Босорка ТОМ 1

Стара жінка з хитрим поглядом сиділа на ґанку свого будиночка. З одного боку, вона не чекала від життя нічого, адже молодість пролетіла наче одна мить, а старість не мала в собі краси та натхнення. З іншого боку — досі кортіло пізнати загадки життя.

Вона мружила старечі очі, дивлячись на весняні сонячні промені, такі жадані після зимових холодів. Немає різниці скільки віку твоєму тілу, адже душа завжди молода, — ці пустодзвінні слова набрали вагомого сенсу під кінець життя.

Десь на березових гілках, які ледь помітно опустилися долу під вагою бруньок, щебетали горобчики. Березу босорка посадила неподалік хати, коли їй виповнилося тридцять п’ять років. Відтоді дерево вигнало вгору свій біло-чорний репаний стовбур, ставши прихистком пташкам та комашкам у спекотну літню днину. Сама Євдокія понад двадцять років збирала березовий сік, щойно сходила зима, а дерево набрякало від весняного буяння життєвої сили.

Ось і зараз, сидячи на ґанку, вона дивилася на прорізь внизу стовбура та майстерно вставлену сталеву трубку, з якої у звичайну трилітрову скляну банку накрапав солодкий березовий сік. «Кап-кап-кап»… Ритмічні звуки утворювали какофонію, єднаючись зі щебетом пташок, дзижчанням цвіркунів та ледь чутним шелестом віття дерев. Крізь чорну вологу землю вже встигли де-не-де прорости цьогорічні зелені травинки.

Нудьгу босорки обірвав звук кроків, що лунав неподалік в заростях. Мандрівник ще сам не бачив ні хати, ні старої бабці, але та вже чула його наближення десь з-за кущів, що заслоняли собою звивисту тропу, яка йшла далі в село, у світ звичайних людей. Він теж був простим — сюди тільки такі й ходять. Шукають долі, ворожби, кращого життя. З цього завжди смішно було самій Євдокії, адже свою справжню Долю ні конем не обʼїдеш, ні в стрибку не перестрибнеш, вогнем не спопелиш, водою не змиєш. А ті біди з якими люди не можуть дати собі раду — то від браку самої волі. Треба прийняти правильне рішення, а не через порчу, приворот та магію шукати рішення.

Босорка вже чекала на звичайного, що крокував і ніс їй свої біди, мріючи, щоб вона якимось подорожником чи кропивою, викатаним яйцем чи взятою на новому місяці водою зробила його багатим, здоровим, коханим і поважним. Ох ці звичайні люди…

— Вітаю, шановна! Ви славетна Євдокія? — мовив юнак з густою чорнявою шевелюрою.

— Так матінка назвала, так по світу імʼя пішло. Євдокія я. Навіщо зʼявився? — хлопець огидливо блиснув оком на бородавки на обличчі старої. Очевидно думав чи не повернутися додому, але набравсь сміливості та вирішив завершити справу з якою завітав.

— Мені ваша поміч потрібна, шановна, але грошей багато не маю, бо на стипендію живу. Можливо ви зголосилися б для мене добру справу зробити в обмін на мій труд. Силу маю, розумом наче не обділила природа. Можу вам у хазяйстві користь якусь принести.

— Це мені цікаво. Гроші як візьмеш, то треба ще шукати, як їх на користь обміняти, а ти зразу труд несеш. Підходить твоя пропозиція, хлопче. Кажи, що на серці важке носиш, а я поки зметикую, яку собі з тебе користь мати. Сідай ось поряд на призьбі, розповідай.

Юнак притулився до хати, вмостився на призьбу. Набрав глибоко в легені повітря, так наче справді щось важке за душею носив, і почав свою оповідку:

— Нікому я не потрібен. Так з цим і живу. І знаєте, бабцю, важко воно так на світі бути, скрізь чужим.

— Знаю-знаю… Кажи далі, — Євдокія кинула на парубка хитрий здивований погляд. Здивував він її щиро таким початком промови. Багато вона начулася за життя скарг людей, були справжні біди. Але ж зараз перед нею сидів гарний парубок з розумом та силою та скаржився на непотрібність. «Ото вже молоде дурне», — подумала про себе жінка.

— Батьки розлучилися, матір вийшла заміж вдруге, народили мені сестричку. Їм у сімʼї я зайвий. Ну хіба малу няньчити кличуть, а про мої справи й не питають. Батько подався на заробітки, звʼязку з ним не тримаю. А найгірше в навчанні. Факультет важкий — вища математика, дівчат там немає, однокурсники всі з мишами в голові, друзів не знайшов, коханої немає. Одним словом, наче привид сновигаю по буденних справах зо дня в день. Тяжко стало мені, хочу іншої долі.

