Босорка ТОМ 1

Орися Павлівна сиділа біля відчиненого вікна свого будинку. Вона дивилася на те, як гарно зацвів кущ бузку. Запах від його цвітіння заполонив увесь невеличкий садок жінки. Птахи в ньому щебетали, розповідаючи, що вже прийшла Весна.

Та Орисі Павлівні було не до радощів. Сум і тривога вже два роки точать її серце й душу.

Колись вольова й сильна жінка за цей час змарніла й перетворилася на людину, яку ніщо не цікавить.

Орися Павлівна живе в невеликому містечку на Дніпровщині. Жінка середнього віку, висока, струнка, має біляве волосся від природи, сині, як небо очі. Риси обличчя чіткі та ніжні. Приказка «В сорок п’ять — жінка ягідка, як дать!» — це було про неї. Скільки чоловіків задивлялися на красуню.

Але Орися Павлівна жила одна. Чоловік у неї помер десять років тому — серцевий напад. Вона так і не змогла знайти собі пару, бо не бачила нікого, хто б міг замінити її Юрія.

Вона сама виховувала донечку Алісу. Аля, Алечка — так називала вона свою доню. Між ними завжди були чудові відносини, навіть більше, ніж між матір’ю та донькою — вони були близькими подругами й не мали жодного секрету одна від одної.

Але однієї весни все було зруйновано, все було перекреслено.

Аліса закінчила університет і за направленням працювала в одному з сіл на Сумщині. На весняних канікулах Аля вирішила приїхати додому й розповісти мамі одну новину.

— Ой! Донечко, як я за тобою скучила. Я взяла відпустку на тиждень, щоб побути з тобою, моє сонечко,— радо зустрічала доню Орися Павлівна. Вона ставила на стіл всілякі смачні страви й посміхалася до доньки.

— Мамо, що це ти стільки їжі на стіл ставиш? Наче до нас гостей з десяток прийде.

— Та, доню, не з десяток, але дехто прийде,— з якоюсь загадкою в очах сказала мати.

— Кого ти запросила?

— Дениса Степаненка. Він часто про тебе запитував. Ось я і вирішила, що з вас непогана була б пара.

— Мамо, ми що, в минулому столітті живемо, що ти мене без моєї згоди сватати зібралася?

— Доню, це ж не сватання. Я його просто в гості запросила. Хлопець він порядний, веселий. У музичній школі музику викладає. А знаєш, як він на акордеоні грає…

— Мамо, мені все одно на чому він грає. Я не хочу його в нас бачити.

Орися Павлівна схилила голову, щоб донька не помітила її вологих очей. Вона не знала, як відмовити Денису. Як це буде виглядати? Вчора вона його запросила, а сьогодні… Сором який на все містечко.

— Алечко, доню…

— Ні, мамо. Ні! Я маю тобі дещо сказати.

— Говори, моя зіронько. Я тебе слухаю.

— Мамо, я хотіла поговорити якось спокійно, але бачу ця розмова буде…

Аліса не договорила. У двері хтось постукав.

— Мамо, якщо це він… — Аліса помовчала декілька секунд, а потім різко сказала: — Скажи йому, щоб він ішов до дідька.

— Це кого ви до дідька зібралися відправити? — запитав Денис, увійшовши до хати.

Аліса глянула на маму скоса й повернулася спиною до гостя.

Денис поклав троянди на стіл і звернувся до Аліси:

— Я невчасно зайшов? Вибачте, будь ласка!

Денис повернув назад до дверей, зупинився і вже дивлячись на схвильовану Орисю Павлівну сказав:

— До побачення, Орисе Павлівно! До побачення, Алісо!

Хлопець вийшов, зачинивши тихенько за собою двері.

— Доню, так негарно вийшло. Чому ти так?

— Мамо, я вагітна,— випалила дівчина.

У хаті повисла тиша. Орися Павлівна не знала чи радіти цій новині, чи навпаки. Нарешті вона себе опанувала, посміхнулася й заговорила.

— То чого ж ти раніше нічого не казала? А я оце дурна тобі пару шукала. Чому ти з ним не приїхала? А як його звуть? Звідки він?

