76. «Кайдани мерця» АВТОР: Аден Твайс
Серце калатало з боку в бік. Звук його биття доходив від грудей до вух так гучно, що здавалося ніби воно вже вистрибнуло. Слабкість ніг відчувалася як неминуча кончина. Стомлені погонею, вони підкошувалися.
Намагаючись знайти сили в страху для подальшої боротьби, він різко озирнувся. Блідий, аби не земля, що нею забруднився. Чоловік, з кривою від злості гримасою, переслідував Ореста. Мокриці та могильники розповзалися по підлозі від кожного його кроку. Кістки, що стирчали крізь пористу, діряву шкіру, зачіпали предмети довкола. Від чого переслідування супроводжувалося скреготом та стукотом, змушуючи закрити вуха, аби з них не полилася кров. А самі його очі були закриті.
Орест подивився на нього. Від страху знову повернутися спиною до невідомого, він затримав свій погляд. Хлопець глибоко вдихнув. Та різкий біль у грудях миттю скрутив того надвоє. Пів хвилини. Брак повітря. Як невідомий, бувши вже за декілька кроків, повільно нагинається. Розплющує очі. Черви, що зайняли місце очних яблук, почали хаотично рухатися, ніби витискаючи один одного від нестачі місця. Та враз. Вони згуртувалися й випрямилися в сторону Ореста. Невідомий стояв. Розглядав. Це був шанс схопити ковток повітря та піднятись. Орест глибоко вдихає. Повертає голову до входу. Двері близько. Ноги його слухаються. Він підводиться, як раптом… Падає. Криві балки підлоги схопили його за великий палець стопи, поваливши донизу. Удар був сильний. Найбільше прийшлося по голові. Та образ невідомого з думок не зникав. Орест протер очі, у яких блимали різнобарвні плями. Озирнувся. Нікого поруч вже не було…
Сон. Дурний, ледь не звів його з розуму! Голова Ореста, хоч і боліла, та він міг дати собі ради. Прокинувшись від удару, у холодному поту, хлопець радів. Це було просто нічне жахіття. Але все ж таки виникало питання:
— Хто це був?
Думки намагалися зачепитися за недавні події. У надії віднайти у свідомості чи підсвідомості образ невідомого. Але через п’ять хвилин роздумів ця справа здавалася марним витрачанням часу. Скоро ранок. Орест пішов до спальні. Заспокоївшись, той ще раз глибоко вдихнув та повільно видихнув.
Та, спіймавши тишу, відразу насторожився. Тривога його не покидала. Як через лічені секунди сполохався. Удар. У сусідній кімнаті почувся один гучний, чіткий удар. Не знати, чи йому було страшніше залишатися на місці, у найвіддаленішій кімнаті квартири, чи піти до вітальні. Зараз він точно не спить. Почутися не могло. Вікна були зачинені. У квартирі нікого, окрім нього. Перебравши це в голові, Орест вирішив піти туди, аби переконатися в невинності того, що сталося.
Перше, що впало в очі — шухляда. Вона була відчинена навстіж. Удар її дверці, що відкинулася, очевидно і викликала звук, на який прийшов хлопець. Та опісля фокусуванні на ній, Орест провів поглядом усю вітальню. Ще одна деталь, якої тут бути не могло. Внизу шафи лежав папірець. Швидко підійшовши, хлопець різко його підняв. Це був, з першого погляду, звичайний білий папірець. Та, взявши який до рук, не можна було не помітити, що на іншій стороні зображення. Фото. Старий, чорно-білий портрет взявся нізвідки. На Ореста дивився насуплений чоловік, контури обличчя якого вицвіли, але очі його здавалися живими. Пронизливий, важкий погляд зазирав у душу, тому затримуватися, дивлячись на нього, бажання не було. У самому низу портрета був підпис: «Скупий Микола».
Орест знав, кого так називали. Це був його дядько, та бачив він його вперше.
5:00. Ранок. Перший будильник пролунав, саме тоді, коли хлопець стоячи у вітальні, згадував розмови матері про покійного Миколу. Поспати часу вже не залишалось.