— Якої, індичику мій? Ти вже придумав?

— А може ви мені глянете моє майбутнє? Ну те, яке вготоване мені? А як прикре щось побачите, то може і змінити в силах ваших буде?

— Поворожити на майбутнє можемо на кавовій гущі. Пішли в хату каву питимеш.

— Оце чудово!

— А чекай, а платити чим все ж таки будеш?

— Все зроблю, що попросите, як витягнете мене з життєвої прірви.

— Картоплю допоможеш садити. За хатою он клаптик городини. Будеш лунки копати, підкидати й загортати.

— Домовилися!

— Ходімо.

В хаті стояв запах сирості та різнотравʼя. Худа бабця вправно дістала з верхньої полички банку з меленою кавою, встромила столову ложку вглиб ароматного тертого порошку, перекинула до чашки й залила окропом. Так, наче тільки й чекала весь ранок на початок ворожіння.

— Пий, мовчи та думай про життя. Як звати тебе? Забула спитати.

— Віталік я, шановна.

— Віталік кажеш… пий!

Хлопець припав до ароматного напою, від запаху якого аж кишки дулі закрутили, нагадуючи що голодний, навіть крихти не мав на сніданок. Так вона йому смакувала, як ніколи. Хотілося думати за своє погане життя, але та кава, як на зло, збудила в памʼяті щасливі спогади. Пив, мовчав, думав. Намагався не хильнути зайвої рідини з кавовою гущою, щоб не зіпсувати ворожіння. Вчасно зупинився, простягнув шанобливо філіжанку до босорки.

Бабця прийняла покрученими сухими пальцями, відійшла в інший куток кімнати, присіла на мʼяке скрипуче ліжко й мовила:

— Слухай, а ти і справді нікому не потрібен. Не любить тебе ніхто. Гроші втікають мов вода крізь пальці. Дівки не бачать твоїх принад і не палають бажанням. Хлопці не сприймають твій розум. До роботи наче і спритний, а толку немає. Пороблено тобі, Вітальку. Пороблено…

— Йой! Я так і знав! Одверніть напасть, врятуйте. Любу дяку за те просіть, все зроблю.

— Складна в тебе ситуація, тут однією картоплею не відбудешся.

— Називайте будь-яку трудову ціну, все відпрацюю.

Євдокія всміхнулася хитрими очима та оголосила ще перелік робіт:

— Треба мені ще на двері латки прибити, протяг чую.

— Прибʼю!

— Яблуні почистити від сухого гілля.

— Обріжу! Врятуєте від порчі?

— О, то звісно! Тільки спочатку картоплю посадиш. Приходь завтра. А я тобі в обмін перше коло порчі знімати почну.

Прийшов наступного ранку Віталік, як і домовлялися з босоркою, ледь вранішні промені сонця росу осушили на траві. Підкотив рукави та й узявся до посадки картоплі. Як сонце прямо в зеніт стало на небі, так грядки й посаджені були. Євдокія лише дивиться та посхімається старечими сухими вустами.

— То кажи, юначе, з чого починати будемо? Що тобі перше горить?

— Мені Оленка сусідська подобається. Чи можна мені порчу зняти, щоб вона, гонорова, нарешті увагу звернула на мене?

— Чом не можна? Зараз зробимо. Грядки рівні зробив, попрацював старанно. А ти вдома матері так допомагаєш?

— Ой ні. Вона мене завжди просить за малою сестрою приглянути, поки вона сама швиденько все зробить.

— Почула тебе, хлопче.

— Пішли до ґанку, будемо яйця катати. Але ти зараз руки не мий! І по дорозі додому не мий, я тобі зараз порчу самотності зніму, а там скажу як діяти.

— Слухаюсь, шановна.

Винесла бабця старий табурет, що трохи хитався, поставила біля ґанку, приказала сісти, а сама з хати три яйця винесла. Шепоче-шепоче, щось приговорює під ніс, а сама яйцем катає по голові, обличчю, воно аж нагрітися встигло від тих рухів. Потім хрясь над головою — яйце ножем навпіл розбила, аж довга бридка шмаркля білка сирого лобом потекла. А бабця зойкнула:

— Йой, як тобі страшно пороблено! Добре, що прийшов, бо вік один скінчив би. А тепер як не Оленка, то Ольга, Катерина, Марина, Параска — кого захочеш обереш, — аж тепло всім тілом від тих слів розлилося. Щасливий сидить Віталік на тому табуреті хиткому.

