Босорка ТОМ 1

Ніколи раніше Сніжана не думала, що так безповоротно закохається в хлопця, який навіть не знав про це. У своїх мріях молода студентка вже створила міцну сімʼю з ним, побудувала карʼєру, а цей хлопчина навіть не помічав її. Дівчина не спала, не їла… Фактично марила цим коханням, але якого не було.

— Сніжано, ти геть на себе не схожа, — якось запитала в неї подруга, щиро переймаючись її самопочуттям. — Чи не захворіла ти?

Але та мотнула головою і відвела погляд убік. Сніжана все тримала в собі, а наважитися розповісти про це ще комусь — вагалась. Втім, Наталя обережно обійняла Сніжану, здогадавшись, що без сердешних справ тут не обійшлося.

— Ну то хто він? — запитала вкрай обережно, від чого Сніжана аж подих затамувала.

Навіть здивувалась, зовсім не очікуючи, що все настільки очевидно. Поволі Сніжана поділилася зі своєю подругою своїм горем, але чомусь боялася назвати його ім’я. Втім, Наталя з розумінням всміхнулася, а потім промовила:

— В мого хлопця невдовзі день народження і він планує зробити гарну вечірку для всього курсу! Може, нехай він якось вплине на твого коханого?

Сніжана на мить розгубилася.

— Навіть не знаю… — прошепотіла невпевнено.

— Та облиш! Мій Іванко знає майже кожного! Та і хлопці його поважають…

Але Сніжана вже майже нічого не розуміла. Мовчки слухала, як Наталя нахвалювала свого хлопця, з яким захватом описувала його, але від того подрузі ставало тільки гірше… Бо розуміла, що кохали вони одного хлопця. Відчула, як на очі набігли непрохані сльози, які так не хотілося показувати Наталі. Перепросивши, Сніжана поквапилася піти геть. Розплакалася, як мала дитина… Розпач стискав її груди, а в думках лише Іван. Чужий.

«Що ж робити?» — думала вона, коли вже поверталася з пар додому. Але відповіді не було кому дати…

Вже вдома Сніжана наштовхнулася на місцеву газету, що лежала на батьковому робочому столі. Чомусь потягнулася до неї, немовби там на неї чекала відповідь. Натомість на першій сторінці дівчина побачила виділене жирним шрифтом оголошення.

«Мольфарка Євдокія знайде вихід там, де його майже немає.»

В очах дівчини промайнув вогник надії.

«Невже здійсниться моя мрія й Іванко буде моїм?» — думала вона, всміхаючись, немов це вже сталося.

«Так. Буде, але якою ціною…» — подумав ангел, що завжди був поруч із нею. До цього дня. Він залишив її відразу після того, як дівчина заприсяглася виконати задумане.

Сніжана мигцем пробіглася очима по газеті, зупинивши погляд на адресі. Хвацько взяла записник і ручку й почала записувати адресу: Івано-Франківська область, село Старі Мухомори… У дівчини почали тремтіти руки, а поперек горла ніби застрягла якась грудка. Але бажання завоювати прихильність коханого було настільки великим, що вона не побоялася кинути виклик злим силам. Ті вже почали її бачити та відчувати її запах. Захист свого ангела Сніжана втратила, ставши беззахисною перед злом, але тоді вона цього ще не усвідомлювала. Дівчина почала шукати причину, щоб якнайшвидше поїхати в це село, але попереду була сесія…

* * *

Швидко промайнула половина літа. Сесія позаду. Все було прекрасно, оцінки досить непогані… Звісно ж, оцінки Наталі були значно кращими, а ще й іменна стипендія. Замість того, щоб порадіти за подругу, Сніжана засмучувалась. Заздрість — страшна сила, яка із привітної дівчини зробила злу незадоволену студентку.

«Що ж робити далі?» — думала вона. Бажання зустрітися з мольфаркою нікуди не зникало. Навпаки — перетворювалося на одержимість.

Дорогою додому Сніжана ретельно обдумувала правдоподібну історію для батьків. І ось, нарешті, ніби промайнуло в голові рішення!

— На декілька днів я їду в гості до однокурсниці, — заявила тоді батькам вкрай обережно, але вони з розумінням погодилися.

Тож вже згодом валіза була спакована, квиток на автобус придбано, а будинок у селі на декілька днів знято. Залишалося лише чекати дня відправлення.

Вихідні швидко промайнули. Сніжана мило попрощалася з батьками та сіла біля віконця в другому ряді. Вкотре перевірила наявність документів, грошей і телефону, адже від хвилювання могло й таке статися.

