Босорка ТОМ 1

Андрій гортав макети готових кав’ярень і все більше засмучувався. Ідея заснувати із дружиною своє власне кафе вже місяць не виходила в нього з голови. Вони занурилися в цю ідею, намагаючись зробити унікальний дизайн, який би привертав до себе увагу відвідувачів. Але виявилось, що не те щоб унікальний — більш-менш приємний дизайн зробити досить складно.

Як можна облаштувати кав’ярню? Барна стійка, де посміхаються баристи та можна присісти на стілець і попити каву. Зал зі столиками. Все. Що ще можна додати в такий заклад? Ну, не тигрів же, щоб бігали довкола, еге ж?

— Дурня! — Андрій вдарив долонею по планшету. — Погана ідея, треба було відкривати крамницю шкарпеток та білизни. Принаймні вони хоч усім потрібні, а кава…

— Ваша кава! — до столика Андрія підійшла офіціантка та поставила філіжанку ароматного напою. — Все в порядку?

— Так. Дякую, все нормально, — чоловік не хотів обговорювати з офіціанткою кав’ярні своє засмучення. Дівчина хитнула головою та, посміхнувшись, пішла до іншого відвідувача.

Зробивши ковток гарячого міцного напою, Андрій знову занурився до пропозицій дизайну. Однаково, примітивно, знову примітивно… Чоловік навіть не помітив, як випив всю каву. Та раптом він відчув на собі чийсь важкий, уважний погляд. Озирнувшись, Андрій побачив за сусіднім столиком незнайомку. Здавалося б, жінка як жінка, та й він ніяк не звертав уваги на таке, але зараз був інший випадок.

Незнайомка значно відрізнялась від місцевих. Запоріжжя, південна частина України, не мало населення з яскраво вираженими гуцульськими рисами. А ця жінка була саме такою: загострені риси обличчя, темне волосся, тендітна худорлява фігура й напрочуд пронизливий погляд. Чоловіку навіть здалося, що її очі належали іншій людині, мудрій бабці, так би мовити.

— Вибачте, я вас тут раніше не бачив, — тільки і знайшов, що сказати Андрій. Йому здавалось, що він витріщався на жінку вже години дві.

— Нічого, я тут раніше й не була, — розсміялася незнайомка.

— Може, кави? — запропонував Андрій.

— Краще чаю, карпатського.

Втім, карпатського чаю в меню не знайшлося, але зійшлись на зеленому з м’ятою. Жінка довго дивилась на Андрія, він же сидів, наче школяр перед вчителькою, не знаючи, як слід поводитись. Нарешті, незнайомка ткнула пальцем у напрямку планшета.

— Можу чимось допомогти?

— Тільки, якщо ви супер-мега-дизайнер інтер’єру, — зітхнув чоловік. — Ми із дружиною не можемо обрати дизайн своєї кав’ярні. Місце куплено, робочі знайдені, аванси, всі справи, а з дизайном вийшло таке лихо.

— А ти хочеш, щоб було не «як у людей», ага ж? — хитро посміхнулась жінка.

— Хотілося б, — хитнув головою Андрій. — Але зараз важко побудувати щось незвичне. Всі роблять як у всіх, швидше та простіше. Мінімалізм у тренді, все таке…

— Тоді знайди босорку та запитай у неї, — порадила чорноброва незнайомка.

— Босорку? Нащо? — здивувався чоловік. — Не думаю, що жебрачка зможе підказати гарний дизайн.

— Ха-ха-ха, а ти кумедний, — засміялась жінка та прикрила рота рукою. — Шукай її в Старих Мухоморах. Заразом, може й, Карпати тебе надихнуть.

Телефон ледь чутно пискнув, сповістивши про нове повідомлення. Дружина. Андрій прочитав, швиденько відписав відповідь та підняв очі.

— Що за Старі… — але навпроти нього вже нікого не було. За столиком було порожньо, наче за ним ніколи й не сиділа загадкова гуцулка із чорним волоссям та дивним, мудрим поглядом. — Якась маячня…

Розплатившись, чоловік пішов. Треба було ще заїхати в супермаркет, Дарина якраз скинула перелік того, що слід купити. За годину Андрій вже відкривав двері будинку.

