Босорка ТОМ 1

— Гарно ж як, — прошепотіла літня пані. Вона, немов дитинча, дивилась у вікно і насолоджувалась вранішнім виглядом Карпат.

Мар’яна може б теж порозглядала містичні гори, але їй було не до того. Це вже вкотре за короткий відрізок часу вона їде в інше місто? Вінниця, Запоріжжя, Київ, Львів, Харків… Там намагалась почати нове життя, а все ніяк! Тіні минулого немов лізли в душу чорнющими зміями й душили, ставали поперек горла і затьмарювали очі. І он вкотре вона вже сиділа в транспорті з великою дорожньою сумкою? Через часті переїзди вже боялась купувати нові речі, бо куди ж їх потім? Абсолютно все намагалось завадити новому життю!

— Обережніше! — зойкнула жінка, коли під час зупинки якийсь дідусь з великими клітчастими пакетами зачепив її довгу косу. Зазвичай закручувала волосся в тісну гульку, але від цього додатково боліла голова.

— Вибачайте, паннусю. Я щось не зобачив, — крикнув чолов’яга вже на сходинках автобуса. Наступна зупинка її… Ох і занесло, аж у Старі Мухомори… По правді, то Мар’яна поки й не знала, де планує осісти. Просто після чергової навали невдач, дилеми з житлом та нічного приступу задухи, встала та й майнула туди, куди вела невідома сила.

Ну як невідома, бабусине село було неподалік Старих Мухоморів, у дитинстві доводилось тут бувати… До того, як почались вічні забіги. А бабця, царство їй небесне, розповідала про якусь чи то відьму, чи то знахарку… Ні, там якось інакше називалось… Байдуже! Бодай би була жива ще.

Від цього всього жінці захотілось вже самій себе чимось ляснути. Докотилась до того, що готова вірити наче їй пороблено! Після бабусиної смерті воліла б сюди і не вертатись, але чомусь прийшла думка, що почати все спочатку можна лишень там, де ця ідея і зародилася… Глянула у вікно, та знову різко захотілось сховатись від світу в салоні автобуса, муляло щось всередині. Автобус – то ще гарно сказано! Старенька розвалюшка, у таку глушину більше нічого не їхало. Та й те, їй ще підійматися пішки в гору добрих декілька кілометрів. Хоч би не даремно й не переплутати… Але місцеві запевняли, що там ще здалеку все зрозуміє — подібних хат поблизу нема.

Схожих хатинок поблизу справді не було… Поблизу взагалі нічого не було! Лишень одненька, старесенька як світ. Сама будівля темна, але розписана невідомими символами. Низький парканчик, та й той, певно, лише для годиться. Бо красти там нічого. Якби не довга дорога, то при виді такого будиночка Мар’яна б чкурнула кудись подалі або воліла б обійти. Зараз же розуміла — відступати пізно. Легкий вітерець подув у спину, наче підганяючи йти вперед і не гаятись.

— Напевно мені знак… — вирішила жінка і вже без сумніву рушила.

— Ви до Євдокії? — запитала якась бабуся, зауваживши жіночу постать біля дому. Мар’яна лишень кивнула, а потім засумнівалась, чи стара побачила цей жест. — За мною будете. Ви вчасно — людей поки мало, — швидко розвіяла сумніви пані. — У мене ось проблема — внук раптом занедужав, чи яка холєра, — не чекаючи жодних реакцій, почала жінка. Либонь вирішила, що знайшла однодумницю та й можна душу вилити. — То я, як босорка наказувала, поклала заговореної трави в хусточці під подушку. Мало-м те зілля зчитати всю біду, он принесла тепер показати, — старенька протягнула до Мар’яни невеличкий згорточок.

