Босорка ТОМ 1

Втомлений туман поспішав сховатися від сонця, яке підіймалося над сплячим лісом. Щільне сизе клубовиння пливло в присмерк гущавини. Поглинало поодинокі молоденькі деревця. Огортало густий чагарник. І в глухій тиші накрило вогкою хмарою невелику галявину, яку з усіх боків обступили вікові смереки. Туман ковзнув по старій дерев’яній хаті, покірно спустився додолу і, сумлінно виконавши доручення босорки, розтанув.

Перший несміливий сонячний промінчик нерішуче зазирнув у сірі сутінки крізь переплетене верховіття, і на густій зеленій траві заіскрилися рясні великі краплі прозорої роси. У височині дерев цвірінькнула спросоння синиця. Їй здалеку відповів дзвінкий щиглик. І ранкове пташине різноголосся розлилося старим лісом.

На маленький ґанок лісової хатини, шорхаючи ногами, вбутими в теплі капці-чуні вийшла згорблена бабуся, запнута теплою вицвілу хустину. Старенька була вдягнена в протертий кептар поверх шорської сорочки, і в довгу чорну плахту, підперезану звичайною мотузкою. Покректуючи, всілася на зручний, грубо зроблений, стілець. Дістала з кишені люльку, кресало і полотняний мішечок з сушеними травами. Неслухняними скривленими пальцями набила люльку сумішшю трав, викресала вогонь, піднесла люльку до рота і міцно прикусила мундштук жовтими зубами. Не квапливо, на повні груди, вдихнула гіркий трав’яний дим і, ніби прислухаючись до чогось нечутного, завмерла.

Суха трава в люльці з шипінням жевріла і тоненька сіра цівочка їдкого диму тяглася вгору. Бабуся дивилася поперед себе небачачими очима. Сухі губи щось беззвучно шамкотіли. Раптом, у безбарвних, наче вилинялих старих очах заграли яскраві зелені вогники. Бабця різким рухом закинула голову назад і широко роззявила рота. Немов з чорної безодні, з глибини старого нутра повалили клуби густого сірого диму просоченого в’язким липким слизом. Важке хмаровиння огорнуло ґанок. Сіра хлюпаюча маса нетерпляче пульсувала. То сповзала на зелену траву, то підіймалася до похиленого даху старої хати. Врешті решт, повільно накрила всю галявину. Без упину розтягуючись вшир, їдкий сірий морок поглинув виблиск пустотливого сонячного промінця і заволік весь старий ліс.

Нарешті чаклунка закрила рота і, крекчучи, розтерла занімілу шию. Перевівши подих, підняла відьма догори слабкі тремтячі руки і її цупкі довгі пальці заворушилися, ніби, намагалися схопити щось невидиме, прозоре. Зелені очі пильно вдивлялися у височінь. А тонкі вуста безперестанку беззвучно промовляли, тільки їй відомі, слова.

Ізразу, слухняно загойдалися верхівки велетенських смерек. Своїм повільним плинним танцем вони заманювали довірливий вітер, який вільно гуляв між хмар. Підкоряючись наказу босорки, зловили його. І скинули вниз, до ніг могутньої чаклунки. Розсерджений вітер, вируючи, розірвав і пошматував, клуби чарівного диму. І полетіли, поповзли в усі боки невагомі, напівпрозорі липкі стрічки-змії. А вслід за ними линув чародійський зір старої босорки. Віддаляючись від лісової хатинки. Віддаляючись від старого лісу.

Наче нескінченно довгі численні мацаки простяглися в усі боки липкі думки старої. Торкалися до кожного пересічного. І від того невидимого, невідчутного дотику, зустрічних людей охоплювали незрозуміла байдужість, миттєва втома і тяжке знесилення. Так досвідчена відьма, сидячи на ґанку, пихкала люлькою і подумки забрано розшукувала серед тисяч людей одну-єдину, потрібну їй, жінку.

Ліс тонув у вечірньому присмерку. Вже помалу нишкнули птахи. А бабуся все сиділа на своєму стільці, і терпляче промацувала, прослуховувала, ретельно оглядала величезну кількість людей. Втомлені очі старої сльозилися від їдкого диму. Та не зважаючи на виснагу, босорка все далі, і далі зазирала своїм чаклунським зором.

Ніч накрила старий ліс. Жовтоокий пугач з угуканням злетів з лапатої гілки вікового дерева. І тієї ж миті, десь у далекому великому місті, у комфортній квартирі, у зручному ліжку молода жінка злякано прокинулася серед ночі від того моторошного «угу».

«Знайшла». Втомлено опустилися кістляві руки. У нічному безголоссі старого лісу люлька гулко впала на дерев’яну підлогу ґанку. А знесилена стара босорка, непритомна, вже блукала в сірому холодному маренні.

* * *

— Чшшш… Тихенько, люба… Знову страшне наснилося? — Микита, лежачи в ліжку, сперся на лікоть. — Заспокойся. Все добре.

Але Ліза, наче і не чула його. Жінка сиділа на ліжку. Рівно. Напружено. І дивилася в бік вікна. Світло міських ліхтарів не лишало для ночі ніякого шансу на темряву. Крізь багатошарові щільні штори, спальню подружжя наповнювали м’які сутінки.

Микита дивився на розгублену і безпорадну дружину, терпляче очікуючи на відповідь. А Ліза, все так же нерухомо, сиділа на ліжку. Чоловік лагідно обійняв дружину за плечі. Крізь м’яку тканину піжами він відчув, як її тіло б’є озноб.

— Та ти ж зовсім змерзла, — чоловік хотів загорнути дружину в ковдру. Але Ліза хутко зіскочила з ліжка.

— Мені треба негайно їхати, — чітко промовила жінка, ніби сама собі підтверджувала вірність прийнятого рішення.

— Куди їхати? Лізо, що з тобою? Ніч на дворі. Заспокойся. Лягай спати, — Микита починав хвилюватися. Він знав, що бувають ночі, коли Лізу уві сні мучать страхіття. Що саме снилося їй у ті важкі ночі, жінка ніколи не могла пригадати. Бо не було спогадів. Були відчуття, які повторювалися кожним новолунням. Тільки — холод, туга і безнадійне бажання зустріти когось давно загубленого. Жінка або чула, як з-за туманної пелени хтось кликав її, або ж сама когось шукала в густій імлі, і ніколи не знаходила. Після тих снів, Ліза прокидалася в сльозах, тремтіла від холоду і не могла заснути до ранку.

Та цього разу жінка не плакала. Вона була зосереджена і рішуча. Впевненими рухами Ліза складала необхідні речі у свою сумочку. Паспорт. Водійські права. Ключі. Косметичку.

Раптом у прочинені двері зазирнув сірий кіт. Він сонно жмурився, але підняв хвіст вгору і підійшов до жінки. Ліза, присівши навколішки, мовчки гладила кота по м’якій шерсті.