— Привіт, люба! — він зняв куртку та почав знімати кросівки.

— Привіт, як справи? — долинув до чоловіка голос Дарини з кухні.

— Треба їхати в Старі Мухомори! — сказав Андрій і пішов на голос дружини. — Будемо шукати босорку.

— Що ти верзеш, любий? Які мухомори?! — жінка з подивом вдивлялася у вічі чоловіку. Начебто не п’яний. Її світлі локони ледве колихались на плечах, коли та ледь всміхнулась. Та все ж срібні очі досить уважно дивилися на Андрія.

— Зараз розповім, — посміхнувся той і, наливши собі соку, почав розказувати дружині про дивну зустріч у кафе, про Старі Мухомори та якусь босорку, яка їм зможе допомогти.

— А це цікава ідея, — погодилась Дарина, дослухавши розповідь чоловіка. — Я не знаю, чи знайдемо ми ту босорку або навіть це дивне село, але як мінімум змінимо оточення та відпочинемо. А це нам зараз буде дуже доречно, коханий.

— От і добре! Тоді збирайся і завтра ж поїдемо.

Їхати вирішили потягом. Тим паче, що «Інтерсіті» мав дуже непогану швидкість — більш ніж 140 кілометрів на годину. За неповні шість годин подружжя дісталося Франківська. Але тут постала нова проблема — як знайти Старі Мухомори. На вокзалі ніхто не міг їм підказати, люди лише розводили руками та хитали головою, немов такого села геть не існувало.

Тільки одна бабця, яка застала ще, здається, дитинство самого Бандери, розповіла, що Старі Мухомори знаходяться трохи за межею міста. Подякувавши старій, Андрій та Дарина попрямували у вказаному напрямку. Таксі довезло до невеликого поселення, але вказівник показав, що це не місце їх фінального призначення.

— І куди зараз? — Андрій навіть розгубився.

— Не переймайся, диви яка гарна місцевість! — Дарина взяла чоловіка за руку. — Пішли, прогуляймось, та й місцевих розпитаємо, можливо, хтось щось знає.

А місцевість таки була мальовнича. Маленьке поселення, із гарними невеличкими будинками, наче брамою прикривало собою види на ліси та гори. Зелене простирадло трав і кущів, наче розгортало перед мандрівниками барвистість природи. Велетенські смереки височіли понад барвистим килимом, а чисте повітря лоскотало ніс, наповнюючи легені життям.

— Як гарно, Андрійко! — Дарина вдихнула на повні груди озоновану смакоту. — Це тобі не наш запорізький смог.

— А що ти хочеш, Дар, промислове місто накладає свій відбиток, — чоловік розвів руками. — Але ти маєш рацію, тут дійсно гарно. Навіть вже не хочеться шукати ті мухомори.

— А то вже й ні, приїхали, то треба дійти до бабці… — жіночий голос пролунав поряд, наче прямо за спиною.

Він несподіванки Андрій аж підстрибнув, адже це був голос не його дружини.

— Хто тут?! — він обернувся, але нікого поряд не побачив.

— Ти чого? — Дарина здивовано дивилась на чоловіка.

— Ти чула? Голос, жіночий, поряд зі мною тільки що лунав… — не давши дружині і слова вставити, він махнув рукою. — Здається, нам треба йти туди.

Андрій показав у сторону, далеко за кінець поселення, прямо в ліс поряд з горами. Коли вони підійшли ближче до перших височенних дерев, то побачили клаптики тканини, наче хтось біг без огляду, не зважаючи ні на що. Тканина була дорогою, із таких шиють гарні костюми або фраки.

Хоч ліс і здавався величезним, але подружжя якось швидко пробралось посеред ледве видної стежки й опинилось на галявині. Маленький клаптик обробленого поля із невеличкою хатою, трава та маленькі деревця виглядали охайно. Начебто тут жив садівник, який щодня доглядав за всім. Сама ж хатинка здавалась невеликою, метра три на три, максимум.

