Босорка ТОМ 1

Анотація

Археологічна експедиція розкопує унікальне стародавнє поховання, якому близько трьох тисяч років. Ця подія магічним чином позначається на сімейному житті археолога Зиновія та його дружини Марічки, бо їхній дванадцятирічний син Ізидор, що був присутній при розкопках, несподівано захворів на невідому хворобу. Сестра Марічки радить їй приїхати до Карпат та звернутися до місцевого мольфара. Марічка приїздить і вирішує, що його допомоги недостатньо, та йде шукати босорку Євдокію, яка проживає поруч, у селі Старі Мухомори. Який вибір зробить Марічка? Чи вдасться їй врятувати сина, коли й на неї саму буде розпочато полювання нечистю?

«Кожна віра полита кров’ю:

язичництво, християнство

і всі інші віросповідання.

Була боротьба, і в тій боротьбі

якась одна сила втрачалася.

От так і загубилось язичництво,

але зараз воно відроджується,

оскільки немає нічого такого,

щоб не повторилося б вдруге.»

(М. М. Нечай)

Автомобіль їде ґрунтовою дорогою, здіймаючи за собою хмару куряви. За кермом чоловік, поряд дружина, а на задньому сидінні дванадцятирічний підліток. Куди ця трійця так поспішає, невже вирішується чиясь доля?

— Зиновію, не їдь так швидко, а то вріжемося в придорожній стовп та злетимо з дороги, — журиться жінка й нервово поправляє окуляри на переніссі.

— Марічко, я їду повільно, не хвилюйся, — спокійно відповідає бородатий водій, зиркаючи то на навігатор, то в дзеркало заднього виду.

Жінка озирається і кидає погляд на сина.

— Ізидор задрімав. Бідний мій хлопчик! Нехай поспить. Дорога далека, та й мені спокійніше. Ти точно знаєш, куди їхати, Зиновію?

— Ніби я не по навігатору їду. Сама ж запропонувала до Івано-Франківська вирушити, щоб сестру провідати.

— Не було б щастя, так нещастя допомогло. Там поруч з сестрою мольфар живе. Він цілитель, значить, і нам допоможе.

— Не думаю. Май на увазі, Марічко, що я проти того, щоб до нього звертатися. Я науковець, і не вірю в мольфарів, тим паче у ваші з сестрою бабські забобони.

— І не вір, любий, однак, я впевнена, що це наш останній шанс врятувати сина. Сто разів тобі казала, щоб ти не брав його із собою в археологічні експедиції. Так ні, не послухався й піддався на умовляння.

— А що я такого протиправного вчинив? У сина були весняні канікули. Та й коли таке було, щоб Ізидор сам забажав зі мною на розкопки поїхати? Я зрадів і погодився показати йому весь процес розкопування. Ти ж сама знаєш. А потім ми з колегами відкрили унікальне поховання. Найближче до нього село ще так цікаво називається — Недайвода. Уявляєш, Марічко, тому старовинному похованню близько трьох тисяч років! На мою думку, те місце використовувалося для проведення ритуальних обрядів, втім, як і знаменитий англійський Стоунхендж.

— Оце ти порівняв, Зиновію! Де наша Дніпровщина, а де Англія. Не розумію, який між ними зв’язок?

— А той, що подібні знахідки дуже рідко трапляються. Святилище дійсно унікальне, бо воно одне з найбільших і найскладніших архітектурних споруд, знайдених до сьогодні в Україні.

— О, вже осідлав улюбленого коника. Звідки ти взявся такий розумний на мою голову. Що тобі з того поховання, може, премію випишуть?

— Та помовч, жінко, і послухай. Ми розкопали величезну гранітну стелу довжиною в чотири метри, а під нею скелет. Певно, то був жрець культу Ареса, бога війни.

— Та чула я, чула, досить вже повторювати одне й те саме. А ще ви знайшли ліпний посуд, амфори та купу старовинних речей. Все як завжди.

— А ось і ні. Поруч зі скелетом жерця виявили захоронення дванадцятирічного хлопчика. Нашому сину пощастило стати свідком події світового масштабу.

— Еге ж, нашому сину дуже пощастило.

Марічка насуплює тонкі брови й обсмикує поділ яскравої сукні.

Автомобіль підстрибує на ямі, занурюється в неї капотом, а потім виїжджає на рівне. Так недовго і глушник втратити, але водію байдуже, аби швидше доїхати до місця призначення.

— Це тому наш син зараз такий щасливий, бо втратив зв’язок з реальністю й увесь час марить про старослов’янських богів? Це все твоє виховання, Зиновію. Після експедиції Ізидор настільки захопився міфологією скіфів та слов’ян, що спати не лягав, доки не проковтне на ніч чергову наукову роботу. Дитячий мозок не витримав розумової напруги, от і дав збій. Так мені психологиня пояснила.

— Не драматизуй, Марічко. Я ж нічого тобі не кажу, що в часи високих цифрових технологій ви з сестрою в мольфарів вірите, а ще під час святкування Івана Купайла йдете спалювати опудало Морени. Як навіжені стрибаєте через купальське вогнище, тим самим підтримуючи язичницькі традиції та вірування. Це ще велике питання, хто з нас більше вплинув на світогляд Ізидора — я, чи ти.

Марічка на хвильку замовкає, а потім дорікає чоловікові:

— Ізидор. Тобі не здається, що це дещо дивне ім’я для сучасного хлопчика? Що воно означає?

— А що не так? Гарне ім’я і буквально означає «призначений Ісіді». Я ж тобі вже пояснював, хіба ти забула?

— Не забула, і досить добре пам’ятаю. Дотепер шкодую, що піддалася на твої вмовляння. Краще б я назвала сина Ігорем, чи Славком, адже ім’я вирішує долю людини. Всі розумні люди так вважають.

— От і будь розумницею, Марічко. Будь ласка, дістань пляшку мінеральної води, відкрий та подай мені. Ти ж не хочеш, щоб я помер від спраги, так і не доїхавши до Карпат?

* * *

— Слава Ісусу Христу! Оленко, яка я рада, що ми нарешті до вас доїхали. Дорогою то мотор барахлив, то на гвіздок наїхали й колесо спустило, то Ізидора нудота мучила. Все не слава богу.

Сестри міцно обіймаються і тричі цілуються.

Оленка каже:

— Навіки слава! Ой, не говори, Марічко, мабуть, вам пороблено. Все це не просто так, мабуть, проти вас якась відьма чаклує.

Оленка як дві краплі води схожа на Марічку, але, на відміну від сестри, волосся в неї не світле, а темне та прикрите уквітчаною хустиною, проте такі ж самі зелені відьмині очі. Вона не носить окулярів, бо має стопроцентний зір, не попсований постійним сидінням за монітором комп’ютера.

Ярема тисне руку Зиновію та підморгує до дружини:

— Яка відьма, Оленко, будь ласка, не лякай гостей. Відьми в наших краях не водяться.

— Еге ж, не водяться, — посміхається Оленка, — та тих відьом у Карпатах, як грибів після дощу, тільки збирати встигай.

— Проходьте до хати, родичі дорогі, відпочиньте з дороги, — запрошує Ярема. — А чому Ізидор з автомобіля не виходить? Він що, нас соромиться?

— Ні, не соромиться, тут інше. Йому зле, скаржиться, що ноги не слухаються, тож доведеться його на руках до хати переносити, — бідкається Зиновій.

— Що, настільки погано? — перепитує Ярема. — Тоді не баріться, а одразу ж їдьте до Івано-Франківської районної поліклініки. У нашому селі один молодий фельдшер працює, та й то, на пів ставки, тож сумніваюсь, що він вам допоможе.

— Не думаю, що в тій поліклініці ми щось нове почуємо, — заперечно хитає головою Зиновій. — Ми діагностику в багатьох закладах проходили, навіть до професора медицини звертались. Всі лікарі, як один, твердять, що наш Ізидор повністю здоровий, але ми ж бачимо, що йому з кожним днем гіршає. Біда з ним та й годі.

— А я кажу, що то чари! — авторитетно заявляє Оленка. — Яремо, будь ласка, допоможи Зиновію занести племінника до хати. Я стіл накрию, пообідаємо разом, а потім я розкажу, як до мольфара дістатися. Його Даромиром звуть, він вам точно допоможе, навіть не сумнівайтеся.

* * *

— Слава Ісусу Христу! Ви і є той прославлений мольфар Даромир, про якого мені розповідала сестра дружини? Приємно познайомитися. Я Зиновій, професор археології.

Археолог шанобливо вклоняється, тисне руку мольфару і паралельно роздивляється нехитре оздоблення будинку. Посередині кімнати стоїть великий дубовий стіл, а на вікнах та попід стелею висять оберемки запашної трави.

— Нелегко було до вас дістатися, високо ж ви у Верховину вибралися. Чув про вас багато. Наприклад про те, що мольфари — то люди, котрі поєднують християнство зі старовинними обрядами. Половина люду вас боїться і ще стільки ж вірить у силу волхвів. Якщо чесно, то я сумніваюсь, а от Марічка вірить, тому ми тут.

