Босорка ТОМ 1

Цілющі трави

Десь у минулому…

«Ще трохи…» — подумки промовляла Євдокія, зрізавши ще декілька стеблин материнки.

Додала до великої торби із вже зібраними травами. Зростання місяця не змусило довго чекати, аби босорка вже з самісінького ранку не вирушила на схили гір. Як завжди, прихопила із собою серпастого ножа, яким так зручно було зрізати трави. Або ж він просто був згадкою про бабусю, яка й подарувала колись цього ножа онуці, свято вірячи, що та перейме знання, які рятуватимуть життя… Майже так воно й було.

У торбі вже було чимало ромашки, полину та іван-чаю, і зовсім трохи материнки пощастило знайти перед тим, як зібралась повертатися. Звісно, дорогою ще декілька разів схилилася за потрібними травами, обережно зрізаючи їхні стебла і, найголовніше, не забувала залишати потрібну кількість рослин, аби вберегти цінні види від зникнення. Бабуся, а згодом і мама, постійно наголошували, що це національна традиція, яку потрібно берегти та поважати.

Зрештою, поклавши до торби останній пучечок, Євдокія підвелася, але в ту ж мить застигла. Занепокоєно озирнулась і знову повернулася поглядом до маленького світловолосого дівчати в сонячній сукенці та з чудернацьким зайцем у рученятах. Євдокія здивувалась і навіть якоїсь миті відчула страх, але підійшла до дитини.

— Ти заблукала, дитино? — запитала обережно, але ніжно.

Намагалася своїм виглядом не злякати дівчинку, адже усі навколо завжди боялися її бородавок, а в дитинстві ще і дражнилися з неї через це. Та ця незнайомка дивилася мовчки, лиш зрідка поглядаючи на її торбу. Євдокія зовсім трохи всміхнулась і підійшла ще ближче, поставивши здобуте перед дівчинкою.

— Я збирала трави, а ти що тут робиш? Не бійся мене… — вже з якимось жалем додала вона і незграбно провела по обличчю долонею, немов би від того воно стало б привабливішим.

— Я не боюся.

Євдокія всміхнулась. Приємно було чути, що з неї не глузуватимуть. Втім, вкотре оглянула досить ошатну дівчинку, яка босоніж стояла на ранковій траві. Ніжки геть не здавалися замурзаними, як би то вона подолала довгий шлях. Навіть занадто чистим виглядало це дівча. Чомусь у думках босорки промайнуло порівняння, що й не лише зовні. Відчувалося тепло від цієї дитини, якого Євдокія рідко коли відчувала від людей.

— Чому ти тут сама, де твоя мамця?

Та дівчинка мовчала і похилила голову трохи набік, роздивляючись Євдокію. Чомусь від її погляду босорка бентежилася, напружувалась і заразом відчувала дивні та незнайомі досі відчуття. Здавалося, що тепло огортало втомлену чужими переживаннями душу, а одразу ж слідом пронизувало немов холодними голками по всьому тілі. Від цих відчуттів хотілося звільнитися, але Євдокія почувалась безсилою…

— Хто ти? — вражено запитала вона, але дівча лиш мовчки вивчало цю не менш дивну жінку. — Ти не як усі…

На це маленька незнайомка ледь всміхнулась і протягнула до босорки долоньку. Невагомо торкнулася її грудей, від чого подих у жінки перехопило. Навіть здалося, що і взагалі дихати перестала, але вона не померла.

— Ти маєш силу, — сказала дівчинка мелодичною українською мовою, — але ти не знаєш, як нею користуватися. Роби світ кращим, не треба нищити його… Люди втомлені та недосконалі, а через те припускаються помилок… Особливі покликані робити світ кращим, Євдокіє.

Для жінки, здавалося б, час навкруги не просто зупинився, а набув нового відліку, коли світ навколо немов закрутився різноманітними епізодами. Чужі життя, чужі долі та переживання… Їх так багато, що сил не вистачало тримати повіки відкритими, оскільки значна частина з побаченого холодило її кров. Дещо з побаченого Євдокія пам’ятала з уроків історії, а дещо відчула, слухаючи розповіді бабусі та мами, а згодом і сама була свідком подій, які миготіли перед очима. З-поміж них долинали слова дівчинки, що світ треба робити кращим, а не нищити його. Мимоволі жінка згадала і свої погані вчинки, якими вважала, що допомагала людям, але тоді не одразу зрозуміла всю глибину людських бажань, якими керувало їхнє его. Прагнучи допомоги, жоден з них не думав, що і звичайна босорка часом теж потребувала її.