Тож, зітхнувши від миттєвого передбачення поганого робочого дня, хлопець пішов збиратися на роботу.
18:00. День дійсно був важким. Все чого хотілося — заснути. Стомлене тіло відразу повело до спальні. Як м’яка постіль уже його огортала. Повіки непомітно зімкнулись, а легкий вечірній протяг з вікна почав ніби заколисувати. Денна рутина залишилася десь далеко позаду. Навкруги знову спокій. Відпочинок. Лише легкий шепіт, туманом простилався словами:
— Знайди її. Її…
Орест у напівсні нахмурив брови. Голос у голові з кожним повторенням ставав все настирнішим.
— Знайди! Її!
Відбилося знову. Чоловічий голос не переставав повторювати. Орест хотів закричати, відповісти. Та мову його неначе відняло. Він нічого не розумів. Кого знайти? Кого її? Та від цього, голос не переставав повторювати. Як раптом, хлопця щось схопило за шию. Він прокинувся. Піднявши голову, мовчки подивився у вікно. Сказати вже було нічого. Ніякого голосу чути не було. Лиш рука потягнулася до шиї. Як на неї відразу полізла мокриця, котра взялася ніби нізвідки. І тільки Орест встиг скинути її на підлогу, як та миттю полізла між дерев’яними дощечками.
Це була вже друга ніч без сну. Важко дихаючи, Орест сидів на кріслі біля вікна, за яким починала розвіюватися темінь. Страх поглинав його. Думки про нереальність подій засмоктували, майже зовсім стерли кордони в голові, чому вірити, а чому ні. Але що він точно вирішив для себе — не спати.
Та попри рішучу налаштованість, тілу було важко пручатися. Голова боліла, а живіт крутило.
— Не засинати.
Спочатку пошепки, потім вголос, щоб було переконливіше, повторював Орест. Слова ці ніби відлітали від стін, повертаючись до нього ж. Квартирою котилася луна. Він повторював все швидше і швидше. А хаос, що створював басистий, грубий голос, починав гіпнозувати. Стан, ледь не божевільний, звів Ореста до апатії. Колихаючись на кріслі, як стрілка маятника, він вирячився в підлогу й майже не кліпав. Та поміж шуму свого ж голосу, помітив інший, сторонній звук. Чиїсь ноги повільно та обережно перебирали коридором.
— Ні, ні, ні. — стогони хлопця зазвучали гучніше, — це лиш сон!
Від ляпаса по щоці залишився червоний слід. Йому стало боляче. Він не спав. Та човгання не припинялося. Воно стало тільки ближчим. Як хтось потягнувся до ручки дверей.
— Раз не спиш, а двері відчинені, то чекай на гостей, — сказав сусід Павло, посміхнувшись, не підводячи погляду на Ореста.
Хлопець вирячив очі. Він же тільки-но його не вбив. Руки опустилися, і з правої долоні випав складений ніж.
— Та хіба я міг не зачинити двері?
— Міг. Чи я, по-твоєму, крізь стіни ходжу?
Орест мовчав.
— Я бачу щось з тобою не те. Виглядаєш невірно. Сидів тут один, кричав. Позабував, мабуть, все на світі, не те щоб двері зачинити. Заклопотався на роботі?
— Якби ж…
— Я чого взагалі заглянув. Пропозиція є, — Павло потер руки, — поїхали на рибалку за місто, на дачу. Бачу не відмовиш, воно тобі якраз буде на користь.
Орест вагався не довго. Зійти з розуму на самоті йому не хотілося. Зачепитися за бодай щось, окрім марень, що переслідували, було хорошою ідеєю. Надія, що зміна середовища прибере жахіття та дозволить сьогодні виспатися, була більшою ніж у дитинстві на Новий рік, коли він загадував бажання.