Била босорка яйця, била, а потім настанову дала:

— Дійдеш спітнілий, натруджений додому — у хату не заходь! Йди як є брудний до Олени, кажи, що своя криниця пересохла, проси, щоб бруд з рук змила. Як спитає, де так вмурзався, кажи як є — день трудився, картоплю садив. Як попросить їм допомогти — не відмовляй. Посади й Оленці картоплю або де в хазяйстві згоди, то вона тебе й побачить як чоловіка гідного.

— А зараз йди. Приходить через тиждень, на молодику. Будемо воду пити і вогонь у ній топити. Наступну порчу знімати.

Прийшов через тиждень Віталік. Усміхнений, аж сяє.

— Оленка цілувала? Чи чого так сяєш, юначе?

— Не повірите! Цілувала!

— А що казала, як цілувала?

— Шановна, казала, що вона думала, що я повний ледар та бовдур. А як я картоплю посадити по-сусідськи допоміг, то дякувала, у щічку поцілувала, а сьогодні зранку пирога з маком занесла.

— Буде діло!

— Буде! Ви така сильна ворожка, допоможіть з роботою. Хочу багатим бути.

— Допоможу. А на кого вчишся? Ким можеш працювати?

— Воно не цікаве, математику я штудіюю.

— Чом не цікаве, як рахувати добре вмієш? А хтось працювати кликав вже?

— Ні. А я сам соромлюсь.

— А куди б пішов проситися, якби я тобі хоробрості додала?

— До нашого магазину, у бухгалтерію. Але я соромлюсь, вони там розумні, а я студент.

— Допоможу. Ось я тобі трилітрову банку води на сході сонця в ніч молодика набрала. Зараз будемо віск лити, сірники топити. Сміливість знайдеш, як воду випʼєш. Пішли в хату.

Віталік змучився на обряді сидіти, а Євдокія все кректала та лякала, як страшно йому пороблено. Ким і навіщо — не ясно, але ледь не на злидні, одинокість та смерть. Та ще й сірник спалений аж на дно банки потонув, а мав на поверхні плавати. Дала цю чисту воду Євдокія Віталіку, сказала тиждень пити, а за тиждень на роботу йти проситися активно, бо хоробрість у банці — а не проста вода. А там і до неї завітати. За це мав у дверях дірки залатати. Віталік цвяхи та латки у руки взяв, до вечора все зробив та пішов хоробрості набиратися.

Прийшов через два тижні — сяє.

— Взяли на роботу, хлопче?

— Не повірите! Взяли! То все ваша вода хоробра! Ви така потужна ворожка, світ таких не бачив.

— Чого тобі ще треба полагодити в житті?

— Щоб хлопці в університеті поважали.

— Добре. А скажи, вони в тебе про Оленку та роботу знають?

— Ні, ви що! Я в таємниці все тримаю, боюсь, щоб чари не зникли.

— Добре. Правильно зробив. Пішли, я на тобі траву спалю.

— Це небезпечно?

— А ти довірся і все матимеш.

— Я вам вірю!

На призьбі посадила босорка парубка, винесла з хати жменю сухого зілля, що напевно від проносу та закрепу збиралося минулого літа, щось шептала, приговорювала, а потім підпалила сірником. Суха трава вмить спалахнула, дрібні іскри охопили швидко її найтонші листочки та квіточки. Як полетіли іскри, так почала вона тим віником по голові лупити Віталіка. Шевелюра в нього густа, швидко не підпалиться. Віталік тільки з переляку носом чмихав, здував огарки з носа.

— Готово! — мовила Євдокія. — Ти через тиждень приходь мені сухе гілля на яблуні вріжеш. А сам дивись, що маєш зробити. Яке студентське свято буде наступне?

— День студента.

— Чудово. Приходь до університету під руку з Оленою і розповідай всім про роботу. Побачиш, як хлопці після спаленої сьогодні чудо-трави поважати тебе стануть.

Через кілька тижнів приходить Віталік — сяє наче повний місяць на чистому небі.

— Вийшло, хлопче?

— Не повірите, шановна! Дівчина закохалася, на роботі гроші платять, а в університеті всі поважають і питають який мій секрет успіху.

— А ти що кажеш?

— О ні, я ні за які гроші світу про вас нікому не розповім. Ваша сила та магія зробила з мене не бовдура, а успішну людину. І це тільки завдяки вашим обрядам.

— Так-так, хлопче. У що віриш, те й стається в житті. Варто вірити в дива.