— Мамо, занадто багато запитань.

— Доню, ти так змінилася. Що з тобою?

— Так, мамо, я змінилася. Пробач.

Аліса знову замовкла. Вона підійшла до вікна й побачила Дениса, що стояв неподалік їхнього будинку.

— Мамо, не важливо, як звуть того, від кого моя дитина. Важливо, що ні я, ні моя дитина йому не потрібні.

— Доню моя. Рідненька. Як так?

— Так вже сталося. Я більше не хочу про це говорити.

У кімнаті знову запала тиша. Орися Павлівна перебирала пальцями серветку, дивлячись порожніми очима на стіл.

— Доню, — якось ніяково почала говорити вона. — Доню, може треба позбутися цієї дитини? Ти ще молода, народиш собі діточок від коханої людини.

— Мамо, я його дуже кохаю. І нічого з дитиною робити не буду.

— Та як же так? А чому ти йому не потрібна? Ви що, посварилися?

— Ні, мамо, не посварилися. Він одружений. У нього є двійко дітей, і я про це знала.

— Алю, що ти наробила? Ти собі життя зіпсувала! Позбудься цієї дитини. Тобі сім’ю треба створити, а в тебе он яке «придане»…

Почувши такі образливі слова, Аліса вибігла з хати в напрямку автобусної зупинки неподалік від їхнього будинку. Вона скочила в автобус, що відправлявся до обласного центру. Орися Павлівна не встигла навіть крикнути: «Доню, зупинись!». Автобус зачинив двері, набрав швидкості й помчав якомога далі від Орисі Павлівни.

Минув рік, потім другий. Аліса не приїздила додому й навіть не телефонувала. На дзвінки матері теж не відповідала. Лише одного разу написала СМС: «Не дзвони й не шукай».

Орися Павлівна їздила до донечки, але зустрітися з нею так і не змогла. Дівчина змінила декілька разів місце проживання, мабуть, таки для того, щоб її не відшукали рідні.

— Сестро, ти знову сидиш біля вікна? Чекаєш Алісу?

— Чекаю, Марійко, чекаю.

— Ти знаєш, Орисю, я вчора їхала в автобусі й почула, як дві жінки розмовляли про одну чаклунку. Здається, босоркою вони її називали. З їхньої розмови я зрозуміла, що вона багато чого може робити. Одна з цих жінок якраз від неї поверталася.

— Ой, Марічко, як нам знайти ту босорку? Я скоро збожеволію від того, що Алі немає поряд зі мною.

— Я знаю, як знайти ту бабу. Жінка казала, що вона живе в Карпатах біля села Старі Мухомори.

— Назва така дивна.

— Так, дивна, та я гадаю, що з такою назвою лише одне село, і ми його швидко відшукаємо.

Дві жінки вийшли з автобуса на трасі. Вказівник «Старі Мухомори» давно вже заіржавів і вказував своїм вістрям у землю.

— Марійко, поглянь на цей вказівник. Мені вже моторошно. І де те село?

— Не знаю. Від траси лише одна дорога біля вказівника. По ній і підемо.

Жінки йшли дорогою понад дві години. Ніщо не віщувало неприємностей. Тому страхи Орисі Павлівни розвіялися, як туман. Вони йшли й любувалися природою, яка, до речі, зовсім не була схожа на природу їхнього краю. Нарешті вдалині вони побачили село. Дійшовши до першої хати, жінки зупинилися.

— Марійко, я так заморилася і дуже хочу пити. Попросімо води в господині цього будинку.

— Давай, Орисю. Заодно й розпитаємо, де живе ця босорка.

Назустріч подорожнім вийшла молодиця. Вона наче дожидалася цих двох жінок. У руках жінка тримала кухоль з водою.

— Ви до босорки приїхали? — запитала вона.

— Так, до неї. Не підкажете, як туди пройти?

— Підказати я можу, та чи захоче вона з вами розмовляти?

— Як так, чи захоче? Вона що, не всіх приймає?

