницькою смертю. Твоя душа неприкаяною ходила попід водою. Вона чекала на того, хто її потопив, хотіла, аби він попросив пробачення. Лісова мавка, Леся, тебе привела до мене.

— Андрій… убив мене. Що ж мені робити далі? Я тепер буду ходити неприкаяною весь час? Одна? Самотня?

— Тебе дехто чекає. Ти більше ніколи не будеш самотня. Тебе більше ніколи не принизять.

Надія підвелася з постелі. Вона відчула, як по її спині ковзнуло щось ніжне. Озирнувшись, побачила довге волосся — до самих литок. Стала як вкопана. Вона провела рукою по шовковистих пасмах.

— Мені подобається, — підняла очі на босорку.

Та посміхнулася і попрямувала до дверей.

Але не зупинилася, вийшла за хвіртку і спустилася звивистою стежкою з пагорбка. Там, під вербою, була Леся. Перед нею стояв Чугайстер.

— Ходи з нами, — промовив він. — Будеш дружиною мені.

— А мені сестрою, — проспівала мавка.

— Ми ніколи тебе не зрадимо. Бо лише люди здатні на таке.

Надія ступила вперед. Тоді обернулася на босорку. Лише зараз вона помітила, що шкіра на її спині прозора. Але це її не здивувало і не злякало. Вона знала, що так має бути.

Босорка посміхнулася.

— Дякую вам, бабусю, — обізвалася Надія. — Ви дали мені те, чого я так хотіла. Але навіть не усвідомлювала. Надію на дійсно міцний союз.

І троє, обійнявшись, злилися з лісом. Через мить і босорка також зникла.