Босорка ТОМ 1

Дощова ніч піднялася над карпатськими горами біля села Старі Мухомори. Мешканці в таку погоду й собаку на подвір’я не виженуть, але в декого із людей не залишилося вибору, окрім як блукати гірськими доріжками, які позаростали колючими кущами, шукаючи імениту на всю Україну босорку.

Михайло, чоловік середнього віку, одягнений за погодою та місцевістю. Водонепроникна вітрівка, щільні штани та високі кросівки. Він, озброєний ліхтариком, блукав від гори до гори по околицях села, шукаючи хатину, де мешкала така потрібна йому чаклунка.

Дощ розсіювався в кронах могутніх старих дерев, а потім цівками стікав прямо на обличчя неочікуваного гостя. Коли чоловік вирішив трохи відпочити на пеньку, що трапився на шляху, його відразу зустріло ціле гніздо гадюк під корінням давно зрубаного дерева. Від переляку Михайло відскочив назад. Підковзнувся на мокрому бруді та впав обличчям прямо до агресивно налаштованої змії, яка розривалася загрозливим шипінням оголюючи свої ікла.

— Та де ця чортова чаклунка?! Скільки можна вже тинятися по цих чортових лісах?! — не втримався чоловік і плеснув свою втому і злість на ліс. У відповідь змія кинулася до шиї наляканого Михайла, але замість гарячої отрути у венах він відчув холодний язик біля скроні.

— Шукаєш босорку? Вона дуже близько, але для тебе це незбагненно близька відстань, — раптом прошипіла на вухо змія.

— Що ти таке? — гість лісу рефлекторно рукою відкинув тварину від себе і вже зібрався тікати, але коли він переварив у голові сказану інформацію, то зупинився й озирнувся. — Ти знаєш, де знайти цю відьму? Мені дуже потрібна допомога!

Змія нічого не відповіла, а просто сховалась під пнем.

— Зрозумій, моя дружина нещодавно загинула в боротьбі з раком легень! Пройшов місяць, але я все ще не можу примиритись з тим, що її немає поруч! Прошу, поверни її, і я зроблю все, що потрібно! — не розуміючи до кого звертається, промовив збентежений чоловік.

Миттю дощ перестав лити. Ліс навколо почав танути, ніби цукор у воді.

Світ помутнів до невпізнанності, а потім знову відновився, але вже у вигляді темних декорацій лісової хатини: товста павутинна в кутах під стелею, з усіх боків на гнотах свічок боязко грають вогники, безліч фіранок прикрашають стіни — фіолетові, червоні, зелені.

Але найбільше Михайла здивувала бабуся, що сиділа, немов згорнута грудка подушок. Стара була в мішкуватій чорній сукні та каптурі, вона приховувала свій погляд під тканиною, але відчуття негостинного настрою прямо просочувало приміщення. Дивна бабця сиділа рівно на місці старого пня, де чоловік зустрів гадюку.

— Ви… Ви і є та сама… босорка? — ніби забувши слова, обережно запитав чоловік.

— Ти просиш про неможливе. Навіть якби я могла воскрешати мертвих, це гріховне діло… — голос бабки звучав немов пронизливий скрип половиці. — Краще забирайся додому. Змирись із втратою. Бачу я, у тебе серце добре, не…

— Я зроблю все, щоб хоча б почути бодай одне її слово! Але якщо це неможливо, тоді я піду за нею… — перервав її Михайло.

— Зупинись негайно! — вона різко встала зі свого стільця і ​​вказала на гостя своїм костляво-тонким пальцем, а від крику чаклунки весь будинок ніби здригнувся. — Якщо ти став бранцем свого кохання, то так і бути. Можливо я зможу допомогти, але будь готовим до наслідків…

— Гаразд. Що мені робити? Тільки скажіть! — чоловік упав навколішки і потягнувся схопитися руками за сукню босорки. Та тільки-но Михайло до неї доторкнувся, як відьма розчинилася, мов дим, і з’явилася біля іншої стіни свого будинку, поруч із книжковою полицею.

