Босорка ТОМ 1

Ранкове сонце пробивалось крізь хащі лісу, що в селі Старі Мухомори. Розбивалося світло на сотні променів і пробиралось до землі, до непорушних валунів, що стерегли могутні, але тихі води річки. На тих валунах сиділа жінка. Її смарагдові, як смереки очі, споглядали рух води. Раптовий шум увірвався до її вух:

— А най його! Ці нестерпні комахи, ці дурні сосни, ці…

Людський голос увірвався до лісу разом зі своїм власником. Проте жінка сиділа непорушно.

— Я чекала на тебе, Світланко, — мовила вона й повернулась обличчям до гості. Розкуйовджене русяве волосся дівчини, шматочки квітів сон-трави по всьому тілі та подряпина, ніби від голки однієї з багатьох смерек… Словом, усе свідчило про те, що ця гостя чомусь обрала заплутаний шлях до галявини, який всі місцеві мешканці обходили стороною, адже була більш приваблива чиста стежка.

— Схоже, киянка тут уперше, — зробила висновок жінка і звернулась до гості: — Що тебе турбує, Світланко, чого ти приїхала аж зі столиці до наших Карпат?

Про цю зустріч Світлана з босоркою не домовлялась, коли перечитувала пости в Інстаграмі про карпатську чаклунку, проте факт того, що вона та ця жінка опинились в один час і в одному місці, не бентежив дівчину.

«Вона ж чаклунка, — думала Світлана, — тому мала б відчути, що до неї йде гостя, чи, у крайньому разі, наворожити це. От тільки чому вона не забезпечила мені більш комфортний шлях?..»

Дівчина обтрусила частку рослин із себе та відказала:

— В мене проблема, — на диво, її голос був досить спокійним, — мені здається… ні, так воно і є! Мені всі довкола заздрять!

— Заздрять? — перепитала босорка.

— Ще б пак! — киянка ледве стримувалась. — Хіба ж я винна, що така вродлива? Та що я не кажу своїй подружці, сусідам — вони не слухають, ще й ображаються!

— Ш-ш-ш!

Світлана почула цей звук і завмерла на місці. Гостя побачила, що цей шепіт йшов з губ її співрозмовниці. Дівчинці навіть здалося, що в босорки був роздвоєний язик, наче в змії.

— Спокійно, це лише доводить що це і є та Світланка… — заспокоїла себе чаклунка і сховала зміїного язика за тонкими губами.

— Спокійно, Світлано, це лише доводить що це та сама чаклунка Євдокія!

Дівчина вирішила забути про цей момент і продовжила більш спокійним тоном:

— Що мені такого зробити, щоб мені більше не заздрили? Може, Ви якийсь захист поставите й відгородите від усіх цих… — але влучного слова Світлана підібрати не могла, щоб назвати усіх тих осіб, тому обвела долонею коло в повітрі та подивилась на чаклунку.

Голос босорки відірвав Світлану від думок:

— Відгородитись від людей — то погана ідея, Світлано, дуже погана, — сказала Євдокія, задумливо дивлячись кудись угору.

— А що тоді робити? Вони ж, ну ці, нікуди не подінуться! І слова мені сказати не дають — все за своє говорять, егоїсти! — обурювалась дівчина.

— Втомилась? — старенька й досі дивилась кудись угору, але потім опустила на збентежену гостю свої смарагдові очі й запитала. — Що?

Світлана навіть розгубитись встигла від такого дивного запитання, не розуміючи, що чаклунка хотіла почути насправді. Втім, вже знову запитала:

— Ти не проти, якщо з нами побуде дехто?

— Тобто?!

— Вона не заважатиме нашій бесіді, якщо ти про це, — хотіла втішити гостю Євдокія. — Їй треба відпочити.

Лише зараз Світлана почула позаду себе чиїсь кроки. Незнайомець важко дихав, проте нічого не говорив. Нарешті, він ліг біля ніг босорки та роззявив широко рота, позіхаючи.

— Це ж ведмідь! — жахнулась Світлана.

— Ведмедиця, — відповіла чаклунка й почухала маленьке вушко цього звіра.

