Босорка ТОМ 1

Перш ніж покласти на стіл перед босоркою, Катерина ще раз покрутила в руках видруковану на кольоровому принтері світлину, на якій був зображений вродливий чорнявий молодик з карими проникливими очима. Старенька підсунула до себе фотокартку, примруживши очі, оглянула її. Босорку важко було здивувати, але ця жіночка вразила сьогодні не тільки її. Як тільки Катерина увійшла до Євдокіїної господи, її домовик Прокл усівся в кутку, вдаючи із себе байдужого віника. Улюбленого чорного кота Горинича також, як корова язиком злизала, що було небаченим досі явищем. Бо зазвичай Горинич при появі відвідувачів починав розважатися, як тільки бажала його волохата душа: когось лякав диким шипінням, щоб гість став зашуганим; комусь на голову стрибав; біля когось терся, увивався, а декому й на черевики міг нагидити. А тут — втік! Ще й відмазку якусь дурну придумав:

— Явдосечко, я по миші. Зголоднів сильно-сильно, а в лісі їх розвелося — чесним людям ні пройти ні проїхати. Прорідити тре, на зиму шкірку блискучу хочу, — прошипів лише босорці зрозумілою мовою і бочком-бочком дременув у ліс.

— От зараза чорна, куди це він проти ночі? — хвилювалась Євдокія за свого улюбленця. Бо не простий то кіт був — такі фамільяри, як він, на дорозі не валяються. А ще знала стара, що не витримував котик людей, які мали завелику «писанку» — захисну оболонку. Тому й втік, що відчув Катеринину сильну волю, яка притисла його так, що аж дихати не зміг, затісно йому стало в кімнаті. А Горинич любив простір і щоб ніхто над ним не зависав, не давив.

«І що ж її до мене привело? — міркувала Євдокія. — Зазвичай люди з такою потужною захисною оболонкою свої проблеми вирішують власноруч. Принаймні до чаклунів, мольфарів, а тим паче босорок, не ходять — самі усі негаразди скеровують у потрібному напрямку, бо сили вистачає. Та й нечисть таких «міцних горішків» боїться, не особливо бажає зв’язуватися, щоб не пошкодувати потім — навіщо, коли навкруги вистачає кволих та немічних, з малим захистом, а то й зовсім без нього».

— Розкажіть мені, будь ласка, про цього чоловіка, — благала Катерина, пильно вдивляючись у старечі волошкові очі. Зморшкувате обличчя бабці вводило в оману, бо очі босорки переконували — душа її ще ой яка молода та сильна.

— Я-то розкажу, та чи воно тобі треба? — пильно глянула стара на молодицю.

«Яка ж красуня! — подумала. — Хоч картини пиши: карі очі, у яких енергії життя на десятьох вистачить, чорні брови, блискуча товста коса пшеничного кольору, що змією із-за шиї по пишних грудях поповзла. І в очі дивиться прямо, впевнено, владно. Зазвичай усі бояться, що я зачарую, з розуму зведу, болячок нашлю, а ця просто буравить, розглядаючи мене, як дивину якусь.»

— Дуже треба, бабусю, — вперто просила Катерина. Бо якби не треба було, не їхала б сюди, до чортів на виступці, спочатку потягом, далі на таксі, а потім і взагалі пішки майже через пів лісу. Бо вже обпеклася з раннім шлюбом по великій любові, пережила зраду і розлучення, тому не хотіла на ті самі грабельки наступати. Тому, як почула від подруги, що є в карпатському селі з дивною назвою — Старі Мухомори — бабця Євдокія-босорка, навіть не роздумувала — зібралася й рушила. Бо сучасні методи знайомств наче й прогресивні, але ж «кіт у мішку» їй був не потрібен.

З Гансом Катерина познайомилася в межах програми «Чарівний іноземець», бо чомусь уявляла, що десь там, у далекій країні й чоловіки кращі, й жити легше, та й міняти хотіла — усе й ґрунтовно.