— Навіки слава! — статечно відповідає мольфар.

На ньому біла сорочка, поверх неї шерстяна жилетка, вишита барвистими узорами, на ногах темні штани та шкіряні черевики.

— Я не мольфар, а знахар. Я вірю в те, що є Господь Бог, і я йому одному молюся. Однак так само розумію, що є ще одна сила — сила природи. Хто не вірує, тому не допоможеш, а у вашому серці занадто мало віри. Кладіть пацієнта на дубовий стіл, а самі вийдіть на двір. Подивлюся, чи зможу я щось удіяти.

Через пів години мольфар Даромир виходить з хати та втомлено схрещує руки на грудях.

— Ось що я вам скажу, люди добрі. Сили, що утримують вашого сина, надто древні. Він пройшов посвяту на язичницькому капищі й тепер йому призначено стати вартовим між брамами світів: нашим і тим, куди живій людині немає ходу. Тепер він Ізидар, охоронець кордонів між Нав’ю та Яв’ю. Не питайте, як таке сталось, а просто знайте це. Прослідкуйте, щоб медальйон, який у нього зараз на шиї, він ніколи не знімав. Коли вашому сину виповниться шістнадцять років, привезіть його до Карпат. Я його навчу, що роботи далі. Головне — не втручайтесь і, боже збав, не заважайте. Пам’ятайте, що його доля тут. У хлопцеві дрімає сила наших пращурів, сила української землі-матінки. Я залишу для нього свою гадяцьку палицю. Прийде час, він нею скористається. Збулось давнє пророцтво, тож відтепер я можу спокійно спати. А тепер йдіть собі, бо я втомився.

— Як це, йдіть? Ви ж взагалі нічого не зробили, — хвилюється Марічка. — Ізидор не при собі, а ви кажете про якийсь медальйон. Син у такому стані, що не те що до шістнадцяти років, а й до завтрашнього ранку не доживе, ви ж самі на власні очі його бачили. Він, наче мрець, на вашому столі лежав. Поки ви над ним чаклували, я трохи не збожеволіла, адже чекала, що ви його на ноги поставите, а зараз ви кажете, що не можете нічого вдіяти. Боже ж мій, боже! Я так і знала, що це все добром не закінчиться! Що ж мені тепер робити, що?!

Марічка схлипує, падає на коліна і повзає вужем біля дідових ніг. Збоку це має такий вигляд, ніби вона когось вбила, а зараз вимолює помилування за скоєне.

— Пане Даромире, Христом-богом вас прошу, зробіть хоч щось, щоб Ізидор одужав, а то я на себе руки накладу. Я більше не можу таке надлюдське напруження витримувати!

— Підведіться, шановна. Я, звісно, знахар, але не бог, тому ще раз повторюсь, а ви мене почуйте: нічим я вам зарадити не зможу, хіба що…

Даромир замовкає і замислюється. По всьому видно, що він щось надумав, але з відомої тільки йому причини не хоче договорювати.

Біля сінника горлає півень, і від його голосного крику Марічка лякається, хапається руками за повітря й обважніло хилиться на чоловіка. Зиновій підхоплює дружину під руки, обережно кладе на лавку і спорскує їй обличчя теплою водою з пляшки. Чекає, доки дружина відкриє очі, а потім благально дивиться в бік мольфара.

— Шановний мольфаре, якщо вам є, що сказати, то не мовчіть. Або зараз, або ніколи!

Мольфар встає і спирається на палицю. Він підводить очі вгору і його зіниці так глибоко западають в очниці, що очі перетворюються на більма. По всьому видно, що зараз він десь далеко.

Зіновій не розуміє стан мольфара і тому нетерпеливиться:

— Говоріть швидше, не тягніть. Я на все згоден, хоч і не вірю в те, що ви тут щойно сказали. Попри це, дружина вважає, що в тому, що сталося з сином, є і моя провина, тож мені і спокутувати.

Врешті мольфар виходить із задуми, його блакитні очі уважно роздивляються присутніх. Він махає рукою в напрямку далеких смерек, що, наче велетні, поставали проти неба і високою стіною застують сонце.

— Там, у лісових нетрях, навпроти улоговини, одне село є, Старі Мухомори називається. Отже, вам туди.

— Мухомори? — кволим голосом перепитує Марічка.

Жінка мляво прослідковує поглядом за напрямком дідової руки та знову непритомніє.

— Що це з нею? — непокоїться Зіновій і легенько плескає дружину по щоках.

— Вагітна вона, ось що, — сухо відповідає мольфар. — Ви маєте обирати: або Ізидор, або ваш ще не народжений син. Інших варіантів не бачу.

Западає довга мовчанка, тільки чутно, як у криниці булькоче вода, а півень вовтузиться над куркою. Небо затягують чорні хмари й пускається злива. Холодні краплі, наче гірський потік, омивають лице Марічки і вона відкриває очі. Так само раптово, як і почалася, злива припиняється.

— Що зі мною? Ви щось про мухомори казали, так? Пане Даромире, вибачте, я не почула. Повторіть, будь ласка.

— Я кажу, що вам у Старі Мухомори треба, це село таке. Там стара босорка живе, Євдокією кличуть. Вона плату не бере, але мани може такої напустити, що самі пошкодуєте, що з нею зв’язалися.

— Яка ще босорка, чому я про неї нічого не знаю? — хвилюється Марічка. — Мені все одно до кого звертатися, хоч до самого чорта, тільки б він допоміг Ізидора на ноги поставити.

Жінка хоче підвестися, але ноги чомусь відмовляються їй підкорятись, тож вона змушена присісти та обпертися об спинку лавки.

Зіновій присідає поруч, обіймає дружину за плечі й важко зітхає. Не може ж він їй сказати, що коли віз її до Карпат, то не передбачав, що за зцілення сина доведеться ненародженою дитиною розплачуватися. Не слід про це Марічці говорити, а то ще знову з претензіями вчепиться.

Даромир примружує очі та проводить рукою перед обличчям жінки.

— Бачу, пані, що вам зовсім зле. Проте змушений вас розчарувати, ваш стан не лікується. Такі чари взагалі важко лікувати, бо вони підкоряються тільки тому, хто їх наслав. Я постелю вам у сіннику, подихаєте ароматом лісових трав, очуняєте, а потім помаленьку додому поїдете. З часом все само собою налагодиться. Не лізьте туди, куди вас не просять, і все буде добре.

— Що? — підскакує з лавки Марічка. — Я додому не поїду, я в сестри лишуся! Де та босорка живе? Я зараз сама до неї поїду. Пішки піду, кістьми ляжу, але доберуся!

— Нікуди ти не поїдеш, кохана, бо я забороняю. Не вистачало тільки, щоб ще й ти злягла. Скористаймося нагодою і приймемо запрошення цього шановного пана мольфара. Так буде краще для всіх.

Зиновій звертається до Даромира:

— Ми приймаємо ваше запрошення, пане. Дякую, що піклуєтесь про здоров’я моєї дружини. Зараз я віднесу Марічку до сінника, покладу на сіно, нехай цілющими травами дихає. Потім повернусь і перенесу Ізидора в автівку. Скажіть, будь ласка, у вас тут можна де-небудь поїсти та заночувати?

— Воно-то можна, але не треба, — посміхається мольфар. — Я сам вас нагодую і прихисток на ніч дам, а зранку зберетесь та поїдете куди схочете.

Поки гості пригощалися баношом та пили міцний чаю з трав’яного збору, то не помітили, як настав вечір. У верховітті смерек запалали зорі, а місяць зачепився ріжками за найбільшу смереку й ніяк не міг виплутатися з пастки.

Марічка тихо лежить на вершечку копни сіна і стривожено вдивляється в темну порожнечу неба. Думки про хворого Ізидора не дають їй спокою.

У голові з’являється голос і шепоче: «Нічого не бійся, Марічко, ти в безпеці».

Жінка роззирається по сторонах і нікого не помічає. Дивно, але напруга спадає і живіт перестає судомити. Сіно приємно пахне й заколисує, але спати їй чомусь розхотілось. Рогатий Місяць підморгує їй і підманює до себе. Потім здіймається вітер, підхоплює її й закидає на самісінький вершечок п’ятсотрічної смереки, а звідти обережно переносить і ставить на краєчок місячного ріжка.

Марічка босими ногами ступає на жовту доріжку, йде по ній і згодом підходить до кришталевого палацу. Жінка торкає високі двері, прочиняє їх і вільно заходить до середини. І що ж вона бачить? У центрі зали стоїть величезний чорний котел, а в ньому щось кипить і булькає. Час від часу з казана вилітають маленькі червонясті м’ячики. Одні застигають до чорноти, а інші залишаються м’якими й червоними.