— Ні, не всіх. Хто з темними намірами йде до неї, тих вона не приймає.

— Та в нас не темні наміри.

— Вас вона прийме, звісно. Але сьогодні повний місяць і вона в такі дні сили свої поповнює, тож не приймає.

— А що ж нам робити?

— Не знаю. Ідіть, просіть. Але йти вам треба тоді, коли зійде перша зірка. До того босорка зайнята. Вона запасається особливими цілющими травами, що збираються тільки в день перед повнею. До речі, босорку звуть Євдокія. І в жодному разі не кажіть на неї «бабо», чи «бабуню».

Жінки подякували молодиці за воду й поради та пішли собі далі.

Молода жінка стала посеред двору, підняла руки вгору, і звідусіль до неї по небу полізли хмари, як миші з нір. Небо чорнішало. Почав підійматися вітер. Накрапав дощ.

Дві жінки, дві сестри, — Орися й Марійка — зморені дорогою, ледь дісталися до стежки, що вела, як сказала молодиця, прямо до хати босорки Євдокії. Сонечко вже ховалося за високими смереками густого карпатського лісу. Жінки ще мали час до сходу першої зірки, тому вони вирішили присісти на узбіччі дороги й трішки перепочити.

Орися Павлівна прокинулася від того, що їй було холодно. Вона пошукала в сумці кофтину. Десь далеко в небі світили зорі, але через густі віти смерек їх ледь було видно. Жінка натягла на себе кофту й озирнулася навкруги.

— Темно, як у могилі. Моторошно, — тихо вимовила вона. — Марійко, ти де? — так само тихо погукала сестру Орися Павлівна.

Ніхто не відповідав.

— Марійко, ти де? — голосніше вигукнула перелякана жінка.

Раптом десь зовсім поряд щось зашаруділо, почувся тріск зламаної гілки.

— Марійко?… Ти де?… Хто це?… — почала голосно скрикувати кожну фразу окремо тремтяча жінка.

Позаду почулося чиєсь страшне дихання.

Орися Павлівна схопила свою сумку й побігла, не розбираючи дороги.

Жінка бігла лісом, перечіпаючись через гілки.

Раптом між високих дерев та чагарників вона побачила світло, що жевріло у віконці якоїсь хатини.

Жінка зупинилася, щоб перевести дух. «Мабуть, це і є хата босорки Євдокії,» — подумала Орися Павлівна й почала потихеньку просуватися між кущами. Дійшовши до великої галявини, жінка знову зупинилася.

Посеред лісу стояла невелика хата. Навколо неї було багато дерев’яних лавок без спинки. Трава у дворі була зім’ята, але видно було, що вона підіймає свої стебла разом з листям і тягнеться вгору до місячного сяйва так швидко, наче це був прискорений відеозапис. Повня світила з неймовірною силою та зачарувала жінку.

— Гей! Хто там? — почувся лагідний голос з ґанку хатини. Орися Павлівна здригнулася від несподіванки й вийшла на галявину.

— Це я, Орися Павлівна, — відповіла вона, підходячи ближче до хати.

На порозі стояла молода жінка. Орися Павлівна придивлялась до молодиці й у голові в неї крутилося: «Де я могла її бачити?» Але ця думка враз щезла, коли погляди молодої жінки й Орисі Павлівни зустрілися.

— По що прийшла? — запитала молодиця в непроханої гості.

— Просити прийшла, — відповіла Орися.

— Сюди всі з проханням приходять.

— Відносини з донечкою налагодити хочу. Два роки вже пройшло, як вона вісточку про себе не подає.

— Ну, заходь, якщо змогла серед ночі прийти, — сказала молода жінка й зайшла перша.

Орися Павлівна поспішила увійти в хату, але жінка десь враз зникла. Орися Павлівна пройшла до кімнати. Вона була доволі простора, але від неї віяло чимось неприємним.

На стінах горіли свічки, вставлені в канделябри. Їхнє полум’я ворушилося від найменшого коливання повітря. Посеред кімнати стояв великий дерев’яний стіл, поруч — один єдиний стілець. До стелі були підв’язані пучечки різних трав. Вони відкидали дивовижні тіні на стіни кімнати, й, мабуть, саме ці тіні створювали жахливу атмосферу в тому місці.