Надворі панувала неймовірна спека, а від того в автобусі було ще пекельніше. Білу панама Сніжана тримала на колінах, а паперовою хустинкою постійно витирала піт з чола. Як на зло, ще й людей забагато і всі про щось гомоніли, перетворюючи цю бляшанку на вулик. Хтось їв чебуреки, щойно куплені в кіоску на вокзалі, а хтось дратівливо лузав насіння. Тільки Сніжана нічого не хотіла, подумки бажаючи швидше дістатися вже того села і гепнутися на ліжко.

Але дорога була довга і важка. Автобус був старим, занедбаним, а в салоні відчувався їдкий запах сигарет, які одну за одною скурював водій. Сніжана відчула, як її почало нудити, але щосили намагалася перебороти це. Здавалося, що ця дорога була лише в один кінець, а від того в голову почали лізти всілякі дивні думки. Та повертатися було вже запізно.

Втомлена жахливою дорогою, дівчина непомітно для себе заснула. Невдовзі почула хрипкий та прокурений голос водія й одразу ж підвела голову:

— Пані, кінцева зупинка — Старі Мухомори.

До хатинки було не далеко, але втома давалась у знаки.

Ступивши з автобуса, дівчина зрозуміла, що асфальтом тут і не пахне. Нові підбори загрузли в болоті, якого тут було чимало, калюжа на калюжі, ще й жаби стрибали по дорозі… Багато жаб! Навкруги все було усіяно великими травʼянистого кольору жабами, і всі вони кудись прямували. Одна навіть стрибнула прямо на валізу, а Сніжана автоматично відстрибнула в сторону і голосно закричала. Такого вона точно не очікувала побачити.

Сонце почало сідати за обрій. Десь там, серед лісу та гір, було чутно вовче виття. З кожним кроком дівчині ставало все страшніше, але відступати було нікуди. Запізно. Тремтячими ногами вона побрела вперед, побачивши номер потрібного будинку. На ґанку горіло світло, але в хаті ніби й нікого не було видно.

Сніжана майже піднялася східцями, як раптом почула шум, а слідом у неї за спиною промайнула якась тінь. Дівчина налякано оглянулася. Перед нею стояв чоловік років п’ятдесяти, а може, трохи більше.

— Ти з міста приїхала? Сніжана? — запитав він.

— Так, — тремтячим голосом відповіла гостя.

— Мене звати Богдан і я господар цієї хати. Сьогодні та наступні два дні вона твоя. Ось ключі, а все, що є в хаті, можна брати, — чоловік простягнув їй долоню з ключами, які Сніжана чомусь завагалася одразу взяти. — Добраніч. Зранку прийду і розкажу, як потрапити до Євдокії. А тепер лягай спати, бо дорога буде не легка. Набирайся сил і, — дядько окинув її теперішнє взуття, підтиснувши губи й мотнувши головою, — підбори зміни на чобітки. Тут вони тобі не знадобляться. У селі немає куди так вибиратися. Всюди бездоріжжя.

Старий трохи всміхнувся і подався геть від хати.

* * *

Хата мольфарки була на самому узлісся. Щоб дістатися туди потрібно було пройти майже сім кілометрів. Дівчина ж ще спала, коли у вікно постукали. Вона перелякано підвелася й озирнулась, немов наснився якийсь страшний сон. Встала з ліжка і зазирнула у вікно. Це був Богдан. Він вже чекав її на подвір’ї, тому Сніжана швиденько зібрала свої речі в наплічник, одяглася, вмила обличчя, взула чоботи, перевірила телефон, але сигнал так і не зʼявився.

«У якій я глухомані… Хоч би ця поїздка була не даремною… Скоріше б побачити Євдокію і все їй розповісти…» — думала дівчина, йдучи до чоловіка.

Але гарний настрій, з яким вона ступила за поріг, розвіявся досить швидко — варто було їй лише наступити на щось слизьке. Від несподіванки Сніжана мало не впала, але, різко випрямившись, знайшла рівновагу.

— Доброго ранку, — посміхнулася.

Та попутник нічого не відповів. Здався їй замисленим, на своїй хвилі. Заговорив він лише згодом:

— Щоб зустрітися з нею — потрібно поспішати, щоб встигнути зайняти собі чергу.

Дівчина не думала, що все буде так важко.

