Босорка ТОМ 1

Вечір поволі, ніби не хотячи опускався на дахи будинків, занурюючи село в сутінки. Ксенія Зіновіївна сиділа за столом на кухні та намагалася будь-що приборкати власні емоції, що переповнювали її до країв, не даючи зробити нормального ковтка повітря.

Валокордину вона накапала собі ще пів години тому, проте лікарський препарат все ніяк не поспішав діяти. Може, крапель було не двадцять чотири, як сказано в інструкції, а куди менше, оскільки руки в той час трусилися як у сусіда Олекси після перепою. А може, їй усе здалося? Оскільки вірити в побачене мозок відмовлявся.

У такий спосіб Ксенія Зіновіївна намагалася відволіктися від побаченого півтора годинами раніше чаклунства. У тім, що це було саме воно, жінка ні секунди не сумнівалася. Та й чим ще могли бути двадцять дві циганські голки встромлені вістрям догори?

— Кому ж це я так сильно дорогу перейшла? — проговорила жінка вголос, стукаючи зубами від нервового потрясіння.

У будинку вона знаходилася сама і, мабуть, вперше відчувала себе некомфортно з даного приводу. Розмова самої до себе та роздуми про побачене дали їй можливість відсторонитися від власних емоцій акурат на стільки, щоб пригадати номер телефону давньої подруги — Павлини.

— Скільки літ, скільки зим! — прощебетали на другому кінці телефонного проводу, варто лишень було Павлині почути такий рідний голос, родом із юності.

— Привіт, — мовила Ксенія Зиновіївна і цього вистачило, щоб подруга стурбовано запитала: «Що сталося?».

Розповідь зайняла усього лиш кілька секунд, проте цього вистачило, щоб бідна жінка вдруге пережила це жахіття.

— Надіюся, ти їх не чіпала? — одразу запитала подруга.

— Не повіриш, — схлипуючи проговорила Ксенія Зіновіївна, — хотіла. Розізлилася. Та в якусь мить оговталася і вчасно відсахнулася від них. Що мені робити? Може все-таки варто було б їх повиймати та просто спалити?

— Ні, чого-чого, а самій краще цього чаклунства не чіпати! — суворо мовила Павлівна у відповідь, а через секунду другу додала: — Знаєш що, у мене двоюрідна бабка знайома була з босоркою, що мешкала десь у мальовничих лісах Карпат. Бабки, звісно, давно вже немає в живих, проте залишився записник з телефонними номерами, а також адресами для листування. Гадаю, контактні дані ворожки мали б там бути.

— Якщо твоєї бабки давно немає в живих, то чому ця ворожка має бути живою? — оптимізм зі сторони Ксенії Зіновіївни пробуджуватися категорично відмовлявся.

Павлина лиш хмикнула у відповідь.

— Що? — не зрозуміла її вчинку Ксенія.

— Я сідаю шукати потрібні дані, а ти, моя люба, щоб відволіктися від дум, що немов рій метушаться у твоїй голові, почитай хто такі босорки, а то здається мені, що ти про них нічогісінько не знаєш, — і подруга юності роз’єдналася.

Знайти інформацію в Інтернеті виявилося доволі таки просто, проте вона була такою кострубатою та фантастично-міфічною, що вірити їй не дуже й хотілося, тим паче, що рід занять босорки коливався немов маятник від ангельського добра до чорних проклять пов’язаних з магією крові.

Валокордин, мабуть, нарешті подіяв, оскільки руки жінки перестали ворушитися мимоволі, очі налилися свинцем, а голова стала пустою та легкою…

«Ой смереко, чарівна моя смереко…!» звук телефону подіяв мов горн, спонукаючи до дій. Ксенія Зіновіївна зірвалася на рівні ноги, вдаряючись коліном об ніжку столу. Водночас ненароком змахуючи рукою з того ж таки столу «верещачу смереку» акурат на мізинний палець іншої, неушкодженої ноги. — Бодай би ті качка копнула! — у серцях мовила жінка, лізучи під стіл у пошуках мобілки. Оце так ранок!

На екрані тим часом висвічувався незнайомий номер телефону разом з невгамовною мелодією.

— Алло, — впоравшись з емоціями, відповіла жінка, приймаючи виклик.