Проживши в столиці з народження й до двадцяти п’яти років, Катерина, на свій превеликий сором, ніколи не бувала в Карпатах. Тепер, аби хто спитав, як у її уяві виглядає рай, відповіла б, що, так само як Карпати! Саме тут їй у душу швидко прокралася мрія — жити в дерев’яному невеличкому будиночку десь неподалік лісу: щоб по ягідки ходити, у дворі тримати кізочку, ранками бігати по трав’яному приємному килимку, а потім пити молоко й заїдати свіжим власноруч спеченим хлібом з такою рум’яною скоринкою. А у дворі аби був такий же невеличкий садок, як перед босорчиною хатою.

— Живе твій обранець далеко, — почала Євдокія, пильно дивлячись не на світлину на столі, а на Катерину. — Дуже далеко, через декілька кордонів. Був двічі одружений, обидві його дружини загинули… Дивно загинули… — лякала босорка. Потім покрутила в руках світлину й знову здивувалась, бо чоловік на портреті був сильно схожий на Ждана, місцевого фермера, що п’ять років тому приїхав з Франківська. Він відразу заходився облагороджувати Старі Мухомори, почав розводити овець, кіз та коней якоїсь дивної породи. Євдокія людей бачила наскрізь, до місцевих фермерів ставилася з обережністю, бо де гроші крутилися, все складно. Але цей був світлий, називав босорку дивинкою регіону й обіцяв берегти. Хату полагодив, хоч і не просила. Вона могла навіть палац намурувати собі одними думками, але навіщо людей туманити, увагу до себе привертати?

— Діти в нього є? — перебила Катерина думки босорки.

— Є. Але про їхнє існування він не знає. Не від дружин його діти, від бабів сторонніх. Любить плутатися з ким попало. Гулящий…

— Він зраджував дружин? — перепитала Катерина. — А по фотографії й не скажеш. Таке приємне відкрите лице…

— Зраджував. І з жінками спав, і з чоловіками… Болячками різними сороміцькими перехворів… Там таке непутяще, що крий мою душу… Де ти його знайшла?

— Мені агенція підшукала, через інтернет, — зізналася Катерина.

— Я так і подумала, що нав’язали тобі цього хлопа дурного. Сама б ти не здибала такий непотріб, — плюнула на підлогу Євдокія.

— А навіщо ж одружувався, ще й двічі, якщо до чоловіків тягне? — не розуміла Катерина.

— Гроші… Він одружувався із заможними… Ну і щоб не здогадалися, що з чоловіками спить…

— А потім вбивав? Чому жінки гинули? Чи він випадково чорний вдівець?

— Не випадково. Вдівцями не бувають випадково. Хтось щось наробив. Отут усе плутано, — босорка придивилася до фотокартки. — Тю, так йому вроки тричі наводили. Його чари не брали, все перекидалося на дружин. А ще й з відьмаком плутався… Гнилий він, красуне, трухлявий, як пеньок, подовбаний шашелем, Таке тобі не тре…

— Та напевно вже не треба. А ким він працює? — спитала Катерина геть розчарованим голосом.

— Ніким, — спокійно мовила босорка, мнучи те злощасне фото, тепер вже точно розуміючи, що на світлині Ждан.

— А на що тоді живе? — Катерина все ще сумнівалася чи зовсім геть лихим чолов’яга виявився.

— Гравець він. Гроші програє, а потім виграє. А взагалі на ньому печать смерті. Скоро його душа відлетить туди, де ним вже чорти гратимуться, як забажають. Кажу ж тобі, таке не годиться. Ти дівка файна, кров з молоком і до чорта в лапи?

Босорка бачила в Катерини три лінії долі. Одну вона змінила, коли кинула свого чоловіка, як дізналася, що той зрадив. Хотіла вже йти в монастир. І прожила б спокійне довге життя монахинею, але щось зупинило. І повело до тієї агенції із заморськими нареченими. Третя доля мала бути далеко від рідного краю в шлюбі з іноземцем. Втім, коли босорка зазирнула Катерині в душу, вирішила подарувати їй четверту долю…

Катерина ж досі не могла оговтатися — от чому їй на життєвому шляху трапляються одні покидьки? Сама вихована й порядна, тож порядності хотіла й від інших. Забагато, схоже, хотіла.

Доки жінка розмірковувала так, босорка покрутила ще видруковане на принтері фото начебто іноземця, віддала Катерині.