— Лізо, люба, ну поясни мені, куди ти збираєшся їхати уночі? — Микита намагався говорити спокійно і переконливо. Він добре знав, що дружину можуть зупинити лише аргументовані доводи. — Для поспіху нема жодної підстави. Тим паче, що зранку тобі потрібно бути в офісі. Розкажи мені, що трапилося і ми разом все вирішимо.

Жінка гладила кота і вагалася розпочати розмову. Та нарешті, підняла очі на чоловіка і тихо промовила:

— Я знаю, що те що зараз скажу може здатися маячнею. Але, я впевнена, що ти мене зрозумієш і повіриш мені.

Микита напружено чекав.

Ліза хвилювалася. Її голос зривався і вона ледь змогла видавити з себе коротке:

— Мені негайно треба їхати до Євдокії Іванівни. У Старі Мухомори.

— Куди? У Старі Мухомори? — Микита з полегшенням посміхнувся, бо в його голові промайнула заспокійлива думка: «Ліза марить… це просто продовження її сну…». Але, тієї ж миті, побачив розчарування в очах коханої, і замість спокою його охопила тривога.

— Ти серйозно? Хто ж така та Євдокія Іванівна? — Микита зрозумів, що спроба аргументованих доводів не спрацювала. Чоловік відчув, що всупереч його волі, він втягується в якісь незрозумілі, не заплановані події. Це було неприємне відчуття безпорадності, коли нічого не здатен контролювати, бо не розумієш, що відбувається. Коли нічого не вирішуєш, бо хтось все вирішив за тебе. І почута, наступної миті, відповідь дружини підтвердила абсурдність того, що відбувається.

— Я її не знаю.

— Добре, — Микита, все ще намагався взяти ситуацію під контроль. — А чому ти вирішила, що потрібно до неї їхати?

— Вона кличе мене, — розгублено відповіла Ліза. І додала, майже, пошепки:

— Вона мені допоможе.

— Що ж… зрозуміло, — пробурмотів Микита і почав зосереджено шукати в Гугл-карті населений пункт «Старі Мухомори». Тому що, вже прийняв єдине вірне, для себе, рішення. Він нікуди не відпустить Лізу саму. Він буде поруч з нею, навіть, якщо ця ситуація виявиться найбезглуздішою в його житті. Він поїде з дружиною в ті Старі Мухомори до тієї дивної Євдокії Іванівни. Він обов’язково все з’ясує, знайде сенс того, що відбувається. Адже Микита був упевнений, що все повинно мати зрозуміле пояснення.

* * *

Ледь пересуваючи закляклі ноги у вогкому холоді Межичасся, змерзла босорка вдивлялася в сіру імлу.

Вона добре знала це тужливе місце. Тут, безмежна скорбота наскрізь просочила нескінченну пустоту. Стара відьма довгі роки жила у світі де все народжувалося, росло та у свій час помирало. Все змінювалося за законами буття. І тому завмерле небуття Межичасся було найнебажанішим місцем для суворої босорки. Але, час від часу їй, могутній у своїй досвідченості, доводилося з’являтися серед цієї вічної нудьги. Стара босорка не змарнувала жодної нагоди, щоб визволити когось з тих, хто, мимоволі, потрапив у вічний холод забуття. Але попри її старання, незчисленна кількість загублених душ ненароджених дітей залишалася тут на віки вічні. Бо, навіть, вміння сильної відьми мають обмеження.

Безіменні, приречені до кінця віків жалібними голосочками кликати мам. Ніколи не бути почутим. Захлинатися в солоному тумані зі сліз. Од віку і до віку в сірому хмаровинні, сповненому безнадії, блукають безвинні дитячі душі, змерзлі від забуття. Та є серед них і такі, що страждають більше за інших. То ті, що вимушені весь час терпіти біль від гострих скалок спогадів про материнські зради.

Та зрідка, на Чорний Місяць, деякі відчайдухи, що не мають долі, наважуються полишити свій сумний притулок. Легкими тінями літають вони між світами, ризикуючи заблукати, і назавжди втратити дорогу в похмуре Межичасся.

Так минулої ночі, першої ночі Чорного Місяця, дві скорботні, але трішечки пустотливі дитячі душі літали в пітьмі серед беззіркового неба. Вони шукали розваги. Забувши про обережність, занадто наблизилися до світу живих. І випадково потрапили у відьмину пастку, яка призначалася для бісенят-розбишак.

Стара відьма з давніх часів прискіпливо слідкувала за порядком у своєму лісі. Пильнувала, щоб і люди шкоди не робили, і залітна нечисть не бешкетувала. Чаклунка майстерно плела напівпрозорі сітки-павутиння, замовляючи їх потайним відьмівським словом. Тож, якщо потрапляла незвана-неочікувана безтілесна сутність у таку пастку, то вже і залишалася в ній, аж поки босорка не навідається до необачної невдахи.

Серед ночі, жваві кажани злетілися до старої лісової хати, і снуючи між дерев навперебій висвистували новину про те, що хтось потрапив у відьмину пастку. Довелося босорці йти визволяти, і вести до себе додому переляканих безталанників.

Якою б жорсткою і похмурою не здавалася б стара відьма, та й вона не могла витримати неспинний плач загублених дитячих душ. Заспокоїла бабуся своїх маленьких гостей. А от зігріти, навіки змерзлих, не змогла. Бо не розвіяти чарами холод зрадженої дитячої надії. Зарадити тому може лише материнська любов. Та босорка знала, як відвернути увагу. Утішити. І врешті решт розговорила одну маленьку щебетуху.А

— А я встигла сказати матусі, що мене зватимуть Тетянкою. І пам’ятаю, як вона мене Тетяночкою звала. І голос матусин пам’ятаю. Такий тихий і лагідний, — схлипуючи, повідомила босорці одна з душ. — А от Мишко не встиг. А я йому казала, щоб поквапився. А він думав, що встигне. А часу не вистачило, — затараторила жвава душа-Тетянка, киваючи в бік другої душі, яка принишкла і винувато позирала на стареньку бабусю.

— Так ви — двійнята? — уточнила босорка, наливаючи собі у великий залізний кухоль заспокійливого м’ятного чаю.

— Звісно, що двійнята. І це добре. Мені так шкода тих дітей, яких залишили зовсім самотній, — мимохідь відповіла невагома душа-Тетянка, літаючи по бабиній хаті, і з цікавістю зазираючи в численні глечики, які стояли на полиці під стелею. — От ми з Михайликом завжди вдвох. То він мене втішає, то я його, — промовила душа-Тетянка, і на мить замовкли, розглядаючи дивні малюнки на стінах босорчиної хати.

— То — добре. Дуже добре, — підбадьорюючи своїх гостей, бурмотіла стара. І сьорбаючи гарячий чай, задоволено споглядала зеленими очима, за верткою душею-Тетянкою.

— Та все одно, нам сумно. Бо нас не чують ті, інші, живі діти, — душа-Тетянка вже шаруділа між пучків сушених трав, які висіли біля печі.

