Босорка ТОМ 1

До університету під’їхала новенька іномарка. З неї вистрибнула гарна, тоненька, молода дівчина. Обернулася, широко посміхнулась та махнула рукою на прощання. Подивилася на будівлю, у якій їй вчитися ще три роки, зітхнула і відбиваючи чіткий ритм своїми підборами, попрямувала на навчання. Вона вже запізнювалася. Знову викладач буде робити зауваження. Вона б могла прийти вчасно, але зранку її запросив на сніданок хлопець про якого мріяло пів університету дівчат. За своїми думками вона не помітила хлопця, який виходив з будівлі й на швидкості врізалась у нього. Папери які ніс хлопець, розлетілися.

— Ай! А можна дивитися куди йдеш?! — роздратовано сказала Марина. — Через тебе я тепер ще більше спізнююсь! І не звертаючи уваги на розкидані папери, поспішила на пару. Хлопець здивовано дивився в слід дівчині. Йому здавалось, що таку прекрасну панянку він ще не бачив у своєму житті.

— Треба обов’язково дочекатися закінчення навчання і познайомитися з нею, — вирішив Назар.

Марина тихенько відчинила двері до аудиторії і постаралася непомітно прослизнути на своє місце. Викладач не звернув на неї уваги.

— Фух, здається пронесло, — пробуркотіла собі під ніс Марина.

— Марина, ти де була? Чому так запізнюєшся? Ми ж з тобою домовлялись зустрітися з ранку! — звинувачувальним тоном шипіла на Марину її найкраща подруга Юлька.

— Відстань! Потім тобі все розповім, — мрійливо закотивши очі прошепотіла Марина.

Юльці нічого не лишалося окрім як змиритися. Але вона обов’язково дочекається розповіді й буде вимагати усі подробиці. Пари закінчилися і дівчата попрямували на вихід.

— Ну що, ідемо в кафе? — запитала Юлька. — Нарешті розкажеш мені, що відбувається в тебе останнім часом у житті. А то ходиш вся така таємнича та загадкова… Мене цікавість розбирає!

— Ой ну що з тобою поробиш… — приречено відповіла Марина. — Не відстанеш?

— Ні.

У дворі університету стояв високий, худорлявий хлопець. Білявий, блакитноокий, трішки зніяковілий та тримав невеликий букет квітів у руках. Побачивши Марину він ще більше зніяковів та все ж таки наважився підійти та заговорити з дівчиною.

— Вітаю панно! Ви так прекрасно та яскраво виглядаєте. З самого ранку не можу забути Ваш образ. До речі, це вам, — і простягнув букет квітів.

— Дякую… не варто було, так незручно…

— О-о-о, це так ми-и-ило-о-о, — протягнула Юлька. — Залицяльник номер два намалювався! А ти мені ще про першого нічого не розповіла.

Трійця почула звук гальм і повернулася на звук.

— Це за мною, — і Марина покрокувала до машини.

— А як же ж Ваше ім’я, незнайомко?! — крикнув у слід їй Назар.

— Марина, — відповіла дівчина та сіла в машину.

* * *

— Хто це? — запитав водій

— Не знаю, якийсь хлопець. Налетіла на нього зранку.

— А квіти він нащо тобі подарував? — не вгамовувався водій.

— Не знаю… — невпевнено відповіла Марина.

— Викинь, — казав водій і відчинив вікно.

— Але ж квіти не винні! — заперечила Марина.

— Тут я буду вирішувати, — жорстко сказав хлопець. Вирвав з рук дівчини квіти й викинув їх у вікно. — Тільки я буду дарувати тобі квіти. Зрозуміло?! — хлопець примружив свої карі очі та дивився на дівчину в очікуванні позитивної відповіді.

— Максиме… — зітхнула Марина і відвернулася до вікна через яке, ще декілька секунд назад були викинуті квіти.

— От і добре, сподіваюсь ти все правильно зрозуміла, — задоволено сказав хлопець. Він сприйняв мовчання дівчини за згоду.

А Марина вирішила насолоджуватись моментом. Чого жалкувати про якісь дешеві квіти від незнайомця, коли поруч з нею знаходиться такий високий, широкоплечий брюнет, з чарівною посмішкою. Який для неї може зробити все, що вона забажає.