— Сідай, — почувся невідомо звідкіля немолодий голос. Орися Павлівна присіла на стілець. Вона не знала куди подіти свої руки. Вони їй вперше в житті заважали.

До кімнати увійшла та сама молода жінка, але була вдягнена в дивне вбрання. На ній була сукня, зшита з білого полотна, знизу вона була розшита синіми волошками. На плечах молодої жінки була шаль, зіткана з сон-трави. Мерехтіння свічок весь час змінювало риси обличчя цієї не то жінки, не то чаклунки. Вона поставила на стіл чашку з чаєм і сказала:

— Пий! Босорка прийде до тебе, коли вважатиме за потрібне.

Орися Павлівна взяла тремтячими руками чашку. З неї розходилися неймовірні пахощі. Жінка знала деякі трави й відчувала, що вони є в напої, але чай пах набагато більшим букетом трав, ніж їх знала Орися.

Один ковток, другий… Орися Павлівна зігрілася, їй стало затишно на душі, страх відступив і вона замислилася.

Раптом на стіні вона побачила велетенське дзеркало, з якого на неї дивилася стара відьма з бородавками, розкиданими по всьому обличчю. Найбільша, найгидкіша була в старої на носі. Волосся було сиве, наче брудне, очі світилися то блакитним світлом, то зеленим, то жовтим. Здавалося, що в зіницях взагалі немає очей, а світло йде з порожньої голови. Орися Павлівна кинула чашку й хотіла втекти, але тіло її наче враз задерев’яніло. Її скувало так, що вона навіть слова вимовити не могла.

Раптом протилежна стіна заворушилася, і крізь неї стало видно ще одну кімнату. Декілька лікарів схилилися над молодою породіллею. Вона кричить так, що в Орисі Павлівни заклало вуха. Цей крик перетворюється на брудну липку рідину, яка поволі почала заповнювати кімнату. Раптом з цієї рідини вилетіли метелики. Їх було багато. Білі, напівпрозорі метелики росли, ось вони вже схожі на немовлят. Вони літають зграйкою навколо столу, за яким сидить Орися Павлівна. Діти плачуть, їх сліз стає дедалі більше. Це вже не сльози, це дощ. Краплі падають на жінку, перетворюючись на струмки червоної рідини.

До кімнати зайшла та відьма, що була в дзеркалі. У руках вона тримала піалу.

— Бери, пий! Це душі ненароджених немовлят. Коли ти доп’єш це до останньої краплі, ти матимеш безмежну владу над своєю донькою. Вона більше ніколи й нікуди від тебе не піде. Ваші стосунки будуть залежати тільки від тебе.

Стара вклала піалу в руки Орисі Павлівни, піднесла до рота жінки й владно вигукнула :

— Пий!

Страшний регіт старої заполонив усю кімнату.

Орися Павлівна здригнулася. Вона спробувала зробити ковток. Її знудило, вона плюнула, скрикнула:

— Ні! Євдокіє, ні! — і впала лицем на стіл.

— От і добре, що не випила,— сказала стара й задоволено посміхнулася. — Вони на тебе вже чекають.

З цими словами босорка вийшла з кімнати, взяла мітлу й пішла по своїх справах.

— Пані! Пані, просинайтеся. За пів години Любимівка. Стоянка дві хвилини.

Дві жінки середнього віку, Орися й Марійка, стояли на вокзалі невеличкого містечка на Харківщині. Назустріч їм йшла їхня кохана доня та племінниця Аля.

— Донечко, пробач мені, люба моя!

Орися Павлівна плакала від щастя, що вони знову разом. Марія Павлівна раділа тому, що недарма вони поїхали до босорки. Та головна радість була попереду.

Майже весь день Аліса розповідала про те, як вона жила ці два роки, як вона втратила дитину, як рятували її життя лікарі.

Після всього, що трапилося вирок був безпліддя. Та сьогодні УЗД підтвердило, що Аліса вагітна.