— Нічого не чіпай, — проскреготіло щось на іншому кінці, — а також зроби так, щоб ніхто сьогодні до тебе не прийшов. І ще одне, іди покупайся змінюючи кілька разів воду. Я незабаром приїду.

А далі з телефону залунали лиш монотонні гудки.

І хто це був?

Подумати жінці над даним питанням не довелося, оскільки знову зазвучала мелодія, вже не настільки улюбленої як раніше «Смереки».

— Ну і що вона тобі сказала? — затамувавши подих, поцікавилася Павлина, варто було лиш Ксенії Зіновіївній промовити «алло».

— То це босорка була?

— А хто ж ще?! — немовби бачачи подругу юності наживо, Ксенія Зіновіївна уявила як та сплескує руками у відповідь на її безглузде питання.

— Ну і… — протягнула Павлина.

— Не торкатися, запобігти приходу будь-яких гостей, покупатися і чекати босорку в гості — це всі отримані інструкції.

— Тоді вперед і з піснею! — гаркнула неочікувано подруга.

— Гадаєш варто? — все ще явно вагаючись, протягнула жінка.

— Та чи ти вже зовсім зварювала на старості літ? Я що дарма перерила пів бабусиного горища? Та ти хоч уявляєш якою кількістю пилу мені прийшлося подихати? Я вже мовчу про тарантулів, яких мені прийшлося вбити? А босорка? Та розмова з нею в мене кілька літ життя відняла. Від одного її питання: «Чого тобі?» я мало заїкою не стала, а вона, невдячна, вагатися зібралася. А ну марш відмокати!

Павлина завжди вміла спонукати до дій себе і всіх навколо себе. Одразу якось пригадалося Ксенії Зіновіївні веселе студентське життя та пригоди, які вони разом знаходили на свої п’яті точки. І хоч жінка не дуже то й вірила в сили невідомої босорки, проте сперечатися з подругою не відважилася.

— Гаразд іду, проте, я не стара, щодо тарантулів, то ти їх хіба що в телевізорі й бачила, а щодо горища, то на ньому варто час від часу прибиратися, — і показавши телефону язика, немов вона знову юне дівчисько, Ксенія Зіновіївна роз’єдналася.

— Зараза, — мовила хмикнувши Павлівна до вимкненого телефону, закотила рукава, озброїлася шваброю і, гукнувши чоловіку «Приступаємо», поплелася в сторону раніше згаданого горища.

* * *

Дорога зі Старих Мухоморів до Дерманки Рівненської області могла б зайняти щонайменше день для пересічної людини. Проте босорка — це далеко не пересічна особа. Вийшовши на відкриту поляну обабіч власного обійстя ворожка примруживши очі потягнулася до трембіти, що появилася на галявині кількома хвилинами раніше.

Набравши повні легені повітря жінка дмухнула в трембіту. Мелодія що полилася просто таки заворожувала, вона пронеслася над горами, торкнулася потоків рік, промайнула поміж густих гілок карпатських сосен і понеслась кудись у далину.

— Ну що ж, проба виявилася вдалою, а тому час вирушати.

Повторивши попередні дії, босорка, залихвацьки сміючись, осідлала мелодію, що понесла її в заданому керунку. Проте ворожка не бачила сенсу керуватися просто до Ксенії, яка потребувала допомоги. Раз їй, босорці, судилося подолати такий далекий шлях, то вона має ознайомитися з місцевими дивацтвами.

Відшукати «квітку кохання», а саме червону руту, в однойменному тунелі кохання виявилося не просто. Гілля дерев, що мов велетні оточували залізничну колію, формуючи тим самим вищезгаданий прохід, змасажували старенькій босорці все тіло до синяків, луплячи її мов Сидорову козу. Та й так, що листя в різні сторони летіло, допоки ворожка вголос не пригрозила викорчувати кожне дерево власними руками, якщо паскудство не припиниться.

Далі по маршруту була проклята дорога, на якій босорка затрималася лиш на мить, щоб схопити один із камінців.

Що ж до Острозького замку, то там відбулася справжня сенсація, оскільки привид княжни, дякуючи босорці, проявився вперше посеред білого дня. А все тому, що нагла ворожка вирішила відколупати собі кавалок стіни тронного залу.