Знала б вона, що її чекає далі, не раділа б так, а бігла б не озираючись від обох залицяльників. Та зараз нічого не віщувало біди й Марина розслабилася та насолоджувалась увагою Максима.

* * *

Кожного ранку Максим заїжджав за Мариною та підвозив її до університету. А там вже на неї чекав Назар. Назар намагався у всьому догоджати дівчині та розумів, що в нього є серйозний конкурент. Багатий та безвідмовний, жорсткий та суворий Максим. Тому Назар вирішив зробити ставку на романтику. Прогулянки, квіти, вірші, максимально бути поруч при будь-якій її потребі. Максиму це дуже не подобалося і він намагався обмежити їхнє спілкування і почав забирати Марину після навчання та завалювати її дорогими подарунками, що їй не дуже подобалося, хоч і від більшості подарунків відмовлялася. Марина не розуміла чому обидва хлопці приділяють їй стільки уваги. На її думку, це було занадто. Адже вона нікому нічого не обіцяла. І поводила себе з обома хлопцями досить стримано. Але їх це е зупиняло, а навпаки підштовхувало до дій. І чим скромніше дівчина себе поводила, тим наполегливіше діяли хлопці. Їм було байдуже, що Марина себе почувала незручно в цій ситуації. Головне перемогти! А далі буде видно.

З часом, Марина почала помічати, що відбувається, щось дивне Хлопці вже відверто змагалися між собою за неї як за трофей. Вона намагалася з ними поговорити, але їм було однаково на її слова. Азарт затьмарив їм очі. Марина недовго думаючи відмовила обом. І після цього в житті дівчини почалася якась чортівня. Що ночі їй снився дивний сон. До неї уві сні приходили Назар та Максим і вимагали, щоб вона прийняла рішення та нарешті обрала когось з них. В інакшому випадку, погрожували снитися їй щоночі і зводити з розуму. Марина спочатку посміялася та вже за тиждень вона боялася засинати, щоночі один і той самий сон. І Назар з Максимом ставали все наполегливішими та агресивнішими як уві сні, так і на яву. Марина вже не пам’ятала коли нормально спала. Кава для неї стала найкращою подругою. У цю ситуацію вирішила втрутитися Юлька.

— Марино, а що ти з цим збираєшся робити?

— Не знаю, може до психолога звернуся або краще вже до психіатра, — намагалася віджартуватися Марина.

— Я знаю як тобі допомогти, — серйозно сказала Юлька. — Але ти тільки не відмовляйся зразу і не смійся. Я тут нещодавно чула про якусь стару відьму чи як її там правильно називають. Забула!

— Відьма? Ти серйозно? Юлька, ти у якому сторіччі живеш? — розсміялася Марина.

— Не хочеш, ну і не треба, — образилась подруга. — Я тобі допомогти хотіла! А ти невдячна! Ще і смієшся з мене.

— Ну добре, розказуй. Гірше не буде.

Так от, вона живе в Старих Мухоморах…

— Далеченько… — розмірковувала Марина.

— Ти будеш слухати чи ні?

— Вибач…

— Треба поїхати в Старі Мухомори, там є відьма, місцеві називають її — Босорка. Кажуть, що вона дуже могутня та всім допомагає. Побоюються її, але подейкують, що ще ніхто не жалівся.

— Тобто поганих відгуків нема? — потішалася Марина.

Юлька вже хотіла встати та піти, але Марина її зупинила.

— Ну добре, записуй. Поїдемо на вихідних, але ти їдеш зі мною!

* * *

Час для Марини тягнувся дуже повільно. Вона вже так мріяла про вихідні, може в дорозі її перестануть переслідувати нічні жахи й вона нарешті виспиться. Свіже повітря, зміна обстановки…

Ось і настав день запланованої поїздки. Марина бігла по вокзалу, бо не встигала. Ще трохи й вона запізниться на електричку. Юлька її вб’є. З самого ранку все пішло не так. Як так вийшло, що телефон розрядився, вона ставила його на зарядку, Марина це добре пам’ятала. Заїло замок у дверях, ледь з квартири вийшла. Спізнилась на автобус до вокзалу, довелося таксі брати. Відбувалось все так, наче хтось дуже не хотів, щоб вона потрапила до Босорки. Але Марина була пертою. Її девіз: «Бачу ціль — не бачу перепон». Годинник відраховував останні хвилини до відправлення, коли Марина влетіла у вагон.

