Босорка ТОМ 1

Молода дівчина крутилась біля дзеркала, приміряючи нещодавно куплену сукню. На білій тканині зображені лимони, а рукава були обʼємними, як ліхтарики. Чудовий варіант для побачення! Але несподівано телефон завібрував, сповіщаючи про вхідний виклик від «Петра», який нещодавно запросив дівчину на побачення в кафе. Та посміхнулась і прийняла виклик.

— Алло? Як ти там? — запитала вона, але її грайливий вираз обличчя швидко спохмурнів: посмішка зникла, а сіро-блакитні очі вже не сяяли. — А, у тебе вже не виходить погуляти? Чому? — Через деякий час дівчина зітхнула. — Зрозуміла, сходимо іншим разом. Бувай!

Вона поклала телефон на полицю, сіла на ліжко, і задумалась. Останнім часом спілкування з Петром ставало доволі важким — спільних тем не знаходилось, і зустрічались вони все менше… Але ж так раніше не було! Пара не сварилась, і часто ходила кудись разом… Здається, все було саме так, як казала подруга, і є лише одна людина, яка зможе допомогти…

У Старих Мухоморах було найяскравіше відчуття літа. Сонце пробивалось крізь хмари, а квіти прикрашали клумби біля поодиноких будинків. Дідусі рубали засохлі дерева, бабусі пололи грядки, а наша дівчина ходила по доріжці, тримаючи в руках телефон.

— І хто ж придумав таку назву для села? Старі, бачте, Мухомори, — сказала вона, перелякавши курей поруч. — Їх навіть на карті нема, сказали шукати через Стару Гуту, яку я знаю не більше… Ще ж не знайду ту, як її, босорку. А мені ой, конче потрібна її допомога…

Через деякий час дівчина побачила будинок, який явно відрізнявся від інших. Навколо нього все було засіяно чудернацькими рослинами, які явно чіпати не треба. Такі лише для чаклунства використовувати можна, як це роблять відьми, ну або босорки. Найімовірніше, що саме тут живе та, кого всі звуть Євдокією Іванівною. А можливо, там живе хтось інший. Про це можна дізнатись лише після стукоту у ворота.

З будинку вийшла жіночка похилого віку. На голові — чудернацький капелюх з квітами і ягодами, а з одягу була блузка і спідниця, вишиті символами й орнаментами. Вираз обличчя не зображував подиву, якраз навпаки — жінка знала, хто саме прийде.

— Знайшла ж ти мене, Марино. Не забруднилась ти ніде по дорозі, дитинко?

Марина поправила неслухняний темний кучер і відповіла:

— Ні, я не забруднилась, Євдокіє Іванівно. Слухайте, Старі Мухомори такі гарні! Там всі працьовиті, дружні, ще й знають одне одного! Куди не йду — звідусюди чую «Вітаю, Катерино!», «О, і я вас вітаю, Оленко! Як там справи на городі? Як кури?», «Добре, добре все! Ростуть не по днях, а по годинах!»

— Напевно, ти сюди прийшла не для того, щоб хвалити Старі Мухомори, а тобі потрібна моя допомога. Розповідай, що сталось.

Марина сіла на стільчик, і почала свою розповідь.

— У мене є хлопець, Петро, але в мене також є подруга, Анна. Одного разу Анна запросила мене погуляти по місту, але я затрималась, бо мені Петро подарував букет квітів і я мала ще донести їх до будинку… але Анна на мене образилась, бо я «віддала перевагу хлопцю, ніж подрузі», і тому вона погрозила наслати на мене любовну порчу, щоб ми розійшлись, я більше не могла знайти довготривалі стосунки, і зрозуміла, що любов не є довговічною. Вона ще завершила все це словами «І будеш ти завжди самотньою», чи якось так… За її словами, вона рік навчалась у відьми, Юліани, начебто, тому навички насилання порчі в мене є.

— Юліана, кажеш? — запитала босорка. — Так, вона явно мастак у порчах, особливо любовних… хочеш, щоб я тебе від них захистила?

— Слухайте, я люблю Петра, і не хочу, щоб якась любовна порча стала нам на заваді, але я боюсь, що вона вже почала діяти, бо ми спілкуємось все рідше і ніяк не можемо знайти час для побачень, і я боюсь, що це зруйнує наші стосунки… Євдокіє Іванівно, можете ви якось визначити, чи немає на нас якоїсь темної сили?

Босорка зняла свого капелюха і дістала звідти гілочку білої ягоди дивної форми.

— Її сік має допомогти у виявленні темних сил. У тебе є ваша спільна світлина, Марино?

Марина почала шукати світлину в сумочці, і врешті решт її дістала. На ній пара стояла на фоні озера в лісі.

— Ой, Синевир, гарне це озеро… — Босорка оглянула світлина, а потім спитала: — Вона була зроблена ще тоді, коли поміж вами все було добре?

— Так, Євдокіє Іванівно, ми там були кілька місяців тому.

Босорка не відповіла на запитання, а видавила сік з ягоди на світлину.

— В найгіршому випадку зʼявиться запах горілого мʼяса, — пояснила жінка. Пройшла хвилина, дві, пʼять, а ніяких змін у повітрі не відбулось. — Значить, ніякої порчі на вас нема, можеш не хвилюватись, дитинко.

Марина забрала світлину, протерла її і поклала назад у сумочку.

— Дякую вам за полегшення, Євдокіє Іванівно! Але було б непогано поставити захист від порчі, про всяк випадок…

Босорка зітхнула, встала, і попросила Марину піти слідом. Вони підійшли до клумби, і старенька попросила дівчину зірвати вербену, ромашку, деревій і кріп. Зірвати своїми руками дасть більше користі, так сказала Євдокія Іванівна. Коли всі предмети були зібрані, босорка дістала сіль і невеликий мішечок. Вона додала все туди, перемішала, і прочитала пошепки молитву, слів якої Марина не розібрала.

— Ось твій захисний мішечок. Треба його нести із собою, не губити, і буде тобі щастя з Петром… — босорка завʼязала мішечок стрічкою і вручила його Марині.

— Ще раз вам дякую, Євдокіє Іванівно! Ви мене виручили!

— Будь ласка, Марино. І не забувай, що стосунки не тримаються лише на цьому мішечку, треба ще зближуватись зі своїм партнером. Тоді жодна порча вам не зашкодить, це точно…