— Та-ак. Спочатку скажи мені, скільки днів минуло зі смерті твоєї коханої?

— Ем… Десь тридцять шість днів… Це нестерпно довгий час.

— Ясно. Отже часу замало, — Босорка водила пальцем по корінцях щільно вставлених на полиці книжок, доки не зупинилася на одній, вугільно-чорній. Діставши її, відьма поклала гримуар на найближчий стіл, піднявши велику хмару пилюки.

— Що ви знайшли? — поцікавився Михайло, коли підійшов до столу.

— Тихіше! — гавкнула на нього босорка, повільно перегортаючи сторінки, доки не зупинилася на одній.

— Ага… Ось, що ти маєш зробити. Принеси мені частину тіла своєї дружини. Неважливо, що це, волосся, нігті, шкіра… Головне принеси це сюди до того, як закінчиться час у сорок днів. Ти мене зрозумів?

— І тоді я зможу знову побачити свою кохану?

— Не неси нісенітниці! Я ж сказала, що неможливо воскресити людину. Все, тепер геть звідси! Принесеш частину тіла до сорока днів — поговоримо. Якщо не зможеш, то не побачимось ми з тобою більше.

— Я все зроблю, велика чаклунко!

— Пф, — босорка змахнула рукою, і світ знову став розпливчастим та нечітким, а чоловіка оточив ліс, який тонув у дощі.

— І знову я тут… Треба терміново їхати на цвинтар!

Десь у далечині було видно вогні цивілізації. Повний рішучості Михайло пішов на світло, шукаючи свою припарковану автівку.

Як тільки він дістався свого транспорту, то з радістю впав у м’яке сидіння, зачинив двері та вікна і на кілька хвилин заплющив очі.

У темряві його свідомості випливали спогади розмови з босоркою. Її екстравагантна хата була ще нормальною, порівняно з тією телепортацією та взагалі самою зустріччю.

— Чотири дні… — зітхнувши, Михайло сперся головою на кермо. — Це буде складно… Зроблю все, щоб не заарештували до того, як воскрешу Сюзанну.

Сповнений рішучості чоловік завів мотор автомобіля і негайно почав тримати курс додому, щоб підготуватися до ризикованої авантюри.

Холодна погода з дощами накрила всю Україну, від чого дороги стали врази небезпечнішими.

Але Михайла це не зупиняло, він тримав курс до місця поховання коханої, до Кам’янця-Подільського.

Підступна мокра дорога ніби казала автомобілю бути більш диким, неслухняним. Декілька разів він не навмисно виїхав на зустрічну смугу траси, але досить швидко перелаштувався в правильний бік.

Годинник в автівці показував п’яту годину ранку. Подорож зайняла шість годин, але білі літери на синьому полі вже були позаду.

— Нарешті я вдома, Кам’янець, — милуватися рідними вулицями не було часу, залишалося чотири дні.

Навіть не заїжджаючи до своєї хати, чоловік першочергово пішов у туристичний магазин. Там він купив універсальну лопату «десять інструментів в одному», маленьку сокирку, а також невеликий рюкзак, в який Михайло склав усі знаряддя.

Далі він знову сів у авто та попрямував до цвинтаря.

Дощ із Карпат повільно насувався на схід, це було добре.

На вході продавалася випічка. Чоловік купив пару пиріжків і впевнено попрямував до могили своєї коханої. Пробираючись тонкими стежками крізь розлогі кущі, між могилами сотень незнайомців, він вкотре зустрівся з Сюзанною.

На могилі жінки лежали білі тюльпани. Їхні пелюстки, вже сухі, але все ще м’які, зривав вітер, і вони кружляли над могилою померлої у своєму, лише їм відомому танці. Поривчастий вітер усе наближав важкі, темні, погрозливі дощові хмари. Відвідувачі померлих поспіхом йшли з кладовища, аби не стати жертвою негоди.