Коли пухнаста тваринка заснула, жінка повернулась до теми розмови:

— Я не вірю, що тобі заздрять через твою зовнішність. Якби ти розповіла мені все як було…

— Ви мені не вірите?! — знову розізлилась Світлана. — Та що Ви взагалі таке?! Ви відьма чи…

— Босорка, — виправила гостю Євдокія, але та не слухала і почала копирсатись у сумочці, поки не знайшла свого телефону. Зв’язку не було.

— Нічого, я зробила скриншот! — втішила себе Світлана і знайшла потрібне їй фото. Це був той допис, звідки вона дізналась про босорку.

— «Босорка з села Старі Мухомори — одна з останніх магів 21 ст. Інші назви…» — це речення дівчина навмисно пропустила, щоб дійти до більш важливого.

— От! — вона зачитала далі: — «Займається чаклунством, вміє впливати на долю людей»!

Відклавши телефон, Світлана прискіпливо подивилась на жінку.

— Ти мені це навіщо прочитала? — запитала Євдокія. — Ніби я власних сил не знаю…

— Звісно знаєте, я Вам лише нагадала про це! Тому прошу Вас не зволікати, а начаклувати мені захист! Вам це ж нічого не коштує!

Босорка подивилась на неї своїми великими очима та відповіла:

— Буде тобі бар’єр. Він захистить тебе від тих, чиє серце вкрите заздрістю. Та спершу, — наголосила жінка, — ти мені розповіси все як є. Щоб ані ти, ані я потім не шкодували про скоєне.

Світланка здалась — іншого виходу, крім як магії Євдокії, вона не бачила.

— Почну з подруги по роботі. От взяти хоча б останній випадок…

* * *

Був сонячний, але прохолодний квітень — таке зазвичай трапляється перед Великоднем, незалежно від того — чи ти в Карпатах, чи в Києві. Крізь листя столичних каштанових дерев пробивались промені сонця; граючись, вони осліплювали перехожих, як і одну дівчину, яку двадцять п’ять років назад охрестили ім’ям Світлана. Відбиваючи в такт своїми вкритими чорним лаком чобітками, секретарка прямувала до свого офісу.

— Добридень! — всміхнулась усім присутнім дівчина та попрямувала до свого улюбленого місця в офісі, до кавомашини.

— Світлано! — окликнув хтось, коли та навіть не зробила першого ковтка. Це була колежанка Світлани, Марина, відома своїм надто серйозним, нудним і навіть злим настроєм. Ось і зараз Марина дивилась на усміхнену подругу так, ніби готова була загарчати, як дикий звір.

— Що таке, Маринко? — почала розмову секретарка. Світлана допила каву і викинула паперовий стаканчик у найближчий смітник.

— Світлано, — почала спокійним тоном колежанка, — у мене для тебе є погані новини. Я пам’ятаю про твої заслуги в перший рік роботи тут, проте…

— В сенсі «перший рік»?! — перебила її Світлана. — Я тут всі два роки працюю, не покладаючи рук!

— Світлано, — Марина вправно тримала себе в руках і не підвищувала голос, — ти щодня запізнюєшся на пів години, хоча живеш ближче за всіх нас.

— У мене навчання!

— Так, під час навчання на магістратурі ти почала в нас працювати, це правда, — погодилась Марина. — Але ти, по-перше, на заочному навчанні, тож це тебе не обтяжує.

— Та я…

— А по-друге, мені нещодавно подзвонили з твого університету і сказали що ти кинула навчання ще після першого курсу. Виходить, ти цілий рік гуляла!

— То й що? — не відчуваючи провину, запитала Світлана. — Хіба я винна, що закохалась і заради нього кинула навчання?

— Світлано, справа не у твоєму особистому житті, а в тому, що ти брехала мені, керівництву…

— А може, у тому особистому житті і справа! — розізлилась Світлана. — Може тому, що я вродлива і подобаюсь хлопцям, ти мені заздриш і зараз оце все розповідаєш, щоб залякати?!

Марина не промовила ані слова. Вона не мала більше ідей, як м’яко сказати подружці про звільнення, та й бажання такого вже не було.