Вони виїхали пообіді. Дорога була довгою, тож зважаючи на стан Ореста, за кермо сів Павло. Хлопець ліг на задньому сидінні автомобіля. Заспокоївся і почав дрімати… Його дихання вирівнялось, а обличчя розслабилося. Проміння сонця, що падало прямо на очі, не заважало. Навпаки. Заспокоювало. Ніяких думок, лише він, тиша, природа та… Воно.
Неживе обличчя, без тулуба, висіло в повітрі. Мрець. Знову. Але на цей раз щось його відрізняло від попереднього. Та що було незмінним, все та ж стара зморщена маска, за якою не можна було розгледіти ніякі риси обличчя. Цим воно у першу чергу і лякало.
Орест хоч і боявся, та прокидатися не поспішав, хотілося захопити ще бодай хвилину сну. Як раптом, голова наблизилася. Та хлопець був ніби по-справжньому паралізований. Він не міг нічого зробити.
— Ходи до мене… — почувся заклик голови, котра й не відкривала рота.
— Не піду.
— Ходи, бо згинеш! Згинеш!
Останні слова прокотилися відлунням у голові Ореста, як той прокинувся в холодному поту.
— Де ми!!?
Крик хлопця не на жарт налякав Павла.
— Тихше, тихше. Я ледь від несподіванки не з’їхав у кювет.
— Так, де ми?
— На під’їзді в Старі Мухомори. Хіба я тобі не говорив?
— Ні.
— А чув щось про них?
— Ні
— Не вірю, — відрізав Павло.
— Я ж тільки-но переїхав сюди. За місцевість і знати — не знаю.
— Ну, хочеш вір, хочеш — ні, та є тут одна стара. Як мрець, обличчя страшнюче, а ходить між людьми — абищо. А сама має здібності не по подобі людській. Живе одна, у хащах, на найвищій горі край села. Та стежка до будинку протоптана. Купу людей вірить їй, все ходять та ходять. Хто нічого не пам’ятає, що відьма босорка робила, а хто таке розповідає… На голову не лазить. І твариною обертається, і майбутнє розповідає…
Орест уважно слухав і ввижалася йому уже не уві сні, а ніби наяву, голова без тулуба. Та вже не боявся. Роздивлявся. Рідкі білі пасма, що спадали на обличчя й легку посмішку, що ледве можна було розгледіти поміж глибоких зморшок. Мабуть, це босорка. Промайнула думка в голові хлопця, коли автомобіль різко зупинився.
— Приїхали. Та ти не бійся розповідей цих, зараз ми собі спокійно відпочинемо, розслабимося.
— Так…
День пройшов непомітно, у метушні між риболовлею та думками про стару, чий образ його не покидав. Насилу дочекавшись ночі, він хотів лише одного — знайти її. Павло спав, вже п’ятнадцять хвилин. Його храп був цьому підтвердженням. Тож, не боячись, що той прокинеться, Орест встав з ліжка. Спати йому хоч і хотілося, так само сильно як вчора, та страх побачити мерця, з червами замість очей, був сильніший.
На вулиці було темно. Жодна зірка не підсвічувала дороги. Місяць теж ховався за хмарами. Простоявши на порозі будинку декілька хвилин, щоб очі звикли до темряви, хлопець пішов на право, у самісінький край села. Здавалося, все довкола живе, рухається та має свою силу. Але Оресту втрачати було нічого. Надія на допомогу босорки світилася в його душі яскравіше темряви довкола.
Не сходячи зі стежки, витоптаною поміж високої трави. Він невдовзі дійшов до того самого будинку. Поруч якого, окрім нього, здавалося, не було жодної живої душі.
— Я чекала на тебе, — різко прошепотів голос звідкись зверху.
Орест поглянув нагору, та видно нікого не було.
— Проходь, — прозвучало вже з середини хатини.
Дверцята самі відчинилися, як він побачив силует горбатої старої, що сиділа на лавці в будинку навпроти дверей.
— То це ви? Та жінка, яку мені наказано було знайти?
Хлопець обережно зайшов, оглядаючись довкола.
— Ні, не я. Тобі тільки пощастило, що ти тут знаходився та я відчула, що як не допоможу, з розуму зійдеш. Та так і сконаєш.