— Ну нарешті! Я вже думала, що ти вирішила не приходити.

— Юлька, не сердься. З самого ранку якась чортівня відбувається.

— Ну з цим ми якраз і їдемо розбиратися, — сказала Юлька і дівчата розсміялися.

Їхали вони довго. Спочатку електричкою декілька годин, потім пересіли на автобус, який прямував до Старих Мухоморів.

— Скоро вже приїдемо, — сказала Юлька. — А там ще пішки трохи пройдемось та будемо на місці.

— Нас хтось зустріне?

— Ні, місцеві кажуть, що стежки нас самі виведуть до Босорки. Та не переживай ти так! Приблизний напрямок я знаю. Знайдемо!

Марина недовірливо скосила очі на подругу. Але, що вже зробиш. Вони вже приїхали й назад дороги не має. Тільки вперед. Дівчата вийшли з автобуса і попрямували у вказаному Юлькою напрямку. Блукали досить довго, вже почало вечоріти, а Марина починала злитися. Особливо коли дивилася на Юльку. Юлька була безтурботна та розслаблена, милувалася місцевими краєвидами, слухала спів пташок, одним словом, почувала себе як на прогулянці. Та ось, у далині між деревами почали проявлятися контури будинку. І чим ближче дівчата до нього підходили, тим навкруги ставало тихіше. Поруч з будинком нікого не було.

— Ну і де твоя обіцяна черга? — єхидно запитала Марина

— А ти ще не зачекалась? — пролунав старечий, скрипучий голос у дівчат за спинами.

— Ой, вибачте, будь ласка! — перелякано пролепетала Юлька. — Ми до Вас з проблемою…

— Та бачу я, бачу. Ще ж не зовсім сліпа, — віджартувалася стара і захихотіла.

Марина здригнулася від цього звуку.

— Чого стоїте, запрошення чекаєте? Треба, то заходьте, — і зникла у дверях.

Дівчата переглянулись між собою, ніби набираючись сміливості. І зайшли в хату. У хаті було чисто та на диво затишно. Приємно пахло сушеними лісовими травами. Дивними візерунками вишиті рушники доповнювали дерев’яні меблі. Такої хитромудрої, стародавньої вишивки Марина ще не бачила. Це було так гарно, що неодмінно хотілося доторкнутися.

— Куди руки сунеш? А ну бігом чай пити! — командувала Босорка.

Дівчата сіли за стіл та почали пити запропонований чай. Марина встигла побачити як відключилася Юлька та злякатися не встигла, бо сама впала в забуття. Крізь сон вона чула якісь скреготіння, шипіння, бурмотіння, постукування. Намагалася відкрити очі, але все ніяк не виходило. Радувало тільки одне цієї ночі до неї ніхто не приходив у сон і не турбував її дурнуватими вимогами. З Юлькою вони прокинулись одночасно. Босорка сиділа навпроти та посміювалась.

— За годину у вас автобус. Щасливої дороги! — Встала і пішла до дверей.

Марина почала злитися. Це стільки часу вони витратили на це все, щоб випити карпатського чаю? Але не встигла вона відкрити рота. Босорка сунула Марині в руки згорток. І сказала.

— Слухай мене уважно! Вибір ти зробити мусиш. Інакше не відчепляться від тебе ні в якому світі. З розуму зведуть, зі світу проженуть. Як приїдеш додому приймеш ванну з цими травами та на ніч випий цього чаю. Застели рушник оцей рушник замість простирадла та лягай спати. І так кожну ніч допоки не будеш готова зробити вибір. Коли будеш готова — вирішуй.

А як я дізнаюся, що зробила правильний вибір? — запитала Марина.

— Ти зрозумієш, — посміхнулася своєю кривою посмішкою Босорка.

Дівчата попрощалися і пішли на автобусну зупинку. Дивно, але на дорогу до зупинки вони витратили хвилин п’ятнадцять і ніде не блукали. Такі дивні стежки в Старих Мухоморах.

Марина приїхала додому і з полегшенням зітхнула, нарешті можна відпочити. Дорога так втомлює. Вона включила свій телефон. Двісті тринадцять пропущених викликів. Нічого собі! Вона навіть дивитись не стала хто дзвонив, бо і так знала — Максим та Назар. Спілкуватися з ними вона не хотіла, тому знову вимкнула телефон. та почала готуватись до сну.