У голові жінки лунає голос: «Все що ти тут зараз бачиш — забудь. Так народжуються Маари — служки одноокої богині Морени. Це її палац. Частину привидів повелителька смерті залишає при собі, а частину відправляє на Землю, наглядати за людьми та шепотіти їхні імена. Хто відгукнеться на поклик, назавжди пропадає для світла. Сенс — у виборі. Ніхто нікого ні до чого не змушує. Знай, що по цей бік Місяця починається Навь, то є світ загублених душ. Дорога до неї починається тут, далі проходить через хатинку Яги, а вже потім — через хижку босорки Євдокії. Якби не ця маленька прикрість, то все було б набагато простіше.»

Голос стихає, а Марічка починає придивлятися до тіней. Одна з них набуває обрисів жінки, підходить до казана і хазяйновито перемішує юшку великим дерев’яним ополоником. Потім голосно втягує носом повітря, дивиться в той бік, де зараз стоїть Марічка, а тоді нахиляється і продовжує чаклувати над казаном.

У цей час хтось обережно стукає у двері. Жінка припиняє помішувати юшку і повертається обличчям до входу.

— Хто там? Заходь, чого на порозі топчешся?

Марічка дивиться на двері й бачить чорне волохате створіння. Воно зовні, як чоловік, тільки з ріжками, крилами та кігтистими пальцями.

Голос у голові застерігає: «Не рухайся і замри, Марічко, бо демон тебе відчує, і тоді нам обом несолодко доведеться».

Марічка заклякає на місці та деякий час посилено розмірковує, хто ж це з нею розмовляє.

Тим часом гість підлітає до господарки палацу й на льоту необережно зачіпає одну з червонястих кульок, що літають попід стелею.

— Це я, володарко Морено, ваш раб на віки вічні.

— Це ти, Веліале? Той, кого називають вмістилищем вад і спокус людських? Вітаю в моєму палаці. Тебе тільки за смертю посилати.

— Жартуєте, богине? Значить, я обрав слушний час, бо такий грайливий настрій у вас зрідка буває, а, якщо чесно, то ніколи.

— Краще б ти обрав більш підхожу подобу, бо тепер мені доведеться наново роботу починати.

— Знову жартуєте, повелителько? Ангельська подоба — то для людей. Білі крила затуманюють очі лише святошам, решті ж подобається моя темна сторона. Як я знаю, у вас також є, що приховувати. Лежать десь у сховку ваші білі крила та нафталіном припадають.

— А ти мої білі крила не чіпай, бо як візьму ополоника та як вріжу по твоїй улесливій пиці, то аж в Ірію виляски підуть. Краще доповідай, що чути про Марічку, скоро вона до Євдокії прийде?

— Виникли певні складнощі, володарко, але я швидко все владнаю. Марічка в мольфара Даромира зараз, на сіннику спочиває. Він обряд на захист від темних сил провів, та такий хитромудрий, що я навіть підійти не можу.

— Що, знову додаткову платню випрошувати будеш? Веліале, я вже з тобою розрахувалася, різдвяний Ватикан пам’ятаєш?

— Авжеж, я пам’ятаю. Віряни теж не забудуть, як понтифік Франциск під час святкової ходи наче з ланцюга зірвався і побив жіночку лише за те, що та доторкнулася до руки його святості. Не розумію, до чого тут ви? Це моя заслуга.

— Нехай так, — поблажливо каже жінка, а потім починає рухати ополоником зі сторони в сторону, розбризкуючи навсібіч червонясту субстанцію, схожу на кров.

— Віряни не забудуть, а ось ти забуваєшся, голубе. Якщо забув, то я тобі нагадаю. Це ж я тебе няньчила, коли ти з моїми дочками гратися приходив. Це ж я тебе уму-розуму вчила та крила твої розчісувала, щоб вони швидше росли. Це ж я тебе живою і мертвою водою напувала, щоб Яга над тобою сили не мала і дозволяла гратися з душами, що заблукали. То де твоя вдячність?

— Нічого я не забувся, тітонько, і дуже вдячний за вашу науку. Це ж ви мене навчили людські душі у вогняну колісницю запрягати та маневрувати між Чорним Місяцем і Землею. Повірте, я не винуватий, що Марічка пручається. Це все мольфар Даромир!

— Авжеж, мольфар винен, давай все на знахаря звертати. Ану, зараз же лети до босорки Євдокії та побалакай з нею, щоб сама Марічку навідала.

— В тому-то і проблема, тітко Маро. Я не можу до неї в хату зайти, бо на мені запах Яромирового трав’яного чаю. Босорка той чай на дух не переносить, одразу ж сваритися починає. До того ж мольфар збирається для Марічки мольфу виготовити, а поки що простий оберіг на шию почепив. У ньому часник, сіль, лавровий лист, перець та кріп у насінні. Євдокія проти нього безсила. Може, нехай самі розберуться, хто до кого перший у гості прийде?

— А свято? Хіба ти забув, що на носі Івана Купайла? Як тільки люди моє опудало у вогні спалять, то я одразу ж всю силу над природою втрачу, а потім доведеться наступної зими чекати, коли я знову відроджусь. Ось зараз спалю твою бридку пику в цій пекельній юшці, тоді будеш знати, як мене не слухатись.

— Тьху, тьху, тьху, що ви таке кажете, тітонько! Припніть язика. Запевняю, я розберусь з ними всіма: і з Даромиром, і з Марічкою, і з босоркою. Обіцяю, проблем взагалі не буде! Вже зовсім трішки лишилось. Марічка не витримує душевної напруги, бо про здоров’я сина журиться. Як тільки вона скине ненароджене маля, то я його душу заберу, а ви її в купальське вогнище кинете, щоб одноосібну владу зберегти. Все, як і домовлялись.

— Ну то чого чекаєш, демоне? Вперед і з піснею. Менше сліз, та більше діла. Пам’ятаєш, про що ти вихвалявся минулого Великодня?

— Так, пам’ятаю. Я говорив, що в мене немає рабів, бо мені всі служать, щиро чогось бажаючи.

— Ось і будь розумником та скористайся людськими слабостями. Змусь Марічку слухатися, ти ж це вмієш. Нажахай її добряче, нехай добровільно душу ненародженої дитини віддасть.

— Саме про це я і хотів з вами порадитися, але ви не даєте мені рота роззявити. То звинувачуєте в негодящій подобі, то мої заслуги собі приписуєте, то докоряєте невдячністю. Я відвик від подібної манери спілкування. Можливо, ви не помітили, але ваш пустунчик виріс і теж може вас ріжками буцнути.

— Що ти сказав? Будь ласка, злови мені он ту кульку. Та не чорну, а червону!

Морена вказує ополоником на стелю палацу, звідки долинає попискування та по колу проносяться яскраві потойбічні м’ячики.

Демон підлітає, хапає одну з кульок, але одразу випускає здобич та голосно виє від болю:

— Ой-йой! Та вона ж розпечена, наче ладан у попівському кадилі! Ось, бачите, долоню собі попік. Вперед попереджати треба!

— А я і попереджаю. Це тобі наука за те, що погрожувати мені взявся. Наступного разу я не буду з тобою панькатися і запхну цю розжарену кульку прямісінько у твою смердючу горлянку. Будеш знати, як старшим грубіянити.

— Та зрозумів я, зрозумів, більше не повториться.

Демон хнюпиться, крутиться на місці та всім своїм виглядом нагадує шкідливе кошеня.

— А більше і не треба, — підморгує Морена. Вона витирає ополоник об заяложений фартух і вичікувально дивиться на помічника. — Так про що ти хотів зі мною погутарити, Веліале? Кажи швидше, а то я дуже зайнята.

— Не підганяйте мене, невблаганна богине. Запевняю вас, що на цей раз осічки бути не повинно. Вірте, чи не вірте, але я привів того, хто допоможе вирішити одразу всі ваші проблеми. Отже, дозвольте розпочати екзекуцію, себто, я хотів сказати, аудієнцію. Ей, Маари, запускайте дорогого гостя!

Тут Марічку наче струмом б’є, бо вона чітко бачить, кого саме заводять всередину палацу. Це ж її син, Ізидор. Хлопець йде, наче сомнамбула, а його руки й ноги зв’язані прозорими товстими нитками.

Морена сплескує в долоні та лається:

— А щоб мене кажан ухопив! Це ще хто такий?

— Ви його не впізнали, справді? Так це ж спадкоємець Змієлова, власною персоною, хіба ж ви не бачите!

— Щось він не дуже на Змієлова схожий, але якщо так, то це гарна новина. Якщо чесно, то я вже й не сподівалася, що помщуся тій злючці, богині Апі. Це ж вона, безсоромниця, Змієлова мого звабила та в Зміїній горі зачинила. Світ тісний, Веліале, ох і тісний! Дякую за подарунок, племіннику.

— Не дякуйте. Краще розв’яжіть йому бантик, себто, я хотів сказати, язика. Не бійтеся, це не гадюка, тож не вкусить.