Поступово, слідуючи за паном Богданом, Сніжана задумалась над тим, для чого вона це все робила. Мрія закохати в себе інженера, високого кароокого красеня, ніяк не давала їй спокою. Лишень би все вдалося, думала вона всю дорогу.

Спочатку очі дівчини милувалися гірськими краєвидами, а іти було легко і цікаво. Але коли вони подолали перші два кілометри Сніжана почала втомлюватися, і цей задум здавався з кожним кроком все безглуздішим. Вони підіймалися все вище і вище в гори. Здавалося, що дорога ніколи не закінчиться, але невдовзі дівчина побачила одиноку, деревʼяну хатину, яка своїм дахом майже впиралася в небосхил. Біля її порогу, наче мурашки, метушилися люди, які також прийшли за порадою до старої босорки. Всі про щось перешіптувалися, але організовано стояли в черзі.

Сніжана ж була остання. Принаймні так їй здалося, доки поспіхом займала своє місце. Але невдовзі до хати почали приходити ще люди й дівчина потай раділа, що не буде тепер крайньою. З надією подивилася на хату. Їй дуже кортіло побачити стареньку, але було занадто людно, щоб проскочити до босорки раніше.

Минали години, а черга немов і не закінчувалась.

«Невже вони тут і ночуватимуть?» — думала невдоволено Сніжана, дивлячись басом на незнайомців.

Майже через пʼять годин Сніжана опинилася біля порогу, з нетерпінням чекаючи доки і її покличуть. Наче нізвідки, на неї вистрибнув чорний кіт із блискучими очима, ще більше збентеживши гостю. Але наступної секунди двері відчинилися і з хати вибігла заплакана жіночка. Сніжана дещо здивувалась, але ступила за поріг і побачила невеликого зросту стареньку. Її обличчя наганяло ще більшого страху, а шкіра старої була покрита бородавками, у роті майже не було зубів, але одягнена була досить охайно. Босорка подивилася на дівчину і посміхнулася.

— Ну що, красуне, розповідай про своє горе-кохання.

Сніжана не очікувала, що та майже з порогу зрозуміє про її проблему. А це ще більше збентежило та насторожило дівчину. Мольфарка ж подивилася на дівчину і сказала:

— Ти ж знаєш, що в його серці інша?

— Так, — схвильовано відповіла Сніжана. — Але я не можу без нього і від цього мені немає спокою.

Дівчина заплакала, схвильовано стираючи сльози.

— Тихо, тихо, — мовила босорка. — Є в мене один метод, але для цього ти маєш погодитися на деякі речі.

— Все, що завгодно, щоб тільки він був мій».

— Добре, раз ти так хочеш — буде тобі Іван… Але натомість я заберу найцінніше.

Сніжана почала обдумувати, про що казала босорка. Спершу подумки порахувала всі гроші, що мала при собі, а потім взагалі заплуталася. Нічого путнього в голову не приходило, тому й вона, не довго думаючи, погодилася.

Євдокія ледь всміхнулася і почала свій ритуал. Спочатку вона нашіптувала щось незрозуміле, а потім написала на клаптику паперу якісь слова, який одразу ж спалила над вогником свічки. Попіл висипала в глиняну чашку і протягнула її дівчині.

— А тепер повертайся додому, — сказала стара, — але в жодному разі не оглядайся назад. Якщо озирнешся, то все загубиш, а коли переступиш поріг хати — закрий міцно двері та чекай опівночі. Налий у чашку води щойно настане час. Гарненько перемішай це, випий і лягай спати. Зранку чекатиму тебе знову.

Дослухавши босорку, Сніжана вибігла з хати, наче та ошпарила її окропом. Дівчина майже бігла, нікого не помічаючи та не озираючись. Богдан ледь встигав за нею. Здалося, що відстань, яку зранку проходили за кілька годин, вони пройшли за декілька хвилин. Але сонце невдовзі сховається за небокрай. Надворі уже сутеніло. Коли подорожні підійшли до порогу, дівчина відкрила хату і швидко заскочила до кімнати, закривши двері перед самим носом чоловіка.

Богдан спочатку нічого не зрозумів, подумавши, що від страху і переживання дівчина мову втратила. Повільно зійшов східцями та ще раз подивився на хату. Постояв трішки, не знати чого чекаючи, і пішов геть. Дорогою додому думав, що дівчина зовсім дивна, але згадав, що завтра знову мав іти з нею до босорки.