Хоч привидам це й невластиво, але бідолашний мало не посивів, спостерігаючи за вмілими діями злодійки.

Близько вечора з повними кишенями самозагарбаних гостинців босорка опустилася перед воротами садиби Ксенії Зіновіївни. До цього часу ворожка не переймалася проблемою жінки. Та й чого б їй було перейматися? Чи вона голок раніше не бачила? Чи сама їх ні разу не проклинала? Але щось її все-таки насторожило в енергетиці обійстя, щось неправильне, не пов’язане з голками. Босорка вагалася переступати поріг, все її єство буквально кричало про можливу небезпеку.

— Ви босорка?

З роздумів ворожку вирвало питання власниці обійстя. Те, що перед нею саме Ксенія Зіновіївна — не було ні найменшого сумніву, оскільки її огортала та сама неправильна енергетика. Чим ближче жінка наближалася до босорки, тим більше від неї несло нудотним запахом смерті.

Босорка не спішила відповідати, не дивлячись на те, що очі власниці з кожним кроком запалювалися все більшою надією. Запах відчаю смерті був у сто разів сильнішим від паростків уповань у зіницях.

— Що ти люба, мене звати Мирослава Бойко, я сестра Оксанки, — прикинулася ворожка підстаркуватою, глухуватою бабкою, водночас роблячи для себе певні висновки щодо ситуації, що склалася. І щиро раділа, що вечірні сутінки їй у цьому сприяють: «Приїхала погостювати кілька днів тому».

Видно було, що Ксенія Зіновіївна задумалася, та згадати Оксану Бойко їй все ніяк не вдавалося, аж раптом ніби лампочка в її голові ввімкнулася.

— А чи не тої пані Оксани, що на кінці вулиці живе?

Босорка лиш ствердно кивнула, пощастило, та й як могло не пощастити, якщо в Україні немає села в якому б не жила на кожній вулиці Оксана, а тим паче немає села в якому б не лунало прізвище — Бойко.

— То ви приїжджайте частіше, а то старенькій важко. Ой вибачте! Я не те хотіла сказати, — спохопилася Ксенія, відчуваючи як від сорому запалали щоки.

— Нічого, нічого, — протягнула ворожка у відповідь. — Я зрозуміла, що ти маєш на увазі. З роками кожному з нас стає все важче. Ми робимося чутливішими до переживань інших і, на жаль, втомлюємося своєю чергою швидше від тих же навколишніх подій.

— Ви праві, — гірко зітхнувши, промовила Ксенія Зіновіївна. — Замолоду воно куди легше і простіше жити.

Від того, як власниця будинку посміхнулася, босорку кинуло в холодний піт.

— Гаразд, дитино, піду я, а то ніч поволі опускається на землю, собак сусіди спустять, лячно буде йти.

Босорка чекала, що в слід долинуть їй звичні слова «Йдіть з Богом», та де там, ні звуку не проронила Ксенія, хоч ворожка відчувала, як пильно жінка стежила за кожним її рухом.

Остання хата на кінці вулиці й правда виглядала доволі занедбаною та кволою. Проте пахло від неї добром та надією. Звернувши на подвір’я, босорка, тобто пані Мирослава Бойко, попрямувала до дверей будинку. Добре, що у вікнах все ще горіло світло, оскільки вона надалі відчувала той самий липкий погляд, що йшов за нею від самої садиби Ксенії Зіновіївни.

Підійшовши до дверей, босорка застосувала магію і, тихенько прочинивши двері, ввійшла до середини, перетворюючись на ходу в маленького непримітного павучка.

Лиш завісившись у темному кутку в нашвидкуруч сплетеній павутині, ворожка дала собі час прийти до себе і подумати.

«У тамтій хаті живе зло, величне, старе, що має за мету знищити мене? Але чому мене? Навряд чи я є винятковою. Гадаю цій силі байдуже кого знищити, роль відіграє лиш енергія, якою володіє босорка. Як добре, що я витратила стільки сил на щит у боротьбі з Острозькою княжною, а то бути б біді. Гаразд, сьогодні я чудом врятувалася, проте це не означає, що завтра до того обійстя не прибуде інша ворожка, якій може вже не так пощастити, а значить я мушу щось зробити.»