Про всяк випадок, демон швидко відскакує від казана, змахує чорними крилами та здіймається в повітря.

— Що, крила зачесалися, косатику? Думаєш, не дістану? Та я тебе і на світлому боці Місяця впіймаю, не те що в межах свого палацу. Однак, про це потім поговоримо, а зараз справи.

Морена неквапом піднімається по східцях, вмощується на мармуровому троні та незадоволено мимрить під ніс:

— Ох і муляє мені цей мармур. Ніяк не дочекаюсь, доки кришталеве сідало відреставрують. Зараз посиджу на такому, а потім ціле століття поперек болітиме.

Потім владно звертається до служок:

— Що заклякли, наче Перуна побачили? Це всього-на-всього нащадок Змієлова. Виведіть його на світло, щоб я його краще роздивилася.

Одначе, у тронній залі ніхто й з місця не зрушив. Таке тут трапилося вперше. Кричуща непокора!

Морена грізно підводиться з місця і кричить так, що здається, ось-ось всі кришталеві шибки в палаці повилітають:

— Хтось тут взагалі буде виконувати мої накази? На чорта ви мені здалися, якщо якесь шмаркате змієня боїтеся більше, ніж мене? Ану, марш розстриножувати хлопця, а то я за себе не відповідаю!

Темні служки нарешті виходять з трансу й починають бігати так швидко, наче мурахи, котрі під час дощу поспішають затулити отвори у великому мурашнику.

Перша Маара підступає до бранця і протяжно каже:

— Розв’язую Нитку Покори.

Потім підходить друга Маара і тоненько пищить:

— Розв’язую Нитку Правди.

Підходить третя Маара, довго вовтузиться, але зрештою теж звітує:

— Розв’язую нитку, що стримує Ментальну Силу.

Хлопець відкриває очі, його погляд набуває осмисленого виразу. Він роззирається по сторонах, бачить привидів, жахається їх і, плутаючись у ногах, біжить до виходу. На бігу необережно зачіпає свічник, у якому горять дев’ять свічок, і перевертає його. Морена дмухає на свічки, що розсипались по підлозі, чекає, доки вони згаснуть, а вже потім прикрикує на служок:

— Хлопець тікає. Що заклякли, наздоганяйте! Ще, чого доброго, він повернеться і спалить мій палац дощенту, де ж я тоді куховарити буду?

Служки біжать, наздоганяють хлопця, міцно хапають за руки, підводять та ставлять його перед мармуровим троном.

Господарка палацу полегшено видихає, повільно переплітає прозорі блакитні пальці в замок, а потім звертається до демона:

— Говори, або занімій навіки. У чому твій план?

— Якщо так просите, тітонько, то звісно, я скажу, але спочатку заспокойтеся.

У цей час Марічка схоплюється з місця і біжить до Ізидора, сподіваючись визволити сина з рук привидів. Вона необережно перечіпається через ніжку трирогого свічника і разом з ним падає на підлогу. Свічник перевертається і свічки гаснуть. У палаці стає темно, хоч в око стрель.

Морена кліпає червоним всевидячим оком, поводить носом із сторони в сторону, принюхується та мимрить під ніс:

— Шпигун вже тут. Ну-ну, зараз я йому нашпигую. Так нашпигаю голками, що вік пам’ятатиме.

Вона встає з трону і голосно кричить у темряву:

— Хто це кота сюди впустив? Демоне, хіба я не попереджала тебе, щоб ти двері в палац щільніше зачиняв, коли заходиш? Кіт все чув і зараз про все, що ми тут з тобою говорили, мольфару донесе. Ти знову проштрафився. Негайно лови шпигуна, а з хлопцем я пізніше розберуся.

Морена клацає пальцями, яскраві м’ячики збираються докупи та утворюють вертикальне коло. Потім вона швидким рухом заштовхує хлопця в палаючу середину та чекає, доки той щезне в чорній дірі порталу.

— Що ж ти наробила, тітонько! Це ж був наш останній шанс, а тепер і його втрачено. Ну все, я звільняюсь, не чекай мене до другого пришестя!

З цими словами розлючений демон змахує чорними крилами і розчиняється в повітрі.

— Дурень, він і в Наві — дурень, — зневажливо підсумовує Морена. — Нічого не змінилося за три тисячі років. З ким мені доводиться мати справу! Не помічник, а недокрилок дурнуватий. Паршивого оберега не може розірвати. Мольфар останнім часом не на жарт розійшовся і регулярно чаклує. Треба з цим терміново щось вирішувати, а то лихо буде.

Морена плеще в долоні й перевернуті свічники самі собою стають на місця. Плеще вдруге, і на свічках з’являються вогники. Потім вона манить пальцем червону кульку, хапає її, вкидає до рота, сито облизується і задоволено констатує:

— Не душа, але дуже схоже.

— Смачно? Здається, ти забула присолити, красунечко, — чується з боку насмішкуватий чоловічий голос. — Вперше бачу, щоб душу без солі їли.

— Кощій? Звідки ти взявся? Згадай про хамло, ось і воно. І чому я не здивована? Тут не тільки несолону душу вкусиш, а й голову комусь відкусиш, коли нерви б’ють. Чого кістьми гримиш? Я тебе не кликала.

— А мене кликати не треба, я сам, де мені треба, з’являюсь. Відповідай швидко, де Ізидар?

— Ізидар? Не знаю, про кого ти.

— Все ти знаєш, любонько! Я про хлопця, котрого демон Веліал приводив. Де він?

— А, ось ти про кого, Кощію. Вибач, але служки не встигли мені його ім’я назвати. Це той гарнюній білявчик з ластовинням і окулярами на носі, авжеж?

— Ні. Той повинен бути чорнявий, з кучерявим волоссям та без окулярів.

— Не було тут такого, Кощію. Ти адресою помилився, дорогенький.

— Не плутай мене, Морено, будь певна, я за адресою. Відкривай казан, зараз подивимося, коли підміна відбулася.

— Підміна? Ти впевнений, Кощію? Отож, я думаю, чого мої служки так перехарапудились? Тільки не говори, що то новий супермольфар та скоро землю від нечисті рятувати буде, а то я, чого доброго, розгніваюсь й усім причетним до цієї справи непереливки буде.

— Не торохти, Маро. Всі ви, жінки, однакові. Що в Наві, що в Праві, що у Яві. Кругом вас однаково не переслухаєш. Я одного разу тобі довірився, про що досі жалкую. Так і знай, більше ти мене не обдуриш.

— Овва, Кощію, невже ти згадав, як я трьох бранок від Яги визволяла? Так я не збрехала тоді, що знаю, де твоя смерть захована. Тільки виходити заміж не схотіла, бо в мене варіанти були. Прикинула: ти, і Дажбог. Кості, чи молоде гаряче тіло? Тільки Дажбог теж покидьком виявився, бо покинув мене напризволяще з малими дітьми.

— А чого ти дивуєшся? Яка Дажбогу радість дванадцять дочок, від мене народжених, виховувати? А ти, Марочко, кураж упіймала, ще і тринадцяту удочерила. Чого б це, питається?

— А хто тобі сказав, дорогенький, що я її удочерила? Може, то наш з Дажбогом плід взаємного кохання, тому тринадцята дочка ані на мене, ані на тебе не схожа. Вона в Дажбога вдалася. Ростила її, як темну, уму-розуму навчала, пилючку здмухувала, а донечка взяла та й віддячила. Втекла на Землю, а мені тепер голову суши, як її походеньки виправляти. А тут ще й ти зі своїми власними проблемами нагодився. Йди, куди йшов, Кощію, бо в мене роботи повно.

— Мої проблеми можуть зовсім скоро загальними стати, якщо вчасно не прояснимо ситуацію. Відкривай казана, Морено, і то швидко, поки ладком прохаю.

— А як же кіт? Я ж його впіймати хотіла. Він шпигує на мольфара Даромира, я це точно знаю.

— Ну й шерепа ти, Морено! Немає в мольфара ніякого кота. Тут Даромир з Марічкою був, а ти й рота роззявила. Ґаву зловила, ось і маєш тепер. Це ж треба було таку дурню впороти. Ти навіть не помітила, як на його чари піддалася і власноручно хлопця від пут визволила. У тебе волосся довге, а розум — короткий. Радій, що я нагодився. Зараз допоможу. Ну чому ти стоїш, наче привезена, чаклуй давай, а то потім пізно буде!

— Казан-нова, казан-нова, покажи свої обнови, — слухняно читає заклинання Морена. — Гарненького, чи гидкенького, покажи нам гостя дорогенького!

* * *

Світанок — найкращий час для збору трав. Мольфар Даромир має намір зібрати цілющу росу. Для цього треба шмат полотна розкласти на траві, дочекатись, доки воно всотає в себе достатньо живлющої вологи, викрутити та наповнити росою скляну пляшечку. Ліки проти всіх хвороб під ногами, тільки потрібно знати, коли, де і що збирати.