— Це ж треба, який… А на фото гарний, — розчарування чулося в голосі Катерини.

— Гарний. Бо це не його портрет. Він тобі світлину іншої людини прислав, — відповіла босорка, а самій подумалося, що мо то й не він прислав… Бо гриз її хробак сумніву: як фотографія Ждана опинилася в Катерини? І чому саме Ждана?

— Навіщо він це зробив? — не втрималася від запитання Катерина.

— Коли людина весь час бреше, то піди розбери, що там у неї в макітрі сховане. Та не кисни! У тебе теж буде гарний чоловік і троє дивовижних діточок: двоє синів і донька. А це не мужик — таке щось непутяще. Вважай це за пригоду: хотіла вступити в гівно, але вчасно помітила й оминула, — заспокоювала жінку Євдокія, наливаючи їй свого фірмового чаю, настояного на чебрецю, смородині та мелісі.

— Я цій пригоді два роки присвятила. Дочекалася, що запросив у гості — і на тобі! — таким лихим виявився, — бідкалася Катерина.

— Так радіти маєш, що дізналася про це вчасно. Не переймайся, усе владнається. І твої мрії здійсняться — зустрінеш свою долю, і дуже скоро зустрінеш…

— А як я зрозумію, що то доля? — питала Катерина, допиваючи смачний чай.

— А серце тобі навіщо? Тьохне, смикнеться і заторохтить так, що іншого нікого й бачити не схочеш. І вже точно не прийдеш питати: він, чи не він? Сама знатимеш.

— Що я вам винна? — Катерина витягнула із сумочки гроші.

— Що не шкода, те й давай, — ухилилася від прямої відповіді Євдокія.

— А що як цього буде мало? — озвучила свої побоювання Катря.

— Кожен ділиться тим, чим багатий. Сад перед хатою бачила? Десять років тому дівчина одна привезла саджанці яблунь, вишень, черешень. Шкодувала, що грошей не мала. А я тепер усеньке літо, осінь та зиму смакую яблуками, вишеньками та черешеньками. Пташкам перепадає, з гостями ділюсь. І дівчину ту весь час добрим словом згадую якого багатства не пошкодувала! А то якось синочка багатія лікувала від пристріту сильного. Дав багацько грошей, а за тиждень вони перетворилися на розмальовані папірці — знецінилися! Тож усе відносне.

Катерина віддала прихоплені гроші й зібралася йти, але тільки відчинила двері й оторопіла — надворі вже стояла глуха ніч. — І куди ж мені тепер? У селі, певно, готелю ж немає? Чи не знаєте, хто здає кімнату? — спитала Катерина, обернувшись до босорки.

— Місцевий фермер звів хатину на три поверхи, а живе сам. Зараз подзвоню, щоб прийшов, забрав, — босорка полізла до спідниці й витягла звідти мобілку-розкладачку. Катерина аж очі округлила — не уявляла, що бабця з сучасною технікою знається.

А та впевнено набрала номер і лагідно заговорила:

— Жданчику, тут у мене жіночці на ніч нема куди податися. Виручай. Бери ліхтар і йди забирай. Сама не прийде. Не пущу. Ти ж моїх знаєш, не награлися ще, лякатимуть. А з тобою не чіпатимуть.

— Скільки він бере за ночівлю? Чи в мене вистачить грошей на його готель? — згадала про плату Катерина.

— А йому не потрібні гроші. Він сам кому хочеш їх дає. Вечерю зробиш смачну — ото й буде твоя плата.

За пів години з лісової темряви виокремилася велика чоловіча постать у плащі з каптуром. Каптур був об’ємний, тому обличчя Катерина не розгледіла. У кошику гість приніс для бабці багацько яєць і пляшку молока, за що та дуже дякувала.

— Забирай гостю. Столична мешканка — наша глушина для неї страшнувата, у себе не можу лишити, сам розумієш, — мовила Євдокія і зникла.

— Та ні, не страшнувата тут місцевість. Вдень мені подобалося, але вночі ліс дуже темний… Мене Катею звати, — вирішила познайомитися Катерина.