— Дякую долі за цю можливість. Сюзанно… скоро ми знову будемо разом, — з цими словами він упав на коліна та почав потихеньку підкопувати могилу коханої.

Перші краплі дощу впали на землю, з часом посилюючи свій натиск.

Михайло почав жвавіше рухати лопаткою. Щохвилини дощ все посилювався, вирита ямка почала наповнюватися водою, а земля перетворилася на багнюку. Холодний дощ струмками заливав руки і ноги чоловіка.

Цвинтарна багнюка все тяжіла, кожні помахи відгукувався слизькими шматками бруду, що залітали за комір і на обличчя. Голова була залита дощем, волосся спадало на очі, але вони були не потрібні Михайлу. Лише руки. Тільки руки повинні бути цілі та працювати. І вони працювали, поки у вуха не вдарив глухий удар по дереву.

— Я вже близько, кохана! — зрадів чоловік. Він відкинув лопату та взяв у руки сокирку.

Удар за ударом він намагався розколоти гроб, що заважав йому побачитися з його любов’ю. Через сильний шум дощу та вітру чоловіка було важко помітити й почути.

І от, лезо сокири пробилося крізь щільну деревину. Розтрощивши кришку труни, він нарешті побачив її. Сюзанна — її білосніжне немов покрите воском лице здавалося ще красивішим. Чоловік встав над нею, щоб якомога менше капель потрапило на її бездоганну шкіру. З тягарем на серці він відсік сокирою товстий локон її світло-срібного волосся та обережно поклав у вологозахисний пакет. Наостанок він поцілував крижані, сірі губи своєї нареченої та ніжно промовив їй на вухо:

— Обіцяю, незабаром ми будемо разом.

Михайло не міг відірвати погляду від коханої. Та раптом почув:

— Гей! Тут є хто? — строгий, злегка хрипкий голос пролунав десь позаду.

— До зустрічі, люба, — прошепотів чоловік і поспішив сховатися від незнайомця. Михайло стрибнув до сусідньої могили та через кущі попрямував до виходу.

Він блукав могилами ще деякий час. Десь вдалечині було чутно собак та розлючений крик.

— Знайшли мою любу… Та це вже неважливо. Тепер вона зі мною… — промовив чоловік і сильніше стиснув пакет у кишені, підходячи до виходу з цвинтаря.

Охорони біля воріт не було, тому той, що втратив розум від кохання, спокійно пройшов до свого автомобіля й поспішив знову дістатися босорки.

Шість годин дороги тяглися, немов шість днів. Ноги Михайла самі давили на педалі. Він не зважав на втомлені руки, пальці на яких вже посиніли. Кермо автівки здавалося йому податливим та легким, а автомобіль немов сам допомагав у дорозі.

День змінявся на вечір, коли промайнув вказівник з назвою «Старі Мухомори».

Михайло під’їхав до того ж місця, де зупинився минулого разу. Перевірив у кишені пасмо. Чоловік набрав глибоко в легені повітря та ступив на траву, яка проросла між давно вимощеними сточеними, камінцями.

На цей раз довго блукати не прийшлося. Крокуючи стежкою, він дістався хатки босорки. Зовні споруда виглядала низькою, зі скривленим дахом та зі стінами, які немов, розповзаються.

Перед дверима стояв якийсь дідуган, він знервовано стукав ногою по підлозі та курив свою цигарку.

— Гей, чаклунко! Я прийшов! — не звертаючи увагу на стороннього, Михайло підійшов впритул до хати та почав з силою стукати своїм кулаком у прогнилі дощаті двері.

— Агов, ти чого волаєш? Я домовився на сьогоднішню ніч із нею! У мене професійна справа! — почав обурюватися старий.