Кожен, хто більш-менш знайомий з тонкощами цілительства знає, що саме в час літнього сонцевороту сонце виявляє найбільшу чудодійну силу в рослинному і тваринному світі. Флора досягає піка розвитку, і гріх цим не скористатися. Весняне сонце Ярило завершує своє панування і дає дорогу літньому — Купайлі. Недарма так назване, бо воно новонароджене і перебуває в куполі — найвищій небесній точці.

Мольфар з нетерпінням очікує того моменту, коли хлопці та дівчата почнуть виготовляти опудала Купайла та Морени — символи чоловічого та жіночого божества. Народження нового життя можливе тільки через поєднання чоловічої та жіночої стихій. Особливим відчайдухам закортить знайти міфічну квітку папороті і сміливці будуть готові на все, аби її дістати. Та чи подужають?

Молодим господиням заборонено спати в Купальську ніч з тієї ж причини. Босорка тільки того й чекає. З її подачі корови почнуть давати чорне молоко, коні з обійсть пропадуть. Настане ніч, і вона разом з іншими відьмами полетить на Лису гору чаклувати. Від їхніх пустощів врятують лопух, а ще полин і осикові гілки. Ґаздині попідтикають ними попід стріхами та будуть спокійно спати. Ґазди залишать у стайнях сокири гострим лезом догори та проведуть навколо обійстя коло білою крейдою. Дехто не полінується й покладе ніж на порозі, а на вікна причепить гілки осики. Коли смеркне, жінки обкурять господи чарівним зіллям, заготованим з минулого року, це щоб ніяка відьма не підкралася та в хату не зайшла. Матері перед виходом з дому покладуть дочкам часник за пояс, а хто знехтує цими нехитрими правилами, пізніше дуже гірко пошкодує. У них або птиця здихатиме, або діти захворіють на дивні болячки, а потім до мольфара прийдуть проситися, щоб полікував.

Даромир занурюється в гущавину лісу. Зупиняється й помічає, як з темного дупла крислатого дуба на нього глипають чиїсь жовті очі. Мольфар примружується, намагаючись розгледіти птаха, простягає руку всередину дупла і щось намацує.

Витягає здобич на світло і замість птаха бачить жовту стрічку. Дивно. Звідки вона тут взялася?

З гілки дуба злітає пугач і лякає тишу голосним пугуканням.

— А бодай тобі, нечиста сило! — скрикує мольфар і тричі хреститься.

Він вкладає стрічку за пояс та поспішає вийти на відкриту галявину. Майже одразу бачить величезного вовка, що наближається до нього широкими стрибками. Даромир знімає свитку й підіймає над головою. Він добре знає, що вовки бояться більших від себе істот. Тікати не збирається, бо звір одразу ж почне переслідувати, сприйнявши його втечу, як згоду на добровільну пожертву. Страху не відчуває. Розуміє, що саме сьогодні грані між світами тоншають і можливі будь-які гості.

Вовк тричі перекручується через волохату голову й перед Даромиром постає кремезний чолов’яга.

— Здоров, діду! — хрипко озивається вовкулака.

— Здоров і ти будь, коли не жартуєш! — відповідає мольфар, прискіпливо роздивляючись обличчя недавнього вовкулаки. — Хто ти такий, назвися, будь ласка!

— Від народження Федором звуся. Люльку маєш? Я так скучив за тютюнцем, аж сниться ночами.

Вовкулака підводить жовті очі й задивляється в небо, наче хоче угледіти там щось потаємне, а потім люто клацає гострими зубами.

— Тютюн маю, але не вживаю, хіба що комарів тютюновим духом лякаю, — каже Даромир. Він виймає з-за пояса маленький полотняний мішечок і прицільно кидає його чолов’язі.

Перевертень з льоту підхоплює капшук і шкіриться в хижій усмішці:

— Мені б ще люльку не завадило.

— Ти б одягнувся, — радить мольфар. Він повільним рухом виймає з-за пояса велику дерев’яну люльку з різьбленою ручкою, а потім поважно передає її вовкулаці.

Гострі пазурі стискаються навколо люльки та ранять руку мольфара. Даромир дістає з-за пояса жовту стрічку і стирає краплі крові. Ось де вона знадобилася!

Вовкулака набиває люльку тютюном і скептично зауважує:

— Мені й без одягу добре. А ти й досі мир даруєш, не набридло ще?

— Так, я Даромир, а ти звідки про мене знаєш?

— Чутками світ повниться. Кресало маєш?

— Ні. Ось, тримай запальничку.

Вовкулака здивовано розглядає срібну річ у руках мольфара, не поспішає її брати і спантеличено підводить брову:

— Що це ще за чудернацька машинерія?

— А ти справді не знаєш, чи прикидаєшся?

— Вперше цю штуку бачу. Ти краще сам мені люльку розкури.

— А який хоч зараз рік, пам’ятаєш?

Даромир клацає коліщатком і видобуває із запальнички язичок червонястого вогню. Потім підносить до люльки, розкурює її та обережно передає вовкулаці. Чолов’яга бере люльку, з насолодою затягується, випускає в повітря великі кільця білого диму і лише тоді відповідає:

— Тисяча п’ятсот п’ятдесят перший, а чому ти питаєш?

— А те, що зараз на порі дві тисячі двадцять четвертий рік, ось як.

— Овва! Ну, ти й жартівник, діду, не очікував від тебе.

— Які жарти, я чистісіньку правду кажу.

Даромир підозріло зиркає на перевертня, неквапом знімає свою свитину і каже:

— Накинь свитку, негоже чоловіку голим тілом світити.

— Твоя свитина годиться хіба що носа мого прикрити, — хижо скалиться вовкулака у відповідь. — Краще сходи додому та принеси мені більшу одежину, а я поки що тут, на цій галявині, почекаю.

— Добре, якщо вже ти так просиш, то принесу.

Мольфар розвертається і йде в лісові хащі. Вовкулака бачить це і голосно гарчить:

— Зачекай, я маю в тебе ще дещо спитати.

Даромир неохоче повертається, зупиняється і насторожено дивиться на вовкулаку:

— Питай.

— До тебе вчора із Дніпра привезли хворого хлопця з медальйоном на шиї, так?

— Так, привезли, а тобі що до того?

— Не чіпай хлопця та його матір, бо поплатишся!

— А ти мене не лякай, я ляканий. Чур мене, нечиста сило!

Даромир розмашисто хреститься і вказівним пальцем креслить у повітрі хитромудрі знаки. Повітря на мить спалахує, а тоді повільно гасне, розсіюючи золоті блискітки в зелену траву.

Вовкулака трясеться, ніби його тіло на клапті розривають, і падає на землю. Даромир бачить скривлене обличчя босорки Євдокії, потім вовчий вищир, а вже за кілька секунд перевертень розчиняється в повітрі й на траві залишається лежати лише різьблена дерев’яна люлька.

Мольфар підкручує сиві вуса, підходить, піднімає люльку з землі, вибиває попіл об коліно й каже сам до себе:

— Так це ж фамільяр босорки був. І тут та клята відьма мені спокою не дає. Треба піти та перевірити, як там гості.

Даромир повертається до хати, заходить всередину і бачить Марічку. Вона вже встала і бадьоро хазяйнує біля печі. Розпалила її та вже встигла наварити свіжого борщу.

— Доброго ранку, Марічко. Як тобі на сіннику спалось, сіно не муляло?

— Доброго ранку, дідусю. Ні, не муляло. Тільки знаєте, я всю ніч кошмарами мучилась. А ще ноги гудуть, ніби я цю ніч не на сіннику спала, а по лісовим нетрям блукала.

— То ти нічого не пам’ятаєш? Це добре. Поїдеш до сестри опудало Морени майструвати?

— Я б з радістю, але мені до босорки треба.

— Я б не поспішав, бо Євдокія тільки на ніч приймає.

— Я так вирішила.

— Ну, як собі знаєш, це твоя справа. Сина провідувала? Як він?

— Дякувати богу, Ізидору вже набагато краще. Лице порожевіло, але все одно ще дуже кволий. Хочу, щоб босорка його підлікувала.

— Не шукай пригод на власну голову. Скоро все само собою налагодиться.

— Все одно піду. Покажіть, будь ласка, куди треба йти.

— Я б не радив, але це твоя справа.

Мольфар виходить на ґанок і вказує рукою в напрямку лісової стежки, що губиться поміж смерек.

— Спочатку підеш ось цією стежкою, дійдеш до струмка, там ще поряд вовче кубло буде, потім повернеш наліво, спустишся в улоговину, перейдеш її, побачиш закинутий зимівник, а від нього до Старих Мухоморів вже близенько буде. Запам’ятай, хата босорки Євдокії буде крайньою зліва, дивись, не промини.

— Не промину, дідусю, дякую вам. Ну, я пішла.

— Йди, тільки не озирайся. Якщо назад озирнешся, то лихо буде. Та дивись, оберіг не знімай і нікому не давай, бо якщо його втратиш, живою від босорки не виберешся.