— Так, це — сумно, — зітхнувши, погодилася стара, тішачись балакучою душею-Тетянкою, яка помалу забувала про свій довічний смуток.

— От і Мишко мені каже що, мабуть, весело було б пограти разом з живими дітьми, — продовжувала цікава лопотуха, — і добре було б, якби, і ми були живими.

— Так, добре. Дуже добре, що сьогодні перша ніч Чорного Місяця, — невлад, задумливо промовила бабуся. — Тож, варто спробувати. Маємо встигнути. — скоромовкою бубоніла собі під ніс босорка.

Згадавши про час, звернулася до своїх гостей:

— От що дітки. Вже зовсім скоро світатиме, і Вам пора повертатися. А я обіцяю, що постараюся допомогти вам.

— А можна ми з Михайликом ще до вас у гості завітаємо? — з сумом і надією запитала душа-Тетянка.

— Звісно, що можна, — відповіла бабуся. — От тільки не годиться малечі блукати в темряві без нагляду. І, щоб Ви знову не втрапили в якусь халепу, зараз я вас разом із туманом відправлю в Межичас. А наступної ночі, сама за вами прийду і приведу сюди. Згодні?

— Так! — повеселішала душа-Тетянка.

— Так… — тихенько і недовірливо мовив душа-Михайлик.

Вийшла стара відьма з хати. За нею слухняно линули її безтілесні гості. Босорка помітила, що дитячі душі з цікавістю спостерігали, як вона зняла з голови хустку і розпустила до самої землі довге сиве волосся. Скоса поглядаючи на малечу, чаклунка, ховаючи пустотливу посмішку, почала повільно розгойдуватися. А потім вголос, так щоб її почули маленькі цікаві гості, стала промовляти потайні слова, які зазвичай, ніхто від неї не чув:

«В ніч глуху в срібні роси сиві коси прибираю,

і твердим чаклунським словом тумани сірі підіймаю,

щоб серпанком над землею розстелилися тумани,

і під косами густими дитячі душі заховали.»

Здивована малеча з захопленням спостерігала, як заворушилося сиве відьмине волосся і крізь нього сизими смужками засочився легкий туман. Обійняв сірим клубочінням босорку. Розстелився галявиною. Піднявся над хатою і поплив лісом.

Без нагадувань і спонукань дитячі душі з розгону пірнули в густу імлу і зникли.

І відкілясь, здалеку, до подобрілої босорки долітав лункий відгомін дзвінкого дитячого сміху.

Тож, наступної ночі, виконуючи свою обіцянку, виснажена і змерзла стара ледь пересувала свої закляклі ноги серед вогкого холоду Межичасся. Крізь солону, від дитячих сліз, сіру імлу розгледіла, як наближаються розмиті силуети. І почула радісні голоси, що було дивовижею для цього скорботного місця:

«. це до нас!… це по нас!…»

І дві зраділі душі вихором закружляли навколо відьми. А в старих втомлених очах бабусі заблискотіли теплі вогники.

* * *

Приємний жіночий голос GPS навігатора доброзичливо повідомив, що до Старих Мухоморів лишилося 470 кілометрів та 5 годин їзди. Микита зухвало хмикнув: «… Подивимося…». Чоловік полюбляв швидку їзду. І більшу частину шляху він впевнено подолав за значно менший проміжок часу, ніж той, що вирахував навігатор. «Як добре, що Ліза майже всю дорогу спить, а не контролює показник спідометра.» — задоволено подумав чоловік.

У салоні автівки було тихо. Приймач Микита вимкнув, коли помітив, що Ліза задрімала. Кіт замовк, нарешті. Ліза нізащо не хотіла залишати свого старого улюбленця надовго самого у квартирі. Тому, довелося брати Мишка з собою. Невдоволеного кота запхали в переноску і розмістили на задньому сидінні. Мишко галасував півдороги, протестуючи проти обмеження вільного пересування і, згодом втомившись, припинив буянити. Микита подивився в дзеркало заднього виду на сидіння з котячою переноскою і прислухався. Ані шурхотіння, ані сердитого гудіння. Мишко теж спав.

Микита краєм ока глянув на дружину. Вона, незручно вмостившись у кріслі поруч, примудрилася міцно заснути. Ліза посміхалася уві сні. Ніякої тривожності. Ніякої напруги. І дивлячись на дорогу, яка сірою стрічкою зникала за обрієм, чоловік думав, що варто було рушати в таку далечінь, хоча б заради цієї щасливої Лізиної посмішки.

Микита дуже кохав свою Лізу. Ще зі шкільних років. Завжди. Все життя. А може, навіть, і всі попередні життя, якщо вони існують. І Ліза його кохала. Він це знав напевно. Та є у їхньому житті важка і болюча історія, яка тягнеться вже чотирнадцять років. Пригадуючи минулі події, Микита відчув, як від серця, вгору піднялася гаряча хвиля і жар охопив обличчя.

Їм з Лізою було по шістнадцять років, коли їх поглинуло кохання. Не маючи сил опиратися найпотужнішому у світі почуттю, вони з насолодою розчинилися в ньому. До нестями. До запаморочення. Юні закохані не зважали на умовності школи та вимоги батьків. Ніщо навкруги для них не мало значення, крім бажання завжди бути разом. Найменша вимушена розлука ставала величезною трагедією. І тоді час тягнувся нескінченно. Життя тьмяніло. Ніщо не тішило, ніщо не цікавило. Все поглинала нудьга. Оживали ж вони, лише, коли бачили кохані очі. Для них було не важливим ані минуле, ані майбутнє. Коли вони були вдвох, час стискався в одну мить. Таку бажану, таку солодку. І таку фатальну.

Коли Ліза зрозуміла, що завагітніла, то дуже перелякалася. Та він, Микита, запевняв кохану, що все буде добре. Бо по-іншому не може бути. Він був упевнений, що батьки їх підтримають, адже неможливо не зрозуміти безмежності їхнього кохання… Засліплений почуттями, щасливий хлопець вже, навіть, уявляв майбутню дитинку. Дівчинку. Бо Ліза була впевнена, що народиться саме дівчинка. І так кумедно зверталася до свого, ще зовсім плаского животика, «моя маленька Тетяночка»…

Та всупереч наївним очікуванням закоханих, родина Лізи, та й батьки Микити не зраділи цій новині. Щиросердні мрії було розвіяно непереборними аргументами. Дорослі сприймали Лізине становище, як проблему. І єдиним рішенням, на їхню думку, було переривання вагітності. Досвідчені дорослі чудово розуміли рівень відповідальності та розмір матеріального забезпечення, які були необхідні для виховання дитини. А в Микити та Лізи не було ніякого забезпечення. І, як з’ясувалося, не було й відповідальності.

У юних закоханих земля йшла з попід ногами. Рожеві замки рушилися. Адже і Ліза, і Микита повністю залежали від своїх батьків. Вони не наважилися змінити своє життя і стати самостійними, бо їх злякала перспектива втратити звичний комфорт. Тільки тоді молоді люди почали усвідомлювати, що побут, то — не надокучлива батьківська опіка, а вміння виживати в справжньому дорослому житті. Вони ж, у свої шістнадцять років, не мали ані необхідного вміння, ані сміливості його набувати.