Вибравшись зі свого сховку, босорка протислася в одну із щілин та вибралася назовні. Вже там вона наважилася перетворитися в невелику польову мишу, щоб податися до найближчої поляни зі старими деревами.

Вона сильно ризикувала, оскільки на неї могли напасти сови чи інші не менш небезпечні звірі. Втім, людиною обернутися було б куди гірше і вона це розуміла, як ніхто інший. Здавалося, давнє зло чатувало на неї на кожному кроці.

Діставшись поляни, босорка сховалася в корінні багатовікового дуба і прислухалася до його історій. Дуб бачив багато всього, але все це було не те. Ворожка починала втрачати терпіння, як дуб затягнув історію, що відбулася кількасот років тому:

«Того року видалася непроста зима, люди мерли в Дерманках, мов мухи. Не бачачи виходу, одна багатодітна матір звернулася по допомогу до циганки. Та радо погодилася допомогти, попросивши натомість долю одного із нащадків багатодітної матері. Жінка думала недовго, оскільки вибір був, на її думку, доволі очевидним, а саме доля одного, або смерть усіх. Родина пережила зиму, проте якось непомітно впродовж року все-таки стерлася з лиця землі. Всі, окрім найстаршої доньки, що зуміла пережити все і вистояти. Не дивлячись на сирітську долю, дівчинка чудово радила собі, що не посадить — те й вродить і так рясно, що очей не відвести. Будинок до ладу доводить і все їй вдається, і все вона вміє. І господиня, і привітна, і людям допомагає, добро пам’ятає, на зло людське не зважає. Щира, лагідна, найкраща…» — шепотіли ніжно віти дерева.

Провівши біля дуба ще добрих пів ночі, босорка зрозуміла, що нічого нового не довідається, а тому, недовго думаючи, кинулася знову в напрямку привітної хати. Біля самого порогу обернулася павучком і знову тихенько прошмигнула всередину.

— Довго ти, — почула ворожка, як тільки вмостилася в затишному кутку, — я вже було подумала сталося що.

Босорка не вірила власним вухам, а тим паче очам, оскільки жінка, що говорила, дивилася просто на неї.

— Прийшла — не привіталася, пішла — не попрощалася, повернулася і знову ні слова доброго, ні навіть подоби людської не прийняла, оце так виховання гір, — і старенька докоряючи поцмокала язиком.

Босорка в німому шоку звалилася з павутини, чого зі справжніми павуками аж ніяк не могло статися.

— Ти там жива? — поцікавилася господиня буденним голосом.

Смисл вдавати з себе домашню живність відпав, тому ворожка прийняла свій звичайний вигляд.

— Доброї ночі вашій хаті, — схилилася вона в привітанні.

— І тобі ночі доброї, сідай до столу, почувайся як у дома, та не забувай що в гостях, — хмикнула господиня дому, ставлячи на стіл гарячу їжу. — Пригощайся, замерзла, мабуть, у тілі живності.

— Дякую, — промовила ворожка і якось неохоче прийнялася за їжу.

— Ти їж, їж, не отруйне. Та що я кажу, ти й сама все знаєш. Я от тільки не розумію, якими вітрами тебе занесло в наші Дерманки? Навряд чи проїздом. Босорки, наскільки я знаю, неохоче покидають насиджені місця. Хто заманив тебе сюди?

В очах господині дому поволі зароджувався страх, так ніби вона боялася того, що може дізнатися у відповідь.

Відклавши в сторону ложку, босорка відірвала голодний погляд від тарілки, глянула уважно на господиню, а тоді промовила:

— Хто ти?

— Гадала, дуб тобі розповів. Я — циганська плата. Хоча в останньому не впевнена. Цілий мій рід мав вмерти, за старі гріхи, як і більша частина села. Циганка у свій спосіб врятувала мене, хоча на заміну прирекла на самотність та довголіття.

На слові довголіття босорка хмикнула.

Господиня дому посміхнулася у відповідь, оскільки кілька сотень років — дещо більше ніж просто довголіття.

— Так що привело тебе в мій дім, село, околицю? — запитала господиня дому.

— Позавчора задзвонила до мене онука давньої знайомої, якій я не змогла віддячитися за певну послугу ще за її життя. А тому почувши історію циганських голок твоєї сусідки, вирішила простягнути руку допомоги.