Марічка вклоняється мольфару, махає рукою на прощання та йде на лісову стежку. Чого їй боятися? Вона сама в цих краях виросла, тож знає, як у лісі поводитись та як за сонцем орієнтуватися. Зиновій ще спить, бо з дороги притомився, тож нехай відпочине. Коли чоловік встане, на нього буде чекати смачний борщ. До того часу, як Зиновій борщу поїсть, вона встигне назад повернутися. Отже, чоловік нічого не дізнається і не насварить.

Марічка підходить до струмка, нахиляється над ним і вмиває обличчя холодною водою. Потім складає руки човником, зачерпує пригоршню води та робить ковток. Смачна водиця! Така ж студена й солодка, як у дитинстві. Жінка обводить поглядом лісові нетрі і помічає, як під кущем тінь промайнула. Невже там вовк зачаївся? Тільки цього їй бракувало. Марічка придивляється пильніше й бачить, як їжачиха їжаченят на дорогу виводить. Колюча матуся така поважна і впевнена в собі, аж Марічку завидки беруть. Їй би стільки впевненості.

Жінка обсмикує сукню, збирає волю в кулак і рішуче прямує далі. Стежка повертає наліво, а далі та улоговина, про котру мольфар згадував. Ще трохи, і зимівник буде, а потім село. Крайня хата буде відьмина, хоч би нічого не переплутати.

Марічка піднімає очі вгору, задивляється на вершечок смереки й не помічає товстий корінь, що вибився на стежку, перечіпається через нього і падає. Встає і шкандибає далі. Йти стає дедалі важче та й у сон починає хилити. Вночі погано спала, бо кошмари мучили. Якісь жахіття в голову лізли, але які саме, не пам’ятає.

Тут Марічка відчуває, що хтось її за ліве плече торкнувся і злякано озирається. Позаду нікого. Що за мана? У ступні щось голосно хрускає і жінка падає на стежку. Невже ногу зламала? На хвильку зомліла від болю, а коли прийшла до тями, то побачила біля себе пишнотілу дівчину. У її косу вплетені польові квіти, а на шиї красується коралове намисто.

Незнайомка підходить ближче і цікавиться:

— Пані, з вами все добре?

— Не зовсім. Здається, я ногу пошкодила. Якщо тобі не важко, дівчино, будь ласка, допоможи мені до села дійти. Бачиш, он крайня хата видніється. Крайня зліва. Мені саме до неї треба.

— Крайня зліва? Добре, я допоможу. Вставайте і обіпріться об моє плече, а я вас до місця доведу.

Через десять хвилин дісталися до села. А ось і крайня хата, все, як мольфар казав. Саме тут босорка живе. Тільки хата така стара та обшарпана, що справляє враження покинутої. Ніби в ній ніхто не живе, бо хазяї давно виїхали. На причілку стоїть колодязь зі зламаним журавлем, а двері обросли мохом.

Марічка обережно стукає у двері. Ніякої відповіді.

— А ви зайдіть та почекайте господиню всередині, — радить дівчина. — Я тут поруч живу, за хатою наглядаю, доки хазяйка в лісі трави збирає. Її вдома немає, але вона скоро повернеться. Зайдіть і відпочиньте, у вас же нога болить, так?

— Дякую тобі, дівчино, ти дуже люб’язна.

Марічка переступає поріг й одразу ж у ніс вдаряє затхлий дух цвілі. Жінка думає: «Дивно, а та приємна дівчина говорила, що тут люди живуть. Мабуть, вона все переплутала. Треба перепитати».

Вона визирає за поріг, але помічниці вже і слід охолов. Доведеться залишитись, бо нога так болить, що сил немає навіть пальцем поворушити.

Марічка обводить поглядом кімнату і бачить сволок, на якому за мотузку причеплена дитяча колиска.

З колиски долинає плач.

Марічка підходить, зазирає всередину колиски і обурюється:

— Дитина надривається, а мати кудись чкурнула. От, зозуля. Треба взяти дитину на руки, щоб заспокоїлась.

Марічка нахиляється і бере дитину на руки. Маля туго сповите. Жінка мацає пелюшки й переконується, що ті мокрі. Вона знімає їх та уважно розглядає немовля. Це хлопчик з великою родимою плямою на лобі. Його темні оченята хитро зиркають на Марічку, а маленькі рученята тягнуться до її грудей, намагаючись зачепитися за одяг.

— Агу, малесенький, зараз твоя матуся повернеться і тобі цицю дасть! — ніжно агукає Марічка до малюка, а в самої на душі неспокій поселився.

Хлопчик чхає, а тоді знову голосно плаче. Мабуть, він їсти хоче, а нікому погодувати. Треба його чимось забавити. Марічка ще раз обводить кімнату поглядом, але ніяких іграшок не помічає. На стіні якісь клапті навішані, а в миснику миша повісилася. У цей час малюк тягнеться до оберега на її шиї. А ось і цяцька. Марічка знімає з шиї оберіг і дає гратися дитині. Хлопчик враз заспокоюється і переводить увагу на мішечок з травами. Це добре, можна маля назад до колиски покласти, а самій відпочити з дороги.

Жінка наступає на хвору ногу й голосно скрикує.

— От, нещастя. Мабуть, доведеться до лікарні їхати, бо з ногою щось серйозне і само не пройде.

Марічка тягне хвору ногу по підлозі, підстрибує до лавки, всідається на неї і схиляє голову на руки. У цей час у сусідній кімнаті щось грюкає і вона занепокоєно підводить голову.

— Хто там?

У відповідь двері самі собою прочиняються і звідти долинає голосний дитячий сміх.

— Дивно, невже крім цього малюка в будинку ще діти є? Треба піти, і перевірити.

Жінка повільно підводиться, абияк доповзає до обшарпаної печі, бере довгу металеву коцюбу, спирається на неї, як на ціпок, і підходить до дверей. Переступає поріг, і її обличчя полотніє.

Одразу ж за порогом починається широкий степ. У траві голосно сюрчать коники, пурхають метелики й терпко пахне полином. Марічка озирається назад, але кімната зникла.

— Куди ж хата поділась? Містика якась!

Вона ступає на поранену ногу й з подивом констатує, що біль вщух. Це добре. Треба знайти дорогу, може, хтось їхати буде та підвезе. Вдалині Марічка помічає високе дерево, йде на нього, й за п’ять хвилин виходить на широку ґрунтову дорогу.

При дорозі росте розлогий кущ калини, а під ним дзюркотить джерело. Марічка підходить ближче. Вона сподівається напитися води, бо від хвилювання й постійної тривоги в неї в горлі пересохло.

Жінка бачить, що з протилежного боку від джерела повзає якийсь хлопчик. Він чимось схожий на Ізидора, тільки волосся в цього хлопчика не біляве і пряме, як у її сина, а чорне і кучеряве. А ще обличчя смагляве, і ніс без ластовиння.

Хлопчик з азартом ловить гадюку і не помічає Марічку. Нарешті змія в нього в руках, тож він вкидає здобич до конопляного мішка, зав’язує його і задоволено потирає руки.

Від побаченого Марічка нажахано скрикує і випускає з рук коцюбу. Та падає на траву і перетворюється на товсту жовто-зелену змію. Змія підповзає до хлопця, по нозі залазить йому на плече, а тоді міцно обвивається навколо його тонкої шиї. Хлопець ніжно пестить змію по голівці й заливисто сміється. Схоже, йому дуже подобається бавитися зі зміями, бо ті його чомусь не кусають.

Тут хлопчик помічає Марічку й поважно запитує:

— Хто ви така, тьотю, і де моя мама?

— Не знаю, — злякано відповідає Марічка, і собі перепитує: — А де ми?

— Як де, ми в степу. Хочете, я дам вам цю гарну змію потримати?

Хлопчик знімає з шиї зелено-жовту рептилію і та одразу ж обвивається навколо його руки, потім витягує роздвоєного язика та грізно сичить на Марічку.

Хлопчик заспокоює:

— Ви її не бійтесь, вона лише дражниться, я знаю.

— Може, тебе змії й не кусають, а мене точно вкусять. Не чіпай її, вона отруйна.

— Ну як собі хочете, тьотю. Вдруге я пропонувати не буду, — ображається хлопчик. — Ви як моя мама, вона теж гадюк боїться. Зрозумійте, змій боятися не треба, бо вони дуже мудрі й захист від темних сил дають.

Марічка обходить кущ і помічає жінку. Незнайомка одягнена в коричневе шерстяне плаття, світлого кольору накидку та м’які червоні чобітки. Образ довершує шкіряна пов’язка на лобі.

Жінка крутить металевий браслет на кисті і стиха кличе:

— Іздрику, ходімо додому!

— Мамо, я ще не награвся! Бачиш, тут тьотя прийшла. Вона, така ж, як і ти, бо змій боїться.