Після операції в дівчини почалася довга депресія. І Микита щодня, вперто, приходив до своєї коханої. Він не зважав на те, що був небажаним гостем у домі Лізи, бо родина дівчини ставилася недоброзичливо до хлопця, вважаючи його винним у всьому, що сталося. Микита не міг залишити Лізу наодинці з горем. Пересилюючи відчуття провини, яке згризало його, хлопець намагався розрадити кохану, підбадьорити, потішити.

Якось, біля будинку, де мешкала Ліза, Микита почув слабеньке нявчання. У запиленій траві на клумбі, біля під’їзду, хлопець помітив маленьке сіре кошеня. Відчувши тепло Микитиних рук, знайда занявчав ще голосніше, а його круглі зелені очі вимогливо подивилася на хлопця. Лагідно посміхаючись до беззахисного зухвальця, Микита відніс сіре маленьке кошеня Лізі.

Згодом Микиті здавалося, що саме з появою у їхньому житті Мишка (так дівчина назвала малого бешкетника) і почалося одужання його коханої Лізи.

Минаючи кілометри шляху до Старих Мухоморів, чоловік згадував, як поступово, день за днем, рік за роком, вони разом з коханою, майже, все подолали. От тільки Ліза дуже змінилася. І Микиті довелося звикнути до регулярних нападів тривожності в дружини. А від постійних виснажливих медичних обстежень стан молодої жінки тільки погіршувався. І сподівання на бажану вагітність з часом марніли.

Коли ж, минулої ночі, Ліза схопилася за чергову соломинку надії, Микита не міг не підтримати дружину.

Жіночий голос із навігатора услужливо повідомив, що до місця призначення лишилося 100 кілометрів.

Ліза, прокидаючись, солодко потяглася в кріслі. Розплющила очі. І посміхнулась до чоловіка.

— Це було чудово… Як добре, що ти поїхав зі мною. Дякую тобі, коханий. — тихо промовила вона.

І задоволений Микита трішки збавивши швидкість, зосереджено дивлячись на стрічку дороги, яку почали вкривати сутінки, посміхнувся. Тієї миті люблячий чоловік більше нічого і не бажав почути.

* * *

Прорізаючи темряву світлом фар, по центральній вулиці сплячого селища повільно їхала автівка. Микита і Ліза, нарешті, дісталися до Старих Мухоморів, які тонули в нічній чорноті. Єдиний старий ліхтар, закріплений на дерев’яному стовпі, вимальовував світло-жовте коло на вищербленій заасфальтованій доріжці, біля зачиненого місцевого магазину.

Глуху тишу тривожило лише шурхотіння коліс по розбитій дорозі.

— Треба десь зупинитися на ніч. А вранці знайдемо Євдокію Іванівну… — Микита не встиг закінчити складання плану дій, як світло фар вихопило з густого присмерку чоловічу фігуру. Микита пригальмував і в прочинене вікно звернувся до перехожого:

— Вітаю, шановний. А підкажіть, будь ласка, де б ми могли переночувати? Чи є тут готель або кемпінг?

— Та який кемпінг? Нема тут такого. А переночувати зможете в мене вдома, якщо підвезете, — відповів немолодий чоловік, опираючись на саморобний ціпок.

— От і добре. Дякуємо, — промовив Микита, зрадівши такій слушній нагоді. І не виходячи з автівки, повернувся, щоб відчинити задні двері чуйному місцевому мешканцю.

— Ой ні, з собакою до салону не треба, будь ласка. У нас тут кіт, — схвильовано вигукнула Ліза.

І Микита, тільки зараз, помітив позаду привітного незнайомця великого чорного пса. Місцевий здивовано озирнувся і, як здалося Микиті, з острахом, поквапився сісти в машину і зачинивши двері, полегшено видохнув.

— Навіть не знаю, звідкіля й взялася… Наче, не бігла за мною… — уривчасто бурмотів чоловік, вмощуючись на сидінні.

Микита потихеньку натиснув педаль газу, і автівка знову зашелестіла колесами по напівґрунтовій дорозі. Місцевий завзято почав пояснювати Микиті, куди їхати та де треба буде повернути.

Ліза ж не відриваючись дивилася в бокове дзеркало на чорну собаку, яка віддалялася, залишившись сидіти в жовтому колі старого ліхтаря.

Чоловіки встигли познайомитися. Розговорилися. І Ліза, почувши, що їхнього попутника звуть Василем, звернулася до нього з питаннями:

— А ви ж — з цього села, пане Василю? І всіх тут знаєте? Ми шукаємо Євдокію Іванівну. Чи Ви нам підкажете, де вона живе?

— То он до кого ви приїхали… До баби Явдохи. Ну так вона не в селі живе, а в лісі. От відпочинете з дороги, а ранком я вас до неї проведу, — відповів їй дядько Василь.

— У лісі… А чому — у лісі? — здивувалася Ліза, оглядаючи через вікно чорні обриси високих дерев, які скупчилися темною стіною навколо села.

— Та була на то причина… Явдоха здавна там оселилася. Ще мій дід розповідав, як його дід казав, що прийшлою вона була. Звідкіля з’явилася в їхньому селі, ніхто не знав. Тоді вона ще молодою була, нестримною, гнівливою. Сусідів не поважала. Та ще й з нечистою зналася. Як щось не по її бажанню відбувалося, то карала кожного без жалю. А могла і без причини, заради розваги, накапостити комусь. Багато людей покинули то село через злидні та хвороби. Здогадувалися селяни, звідкіля ті всі напасті й побоювалися жити поруч Явдохою. Тож, якось, зібралися односельці та вирішили, що відьмі нема чого в селі робити. Відрядили її до лісу. Збудували там хатку, щоб було де жити. Бо, хоч і пам’ятали люди про її лихі витівки, та поставилися до неї по-людськи. І вона стала іноді людям допомагати: у когось тілесну хворь подолає, а кому й душевну рану загоїть. Так досі й живе в лісі баба Явдоха. Босорка, по-нашому, — пояснив балакучий дядько Василь. — Тож, баба та — не проста. А навіщо ж ви до неї приїхали? Чи хтось направив? — поцікавився він у Лізи.

— Ні, ніхто не направляв нас. Мені, наче наснилося, що вона кличе мене та допомогу обіцяє. І як звати її, вона мені в тому сні сказала. І що в Старі Мухомори їхати до неї треба… — Ліза почала відверто відповідати, та розгублено замовкла, засумнівавшись, чи їй повірять.

Микита бачив у дзеркало дядько Василя, який сидів, не зводячи очей з Лізи.

— Так то ви на відьмин поклик приїхали… — тихо мовив чоловік, —… то — справа серйозна. Мабуть, мені й не треба буде вас до неї вести… Вона сама за вами прийде.