— Диви, ось і дім босорки, люба, — Андрій взяв дружину за руку і впевненим кроком пішов по стежці.

— Щось мені здається, Андрійко, нікого тут немає… — Дарина скептично повела бровами.

— Треба зайти, мабуть, вона всередині, — невпевнено відповів чоловік.

Дивна річ. Їм було вже під сорок — вірніше йому майже, а дружина трохи молодша — та відчувалося, начебто вони знову підлітки. Невпевненість, страх перед невідомим… Андрію навіть здавалося, що він прийшов до бабці після якогось поганого вчинку. Можливо, це аура така? Якщо ця босорка справді відьма або щось таке, то тут напевне побувало вже багацько людей.

Маленькі двері, невеличкі віконця… Все виглядало, як стара українська хата приблизно десь із дев’ятнадцятого століття. Зітхнувши, Андрій відчинив двері та зробив крок вперед. Дарина увійшла слідом.

Сказати, що вони розгубились, це не сказати нічого. Широкий, понад три метри, коридор простягався кудись вперед, вглиб домівки. Вихід на кухню з одного боку, ванна і туалет з іншого. До стелі ж було десь чотири метри. Уздовж стіни в коридорі стояла старовинна шафа із різьбленого дерева, на полицях якої лежали різні книжки та якісь ляльки, схожі на мотанки.

— Це що, магія? — дружина схопила Андрія за руку. — Хатинка з зовні виглядала меншою.

— Це дім відьми, люба… — якось невпевнено відповів чоловік. — Але дивно, що тут нікого немає.

— Гей, є хто вдома?! — покликала Дарина, але у відповідь була лише тиша. Подивившись на свої руки, жінка невдоволено закотила очі. — Піду руки вимию, а то ніби досі усі в павутинні та пилюці. Немов зібрала все, що могла, доки йшли лісом.

Залишивши дружину у ванній, Андрій повільними кроками пішов коридором дивного будинку. На одній зі стін він побачив дзеркало, у якому відображалися двері в іншу кімнату. Вони почали повільно відчинятись. Наче зачаклований, чоловік дивився в люстро, а заразом і на жінку, яка саме вийшла на поріг. Та сама! Гуцулка із кав’ярні, яка порадила йому звернутися до босорки. Такий же мудрий погляд бісових очей, чорне волосся, загострені риси обличчя… Так, жодних сумнівів, що це була вона!

— Приїхав? Ну то добре, заходь, Андрійко!

Заціпеніння злетіло, наче рушник у душі. Чоловік озирнувся, але аж рота розкрив, щойно побачив що там, де повинні були бути двері, нічого не було. Лише стіна і полиці із книжками та ляльками. Він знову подивився в дзеркало. Нічого — відображення стіни та і все.

— Якась маячня… Дарино, йди сюди! — він покликав дружину, але ніхто не відповів.

Трохи злякавшись, Андрій пішов до ванни. Порожньо. Серце почало битись, мов скажене. Він зробив декілька кроків у сторону кухні й почув голос дружини. Вона із кимось розмовляла. Андрій швиденько попрямував на гомін.

Дарина сиділа на стільці та посміхалась, а навпроти неї, закинувши ногу на ногу, сиділа худорлява чорноволоса гуцулка. Побачивши Андрія, вона посміхнулась.

— Таке приїхав. Сідай, поговоримо.

— А як ви тут опинились? — чоловік витріщився на незнайомку.

— На потязі приїхала, — пирснула жінка. — Чого ти не сказав, що у вас таке просте питання?

— Для кого просте, а ми собі вже весь мозок зламали! — зітхнув Андрій. — А де босорка? Ми взагалі думали, що тут нікого немає.

— Колись є, колись немає, хто зна, — відповіла жінка. — Мене звуть Євдокія, до речі. Босорка скоро буде, треба почекати. Може, чаю? Гарний, карпатський!

— Я б не відмовилась від чаю! — зраділа Дарина. Вона любила більше чай, ніж каву, але ідею відкрити саме кав’ярню, а не чайний дім, повністю підтримувала.