— То ви вже все знаєте?
— Ще ні, але ти засинай, дізнаюсь, не бійся.
— Він знову прийде…
— Дим захистить тебе, не хвилюйся.
Босорка встала з лави, випрямилася й підійшла до Ореста. Позаду якого стояло ліжко. Вона одним пальцем ткнула йому в груди й той впав у м’які перини. Хлопець ледь зімкнув очі, як босорка почала палити полин і крутитися, розганяючи дим по будинку. Орест вже міцно спав.
Стара миттю перетворилася на мокрицю. Ніжки якої швидко побігли по тілу хлопця. Зачіпаючись за волосся, вона здолала шлях від ніг до голови. Де шурхнула тому прямо до вуха. Орест і оком не повів, такий вже був сильний сон. Як через хвилину, вже з іншого вуха, показалася пара довгих вусиків. Овальне, опукле тіло, покрите панциром, повністю вилізло назовні та побігло геть з його тіла. Опинившись на підлозі, гидка мокриця, покрита слизом з голови, так само раптово як нею стала, перетворилася назад на стару. Босорка підійшла до вікна, біля якого взяла відро. Та повернувшись до Ореста, окропила того чорною водою. Хлопець миттю прокинувся.
— За гроші він грішив, й за ці ж гроші його в дурні пошили. Не треба йому та жінка, яку він шукає. Вона його хоч і обманула, але так само і він обманув її. Першим.
— А я тут тоді до чого?
— Родич твій погане робив та дуже був до майна свого прив’язаний… Відтак і прокляв його, щоб нікому не дісталося.
— Але я тільки нещодавно переїхав, це вже моя квартира… Як бути?
— Обряд проведу. Ти житимеш, а от майно… Як встигнеш ось це, — стара вказала на підкову, — донести додому. Потрібно повісити над вхідними дверима, ріжками донизу, на сорок днів. Це завадить йому, не впустить у квартиру.
— Я можу йти прямо зараз?
— Зачекай, — стара пов’язала йому на руку червону нитку та відрізала шматок його волосся, — далі я сама. Поспішай.
Орест миттю вибіг з будинку, як ошпарений. Ковтаючи все більше повітря, прискорювався. І якщо вперед дійшов за двадцять хвилин, то назад добіг за десять.
Ключів у будинку не було. Хоча він сам бачив, як Павло клав їх на стілець у коридорі. Вибігши знову на вулицю, у надії, що ключі забули біля автомобіля, Орест відчув, що за ним спостерігають. Оглянувшись по сторонах, хлопець нікого не побачив. Та і, повернувшись до автомобіля, ключів він не знайшов. Лаючись при собі, що за чорт поплутав. Він зовсім не помітив, як ззаду підійшли.
— Куди?!
Орест підстрибнув від несподіванки.
— Павло, слава Богу, це ти! Тут з’явилася термінова справа!
— Може, поясниш?
— Пізніше, заводь авто. Бо буде нещастя.
Павло не став зараз допитуватися, тому мовчки сів до автомобіля.
— Тільки прошу, швидше…
Вказував йому Орест, доки нервував на задньому сидінні. Їхали вони дійсно швидко. Добре, що вночі дорога була пуста. Хто знає, до чого б по дню призвела ця метушня.
Самі сиділи вони тихо. Окрім стукоту коліс і вітру, тишу порушувало лиш зітхання Ореста. Він був на голках. Заїжджаючи в місто, йому було дуже неспокійно. Аж доки не почав з’являтися дим. Наблизившись до вулиці Сінної, обоє побачили великі язики полум’я.
— Будинок 103, квартира 46, пожежна бригада вже виїхала, — перешіптувалися між собою люди, що повиходили до під’їзду.
Оресту ніби відняло мову. Вийшовши з автомобіля, він мовчки заціпенів та дивився, як з його спальні жевріє полум’я. А поміж нього стоїть він. Обличчя, покрите червами, єхидно посміхалося з вікна.
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!