Хотів Микита уточнити, скільки ж років тій бабі Явдосі, та дядько Василь, схаменувшись, що за розмовами може проїхати повз свій будинок, зачастив поспіхом:

— Он, біля синьої хвіртки гальмуй, Микито. Все приїхали.

Дядько Василь кваплячись, наскільки міг, пошкутильгав до кособоких воріт. З зусиллям відкрив їх. І було зрозуміло, що до цього вечора ті ворота стояли зачиненими дуже давно.

— Щось мені зовсім не хочеться до цього Василя в хату заходити, — з побоюванням у голосі мовила Ліза.

— Заспокойся, люба. Все буде добре. Ти — просто втомилася. От відпочинемо і все здаватиметься милим і приємним, — підморгнув дружині Микита.

Ліза вийшла з машини, відкрила задні двері та обережно витягала переноску з заспаним Мишком.

Микита діставав дорожню сумку з багажника, аж раптом почув переляканий зойк дружини. Визирнув з-за машини та побачив, що біля Лізи, яка злякано притискала до себе переноску з котом, стояла та сама чорна собака, яку вони бачили біля магазину.

Ліза не зводила очей з тварини. Собака ж дивився просто в очі жінці. І було в тому погляді щось дуже дивне. Чорна глибина очей затягувала і не відпускала. Заспокоювала. Присипала. А десь на самому дні темної безодні заманливо мерехтіли зелені вогники… Собака повільно повернулася, не зводячи очей з жінки, наче кликала її іти за нею. Та заворожена Ліза стояла не в змозі ворухнутися. Крізь заціпеніння жінка відчула, як легка вібрація м’яко торкнулася її рук. Ліза зрозуміла, що то замуркотів у переносці Мишко, якого вона, все ще притискала до себе. А наступної миті жінка дійсно почула голосне котяче муркотіння. Запаморочення розвіялося і Ліза побачила, як з-за машини вистрибнув Микита. Він чимось розмахував. І гучно вигукуючи погрози, намагався відігнати дивну собаку від дружини. Але та спроба виглядала кумедно і безглуздо, бо собака не звертала увагу на погрози. Вона стояла в напів оберту і дивилася на Лізу.

— От баба Явдоха і прийшла по тебе, — почула збентежена жінка співчутливий голос дядька Василя. — Нічого не поробиш, тобі треба йти за нею.

* * *

Микита з Лізою зробили декілька кроків у темний ліс, і увімкнули ліхтарики своїх телефонів. Так вони мали, хоч якусь, змогу роздивитися стежку, яка ховалася у високій траві. Та зовсім скоро заряд батареї в Лізиному телефоні скінчився. І вони обережно просувалися непривітним лісом за собакою, яку освітлював єдиний промінець з ліхтарика Микитиного телефону.

Раз по разу перечіпаючись через сухі гілки, які стирчали з трави, Микита, втрачаючи рівновагу, змахував рукою, і холодне світло різало мовчазну темряву. Одразу, між високих дерев, чулося сполохане лопотіння крил стривожених пташок і глухе гарчання чорної собаки.

— Їй не подобається, що ми заважаємо спати лісовим мешканцям, — Ліза пошепки оголосила свою здогадку.

— Ну, вибачте, — невдоволено буркотнув Микита. — Ми не наполягали на нічній екскурсії. Могла б і вранці за нами прибігти.

— Значить, не могла, — Ліза, чомусь була впевнена, що все відбувається саме так, як і має бути.

Жінка хотіла ще щось додати у виправдання цієї нічної прогулянки. Повернулася до Микити. Оступилася і впала. Микита допоміг дружині підвестися. І далі вони прямували мовчки, слідом за собакою, думаючи кожен про своє.

Ані Микита, ані Ліза і гадки не мали, що поряд з ними йшла уважна слухачка. Поводячи гострими чорними вухами, собака не пропустила жодного їхнього слова. І жодної їхньої думки.

Микиту не полишало неприємне нав’язливе відчуття того, що тут і зараз відбувається щось незбагненне. Вони з Лізою йдуть нічним карпатським лісом. І це не якась там романтична прогулянка з коханою, а справжній візит до відьми (абсурд). А до тієї відьми, крізь темний ліс, їх веде дивна чорна собака, яка начебто, сама і є тією відьмою (абсурд у кубі).

Невдоволений Микита, захоплений своїми думками, не помітив, як та дивна чорна собака, впевнено крокуючи, хмикнула і куражно закрутила в півкільце свій пухнастий хвіст.

«До того ж ще незрозуміло чим закінчиться все це безглуздя», — Микиту накривало глухе роздратування, бо його знову, охоплювало дошкульне відчуття залежності від стороннього впливу. Якщо ж він не здатен щось вирішувати та щось контролювати, то навіщо він, взагалі, має тут бути. Ця думка сердила Микиту. І він обурено мовчав, але вперто йшов стежкою вперед. А може і не було ніякої стежки в тій клятій суцільній темряві, яку слабенько освітлював ліхтарик Микитиного телефону.

Зовсім скоро, Лізі набридло йти мовчки. Вона почала щось розповідати, але напруженого Микиту все допікало. Навіть безтурботний голос Лізи. Через марні спроби мислити логічно, він її чув, та не слухав. Бо то, на його невдоволений погляд, було звичайне жіноче «ні про що».

Чоловік починав злитися на, майже, дитячу Лізину безтурботність. Здавалося, що її в цій ситуації нічого не дивувало, і все влаштовувало.

«Невже її не бентежить те, що сьогодні вранці ми були вдома, у своїй квартирі та гадки не мали, що цей день закінчиться так… неочікувано», — подумки обурено дивувався чоловік. Принаймні він, Микита, точно не уявляв собі такого. А саме, що вони слухняно прямуватимуть серед нічного лісу, за цією дивною собакою, яка неквапливо і впевнено їх кудись веде.

«Наче сталкер», — подумалося похмурому Микиті, і він криво посміхнувся цьому визначенню.

«До речі, розумна собака. І дуже гарно тренована», — у втомленого Микити, нарешті з’явилася, хоч якась рятівна резонна думка.

«А пуста балаканина дядька Василя про всілякі перевертання, звісно ж — маячня», — так Микита подумки поставив жирну крапку на всій можливій і неможливій містиці.

А собака знову хмикнула і прислухалися до Лізи.

Жінка, тим часом захоплено розповідала Микиті про свій сон. Вона не помічала неуваги чоловіка, бо з задоволенням переживала спогад про чудові емоції, які подарувало їй сновидіння. Ліза зі здивуванням пригадала, що бачила уві сні саме цю собаку, ще в дорозі до Старих Мухоморів. І що вона, Ліза, гуляла саме в цьому лісі. І була не сама. Ще в тому сні були діти. Двойко. Милі та веселі пустуни. І Ліза знала, що то — їхні діти. Її та Микити. І ця собака була поруч і наглядали за ними. І у впродовж того дивного сновидіння, було приємне відчуття захищеності та безтурботності. І то було вперше, за багато років, щоб у новолуння їй наснився теплий і світлий сон.