— Яка тьотя, не вигадуй, тут окрім нас з тобою, нікого немає. Скільки разів я тебе попереджала, що зі зміями забавлятися небезпечно? Вони ж отруйні. Особливо зараз, навесні. Ану, зараз же марш додому! Викинь мішок та не розмахуй палицею, а то ще мене зачепиш.

Хлопчик закидає мішок на плече, весело свистить і підбігає до матері.

Марічка повертається до джерела та розмірковує, чому хлопчик її бачить, а його мати — ні. Думає, що треба в жінки дорогу до будинку босорки перепитати, бо заблукала. Як це сталось, сама не розуміє.

Тільки-но Марічка про це подумала, як їй під ноги виповзла величезна чорна гадюка і перегородила дорогу. Від жаху в Марічки перехопило подих і бажання розмовляти одразу ж зникло.

— А ти зварила мені м’яса в бичачому шлунку? Я їсти хочу, — тим часом кричить хлопець до матері. — Стій, не ворушись, мамо, біля твоїх ніг гадюка скрутилася.

Він сміливо хапає змію за хвіст, а потім вправно вкидає її до конопляного мішка та зав’язує верх у тугий вузол.

— І де я тобі того м’яса візьму, хіба що тельбухами наїсися, — зітхає жінка, з острахом зиркаючи на синів мішок, у якому активно ворушаться змії.

— Матусю, от ти й попалася. Ти весь час сваришся, що я змій ловлю, хоча сама добре знаєш, що якби не мої лови, то в нас би й тельбухів на обід не було.

— Ізидаре, досить про це. Ти ж знаєш, я все одно, проти. Краще буду голодною ходити, ніж спостерігатиму, як ти себе на небезпеку наражаєш. Твій татко колись так само за зміями полював, доки одного разу богиня Пія не розлютилася і не проковтнула його в Зміїній горі. Відтоді від нього ні слуху ні духу. Зате через дев’ять місяців після його зникнення з’явився…

Жінка затинається на останньому слові та замовкає.

— Хто з’явився? Я? Договорюй, мамо. Я вже не маленький, мені дванадцять років і я хочу знати правду про своє народження. Досить таємниць. Кажи як є, а я зрозумію.

— Так, синку. Я згодна з тобою. Добре, я все тобі розповім, тільки ввечері. Зараз йди додому та пообідай, а я схожу на Зміїну гірку.

— Знову? Мамо, сьогодні рівно дванадцять років, як зник тато, а ти все чекаєш, що він повернеться. Так не можна. Що про нас одноплемінники подумають? Вже все стійбище гуде, що ти шаманиш, бо тільки шамани можуть без шкоди для здоров’я місця сили заходити. Ще трохи, й тебе іріїди в зраді звинуватять. Вони це вміють і тільки того й чекають, поки ти схибиш.

— Ізидаре, щось ти дуже розумний, як на свій вік. Може, придержиш коней?

Хлопчик розуміє материні слова буквально й відповідає:

— Якби ж то вони в мене були, ті коні! Тоді б я б змій не ловив, бо на них добре не заробиш.

Хлопець стусає ногою мішок зі зміями, від удару благенька мішковина лопається і змії одна по одній швидко розповзаються врозтіч.

— Укуси мене змія! — ще більше сердиться хлопець. — Ну що ти там забула на тій горі, мамо?

Жінка примирливо каже:

— Синку, не гнівайся. Я туди, і назад. Назбираю зміїної трави та одразу ж повернусь.

— Зміїної трави? Це тієї, що гірка, наче кінська сеча? Навіщо вона тобі?

— Я її подрібню, просушу, потовчу, а потім буду воїнам рани заліковувати.

— Ти натякаєш, що скоро війна почнеться? Звідки ти про це дізналася? Цього не може бути.

— А про це ніхто, окрім мене, не знає. Нещодавно на гірці мені було видіння, що перський цар Дарій нападе на скіфського царя Ідантірса, бо той не захоче віддавати за нього заміж свою дочку. Тільки ти, сину, про це нікому ані слова, домовились?

— О, це чудесна новина! — радісно скрикує хлопець. — Я вже дорослий, тож неодмінно маю пройти посвяту, щоб захищати рідну землю від загарбників.

— Тобі аби у війну гратися, але війна — не іграшки. Добре, що твій татко цього не чує, а то б перепало тобі від нього, — ласкаво посміхається жінка і пестить сина по голові. — А мене хто захищатиме? Твої змії? Добре, я повернусь, і ввечері відповім на всі твої питання.

Мати міцно обіймає сина, цілує в лоб, потім розвертається і йде в напрямку гори.

Тут Марічці в око потрапляє мошка. Вона посилено кліпає очима, намагаючись звільнитись від нападниці. Коли сльози виходять і жінка може ясно бачити, на степ вже опускається вечір.

Вечоріє. Потихеньку в небесному колі запалюються зірки, запитально блимаючи на Марічку золотими очницями.

Змія втекла, тож жінка підходить до високого дерева та присідає на траву. Треба відпочити та подумати, що робити далі.

У степу затишно. Сюрчать коники, пахне полином і різнотрав’ям. Вітер шелестить у правічному дубі, що росте поряд з горою.

Тут Марічка знову помічає знайому хлоп’ячу постать. Хлопець вилазить по стовбуру дуба якомога вище і намагається роздивитися гору, не порушуючи її володінь.

Вітер приносить аромат м’яса та диму від стійбища, яке бовваніє неподалік. Схоже, там зараз вечеряють, а порожній шлунок хлопчика бунтівничо бурчить, вимагаючи поживи.

Марічка чує, як хлопець каже:

— Не треба було слухати змій, а оббілувати й підсмажити найдовшу і найтовщу гадюку, от би зараз і повечеряв.

Жінка підходить до дерева і видивляється хлопця. Треба попрохати, щоб він додолу зліз, а потім дорогу перепитати.

— Шур-шух, — вчувається поблизу.

Жінка злякано завмирає. Хлопець спочатку теж зіщулюється, але потім сміливо вдивляється в сутінки і з викликом говорить:

— Хто там вештається під деревом о такій порі? Їжак, чи лисиця? Треба було силок поставити, може б зайця вполював. Ну чому я такий дурний, все в мене не так, як у людей. А якщо це вовк? Що, як він відчув мій запах і тепер чатує на мене в засідці? От халепа. Як же мені вчинити? Руки спітніли, ось-ось зіслизнуть з гілки. Ні, треба заспокоїтися. У темряві навіть шурхіт польової миші може до сказу довести. Треба спертися на гілку, закрити очі і вдати, що мене нема, може, звір відчепиться.

— У-у-у-у! — протяжно виє поруч.

Це точно вовк, тепер і Марічка його помітила. Побачила і заклякла від жаху.

Іздрик теж помітив вовка і від страху мало з дерева не звалився.

— Ось я і попався! Ні тобі зброї, ні чогось важкого, щоб відлякати хижака. Доведеться заночувати на дубі. Мати додому прийде та з розуму зійде, коли виявить, що я не повернувся.

Враз дубове гілляччя починає хитатися під поривами шаленого вітру, загрожуючи верхолазу вільним падінням прямо до вовчої пащі.

— А щоб тобі всяка всячина! — скрикує хлопець і зіщулюється в жменьку чи то від страху, чи то від холоду. Потім притуляється до стовбура дуба і шепоче: — Дубе, благаю тебе, захисти, не віддавай мене на поталу вовкові. Мені ще зарано помирати. Не так і не тут!

Однак вітер і не думає вщухати, заливаючи його обличчя холодними краплями дощу.

Марічка не зважає на дощові краплі та не рухається, бо боїться себе виказати.

Хлопець благає:

— Дубе, не дай мені вмерти! Врятуй мене, і завтра я принесу свіжих оленячих тельбухів та закопаю під твоїм корінням. Це буде достойна пожертва!

Дуб лише скептично скрегоче у відповідь, розмашисто хвицаючи верхолаза тонкими гілками, залишаючи на шкірі червонясті рубці. Буря посилюється, і у її реві майже тоне хлоп’ячий жалісливий голос:

— Дубе, я все зрозумів! Я принесу тобі кревну жертву, обіцяю! Вкраду теля і заріжу прямо тут, перед тобою. Я ніколи не крав, тим паче не вбивав тварин, але для тебе вб’ю.

Хлопець вже відкрито не соромиться своїх сліз, хоча дорослому скіфу плакати, то краще вбити себе на місці.

Буря стихає так само несподівано, як і почалася. Громовиця відкочується далі в степ, а відблиски блискавок випускають з-за хмар на волю повновиде обличчя Місяця. Стає видно, як вдень.

Марічка спостерігає, як з ока хлопця скочується остання сльозинка і падає на дубовий листок, який починає світитися в напівтемряві. Солона крапля стікає на дубову гілку і витягується в довгу нитку з золотим кружалом на кінці. Хлопець протирає очі та простягає руку, щоб дістатись до містичної прикраси. Потім бере її в долоню та при світлі Місяця захоплено роздивляється коштовність.