— Мені чхати на твою чергу! Я просто хочу знову зустрітися із коханою! — не вгамовуючись, чоловік почав вибивати двері. Один удар, другий, третій, а на четвертий навколишній світ змінився в одну мить. Ліс, стежина, хата все зникло. Михайло знову опинився в широкій залі, прикрашений тими ж самим декораціями, які були минулого разу.

— Нарешті! Ось, зроби те що обіцяла! — чоловік дістав пакет та вдарив їм по столу.

— На жаль, я від обіцянок не відступаюсь, але дуже хочеться… Дарма я дала тобі надію, зіпсувався ти…

— Я зрозумів, що моє кохання перевищує будь-які закони.

— Гаразд. Приготуйся.

— Я готовий до будь-чого.

— Не хвилюйся, для тебе все буде доволі легко, — бабця в чорному дістала попільничку, поклала на неї волосся, поруч поставила пустий стакан. Потім вона взяла одну зі своїх свічок і піднесла її до пасма. Як тільки вогонь накинувся на волосся, босорка одразу прикрила його склянкою.

— Що ви робите?

— Просто роби що скажу. Як звали твою кохану?

— Сюзанна. Мене, до речі, Михайло. А як щодо вас?

— Мене Євдокія звуть… Так, тепер слухай уважно. Як тільки будеш готовий, прибирай склянку і вдихай весь дим. Зосередься і тримай його, якомога довше та глибше всередині себе, аж доки я не закінчу. І обов’язково подумки клич свою дружину. Все зрозуміло? Впораєшся?

— Порівнюючи з тим, що мені довелося зробити, це просто відпочинок.

— Так… Чекаю на твій перший крок.

Після цих слів чоловік впевнено підійшов до столу. Схилився над склянкою і прибрав її. Чорний дим миттєво понісся до його носа і далі розійшовся по всьому його тілу настільки глибоко, що хотілося відкашляти все назовні від гострого болю. Але Михайло тримав той їдкий дим у собі. Не видихав.

Тієї ж миті Євдокія піднесла складені долоні до його обличчя і почала швидко бурмотіти.

— Душа Сюзанни прийди сюди, до тіла свого, до вічної любові. Душа Сюзанни прийди сюди, до тіла свого, до вічної любові. Душа Сюзанни прийди сюди, до тіла свого, до вічної любові…

З кожним повторенням замовляння хата здригалася все сильніше, світ тьмянів, а підсвідомість поглинала розум Михайла. Хотілося дихати, мозок не витримував без підживлення, паморочилося в голові. Кликати Сюзанну ставало дедалі важче. Слова в голові плутались, немов змії в гнізді.

Втрачаючи свідомість, Михайло на мить побачив бліде обличчя Сюзанни та почув її голос.

— Коханий…

Прокинувся він у своїй автівці. Був ранок. Голова боліла, а серцю кортіло вискочити з грудей. Він відчув незрозуміле тяжіння десь всередині. Його рухи здавалися недолугими, а тіло онімілим.

— Дивне відчуття… А що взагалі сталося? Чи не прокляла вона мене? Ну піду розберуся…

— Зачекай! — у нього в голові пролунав голос. Той самий, який залишився в нього в пам’яті навіки. Той самий, який Михайло вже не мріяв знову почути.

— Сюзанно? Ти…

— Коханий, ми… Ми разом.

— Тож вона і справді… Але де ти? Я тебе не бачу.

— Я тепер разом із тобою. Я це ти. Тепер ти це ми. Ми будемо разом назавжди.

— Неможливо… Чесно кажучи, я не до кінця вірив у цю магію… Ти дійсно… Це ж… Не можу навіть підібрати слова… — промовив збентежений чоловік. І почув у відповідь:

— Я тебе кохаю. Буду любити більше за будь-що. Вічно, — Михайло поволі усвідомлював, що відбулося. Його зніяковіла посмішка зникала, і щасливий чоловік, радісно сміючись, промовив:

— Я теж.

Михайло завів свою автівку, ще раз подивився в бік лісу та поїхав додому.