— Що таке? — зате Світлана неабияк закипала. — Зачепило це тебе?! А мене ти знаєш як цим образила? Годі, Марино, я звільняюсь!

Лише тут Марина прийшла до тями:

— Тебе й так три дні тому звільнили за статтею! Та ти все не брала слухавку, і… — далі Світлана вже не чула:

— От і чудово! Бувайте здорові! — дівчина швидко вийшла з офісу та гучно закрила за собою двері.

* * *

— Це сталося до того, як я прочитала про Вас в Інтернеті, — ось так завершила свою розповідь дівчина і подивилась на Євдокію.

Босорка сиділа непорушно. Коло неї досі спала ведмедиця і бачила якісь неприємні сни, бо часом смикала своїми лаписьками.

— Тепер мені зрозуміло все, — прошепотіла чаклунка.

— То як, Ви поставите бар’єр? — зацікавилась дівчина. — А яким він буде?

— Ш-ш-ш! — прошипіла Євдокія:

— Підійди ближче, Світланко, — вона простягла дівчині свої руки. — Я поставлю тобі бар’єр і все у твоєму житті зміниться…

— Мені не заздритимуть?

— Ієв енупс ілуреведа!

У ту ж мить у голові Світлани запаморочилось і дівчина впала на землю…

Прокинулась Світлана лише ввечері. Вона досі лежала на галявині в карпатському лісі. Ведмедиці вже не було, проте Євдокія все ще сиділа поруч із нею.

— А він де? Ведмідь. Тобто ведмедиця.

— Відпочила та й пішла собі, — сказала жінка. Світлана встала на ноги, обтрусила зайве з одягу та оглянула себе.

— Ніби нічого не змінилось, — засмутилась дівчина.

— Це лише так здається, — посміхнулась Євдокія. — От побачиш, відтепер тобі не заздритимуть.

Тут задзвонив телефон Світлани.

— Але ж зв’язку не було! — здивувалась киянка, проте взяла пристрій до рук. Не менше здивувалась дівчина, побачивши ім‘я тієї, хто їй дзвонить. Марина? І якось невпевнено Світлана прийняла виклик: — Так?

— Світлано, то ти?

— Так, я.

— Ти мені написала, що хочеш поговорити. Що сталося?

Світлана точно такого не писала.

— Агов?

Але тут русява дівчина розплакалась:

— Вибач, Марино, я була тоді не права. Я справді брехала що вчуся… І насправді мене було звільнено не через твою заздрість, а через свою пихатість. Хоч потім я розійшлась, але це не означало, що я мала продовжувати тебе обманювати! Пробач мені!

На хвилину запанувала тиша, аж поки не заговорила Марина:

— Ти визнаєш свою провину? — вона не вірила своїм вухам.

— Визнаю! — Світлана й сама не до кінця вірила, що робить все це насправді. Марина продовжила розмову:

— Якщо хочеш, у нас є вакансія, потрібен помічник секретаря. Я можу…

— Не треба, я сама прийду до вас та влаштуюсь!

— Гаразд, ти зараз вдома?

— Ні, у Карпатах. Довга історія…

— Гарне місце, особливо ліси… я тут у відпустці.

— Та сьогодні вже виїжджаю!

— Ну добре тоді. Бувай!

— Бувай!

Світлана поклала слухавку та схопилась за голову:

— Вона і справді мені не заздрить! Бар’єр працює!

Щаслива дівчина вибігла з лісу, проте цього разу вона обрала чисту доріжку.

— Вона ж зрозуміє, що ти просто змусила її бути добрішою та казати правду, що ніякого бар’єра від заздрості немає?

Євдокія повернула голову і побачила позаду себе ведмедицю, яка вдень спала біля її ніг, а зараз стоїть біля неї на задніх лапах.

— Воно їй ні до чого. Як і той факт, — посміхнулась босорка, — що ти була в Карпатах, Марино.

— Вибач, — засміялась ведмедиця, яка що миті зменшувалась до людського зросту, набуваючи людської подоби.

— Головне, що вона тепер чує інших, а не лише себе, — зробила висновок Марина та обійняла на прощання босорку; їй ще до Києва добиратись…