Запарила трави які їй дала Босорка, застелила ліжко вишитим дивними візерунками рушником і пішла у ванну. Вона все робила як сказала стара відьма, сподіваючись, у глибині душі, що це обов’язково допоможе. Першу ніч Марина дуже добре спала, не прокидаючись від нав’язливих нічних жахів. Та кожну наступну ніч до неї все наполегливіше і наполегливіше проривалися обидва хлопці. Вони знову вимагали, щоб вона зробила вибір. Але, що дивно в реальному житті вони припинили її помічати. Проходили повз, ніби не бачили її. Це Марину дуже тішило, але сни… Що робити з тими нав’язливими сновидіннями? Трави допомагали, Марина не почувала себе такою втомленою. Та коли робити той вибір? І як його зробити правильно? А як вона зрозуміє, що вибір правильний?

«Вибереш — зрозумієш» — почула Марина тихий шепіт Босорки.

Обернулася, роззирнулася по сторонах, нікого… Дивина, та й годі! Мину тиждень. Нічого не змінювалося. Та передчуття чогось невідворотного не покидало дівчину. Вона сумно дивилась на мішечок з травами. Закінчуються. Невже знову доведеться їхати в ті Старі мухомори?

Марина вже за традицією запарила трави, прийняла ароматну ванну, застелила рушник та лягла в ліжко. Сон прийшов непомітно та Марині здавалося, що вона не спить, усі відчуття були загострені.

— Ну що обрала? — почула вона знайомі голоси. Обернулась, а за не стоять її залицяльники.

— Ні, — прошепотіла у відповідь.

— То обирай негайно! — наказовим тоном крикнули їй хлопці.

Марина зблідла та зробила декілька кроків назад. Хлопці також зробили декілька кроків до неї й вона нарешті змогла їх роздивитися. Де вся та їхня краса та харизма? Перед нею стояли два живих мерці. Марина здригнулася від огиди. І як між ними обирати. Вони їй обидва не подобаються та й зовсім не приємні. І що вона тоді в них знайшла?

Як тільки в неї промайнула ця думка, здійнявся сильний, холодний вітер. Він плутав її волосся, закриваючи обличчя, щоб вона не могла розгледіти хлопців.

— Та досить! — роздратовано крикнула Марина. — Досить мене мучити! Дістали вже! Обидва!

Вітер став сильнішим. Вона чула його завивання, яке було в унісон завиванню хлопців.

— У-у-у! — вили вони. — Обирай, обирай, мене!

— Ні, мене…

Вона вже не могла розрізнити де чий голос, все зливалося в єдине виття.

— У-у-у, ти мене маєш обрати… не обереш-ш-ш — помреш-ш-ш… — вили вони намагаючись схопити Марину за руки.

Марина намагалася відійти, втекти, але навколо них було якесь зачароване коло з якого вона не могла вийти.

— Обирай… обирай… ти будеш зі мною…

— Ні, зі мною…

— Досить! Припиніть! Я обрала! — закричала Марина.

У ту ж мить все затихло, ніби очікуючи на вирок.

— Я обираю себе, — прошепотіла Марина. — Себе обираю! — Повторила вона вже голосно та впевнено.

— Пошкодуєш-ш-ш! — почула вона шипіння хлопців.

— Ні! — сказала, як відрізала.

Раптом все зникло і вона залишилася одна в суцільній темряві.

— І де тут вихід? — запитала сама в себе. І раптом почула знайомий голос.

— Молодець дівчинко, молодець… Все правильно зробила. Бач, яка розумна виявилась…

— Дякую, бабусю, — лагідно сказала Марина.

— Бабусю? Ха-ха-ха! — сміялася Босорка. — Давно мене вже так не називали… Ой розсмішила… бабусю… ха-ха-ха! — сміх почав віддалятися, а коли він повністю затих, Марина відкрила очі.

На дворі вже світило сонечко, пташки співали свої пісні. А Марина була щаслива. Вона вже давно себе такою не почувала. Зараз дівчина була впевнена у своїх силах і в тому, що їй робити в житті далі. А головне, вона знала, що якщо заплутається, їй завжди є до кого звернутися за порадою.

До речі, як там Юлька? Адже їй теж треба подякувати!