— Дарма, — сказала нова знайома. — Я ті голки встромляла довго і нудно, поки зло спало. Знаєш скільки разів вкололася?

— Гадала, голки встромляють лише злі відьми, — дорікнула босорка, — а ти на неї ну ніяк не тягнеш. Судячи з того, що ти розповіла, ти циганська ворожка, хоча чую поза цим і щось ще, воно темне і лихе, та давно приборкане тобою… та зараз мова не про це. Так чому ж ти ті колючки, ще й вістрям догори понапихала? Не полінилася знайти величезні, які в народі циганськими звуться, малі тобі чим не догодили? Вштрикати в землю їх би було куди простіше. Та головне — не почула я з того обійстя чорного прокляття, а саме його прив’язують до голок.

— Який сенс надсилати смертельне прокляття на істоту, що і так давно мертва? — задала явно риторичне питання господиня дому.

Не вірячи, босорка витріщилася на нову знайому, а тоді скрикнула:

— Немертва?! Та її вже років сто ніхто й ніде не бачив. Звідки вона тут взялася? А ще більше мене цікавить, у який спосіб вона так добре прикидається людиною? А то я якось не помітила, щоб її будинок оточували люди зі смолоскипами та вилами, волаючи на повні груди: «Смерть потворі!».

— Тоді слухай, розкажу все по черзі. Ксенія появилася в нашому селі кільканадцять років тому. Привітна симпатична молодиця збирала увагу чоловіків мов польові квіти. Не один шлюб пішов тріщинами завдяки її старанням. Як би не було мені соромно, та мушу визнати, що я не одразу розкусила її сутність. Не одразу зрозуміла, що вона Немертва. А як тільки здогадалася, то з того часу всіляко намагалася її стримати. Дякуючи мені, вона виглядає саме так, як ти її бачила, і чоловічі погляди вже не настільки притягає. Тепер вона не Ксюша, як себе спочатку називала, а поважна Ксенія Зіновіївна, одинока, старша пані. Що ж до голок, то в такий спосіб я вирішила її налякати, оскільки сили мої потроху мене покидають. Я відчуваю як все те зло, що я стримувала роками, починає поволі вириватися назовні. От і нешановна Ксенія Зіновіївна, відчувши мою слабість, намагається прорвати пути, що тримають її міцно на цій землі й у цій іпостасі. От тільки не надовго це все, ще трішки й вона буде вільна, як і сотні інших потвор. З дня на день моя душа, а також те, що я в собі тримаю, покинуть тлінне тіло і гайнуть десь за небокрай. Те що не судилося мені побачити раю — я навіть не сумніваюся, але і пекло мене не заслужило.

Упродовж всієї розмови босорка дуже уважно стежила за господинею дому, а тому не змогла не помітити якою блідою та знесиленою та є. Час земного життя жінки й направду дійшов до своєї межі.

Ось і ще одна проблема з якою прийшлося ворожці неочікувано зіштовхнутися.

— Так, може, ти знаєш навіщо Немертвій здалася я?

— Є в мене кілька здогадок, — сказала нова знайома. — По-перше, вона хоче чимшвидше звільнитися, а позаяк я їй завше вставляла палки в колеса, сил у неї залишилося мало, а відібравши в тебе магію вона знову стане молодою та прекрасною і вже ніхто не зможе їй зашкодити. По-друге, гадаю, вона давно в курсі хто я, хоч і не показує цього, а тому, якби їй вдалося залучити тебе до своїх темних справ, то ти б швидко могла мене добити й вона знову була б в ролі переможниці.

Міркування та розмови точилися до самого ранку, а вирішення проблемам так і не знаходилося. Босорка зрештою так втомилася, що й не помітила як заснула, а уві сні вона знову слухала історії дуба. І, дякуючи йому, розплющивши очі, знала що має робити.

— Візьми циганську хустку, вишиванку, а також засушену калину і ще червону ручку чи то помаду, будь-що червоного кольору. Я знаю як нам врятувати ситуацію, що склалася.

Нова знайома не сильно квапилася, та виконала всі прохання босорки.

— Що тепер?

— Ідемо до твого улюбленця — дуба, — відповіла босорка і потягла втомлену циганську ворожку за собою.