— Угум, — лишень і видавила жінка. Чомусь боялась, щоб та трава на неї не впала. Не вистачало їй ще чужих бід! А стара все вела своє… Вже і людей встигло назбиратись. Так, вона таки вчасно прийшла — не доведеться тут затримуватись у черзі. А коли її співрозмовниця нарешті потрапила на «прийом» до босорки, взагалі видихнула з полегшенням… До речі, нарешті те слово згадала.

На жаль, радість швидко змінилась на дивне хвилювання. Знову розпирало щось зсередини. Це ж вона вже наступна має заходити!

— Дякую! — почувся вже знайомий голос, і недавня «колега по нещастю» рушила до хвіртки. — Уявляєте, закохався! — з полегшенням мовила вона. — А я то вже надумала, ох діти-діти… Так швидко ростуть.

«Закохався», — відлунням пронеслось в голові. Колись і вона була закохана, наївно, по-дитячому… Ноги були немов у гіпсових пов’язках — важкі та неслухняні, жінка ледь ними перебирала. Скільки тривав цей шлях через подвір’я? Мар’яні здавалось — цілу вічність.

— Можна? — ледь прочинивши дверцята, запитала вона.

— А чом би й ні, — прозвучало у відповідь. Дивно, таке невеличке приміщення, а Мар’яна готова була заприсягнутись, що чула відлуння в старечому голосі. — Тільки теє, оту нечисть мені не напускай! — низенький силует швидко підвівся зі стільця й майнув до шафи. Жінка не встигла і зрозуміти, що до чого, як їй простягнули якусь лляну хустку з такими ж чудернацькими візерунками, як на хаті. Такі ще її бабця носила. — Пов’яжи на голову, бо тутка негативу не треба.

Жінка з обережністю прийняла хустину. Вагалась, чи це достатньо гігієнічно, мало ж які тут клієнти… Та і яка взагалі нечисть? Не встигла й зайти, а вже таке. Від чого врятує тряпчина на голову?

— Сумніваєшся? Знову втекти хочеш? — стара різко виринула перед нею. Може то Мар’яна в роздумах не помітила, як босорка підійшла… Або ж тут не так все чисто.

— Чому «знову»? Я ж вперше…

— В мене може і вперше, але ж звідусюди тікаєш. Ніде тобі життя нема, — пояснила знахарка. — От і прийшла питати, чи бува не пороблено.

— Правда… — кивнула жінка і вже сміливо накинула на голову хустину.

— І що не тікатимеш цього разу? — старенька, немов якийсь кримінальний авторитет, гордо всілась і затягнулась люлькою.

— Ні, — тихо-тихо відповіла Мар’яна.

— Ну тоді робимо так: залишайся сьогодні тут, допоможеш мені з відвідувачами. День людний буде, а помічниці в мене нема поки. А якщо не втечеш, то і твоєму горю спробую допомогти. Згода?

— Згода, — жінка змусила саму себе швидко відповісти. Їй хотілось, звісно, одразу розібратись та втекти з дивного житла з купою сухих трав, дзеркал та інших речей, схожих на реквізити з битви екстрасенсів… Але раз вибору нема, то що поробиш? Стара ж різко її проблему побачила, отже щось знає…

Спершу було дуже складно, Мар’яна ледь розуміла, що тій Євдокії треба — вона таких назв з роду не чула. А навіть якщо чула, то не бачила що то таке! А чого тут лишень не було… Трави, сушені жаби (від цього мало не знепритомніла), заяча ніжка, кольорові мотки ниток, купа кухлів з водою… При чому вода, начебто, мала різні властивості залежно від того, де набрана і з якого матеріалу її місткість. І це лишень те, що встигла побачити за сьогодні! Після кожного клієнта баба Євдокія вставала та з якимось дивним музичним інструментом та куривом ходила по дому — чистила ауру.

— Душа у вас є? — розлючено крикнула якась пані, після відмови в допомозі, бо то було «не в компетенції» босорки.

— Навіть декілька: дві людські та котяча… Вам яку, паннусю? — безтурботно відповіла босорка і, здалось, немов різко помолодшала на декілька секунд. Мар’яна аж очі протерла.