Відчувши нестерпний голод, Сніжана почала шукати якихось харчів, щоб втамувати голод. Зготувавши собі невигадливу вечерю, вона знову згадала про телефон, але сигналу досі не було. Батьки, мабуть, переживають… Дівчина мала б повідомити їх, що з нею все добре, але нічого вже не зробиш. Ще й автобус із цієї глухомані їздив лише раз у три дні.

«Ще завтра, — думала дівчина, — і все, ввечері я звідси поїду.»

Невдовзі мала настати дванадцята година, але Сніжана не спала, чекаючи на те, щоб довести справу до кінця. Коли стрілка показала п’ять хвилин до опівночі, дівчина витягла чашку і тремтячими руками почала наливати туди води. І щойно стрілки зійшлися — Сніжана швидко випила досить гидку суміш. У голові враз запаморочилося і вона втратила свідомість. Пролежала дівчина на підлозі до самого ранку, поки перший промінчик сонця не залоскотав її.

Спершу Сніжана намагалась пригадати, що сталося, але нічого не памʼятала. Хіба що тільки те, що всю ніч їй снилися різні чудовиська, які дивилися на неї своїми потворними обличчями та вигукували: «Скоро і ти станеш такою ж потворою!». Біля їхніх ніг стрибало повно жаб і повзало не менше змій. Від цих спогадів ставало аж моторошно, але дівчина згадала, що сьогодні босорка знову чекатиме на неї. Поспіхом зібравшись і вмившись, Сніжана почула стукіт у двері. Це був пан Богдан.

— Доброго ранку, панно. Як спалося? — запитав.

Але дівчина була незворушна і нічого не відповіла. Лишень глянула на нього швидким поглядом та закрила хату на ключ, мовчки рушивши вже знайомою дорогою. Здавалося, що тепер вже її ніщо не засмутить. Груди переповнювало щастям, що невдовзі вона буде разом із коханим.

Дві години дороги промайнули досить непомітно. Цього дня біля хати босорки майже нікого не було, а здалеку було чутно дзвони із церкви, що височіла над селом. Сніжана одразу ж згадала, що сьогодні неділя та ще якесь дуже велике свято. Аж ось двері відчинилися і старенька задоволено всміхнулась.

— Заходь, заходь, я вже зачекалася, — мовила вона.

Бліде обличчя дівчини чомусь стало ще блідіше, але вона зайшла в хату. Босорка продовжила:

— Ну, що ти подумала над моєю пропозицією? Ти віддаси мені те, що в тебе найцінніше?

— Добре, — згодилася дівчина і присіла на стільчик.

Чаклунка знову почала щось белькотіти, а потім витягла із шухляди червону ниточку і повʼязала її дівчині на зап’ясток.

— Не знімай, поки бажання не збудеться. А коли отримаєш бажане, зніми її, і одягни на ручку того хто буде для тебе найціннішим. Та в жодному разі не викидай цю ниточку, бо я побачу і буде тобі непереливки.

— Добре, добре! — засміялась дівчина і випурхнула з хати.

Для неї це було несерйозно. І лише коли автобус доїжджав до вокзалу і Сніжана побачила батьків, які з нетерпінням чекали на неї, вона усвідомила, що так нічого й не заплатила босорці.

«Яку ж плату візьме відьма?» — подумала Сніжана.

І тут нізвідки почула голос, немов над головою: «Ти ж розумієш, що найдорожче, що є в людини — це твоя і моя душа?». Гарячі сльози засмученого ангела закапали на голову дівчини. Сніжана заплакала, але було пізно. Злі сили вже почали діяти в її житті, щоб забрати свою плату.

Побачивши доньку в сльозах, батьки подумали, що вона плаче від радості… Тоді як у серці дівчини поселився страх за власне життя.

Згодом зі Сніжаною почали відбуватися незрозумілі речі. Втрата свідомості стала одною з них, і чужим людям неодноразово доводилося приводити її до тями. Задумавшись над своїм вчинком, дівчина кардинально змінила своє життя: прийняла те, що їй не бути з Іваном і перестала заздрити подружці, навернувшись до Бога.

І все ж через деякий час Сніжана зустріла свого коханого, з яким створила справжню та щасливу сімʼю. Про жахливу подорож жінка нікому не розповіла. Боялась. Погані сни та переживання більше не тривожили її. Та коли в неї зʼявився довгоочікуваний син, Сніжана згадала про те, що нитка досі була на її руці. Невже порочне коло не розірване? Невже плата не заплачена?

Дивлячись на свого синочка, молода мати заплакала.

«Сьогодні ж спалю цю злощасну червону нитку…» — подумала Сніжана, вкладаючи дитя спати.