— Під деревом посеред білого дня боятися нам буде нічого, відомо, що зло нічкою темною панує, а в день на зло добро з усіх закамарків чатує. Розстелимо хустину, одягнемо сорочину, — і босорка робила все так, як говорила, спонукаючи нову знайому до тих же дій. Сама вона, звісно ж, сорочки не одягала, лиш циганську ворожку до того підштовхувала, призиваючи одночасно ту мовчати. — Калиною уквітчаємо голову і знаком живих пробудимо душу…

Як виявилося, нова знайома зібрала все згідно зі словами босорки, та як показали секундні пошуки й дірка в торбі — не все вдалося їм донести. Помада загубилася десь дорогою. Часу на її пошуки не було, оскільки ворожка нутром чула як прокидається давня магія, а тому вихід був лиш один. Витягнувши з-за пазухи невеличкий ніж, саме той яким відколупувала стіну в Острозькому замку, вона розтяла собі пучку великого пальця і власною кров’ю намалювала на щоках нової знайомої, а також на корі дуба руну. Символ забутих часів, який ні босорці, ні циганській ворожці знайомим не був. Символ, що прийшов у сновидінні в одній з історій старого дуба.

Мить, друга і стара жінка у вишиванці засіяла мов ранішнє сонце, сліплячи босорці очі.

* * *

Ксенія Зіновіївна забулася бентежним сном, чекаючи з нетерпінням на босорку, яка так і не з’явилася.

Ранок почався так, як і попередній, а саме з веселої пісні «Ой смереко…», тільки цього разу жінка підриваючись на рівні ноги, не втримала рівноваги та звалилася зі стільця, який, як на зло, впав їй на коліно, що налилося величезним синцем ще вчора.

— А бодай би ті чорти вхопили! — замість звичного алло гаркнула Ксенія Зіновіївна у відповідь на дзвінок.

— І тобі того ж, — промовила подруга юності та роз’єдналася. На спогади прийшли не лише веселі часи з подружкою Ксюшею, а і всі її підступні вчинки. І як чоловіка Ксюша намагалася відбити, і як крадіжку на Павлину спихнула… Як вона могла нею і її проблемами перейматися після всіх тих капостей? Ще й давню подругу бабці в це все втягнула, немовби в неї розум затьмарився.

— Ой леле, — скрикнула Павлина, — Романе, у мене деменція.

На що Роман лиш рукою махнув, дружина завжди схильна була до перебільшень.

Тим часом у Дерманках лютувала Ксенія Зіновіївна, до подруги юності додзвонитися все ніяк не вдавалося. У надії на кращий зв’язок жінка вийшла з хати й мало не впала.

— Ой сусідко, доброго ранку, — щебетали наперебій «сестри» Оксана та Мирослава, явно помолоділі на кілька десятків років, — хотіли сказати вам, що ви мали рацію, воно у двох завжди краще як поодинці.

— От і сестра моя Оксанка віджила та й сил набралася, — вказуючи на циганську ворожку, промовляла босорка. — А щодо голок, то я сердечно перепрошую, повиймайте їх, вони вам лиш газон своїм виглядом псують, чари з них я зняла ще вчора.

Почувши це, жінка немовби оскаженіла і кинулася на них з кулаками, от тільки далі власних воріт піти не змогла.

— Ти назавжди на цьому обійсті, — мовила «Оксанка» льодяним тоном, — і будь певна я прослідкую, щоб ти тут і сконала, бо навіть Немертва, не значить безсмертна! Більше ти нікого не заманиш. Змирися!

— Дзвонити теж не раджу, — усміхнулася босорка, зауваживши в руках жінки телефон, — ця велика розкіш відсьогодні тобі недоступна. Що ж до телебачення ми вирішили його залишили, серіали у твоєму віці можуть бути корисними. Тим паче «Величне століття» тобі має сподобатися, там таких як ти тьма, зможеш за них повболівати.

«Сестри» завдяки дубу та стародавній магії не лише помолоділи та набралися сил, вони зріднилися використавши магію крові. Тому, щоб не сталося, вони тепер завжди зможуть прийти одна одній на допомогу. У принципі, як і зараз, роблячи обійстя лихої сутності недоступним для людей.