— Ждан, — недбало кинув чоловік, увімкнув потужного ліхтаря, щоб світити на стежку, й рушив йти назад. — Ходімо. Тримайся до мене близько. Що б не почула, чи не побачила — не озирайся. Просто йди вперед, за мною, — почула жінка приємний чоловічий голос і підтюпцем почимчикувала за провожатим. Спочатку було підозріло тихо, а далі щось як пугикне над самісіньким вухом, Катерина аж смикнулася й мимоволі притулилася до чоловіка. Потім, отямившись, відсахнулася.

— То пугач. Не спить, полює. А тут ми лазимо, його їжу розлякуємо. От він і сердиться. Він не вредний, просто уяви себе на його місці, — пояснив провожатий.

Далі щось темне як почало літати прямо над головами подорожніх, Катерина аж злякалася, хоча була чомусь впевнена, що ті істоти їх не зачеплять.

— Кажани. Теж наполохані, — прокоментував чоловік.

Вже на узліссі з кущів вискочив величезний пес і почав гавкати. Катерина злякано зойкнула й сховалася за широкою спиною провожатого.

— Дана, фу! Свої, — чоловік потріпав по загривку собаку й спокійно звернувся вже до Катерини: — Не бійся, то Дана, мій охоронець. У ліс вона не ходить, тому чекала тут.

Далі вже було йти не так страшно: з одного боку чоловік у каптурі, з іншого — величезний патлатий пес.

Хата, до якої Ждан привів Катерину, дійсно була велика. Побудована зі зрубу, огороджена високим парканом, обвитим диким виноградом, вона скидалася на фортецю. Всередині було затишно, обставлено в скромному гуцульському стилі з різноколірними килимами на підлозі та керамікою по стінах. Катерина роздивилася навкруги, потім перевела погляд на хазяїна, який нарешті зняв плаща. І сумка випала з її рук — чоловік був такий же, як на світлині, що вона показувала босорці.

Ждан розцінив реакцію жінки по-своєму, мовляв, побачила неголеного сільського аборигена, і це її шокувало. Водночас Ждан замилувався жінкою.

— Де у вас кухня? — Катерина нарешті оговталася. — Євдокія сказала, що маю вечерю приготувати.

Ждан, схоже, здивувався такій пропозиції, але нічого не сказав у відповідь, лише рукою вказав напрямок. На кухні вже дивувалася Катерина: карпатський інтер’єр з глиняним посудом розбавляли сучасні технічні пристрої. Жінка чомусь вважала, що самотній чоловік має жити в затягненій павутинням халупі з брудною від кіптяви кухнею. Та тут все було зовсім не так.

Катерина посміхнулася, по-хазяйськи зазирнула до холодильника, перепитала:

— Ви яку кухню любите?

— Карпатську. Про банош чула? — коли побачив, що жінка замислилася, додав. — Зараз насиплю, вечерятимемо.

— А як же готування? Євдокія казала… — Катерина почувалася незручно.

— Зранку готуватимемо — разом. А на сьогодні навіщо — вже все приготовано.

За смачною вечерею Ждан і Катерина розговорилися, кожен розповів про себе, що вважав за потрібне

— А чому село зветься Старі Мухомори? — поцікавилася жінка про те, про що не наважилася спитати в босорки.

— Бо тут у лісі тих мухоморів небачено. І великі такі виростають, з червоними в білу цятку капелюхами. А як переростають, то такі кумедні на тих ніжках стоять, — усміхнувся Ждан.

— Вам не нудно тут жити — посеред лісу й мухоморів? — спитала Катерина.

— Ні. Якщо працюєш, то нудьгувати ніколи. Та й тут дихається вільніше. Краса навкруги особлива, люди спокійні. І час пливе не таким шаленим потоком, як у містах, — встигаєш відчути смак життя. Я тут віднайшов гармонію.

Вкладаючись спати в гостьовій кімнаті, Катерина теж подумала, що саме в цьому селі вона відчула незнаний досі душевний спокій. І потім їй наснилося, що вона маленькою дівчинкою бігає лісом, розмовляє з тваринами.