Наостанок, вловивши думку Лізи, що той щасливий сон триває і досі, собака прискорилася і, зашарудівши сухим листям, зникла в густому чагарнику.

Микита присвітив ліхтариком телефона в ймовірному напрямку їхнього руху, і з досадою зрозумів, що і їм доведеться лізти через той цупкий чагарник.

Чіпляючись за гілля одягом і волоссям, Микита і Ліза продиралися крізь шпички та темряву. І через кілька кроків боротьби з колючими кущами, опинились на великій галявині. Собаки не було. Натомість, посеред галявини чорною тінню крізь нічний присмерк виднілася якась споруда. І тремтяча блискітка малесенького вогника мерехтіла в пітьмі.

— То — свічка горить, — чомусь пошепки промовила Ліза.

«Можливо… це і є відьмина хата», — подумалося Микиті. Втомившись опиратися дивній дійсності, він просто прийняв факт того, що десь у глибині лісової хатинки хтось засвітив свічку.

* * *

Затамувавши подих, Ліза ступила на вутлий хиткий ґанок.

— Яка старезна хата, справжня візуалізація казки, — захоплено прошепотіла жінка.

— От тільки курячих лап не вистачає, — з легким сарказмом погодився Микита, який вже стояв біля напіввідкритих дверей у хату.

— Тихіше, любий. Бо хазяйка почує, ще образиться, — зашикала на нього Ліза.

— А чого ти вирішила, що в хаті — хазяйка, а не хазяїн? — не вгамовувався Микита, стукаючи в напіввідкриті двері.

І замовк від несподіванки.

Двері, від різкого ривку зсередини, відчинилися, а в напівтемряві сіней стояла молода струнка дівчина в довгій полотняній сорочці. Микита завмер на місці, не в змозі відірвати погляд від її очей. Чоловік був готовий заприсягтися, що ті неймовірні очі світилися в темряві смарагдовим сяйвом.

— Як прийшли, то заходьте, — зневажливо посміхнувшись, неприязно промовила дівчина. Відступила в бік, даючи гостям дорогу, і зникла в темряві.

Ліза переступила поріг слідом за чоловіком, і відчула приємний аромат сушених трав і духмяного воску.

Двома кроками перейшовши маленькі темні сіни, Микита з Лізою зупинилися перед зачиненими низькими дверима, з під яких, крізь щілину, пробивалося холодне блакитне світло.

«Наче від монітора», — подумалося Микиті. Він озирнувся, шукаючи поглядом молоду дівчину, яка їх зустрічала. Не побачив. Постукав, і не почувши відповіді, чоловік відчинив двері.

Пригнувшись, вони один за одним, переступили через поріг. І несподівано опинилися в неочікувано-просторому приміщенні. Микита і Ліза нерішуче зупинилися, роздивляючись напівтемну кімнату.

Посередині важкою тінню темнів стіл. На ньому, у вищербленому горняті, тремтів маленький жовтенький вогник свічки, яка вже майже розтанула. Але не це тепле світло вогника освітлювало помешкання.

Рівне холодне сяйво текло з глибини великого, у людський зріст, дзеркала. Воно стояло прихилене до стіни, якраз напроти дверей, і в похмурому сутінку кімнати його дивне сяйво приманювало Микиту і Лізу. Вони зацікавлено розглядали велике старовинне свічадо. Красива філіґранна оправа обрамляла люстро, яке як і належало дзеркалу, відображало кімнату. Але не зовсім ту, у якій знаходилися Ліза і Микита. У яскравому віддзеркаленні було добре видно масивний стіл, зроблений з у тесаних колод, накритий грубою полотняною скатертиною з дивними візерунками. Замість надбитого горняти з огарком, що догоряє на столі стояв кований свічник з довгою витою і ще незапаленою свічкою. Низенькі двері. Зачинені.

«Дивно, — подумки зауважив Микита, — але ж двері, все ще, відчинені, бо ось, ми з Лізою, все ще стоїмо на порозі кімнати.»

Та в кришталевому віддзеркаленні їх не було. Зліва від дверей, відображення показувало, як біля побіленої затопленої печі поралася охайна жінка. Вона озирнулася, підбадьорливо підморгнула гостям зеленими очима, і крізь дзеркальну прозорість, привітно посміхнулася.

Здивована Ліза обережно ступила в кімнату, щоб привітатися з люб’язною господинею. Подивилася в правий бік і ошелешено завмерла.

Не було гостинної господині. Замість неї, біля обшарпаної холодної печі, на низенькому ослінчику незворушно сиділа і курила люльку згорблена бабуся, закутана у велику сіру пухову хустину. Біля теплих капців-чунів, у які була взута бабця, дрімав сірий кіт.

— Та це ж наш Мишко! — не втрималася і вигукнула Ліза. — Так ми ж його залишили в дядька Василя, — і не розуміючи, що відбувається, Ліза здивовано озирнулася на чоловіка, шукаючи чи то відповіді, чи то підтримки. Микита присів. Простягнув до кота руку, і той, піднявши хвоста, голосно муркочучи, охоче підійшов до нього.

Микита гладив кота і намагався усвідомити все, що відбувалося.

Те, що кіт — реальний, сумнівів не було. А це означало, що реальним є і дивне дзеркало зі своїм альтернативним відображенням. Цілком реальна і стара, яка не звертаючи на них увагу, сидить і курить люльку. Реальна і зеленоока зухвала дівчина, яка одразу з’явилася в уяві чоловіка, як тільки він згадав про неї. І ця незрозумілість дійсності, яка не має пояснень, абсолютно реальна.

А Ліза, трішки вгамувавши своє здивування, ввічливо звернулася до бабусі, яка наче забувшись у раптовому сні, сиділа прикривши очі:

— Вибачте, будь ласка. Ми шукаємо Євдокію Іванівну. Чи не тут вона мешкає?

— Тут. Тут ми мешкаємо, — не розтуляючи очей, втомлено відповіла їй бабця. — Зачекалися ми на вас. Ніч до середини наближається, час починати, — прошамкала стара. Повернулася в бік гостей і скоса уважно подивилася на них.

І Микита, немов зачарований, прикипів зором до сяйва її зелених очей.

Ліза ж, не помічаючи сітки глибоких зморшків на старому обличчі, бачила лише лагідну посмішку привітної господині з дивного віддзеркалення.

Раптом, Мишко з гудінням вигнув спину і розпушився збільшившись чи не вдвічі. Не зводячи круглих жовтих очей з чорноти відчиненого віконця, кіт, намагаючись не втрачати гідності, повільно задкував. Та коли величезний пугач, безшумно злетівши, став вмощуватися на маленькому підвіконні, Мишко з фирканням дременув під ноги до босорки.

— Привів? — спитала стара в птаха, який жмурився на світло.

— Угу… — відповів їй пугач, клишоного переминаючись з лапи на лапу на незручному підвіконні.

— Ну то клич їх. А сам, лети. Дякую за допомогу, — промовила бабуся.