— Я б краще кави випив, але, мабуть, тут такого нема, — знизав плечима Андрій. Щось із чорноволосою було не так, аж занадто жінка здавалась йому дивною.

— То й добре, зараз буде! — Євдокія підвелась і, взявши дві чашки, налила в них із чайника кип’яток. — Ось, будь ласка.

— Але… — розгубився чоловік. Він не бачив, як жінка клала в чашки чай або каву, але насичений аромат кавових зерен вдарив у ніс. Очі округлились, але все ж узяв чашку. Таки кава! На запах дуже міцна та насичена. — Д-дякую.

Якусь мить вони з дружиною не дивились на Євдокію, але цього було достатньо, щоб жінка зникла із кухні. Не встигло подружжя здивуватись, як у коридорі почулись важкі кроки.

Через хвилину у двері увійшла стара. Сказати, скільки їй було років — вісімдесят або сто вісімдесят — було досить складно. Невелика, худорлява, довге сиве волосся неслухняними мацаками розплескалось по плечах. Великі бородавки на обличчі відштовхували, наче соромно було дивитись. Але очі. Незрозумілого кольору очі ж навпаки — приковували до себе погляд, наче гіпнозували, зачаровували… Босорка. Андрій та Дарина відразу зрозуміли, що це вона.

— То що вам треба від босорки? — стара хитро всміхнулась, показавши рідкі зуби.

— Добридень, пані босорко, — Дарина підвелась та вклонилась бабці. — У нас із чоловіком важке питання щодо…

— Сідай, дівчино, — відмахнулась стара. — Я — Дуня, а ось чоловік твій не може вибрати головне із того, що він вважає за потрібне.

— Я, що? — Андрій розгубився. — Це Дарина, а я Андрій, пані Дуня. У нас є…

— Та бачу я, що вам треба. Захтіли зробити кав’ярню, а яку — не знаєте. Добре, що хоч прокльони інших босорок знімати не треба, і те добре. Ходімо.

Дуня розвернулася та пішла в коридор. Андрій з Дариною пішли слідом, як діти, тримаючись за руки. Вони лише встигли помітити, як стара зникла в одній із кімнат цього великого будинку. Будинку, який ззовні здавався маленькою хатинкою.

Кімната виявилась чималою. Два крісла, стіл, шафа, полиці зі всякими дивними речами, але погляд подружжя прикувало не це. Біля однієї стіни стояло дзеркало. Старовинне, велике люстро. Від самої підлоги до стелі, метра два шириною. Таке дзеркало вони бачили лише на картинках, або у фільмах.

— Диви, яка краса… — чоловік видихнув і підійшов ближче. Але те, що він побачив у відображенні, змусило його відкрити рота. У дзеркалі не було стіни. Не було кімнати. Навіть Андрія не було.

По той бік він побачив поле. Невелике таке поле біля хатинки його бабусі, куди Андрія відвозили на літо. Так, он і хата бабці Марії — зелені стіни та червоний дах ні з чим не сплутаєш. А якби й хотів сплутати, то він не дасть.

На Андрія дивився хлопчина років п’яти. Жовті шорти, біла сорочка навипуск, сандалі. Малий дивився на нього та посміхався. Це був сам Андрій, малий дошкільник, який дуже любив їздити в село до бабусі Марії. Карі очі, чорняве волосся, що стирчало на маківці гребінцем, немов у півника.

— Але, як… — чоловік підняв руку догори, а хлопчик і собі повторив і розсміявся. — Дарино, йди сюди.

Дружина підійшла ближче, також ставши навпроти дивного дзеркала. Фон відображення змінився, але хлопчик залишився. Але тепер поряд із ним стояла дівчинка років чотирьох. Світле волосся, заплетене у дві коси, впевнено розляглося на плечах малої. За дівчинкою можна було побачити дитячий майданчик.

Такого майданчика не було в її дворі, а у дворі діда Максима був. Хоча дивне діло: дім, де жила Дарина із батьками, був новим, а дім дідуся старим, побудованим ще в тому столітті. Їй так подобався той майданчик, адже там було все — від звичної гірки до фантастичного лабіринту із великих залізних листів, розмальованих героями дитячих мультфільмів та казок.