Приємне відчуття дому, захищеності й гармонії з природою — ось що відвідало жінку в тому сні. А навіяв його кіт Горинич, що пробрався до кімнати крізь прочинене вікно. Як умілий постановник, він прокрутив їй це гарне кіно сновидінь тільки тоді, коли жінка заснула і сила її захисної оболонки зменшилася.

А щоб навіяти сон Ждану, коту довелося довго чекати, бо фермеру чомусь не спалося. То він фільм дивився, то на вулиці цигарку смалив, а то під дверима кімнати, де спала гостя, бродив, наче привид. Горинич, чекаючи, ледь сам не заснув. За що й покарав потім Ждана по-своєму, з азартом: чоловіку наснилася палка ніч з Катериною й від того сну він прокинувся весь мокрий.

На ранок Катерина несподівано заявила:

— Я б хотіла тут пожити з тиждень, ти ж не проти? — вони зі Жданом ще за вечерею перейшли на «ти». — Хочу побачити, якими великими виростають мухомори, і як вони стають старими. Обіцяю навчитися готувати гуцульські страви, — жінка усміхнулася. — Можна й не тиждень, а хоч усе життя, — усміхнувся у відповідь Ждан.

Він зранку вже встиг з’їздити на ровері до Євдокії, щоб розпитати її:

— А що то за молодицю ти мені підселила? Це ж неспроста, еге ж? Бо ніколи нічого не снилося, а тут екзотичне до чортиків сновидіння побачив, що аж…

— Це мій тобі подарунок на день народження. Сподіваюсь, ти не тюхтій і таку дівку не випустиш з рук. Гарна ж — якраз для тебе.

— А як я не сподобаюсь їй? — мав деякі сумніви Ждан.

— Якщо прокинеться й попроситься пожити в Мухоморах — значить, сподобався. Бережи її, бо інша така не скоро підвернеться. Мо й взагалі ніколи схожої в наших краях не буде. Вона ж учителька, а в селі якраз не вистачає вчительок.

— У нашій школі й дітлахів стільки немає. Може й тому грозяться закрити ту школу, — підхопив тему Ждан.

— Не закриють. Горинича нашлю на завідувача РОНО — до коханок перестане бігати, бо не треба буде, — пообіцяла Євдокія.

— Навіщо ж отак відразу? Завідувач прекрасно знає, що вас краще не сердити, тому домальовує потрібну кількість дітей у нашій школі, — Ждан знав реальний стан речей.

— Але ж можна збільшити кількість дітей природним шляхом, — натякнула стара.

— Завезти їх у село, чи що? Я чув про програму «Родина кожній дитині», де сиріт роздають по сім’ях і для цього навіть будують такі собі хати-гуртожитки. Це воно? — Ждан реально не розумів, куди хилить бабця.

— От телепень! — забурчала Євдокія. — Я про те, щоб завести пару-трійку власних дітлахів. Жінку я тобі підхожу послала. Іди, вже! Як гроші заробляти знає, а щастя побудувати — ні. От вже чоловіки пішли, їй-бо!..

* * *

— Бабо Євдокіє, а отой іноземець, з яким я два роки переписувалася і котрий мені чужу фотку підсунув, справді був такий гидкий, чи ви навмисне про нього дурного наговорили, аби я залишилася тут? — колихаючи в колясці первістка, спитала Катерина. Бо черв’як сумніву давно гриз її цікавість, та все ніяк не наважувалася спитати про те бабцю.

— А яка тепер різниця? Тебе щось не влаштовує? Ждан — вартий заздрості чоловік. Бачу, що любить, — диви яке дитя файне у вас, справжній богатир! — босорка тицьнула пучкою в малого бутуса, що смачно смоктав свого великого пальця.

— Усе влаштовує, але ж як цікаво доля обернулася. І Ждан на чоловіка з фото так сильно схожий виявився… Певна, що то не просто так…

— А знаєш, що все горе від надмірної цікавості? Не гніви Бога і мене. Бувай! Ждану привіт! Ще передай, щоб цього тижня ніяких бумажок не підписував, бо поганий період. І отого чорнющого коня нехай не продає. Ніколи. Не можна. Категорично!

— А чому? — Катерина здивувалася, бо іноземці саме зробили Ждану щодо того породистого жеребця дивовижну пропозицію — на ті гроші п’ять жеребців такої породи можна було купити.