Пугач вдруге угукнув. М’яко махнув сильними крилами та щез у темряві. А в маленьке віконце, зовні, хутко сковзнули два промінці та розчинилися у світлі кімнати.

* * *

— Ну то що, довгоочікувані гості, ласкаво просимо до вітальні, — бабуся важко підвелася зі свого ослінчика, і повела рукою в запрошувальному жесті.

Ліза з Микитою все ще стояли на порозі, приголомшені побаченим і почутим, не наважуючись увійти без запрошення.

— Я б запропонувала Вам поїсти з дороги, та піч не топлена. Нездужаю. Мерзну. Зовсім слаба, — бідкалася стара.

Попри всі дивовижі, які відбувалися в цій кімнаті, зараз Микита бачив перед собою звичайну стару немічну жінку.

— Так я допоможу. Зараз піч розтопимо, і Ви зігрієтеся. Де у Вас тут дрова і сокира? — пожвавішав чоловік, зрадівши нагоді, нарешті, бути корисним.

— Сокира — у сінях, а дрова — на дворі, — слабким голосом відповіла йому бабуся, ховаючи хитрий погляд прищурених вицвілих очей.

Лізі сподобалася Микитина ідея. І дійсно, чому б не допомогти самотній старенькій. Але, міська жінка зовсім не вміла поратися біля печі. Та все ж таки, слухняно виконуючи вказівки бабусі, вона взяла кочергу і почала старанно вичищати внутрішні стіни давно охололої печі.

Тільки-но Ліза закінчила свою роботу, у хату, тримаючи в руці сокиру увійшов Микита. Чоловік зніяковіло повідомив, що обійшов усю галявину, але дрова не знайшов.

— Так закінчилися, мабуть…, а я й забула, — вдаючи збентеженість, пробурмотіла бабуся.

— А що ж робити? — розгублено спитала Ліза. — Ніч на дворі. Де ж зараз рубати ті дрова?

— А от що ми зробимо, — мовила стара. Повернулася до печі, зробила рух скоцюрбленими пальцями, наче щось невидиме вкинула в горнило.

У холодній глибині, тільки що вичищеної, печі спалахнув вогонь. Веселе полум’я розбудило сплячу піч, і вона задоволено загула димарем, який поволі розігрівався.

— Ну от знову… — з досадою в голосі, промовив Микита, втомлений незрозумілостями, які не припинялися відколи вони приїхали в ці Старі Мухомори

А старенька, пустотливо посміхалася, задоволена чи то вдалою перевіркою, чи то простим жартом.

— Сідайте, сідайте до столу, — привітно звернулася бабуся до Лізи з Микитою. А сама вже наливала з великого чайника гарячий духмяний чай. Гостям — у череп’яні кухлі, а собі — у металеву кружку. — Посидимо. Побалакаємо. Бо вже перепорило все обговорити, з’ясувати, а щось і пояснити. Ти ж за цим приїхав, так Микито? Бо все має пояснення, чи не так? — стара, глузуючи, повторила Микитину думку, яка весь час крутилася в його голові.

— Ну, а ви там чого стишилися? — голос бабусі став неочікувано лагідним. — Йдіть-но сюди, ближче до столу. Бо як же без вас… — старенька доброзичливо запрошувала когось, підвівши очі до стелі.

Ліза і Микита здивовано простежити за її поглядом. Нікого не побачили. А наступної миті відчули м’який дотик легенького вітерця, який торкнувся щетинистої щоки Микити та сколихнув м’яке Лізине волосся.

Кіт Мишко потерся бочком об ногу Лізи. Мимохідь, обійняв пухнастим хвостом ногу Микити. Муркотнув і заскочив на бабусині коліна.

У кімнаті настала тиша. На столі кухлі парували ароматом лісових трав. Але ані Ліза, ані Микита не пригощалися чаєм. У напруженому очікуванні, вони дивилися на бабусю, яка обережно сьорбнула гаряченького напою зі своєї кружки та почала говорити:

— Спочатку, маю попередити тебе Лізо, і тебе Микито, що разом з нами в цій кімнаті є ще дехто.

* * *

Ліза і Микита озирнулися навколо себе. Нікого не побачили. І мовчки чекали обіцяних пояснень.

— Подивіться в дзеркало, — наказала їм бабця.

Старовинне люстро, яке стояло, як раз, навпроти стола, немов дихало прозорим блакитним маревом. Легке ніжне клубочіння повільно тануло, відкриваючи віддзеркалення кімнати.

За столом, застеленим грубою скатертиною з дивним візерунком, сиділа бабуся і з насолодою попивала чай. Ліза і Микита сиділи поруч, а біля них, невагомими хмаринками, прозорилися дві дивні істоти. У тих сутностей не було чітких контурів, та в їхніх розмитих силуетах безпомилково вгадувалися дитячі риси. Так, то були діти, але безтілесні, зіткані зі світлого сяйва, діти-привиди. Хлопчик тулився до Лізи. А дівчинка бешкетливо визирала з-за плеча Микити.

І Ліза і Микита одразу зрозуміли кого вони бачать у кришталеві недосяжності за тонкою гранню дзеркала.

Ліза не могла відвести очей від чудового віддзеркалення, і гіркі сльози текли по її щоках. Микита ж тримав у своїх долонях тремтячі холодні руки коханої, прагнучи віддати їй все своє тепло.

— Впізнаєте? Так, це ваші діти. З тієї миті, коли ви зрадили їх, вони приречені на повічну кару смутком і скорботою, — різкий, наче свист хлиста, голос безжально шмагав Лізу і Микиту. І то промовляла не стара немічна бабуся, а молода, зухвала і жорстока, зеленоока дівчина. Не маючи співчуття, вона осудливо, з презирством дивилася на приголомшених батьків ненароджених дітей.

Несподівана зміна, старої на молоду, не вразило Микиту. Чоловік вже починав звикати до несподіванок і дивацтва цієї ночі.

Ліза ж не звертала уваги ні на що довкола. Жінка, обливаючись слізьми, бачила тільки своїх дітей.

— Та їхні добрі душі люблять вас. Діти не вміють тримати зло та образу за марні надії та біль розчарування. Вони просять допомогти вам, бо відчувають ваш біль, — замість безжальної дівчини з’явилася охайна лагідна жінка зі щиросердно сумним поглядом красивих зелених очей. Вона заспокійливим голосом втішала знічених, невідбувшихся батьків.

І кришталевими дзвониками, залунали неймовірно чисті дитячі голосочки:

«Пробачили! Давно пробачили!», — підтверджували вони слова співчутливої доброї жінки

У ту мить Ліза була ладна на все, аби мати змогу пригорнути до себе своїх маленьких діточок, без вини покараних нею самою. Але такої змоги не було. І безсилля жаром пекло в її грудях.

Микита більше не міг триматися, і плакав, усвідомлюючи не вороття скоєного чотирнадцять років тому.