— Я не розумію, — невдовзі після побаченого видихнула Євдокія, перехопивши чистого карпатського повітря. Біля грудей тримала бородавчату руку, яка ледь помітно тремтіла. — Я лише даю їм те, чого вони просять…

— Іноді людина сама не знає чого хоче, — сказала дівчинка, опустивши зайця на траву, який вмить з іграшкового став справжнім білим і пухнастим з довгими опущеними вухами.

Звірятко принюхалося до трави, але скубнуло зовсім небагато. Незграбно підійшло до Євдокії й вже обнюхувало її та торбу поряд. Мимоволі губи жінки розтягнулися в посмішці, а рука немов сама потягнулася до клубочка хутра. Підхопивши зайченя, босорка сіла на траві. Вмостилась на своїх колінах, зовсім не зважаючи як дрібні грудочки та засохлі хмизинки втискалися в тіло. Дивувалась сама собі та зайченяті у своїх руках, немов вперше побачила. Але ж насправді вона розуміла, що це не просто звірятко, оскільки декілька митей тому воно було неживою іграшкою в руках дитини. І Євдокія знову подивилася на дівчинку. Тільки тепер погляд босорки був сповнений дивного відтінку, як то часом траплялося, коли до неї приходили люди зі своїми проблемами, а вона намагалася зазирнути в їхні душі… От тільки ця незнайомка була інакшою. І чим більше Євдокія намагалась зазирнути всередину, тим більше розуміла, що це поза її можливостей.

— Тебе немає в цьому часі, — скоріш як твердження промовила Євдокія, погладжуючи зайченя.

— Ще ні, — відповіло дитя, сівши поряд. Перевела погляд на уквітчані схили й вже якось замріяно промовила: — Людям не вистачить життя, аби пізнати усе, але покоління несуть знання, яких не можна втрачати. З часом вони втрачаються, іноді паплюжаться через неспроможність людей цінувати те, що вони мають…

— Мій дар — це все, що я маю… Бабуся навчила мене збирати трави, керувати тим, що в мені… Допомагати…

Євдокія важко зітхнула, опустивши очі на зайченя, але майже одразу відчула маленьку долоньку поверх своєї, а слідом і голос:

— Ти не винна в тому, що сталося. Усі мають право на помилку… Але не кожен знайде сили її виправити. А ти змогла. Хай навіть не зовсім так, як мала б, але ти вчишся.

Жінка зовсім трохи всміхнулась, відчуваючи легкість від невідомої підтримки, яка надходила від дівчинки.

— Знаєш, ти перша, хто не дивиться на мене, як на потвору чи на відьму із казок…

— Іноді людям легше помітити чиюсь недосконалість, аби не визнавати власної потворності… І вони завжди боятимуться того, чого не розуміють.

Босорка кивнула і замислено зіщулила очі.

— Чому насправді ти тут?

Дівчинка невпевнено смикнула плечима і всміхнулась.

— У світі перемагати мусить добро. Особливі люди мають навчити цього інших… Далі буде важче, бо віра в добро втрачатиметься… — дівча замовкло і тепер її оченята здавалися настільки сумними, що ставало лячно навіть жінці. — Спрямовуй людей до добра, Євдокіє.

Все що сказала дівчинка, забравши зайченя з рук босорки. І вже за мить той клубок хутра знову став м’якою іграшкою в руках дитини, яка повільно підвелася, ще раз глянувши на Євдокію. А потім зникла так раптово, як і з’явилася. Жінка лише дивилася в порожнечу, намагаючись зрозуміти, чи раптом не заснула… Але ж ні. Ось торба повна цілющих трав, а вгорі яскраво сяяло сонце і та сама галявина…

Провидіння чи випадковість

Наш час або трохи далі…

Ніч виявилася досить нестерпною. Знову перед очима майоріли всі ті прохачі, а слідом за ними немов темні мацаки, до грудей босорки тягнулося зло, якого дуже давно наказано було сторонитися… Допомагаючи іншим, Євдокія вкотре намагалася не заподіяти зло — лише спрямовувати свої вміння на добрі справи, аби подальші покоління мали майбутнє. Та іноді встояти було важко, а дивне дівча до неї більше не приходило. Ніхто так не підбадьорював і не розумів жінку, як та мила незнайомка, яку Євдокія охрестила своїм янголям. Майже все своє життя, вона вважала себе втраченою душею, яку всіляко на свою сторону намагалися схилити злі сили. Але коли жінка побачила її — вона повірила, що зможе вистояти у її нелегкій праці та боротьбі, якої геть близько не бачили та не розуміли прибульці в її домі серед смерек.

Майже щоранку, у той самий час, Євдокія ходила на ту галявину. Коли нарвати нового збору, а коли просто вдивляючись у схили, які швидкоплинно змінювалися перед очима жінки, як і зморшки на її шкірі. Очікування… Які іноді здавалися марними, але вона одразу ж відганяла подібні думки, бо все мало сенс.