— Господи… — Дарина сплеснула руками, закривши рота від побаченого. Дівчина в дзеркалі розсміялася і також прикрила вуста рученятами. — Як це може бути?

— Дзеркало душі, — поза спиною малих з’явилась та сама молода гуцулка Євдокія. Посміхнувшись, вона розвела руки в сторони. — Це називається віддзеркалення спогадів, коли в дзеркалі ти бачиш найгарніше, що було в тебе в житті. Я ж називаю це — Дзеркало душі.

— Але ви… — Андрій озирнувся, але Євдокії в кімнаті не було. — Люба?

Чоловік торкнувся дружини й кинув погляд на дзеркало. Нічого. Вони із дружиною, трохи збентежені, досі стояли в кімнаті дивної бабці Дуні. Та й сама стара усміхалася, стоячи біля дверей.

— Я ж казала, що у вас дуже просте питання, — промовила босорка. — Але ви мені сподобались: гарні, чисті люди. У вас немає погані, зла.

— А якщо в людини немає світлих спогадів? — запитала Дарина, уважно подивившись на босорку.

— А ось тут ти порушуєш гарне питання, люба! — бабця захитала головою. — Якщо людина має погані спогади, навіть у дитинстві, то Дзеркало покаже те, що бентежить її найсильніше.

— Дзеркальна кав’ярня, Дар! — Андрія нарешті осяяло. Побачив, якою мала бути їхня спільна мрія. — Ми зробимо інтер’єр кав’ярні з акцентом на дзеркала! Треба тільки знайти таке ж саме величезне.

— Нарешті, ти відкинув сумніви, Андрійко. Це гарно, — босорка посміхнулась та махнула долонею. — А знаєте, забирайте! Я вам подарую це дзеркало, нехай воно транслює спогади відвідувачів вашої кав’ярні.

— Але ж воно завелике! Як ми його перевеземо?! — чоловік ще раз кинув оком на габарити Дзеркала. — Просто величезне!

— «Новою поштою» відправлю, — посміхнулась бабця. — Вони й не таке перевозили.

— Дякуємо вам, Євдокія, за ласку, — Дарина уважно дивилася на босорку. — Ви нам дуже допомогли.

— Ви самі собі допомогли, любі, — стара підморгнула та пригрозила Андрію. — А ти бережи її, у тебе дружина бачить більше, ніж здається.

— Що ви має… — хтів спитати Андрій, але осікся. Бабця почала змінюватись. Старе, зморщене обличчя наливалось силою, наче молодшало. Бородавки зникли, перетворившись на ластовиння, очі набули яскравого червоного кольору. Худорлява, старезна фігура стала стрункою та енергійною. На подружжя дивилась незрозумілого віку гуцулка.

— Ходімо, відсиплю вам заспокійливого чаю із травами, — Євдокія пішла на кухню. — Після важкого робочого дня гарно послаблює мозок.

Вони сиділи на кухні дивної бабці Євдокії та пили чай. Напій зігрівав, розслабляючи тіло і наливаючи його силою та впевненістю. Андрій зробив ще один ковток і подивився на босорку.

— Дякуємо вам, пані Євдокіє, за вашу допомогу! Скільки ми вам винні?

— Те, що ти запропонуєш, буде достатньо, — гуцулка хитро прижмурила очі.

— У нашій кав’ярні завжди буде ваш столик. Вільний столик. Коли б ви не схотіли до нас завітати, — чоловік подивився на дружину, вона кивнула.

— Із безмежним рахунком. Назавжди, — Дарина нібито домовила за чоловіка, дивлячись в обличчя Євдокії.

— Ото хай так і буде! — босорка посміхнулась та плеснула в долоні. Її очі на мить стали червоними, а на кухню увірвався порив вітру.

Додому подружжя їхало із легким серцем. Вони знали, що все буде добре. Навіть той факт, що ані Андрій, ані Дарина не сказали Євдокії, на яку адресу надіслати дзеркало, не бентежило подружжя. Вона знає, адже вона — босорка.