— Та ну вас до біса! — фиркнула жінка.

— І з ним ся виділа, — посміхнулась босорка і глянула на Мар’яну. — Зараз останній буде. Вмиєш обличчя ось тією водою на подвір’ї й приходь, хустку не знімай, — наказала чаклунка. Залишалось лише підкоритись.

На вулиці вже сутеніло, холодна вода допомогла збадьоритись, а вдома бабуся Євдокія чекала з якимось відваром.

— Пий сміливо, то не отрута, — підсунула вона чашку до гості. — Тікаєш ти постійно, але від себе не втечеш, особливо коли тіні минулого за собою на хвості тягаєш, — почала стара.

— Який хвіст, які тіні? — не зрозуміла Мар’яна.

— Коса твоя руса, що вона бачила? Що в собі тримає? Те, що хочеться забути, еге ж? То вже розповідай, що там трапилось сама, якщо хочеш собі помогти.

Мар’яна спітніла, якось таки намагалась ніколи в голові й не прокручувати те все після втечі, а тут вголос казати просять.

— Був у мене коханий… — мовила вона і зрозуміла, що зараз закашляється. Знову той жмут тирси лізе до рота.

— Вчасно напій тобі запропонувала, пий — вгамує спрагу і не дасть злим силам душити.

— Спершу було все добре… А потім, коли бабуся померла і я тільки заради нього тут лишилась… — знову зміїний клубок душив та перетискав горло, після кожного слова доводилось робити ковток зілля. — Почав бити, ревнувати без причини… тягати за косу при друзях, а вони тільки сміялись. Також любив на руку намотати, аби не пручалась. Потім сам зрадив. А коса… ще бабуся її розчісувала мені та заплітала щоранку, — проступили важкі сльози. Бабуся була найріднішою людиною, батьки часто були на заробітках, то так і росла…

— Ну, як і казала. Коса весь негатив у себе ввібрала, волосся — то велика сила, вбирає в себе пережите. Чистити вже пізно — в’їлось зло глибоко. Доведеться обрізати, — констатувала босорка.

— Але ж коса — дівоча краса… і сила, і…

— Ну я і кажу сила, але не завжди хороша. А краса не лише в ній. Та і то, відросте. Я не змушую, просто кажу. Вирішувати тобі.

— То моя пам’ять про бабусю… — вагалась жінка.

— Повір, вона не сердитиметься. Вона ж бо понад усе хотіла, щоб у тебе все гаразд було. А не щоб волосся за тобою по землі тягалось.

— Давайте обріжемо, — з якоюсь тяжкістю в душі погодилась Мар’яна. Ніколи не зістригала більше кількох сантиментів кінчиків, а тут ось таке… Та вже байдуже, нарощу!

— Не так все швидко. Стемніє повністю, тоді вийдемо на перехрестя доріг і зріжемо. А я поки інструмент підготую, — пояснила чаклунка і взялась щось шепотіти над якимись старими ножицями, тримаючи їх над полум’ям свічки та моментами дозволяючи вогнистим язикам повністю облизати блискучу поверхню.

Під час цього замовляння сиве волосся чорніло та ставало довшим, а зморшки враз зникали. Питань було купа, але зустрівшись один раз з хитрим поглядом, Мар’яна вирішила, що краще нічого не питати і взагалі не казати, поки босорка сама не заговорить. Сіла, наче мишка, на ослін та спостерігала. Якось так затишно стало, наче колись у дитинстві… Так і задрімала.

— Агов, дівко, вставай. Пора! — розбудив голос. Євдокія вже стояла на порозі з полотняною сумкою. Знову повністю сива і древня як світ. — Поспішаймо, бо як повилазять русалки, то не дадуть спокою, заважатимуть! Полізуть зі своїми танцями та лоскотами, — і стара почимчикувала так, наче і не жила на цьому світі вже невідомо скільки років. Сонна Мар’яна не одразу навіть наздогнала.