От і сьогодні, осіннього ранку, Євдокія вирушила знайомою стежиною до заповітної галявини. Повітря просякнуте вологою, теплом і грибним ароматом. Десь чкурнула якась пташка, а згодом перегукнулося між собою декілька беркутів, а десь застукав дятел… Жінка всміхнулась, як завжди, немов вони вітали саме її. Адже кому б у цю ранню пору бути тут, як не їй?

Втім, вийшовши на галявину, босорка розгублено сповільнила ходу. Уважно вдивлялася в поодиноку постать вдалечині. Вже здалеку було помітно дужі плечі та його впевнену поставу. Чоловік стояв непорушно, але Євдокія досить яскраво відчувала його енергію, яка немов захлинула і її. Щось дуже дивне відбувалося з нею наразі, але вона все ж рушила вперед. Ступала невагомо, як та рись, що часом тут пробігала, але чоловік ледь повернув голову, почувши її кроки. Не розвертався, але й нікуди не тікав і не зникав, якби це була якась примара. Та й одягнений він був досить ошатно, навіть занадто, як промайнуло в думках жінки. Люди, що приходили до неї одягалися по-різному, але цього жевжика Євдокія чомусь вважала не таким, як усі.

— Молодик заблукав? — запитала жінка майже зрівнявшись з незнайомцем.

— Та ні. Милуюсь краєвидом, — відповів той.

— Ти не схожий на грибника… — все ж вголос підмітила Євдокія, вкотре змірявши його поглядом.

— А мав би?

Молодий чоловік повернув голову до жінки, але геть не всміхався. Здавався навіть занадто серйозним, як для його віку.

— В цю пору хіба що їх і могла бачити тут, але аж ніяк не ошатного парубка. А ті, хто мене шукають — знають, де я живу.

Незнайомець зовсім трохи смикнув кутиками губ, утворивши подобу посмішки.

— Довгий час мріяв побачити їх на власні очі…

— Звідки ти? У тебе дивний акцент, хоча гарно володієш нашою мовою, — запитала Євдокія, потроху відчуваючи полегшення поряд із ним.

— Завжди варто пам’ятати про своє коріння… — промовив він, не зводячи з жінки свого темного погляду. Якусь мить вдивлявся в її очі, іноді насуплюючись, а іноді з розумінням підтискаючи губи. — Моя мама родом звідси. Тож її заслуга, що прищепила мені особливу любов до цієї землі…

Інтонація в голосі молодика чомусь бентежила Євдокію, адже відчувала, що він був не просто черговим туристом у Карпатах. Та й тут не курортна зона, щоб ось так просто розгулювати тутешніми стежками… Та, на чимале здивування, чоловік запитав:

— Гадаєте, щоб насолодитися красою та спокоєм, потрібно бути лише туристом?

— Зазвичай так…

— Не все так однозначно, як люди іноді це бачать… Ви ж знаєте.

Останні слова немов зупинили час навкруги, а очі жінки почали губитися серед мерехтіння вогників у його очах. Навіть здалося, що вітерець навколо стих і позамовкала уся дичина навкруги. Було чутно лише биття їхніх сердець. Євдокія розуміла, але боялась сказати це вголос, тоді як молодик лиш всміхнувся.

— Це ти той, що нестиме добро… — прошепотіла жінка і потягнулася до незнайомця рукою.

Жадала переконатися, що це не її сон і що насправді це не остання мить її життя. Але щойно вона торкнулася його плеча, як вмить невідомою силою босорку було відкинуто від чоловіка. Втім, приземлення було досить м’яким. Вірніше протягнута до неї рука хлопця немов уповільнила момент приземлення, від чого жінка незграбно прилягла на траву.

— Вибачте за це, — сказав незнайомець, підійшовши до неї. — Неможливо поєднати непоєднуване. Ви бачили її раніше, але досі не обрали.

— Я намагалась… — відповіла босорка, підвівшись. — Але я ще більше старатимусь.

— Знаю. Неси знання людям, не дозволь їхньому вогню згаснути. Бережіть те, що маєте сьогодні, Євдокіє.

Жінка кивнула, відчуваючи неймовірну впевненість, що цього разу їй вдасться все зробити правильно. Вийшовши вранці зі свого будиночка, вона навіть не уявляла про таку неймовірну та реальну зустріч. Гуляти серед смерек із цим молодиком виявилося досить захопливою подорожжю чи не всього її життя. Якщо колись Євдокія не вірила, що такі люди існували, то не тепер. Хоча… А хто ж він був насправді — вона так і не мала пояснення. Знала лише, що майбутнє її землі саме за нащадками, які знатимуть, що таке добро.