— Микито, уявляєш, їх було двоє, — ледь ворушачи губами, прошепотіла знесилена Ліза і підняла до чоловіка мокре від сліз лице.

Микита похмуро мовчав.

«Ми бачили, як мама тужила», — сумно прошелестів один з голосочків.

— Це — Тетяночка, — впевнено промовила Ліза, помалу заспокоюючись. Бажаючи краще розгледіти свою донечку, вона щосили вдивлялася в дзеркальну глибину.

«Мамо, а щоб ти не сумувала, я подарував тобі те кумедне сіреньке кошеня, і сказав, що це подарунок від Мишка…», — тихенько повідомив другий голосок.

— Мишко? — вражена здогадкою промовила Ліза, пригадуючи, як вперше взяла на руки маленьке безпомічне кошеня. — Так, я дійсно почула тебе тоді…, але вирішила, що то мені здалося. Тож, Мишком я мала звати тебе, а не кота… Вибач мені, любий, — і Ліза винувато посміхнулася.

Дзвінкий дитячий сміх залунав у кімнаті.

«Недаремно, кіт — теж Мишко, — підсміхнулася душа-Тетянка. — Вони схожі один на одного. Обидва люблять ластитися. От тільки один з них муркотіти не вміє», — веселунка, душа-Тетянка, залилася дзвінким сміхом.

І всі, хто був у кімнаті, мимоволі посміхнулися.

«Та то добре, що нас однаково звуть, — прошепотів на вушко Лізі сором’язливий душа-Мишко. — Кликатимеш його, та й про мене згадуватимеш».

— Сонечко, ми про вас завжди пам’ятаємо. — з сумом відповіла йому Ліза, і озирнулася, сподіваючись побачити синочка і донечку.

Але марно.

* * *

У темному квадраті маленького віконця знову з’явився пугач.

Сірий кіт вжався в бабусині коліна. Старенька, заспокійливо погладжуючи кота, лагідно промовила:

— Добре, дітки, вирішено. Вже скоро ви повернетеся у свою родину, щоб прожити разом довге життя. А зараз вам час летіти. Он і пугач вже чекає, щоб провести вас, — терпляче вмовляла бабуся дитячі душі, які ніяк не хотіли залишити своїх батьків.

— Не зволікайте! — голос старої посуворішав. І двойко світлих промінців гайнули в темряву через відчинене вікно. Неповороткий пугач розвернувся на підвіконні та злетів слідом за Тетянкою і Михайликом.

— Дуже добре, що ці душі — тепер не безіменні, — з полегшенням промовила Євдокія Іванівна.

— Знаю, що Ви двоє, каялися, шкодували та журилися через те, що знедолили невинні душі. Знаю, що хотіли та чекали діточок. Даремно. Бо за загублену і забуту душу ви мали віддати сім років свого життя. А ви спромоглися зробити нещасними дві дитячі душі. Тож і самі бідкувалися чотирнадцять років, — голос баби Явдохи був твердим і виразним.

Микита з Лізою уважно слухали та усвідомлювали кожне її слово. Тепер перед ними сиділа і розмовляла не старенька немічна бабуся, а віщувала їм мудра і могутня босорка. Її сила відчувалася і в проникливому погляді зелених очей, і в прямій поставі, і в гордовито піднятій голові, і в упевненому голосі:

— Спритна Тетянка встигла назвати, тобі Лізо, своє ім’я. І ваш зв’язок з нею не переривався ані на мить. І вона мала змогу прийти до вас очікуваною народженою дитиною. От, тільки Мишко, для вас лишився безіменним. А це значить, що він був навіки загубленим, відірваним від роду, потерчам. Тетянка ж не хотіла його лишати одного серед навічно забутих. І свідомо ділила з ним сумне знедолення і безнадію, на яку ви його прирекли.

Микита затамував подих, слухаючи про самопожертву Тетянки. І, згадуючи свою нерішучість перед можливими життєвими труднощами, відчував себе слабким і не вартим мати таких дітей.

Стара босорка чудово бачила важкі думки зніяковілого Микити. Відчувала його сором за негідний вчинок. Знала, що ті спогади гнітитимуть його до кінця життя.

— Картаєш себе… — майже, співчутливо звернулася вона до Микити. —… і є за що. Ніхто не покарає тебе безжалісніше за тебе самого. От і все пояснення. Але ж знаю, що підтримуватимеш свою родину в будь-якій скруті. Знаю, що будеш уважним і люблячим батьком. І ще знаю, що згодом навчишся обирати правильні шляхи.

Євдокія Іванівна, знову, вказала на дзеркало.

У стемнілому відображенні Микита і Ліза побачили себе: як продиралися в темряві крізь густий чагарник, коли шукали дорогу до лісової хатинки. А он де, зовсім поруч, у декількох кроках, від чагарника була ж добре натоптана, широченька доріжка. Їм варто було гарненько обдивитися, і не довелося б дряпатися колючками.

— Ото ж бо й воно… — погодилася з їхніми думками мудра босорка.

Ліза, все ще не вірила, що її мрія здійсниться, що Михайлик і Тетянка повернуться до неї. Жінка ловила очима кожен рух, кожен погляд суворої Євдокії Іванівни, шукаючи підтвердження своїм очікуванням.

— Ти будеш чудовою мамою, — лагідно підбадьорила її бабуся. — Тепер знаю це достеменно. Для того і кликала тебе сюди, щоб саме це з’ясувати. Бо дитячі душі — добрі та довірливі. Як не проконтролювати їхній вибір, то можуть потрапити не в родину, а в пекло. А за Тетянку і Мишка я не хвилююся. Тепер, — наостанок додала Євдокія Іванівна і посміхнулася до Лізи.

Отримавши підтримку, жінка наважилася і спитала:

— А чи можна, щоб до нас прийшли ще декілька забутих душ. Обіцяю, я все робитиму, щоб їм було добре поруч з нами.

Босорка, хмикнувши, поблажливо глянула на Лізу і відповіла:

— Ні. До вас можуть повернутися тільки ваші діти. Гіллячко вашого роду. Чужі безіменні до вас ніколи не знайдуть шлях. Якщо ж буде бажання, то й діточок у вас буде багато. Ви ще молоді, встигнете, — пустотливо підсміхнулася баба Явдоха.

* * *

На світанку Ліза і Микита впевнено ступали по доріжці, витоптаній багатьма людьми, які задовго до них, йшли до старої босорки по допомогу.

Микита ніс сірого кота, який весь час намагався вирватися з міцних чоловічих рук.

— О. Забув спитати, як же наш Мишко опинився в хаті у Євдокії Іванівни, — раптом промовив Микита.

— Ну як… З Тетянкою прилетів, — пояснила чоловікові задумлива Ліза. Жінка подумки, все ще, була разом зі своїми дітьми.

— Та я про кота кажу, а не про Михайлик, — усміхнувся Микита і додав:

— Треба буде коту якесь котяче ім’я дати, щоб у майбутньому не виникало плутанини, — і грайливо підморгнув своїй коханій Лізі.