— Гравіювання у вигляді грифона на аверсі і крилатого змія на реверсі. Дуже гарний медальйон!

Не довго думаючи, він хапає знахідку за нитку і швидко обкручує шворку навколо шиї. Тоді щосили затискає золоте кружало в руці.

— Оце так пощастило. Ой! Та він же розпечений, наче тліюча головешка.

Хлопець струшує кистю, але медальйон ніби вріс у долоню. Від кисті й до плеча починають розповзатися золоті візерунки, залишаючи сяючі борозенки. Іздрик навіть присвиснув на радощах.

— Давно мріяв про таке татуювання, але мати не дозволяла. Що там? Ого! Вогняний дракон із зайцем у кігтях. Гарно, нічого не скажеш! Ото мати здивується, коли побачить.

Вовк під деревом припиняє вити, а дуб — шелестіти. Повітря стає в’язким і густим, наче бичача кров. Хлопець без остраху розтуляє пальці і м’яко зісковзує додолу. Прямісінько перед палаючі вовчі очі! Вовк скалить зубасту пащу, потім присідає на передні лапи, підставляючи волохату спину. Запрошує, чи присипляє увагу? Вовча паща стискається навколо татуйованої руки хлопця. Потім вовк підстрибує до Марічки і вгризається їй у ногу.

Біль ударною хвилею розкочується тілом жінки, вона голосно кричить, визволяє ногу від гострих зубів нападника і тікає, не озираючись. Вовк біжить назирці. На стежці з’являється будинок босорки. Марічка відчиняє двері, забігає досередини та прямо перед собою бачить стару жінку з бородавкою на щоці. Потім переводить погляд на сволок і не помічає колиски. Замість неї під стелею висить велика стара ряднина.

— Ви хто така і де дитина? — округлює очі Марічка.

— Яка дитина? Немає тут ніякої дитини, — шкабарчить стара. — Я Євдокія, ти ж мене хотіла бачити, чи не так?

— Так, хотіла. Ви і є та сама босорка?

— Чого прийшла, я вдень не приймаю, — звужує очі відьма і чухає огидну бородавку на щоці. Її впалі груди не рухаються і складається таке враження, що стара взагалі не дихає.

— Я ногу пошкодила, не гнівайтеся, будь ласка, що без запрошення до вашого будинку зайшла. Мене дівчина впустила, казала, що можна.

— Так тобі ногу зцілити? Я на такі дрібнички не розмінююсь. До лікарні йди, там тобі допоможуть.

— Ні, я не про свою хвору ногу поговорити прийшла. Я хочу, щоб ви мого сина підлікували. Розумієте, Ізидор прихворів, а від чого, ніхто не знає, навіть мольфар Даромир. Допоможіть, благаю вас, а я вам за це віддячу. Все що забажаєте, віддам!

— Не згадуй при мені Даромира, я цього не люблю, — кривиться босорка. — Так-таки і все віддаси? Ну добре, давай сюди свою руку, а я подивлюся, що можна зробити.

Жінка з острахом подає свою долоню і босорка швидким рухом вкладає туди ляльку-мотанку. Лялька одягнена в біле платтячко з вишитими квітками, а на грудях чорний хрестик красується. Замість рук у неї маленькі крильця, як у янгола, а з очей стікають криваві сльози. Червоний вишитий хрест на лобі мотанки остаточно добиває свідомість і Марічка моторошно кричить від жаху.

— Не кричи, бо я на тебе розгніваюсь. Міняймося: я тобі даю ляльку-мотанку, а ти мені — живу дитину, котра зараз у тебе в животі сидить.

— Яку дитину, я не вагітна, — труситься Марічка.

Слова даються так важко, ніби в неї на язиці стокілограмова гиря повисла. Пальці намертво обхоплюють ляльку, і як Марічка не силується, не може їх розчепити, щоб позбутися огидного подарунка.

— Це ти так думаєш, а мені краще знати. Не пручайся, тобі ж гірше буде. Вирішуй.

Марічка дивиться на відьму і німіє. У Євдокії зараз таке обличчя, наче за одну мить вона ще на сто років постаріла.

Босорка втуплює свій погляд прямо жінці в перенісся. Марійчині очі тонуть у темних западинах відьминих очей. Вона бачить, як лялька-мотанка оживає і переможно усміхається до неї перекошеним від ненависті, ротом. Свідомість жінки несе кудись у туман, потім з туману з’явився чорний привид і починає повільно занурювати кігтисті пальці прямо їй у живіт. Всередині тіла так пече, що Марічка не витримує болю і непритомніє.

Прокидається від того, що їй в обличчя хтось хлюпає холодною джерельною водою, а в голові тихо лунає знайомий голос: «Не бійся, Марічко, я з тобою. Це всього лише ілюзія страху, не піддавайся, і будь сильною.»

Жінка розплющує очі і зводиться на ноги. Страх кудись зникає, ніби його вітром розвіює, а пальці знову починають слухатися. Марічка сміливо кидає ляльку-мотанку відьмі в обличчя і пересилюючи біль у нозі, біжить до дверей. По дорозі зачіпає рукою ряднину і звідти на підлогу випадає оберіг, той, що для неї мольфар Даромир виготовив і суворо наказав не знімати. Жінка швиденько нагинається, хапає оберіг і впевненим рухом надягає собі на шию. Живіт одразу ж перестає судомити, а нога — боліти.

У спину вдаряють слова босорки:

— Не радій. Ти зробила свій вибір, тепер тобі з ним і жити. Біжи й не озирайся, доки я не передумала.

Марічка вискакує з хати і прожогом біжить на стежку. Потім набирається сміливості, озирається і бачить, як з димаря відьминої хати шугає сова і летить у напрямку лісу.

Ну і нехай летить, нічого страшного ж не сталося. Навпаки, на душі стає так легко, що аж співати хочеться.

Марічка кладе руку на живіт і відчуває приємний поштовх. Невже вона справді вагітна? Треба швидше до хатинки мольфара дістатися та Зиновія порадувати. Цілих дванадцять років на другу дитину чекали, аж тут така радість.

* * *

Поки улоговину перейшла, поки струмок проминула, поки перечікувала дощ, то вже і звечоріло.

Зиновій дуже сварився, коли дізнався, куди вона ходила, а Ізидор весело заплескав у долоні, коли почув, що мама скоро народить братика, чи сестричку. Хвороба відпустила хлопця, тож тепер він почував себе повністю здоровим.

Подружжя подякувало мольфару та вирушило до родичів. На прощання мольфар Даромир прочитав спеціальну молитву і перехрестив авто.

Вони без пригод доїхали до села, а там підхопили в салон автівки Оленку з чоловіком та подалися на місце купальского дійства. Куди їхати, сільська молодь підказала.

* * *

Дівчата в довгих вишиваних сорочках і вінках урочисто несуть гільце, зроблене із найгарнішого вершечка молодої черешні. У лісі встановлюють його в землю й оздоблюють любистком, трояндами та барвінком. Потім обвішують цукерками, бубликами та домашнім печивом у вигляді пташок. Прикрашають різнобарвними стрічками. На самий вершечок настромлюють невеличкий віночок з польових квітів і непомітно прив’язують кропиву та колючі будяки.

У цей час парубки зносять сухі гілки, щоб здобути живого вогню для ватри. Готують два місця: під великий вогонь, і під малий. На першому місці вкопують довгу палю, навколо навершують тонкого паліччя. Одночасно з чотирьох сторін запалюють ватру, бо тільки при її світлі можуть розгледіти найгарніших дівчат. Стиха домовляються, хто яку ловитиме.

Починається купальська вистава.

Дівчата заводять хоровод і починають співати:

Ой, вербо, вербице!

Час тобі, вербице, розвиватися!

Ой, ще не час, ще не пора.

Час тобі, Іваночку, женитися!

Ой, ще не час, не пора.

Ой, ще ж моя дівчина молода…

Та нехай до літа, до Йвана,

Щоб моя дівчина погуляла.

Та нехай до літа, до Петра,

Щоб моя дівчина підросла…

Несподівано набігають хлопці й намагаються вихопити гільце. Дівчата чинять супротив. Зрештою, гільце потрапляє до парубоцьких рук і летить у вогнище. Настає момент істини. Хлопці з веселим галасом ловлять дівчат, а ті з тонким вереском кидаються урозтіч. Впійманих несуть до вогнища та ставлять на ноги. Таким чином утворюються пари, вони беруться за руки і співають хороводну пісню:

По садочку ходжу, виноград саджу,

Посадивши, та поливаю.

Ой, поливши, та й нащипаю.

Нащипавши, віночка зів’ю,

Віночка звивши, над водою пущу.

Хто з вікна пійме, той мене візьме…

Даромир здаля підглядає за дійством і з задоволенням спостерігає, як спалюють опудала Купайла та Морени.

Життя продовжується. Все так, як і має бути.