— Горинич з ним дружить, зрозуміла?. Просив не забирати. Бо, каже, вуха всім поодгризає…

— Усе жартуєте, тітко. Добре, передам, — посміхнулася Катерина.

— Та які жарти? У Горинича весняний авітаміноз, гризе усе, що бачить. Учора борщівника нажерся, то язик набряк, довелося зілля варити, бо й говорити нездужав. Таке вже створіння: магічне, а дурне.

— Зрозуміла. Дякую! За все! — знову посміхнулася Катерина.

— Та на здоров’я! Аби в мирі й злагоді жили — від того й мені добре.

І босорка підтюпцем поспішила до своєї хатинки, де вже зібралися відвідувачі зі своїми великими, малими та дрібними проблемами. Та не встигла вона дійти до улюбленого трьохсотлітнього дуба, як з кущів вискочив кіт Горинич:

— За коника дякую, я до нього звик. І гризу не все, бо зуби чешуться. Як тобі Назарчик? — пронявчав протяжно.

— Гарне дитя. На татка схожий, а оченята мамині. Красивий хлопчик. А що? — босорка відчувала, що котик знає більше, ніж треба.

— От навіщо із себе корчити незнайку? Ти ж Катерину тут не для Ждана лишила. На іноземця ні з чого наклеп навела, дівці голову задурила.

— Хто б то тут нявчав! Портрет Ждана — то ж твоїх лап справа, еге ж? То ти ж її до мене привів — сама вона нізащо не прийшла. Але Жданове фото їй сподобалося, ладний мужик, — погодилася Євдокія. — Гаразд, розповідай, що задумав?

— Спершу ти, — правив своє воркіт.

— От причепився, морда твоя кусюча? Жодних планів — просто звела двох гарних людей. Приємно, коли бачу щасливі родини…

— Я може й морда, але знаю, що вона має народити третю дівчинку. А ще ти зібралася перероджуватися. І Ждан з Катериною — тобою обрані батьки. Коли донька в них народиться? Коли чекати тебе в тілі дитини?

— За десять років, — здалася босорка. — Тоді по зірках якраз сильні відьми народжуватимуться. Але якщо комусь обмовишся, особливо Ждану чи Катерині, — вуха обріжу. Ні, обгризу, щоб стирчали, як глеки на плетеному тинкові.

— Ой, дуже мені треба з людьми балакати… Що вони, крім «киць-киць, пухнастику», путнього можуть сказати?

— А зі мною ж говориш?

— Та то ж ти! — з котячих вуст це прозвучало як комплімент.

— І сновидіння, щоб теж не навіював! — додала Євдокія, знаючи можливості багатої уяви Горинича.

— А то що? Як перевіриш? — знахабнів кіт.

— Є методи. І не біси. Бо й хвоста відгризу. Потім подумаю й під хвостом відчикрижу… — босорка пускала в хід козирі.

— Гаразд, гаразд! Не здам я твої плани. Нехай Ждану буде нежданчик. О, каламбурчик визрів. Може мені вірші почати писати, га?

— А то наче ти раніше їх не писав, не приховувала своєї обізнаності стара.

— Де? — кіт вирячив свої блискучі очі, майстерно вдаючи здивування.

— А на паркані хто кігтем надряпав отой шедевр, який і віршем назвати язик не повертається?

Живу в Мухоморах, як той ідіот,

Породистий кіт, а стирчу між болот

У відьми я замом вмостив своє рило,

Ото влаштувався, ото пощастило!

— Не кігтем, а цвяшком! Чого б ото кігті на таке псувати? Але мавкам, лісовикам і болотяникам подобається, твоїм відвідувачам теж, — на котячій морді з’явилася усмішка. — Он скільки гарних відгуків поряд залишили. Бачила там купа вподобайок і малюночки? Я популярний! Пишуть, що талант! — Горинич ненавмисне задрав носа й відчував, що босорка теж ним пишається.

Отак вони: кіт, що час від часу озирався, із задраним, наче прапор, хвостом — попереду й усміхнена, задоволена босорка Євдокія — позаду, пішли вивчати новоприбулих відвідувачів…