— Ой, курчатко! — зупинилась вона, коли зі страшенним писком до неї в ноги кинувся світлий клубочок. — Що ж воно тут саме так…

— Душу людську чує потерча, — зітхнула босорка. — Якщо хочеш — допоможи йому, я на те влади не маю. Треба хрестити, тоді дух заспокоїться…

— Тобто? — округлила очі Мар’яна.

— Знедолене дитя, душа без імені, що не може на той світ попасти. То вони і приходять у вигляді тваринок чи птахів — ім’я випрошують. Треба якоїсь серветки кинути — то буде крижмо, перехрестити, мовити «хрещаю тебе» і назвати. Але поспішай, як надумала.

Навіть здивуватись часу не було, різко понишпорила по кишенях і знайшла лишень носовичок. Не любила одноразові серветки. Колись би хто сказав — не повірила б, а тут вже нічому не дивувалась…

— А чоловіче чи жіноче? — раптом таки зам'ялась, але, помітивши роздратування босорки, вирішила що будь-яке краще ніж нічого. Пташеня завмерло, наче розуміло, що ось-ось і буде душі спокій, покірно стояло допоки його не накрила кинута додолу хустинка. — Хрещаю тебе… Олександра, — проговорила вона. Саша — ім’я універсальне, повинно підійти.

— Тепер ходімо, — підганяла стара, і жінка послухалась, хоч і хотілось знати, що там далі з тим пташеням, чи дитинчам. Яке ж похмуре це місце увечері. Дерева гілками ніби хочуть потягнути кудись у небуття. На перехресті Євдокія прийнялась збирати сухі гілочки, аби розвести багаття, Мар’яні ж не дозволила нічого тут торкатись та знімати хустку. — Ну великий вогонь, забери все лихе, що тут закарбовано, — прошепотіла вона і подала знак відкрити волосся, після цього вправно зрізала русу косу старими ножицями. Вітерець розвіяв тепер вже коротке, ледь до підборіддя волосся, а босорка, наче гидуючи, кинула «обрубок» у багаття. Низенький вогник різко спалахнув та розрісся. Та на це ніхто не зважав, голова раптом стала такою легкою та свіжою…

— Переночуєш у мене, а завтра підеш у бабусин дім. Там далі вже сама вирішуй, — почала повчати знахарка. — Але гляди, щоб поки в дім завтра не зайдеш, то ні пари з уст! Жінка кивнула, розмовляти їй і не хотілось…

У голові було стільки думок і дивне полегшення. По дорозі назад ще оглянула те місце, де зустрілось потерча. Не було ні пташеняти, ні носовичка… Чомусь відчувала, що все гаразд — матиме душа омріяний спокій…

Вночі не спалось, спогади, яким вона вперше за довгий час, дозволила повністю заполонити свідомість, все лізли й лізли. І Мар’яна розплакалась як маленьке дівча. Нарешті зрозуміла — щоб почати нове, потрібно було спершу завершити старе, відпустити…

Тепер зможе, повинна змогти… До того ж ця коса не давала і поекспериментувати з зовнішністю, часу зробити гарну зачіску на таку довжину не було зовсім. Та що там, навіть помити та висушити нормально не завжди встигала — закручувала в гульку та й все. Згодом зробить стильну стрижку, дозволить собі нарешті купити щось з нового одягу… Але то потім, спершу сходить на бабусину могилку і, мабуть, залишиться тут ще трохи, аби вирішити як краще далі бути й нарешті насолодитись природою Карпат.

Цікаво, що ж Євдокія мала на увазі, коли говорила про декілька душ? Хоча най це для неї буде таємницею. Відповіді на це питання і не потребувала. У глибині душі розуміла, що стара не обманула: ні про душі, ні про те, що тепер все в неї буде добре.