Босорка ТОМ 1

Сьогодні у Євдокії вихідний. Вона неспішно пʼє свій улюблений збір з іван-чаєм, мʼятою, материнками, ромашкою та звіробоєм. Обовʼязково додає карпатський мед. На ній проста лляна сорочка, низ якої вишитий синіми волошками. На її подвірʼї незвичайно пусто — це шанс піднятися витоптаній сотнями ніг траві, яка аж світиться від вранішньої роси та перших променів сонця. Цей смарагдовий травʼяний килим плавно перетікає в нескінченно високі сосни і смереки, а між ними невагомо лежить білий туман, ніби крем у фісташковому тістечку.

Жінка збирається надвір: одягає вовняну чорну спідницю, прикрашену червоними стрічками, поверх сорочки й корсетку; бере свою плетену корзину, зроблену власноруч так, щоб можна було одягнути на плечі, костур, що отримала в спадок від бабці, — та йде збирати трави. Саме в цей день вони мають найбільшу силу. Саме зараз їх треба зібрати, щоб мати дієві зілля.

Вона відчиняє важкі деревʼяні двері та завмирає. На її порозі сидить огрядна тітка в засмальцованій кофтині та жує булку.

— О! Прокинулися! — бубонить з повним ротом жінка, і крихти летять у всі сторони. Босорка вдивляється в неї суворими очима, зеленими й темними.

— Сьогодні не приймаю! — сухо каже Євдокія, замикає різьблений старий навісний замок на дверях та потихеньку спускається зі сходів. Тітка, що вже дожувала свою здобу, округлює очі. Слова ніяк не вилітають з рота, аж поки босорка не відходить на три метри, тоді тільки ллється потік:

— Так, а я? Цейво, що? Я тут взагалі-то світанок зустріла! І куди це ви зібралися? Га? Та хіба ж так можна з людьми? Ви що, просто підете? Я тут змерзла взагалі-то! Чуєте?! Ні, ну це треба тобі таке! Яке хамство! Яка зневага! — босорка повільно прямує до лісу, ігноруючи буботіння за спиною.

Тітка важко підіймає своє повне тіло зі сходів, обтрушується та поспішає слідом до лісу.

— Стійте! Агов! Матері його ковінька! — кричить вона та ніяк не може наздогнати Євдокію. — Чортівня якась, — бурчить собі під носа. — Як це я бабку якусь не наздожену? Пороблено в цьому лісі. Гля! Стара вона, тьху!

Дійшовши до галявини, Євдокія вперше озирається. Нікого. Задоволено посміхається, знімає кошик, стає на коліна та починає зривати потрібні трави. Спів пташок у лісовій тиші розрізає невдоволене:

— Нарешті! Думали втекли від мене?! Якась ви відлюдькувата! Я до вас зі всією душею, а ви? Тікаєте! Сміхота, — тітка спирається на коліна, приводячи дихання в норму. Босорка сумно видихає.

— В мене справа дуже важлива. Чуєте? Знаю, що чуєте. Ви ж не глуха? Агов! — вона підходить ще ближче і вже тягнеться рукою до плеча Євдокії, як раптом пташки стихають та дружньо зриваються з місця, гучно тріпочучи крилами.

— Софіє, краще не торкайся, — глибоким грудним голосом каже босорка.

— О! То ти таки не глуха! Можна я буду на «ти», так? Бо раз ти так по хамські йдеш, то і я можу бути такою ж! Звідки знаєш, як мене звуть? У мене чоловік пропав. Щезнув з землі святої, — Софія награно видавлює сльозу. — Я ось фотографію принесла! Дивіться, — Євдокія монотонно складає ромашки в кошик.

— Та глянь же ти! — волає тітка, стискаючи руки в кулаки.

— Нема що там дивитися, — тихо відповідає Євдокія. — Дарма ти прийшла.

— Чуєш, стара, може досить оце погоду тут мені строїть. Є на що дивитись, гарний мужик! Петрусик мій.

Босорка повільно розпрямляє спину, а разом з нею і всі дерева розправляють гілля. Дує свіжий сильний вітер, такий, що Софія і слова не може промовити.

— Погоду кажеш строїть, — усміхається босорка, і в мить із чорної хмари, що висить лише над переляканою тіткою, пускається град з дощем.

— Досить! — кричить Софія, закриває обличчя руками. Дощ вщухає, тітка стоїть знову суха, ніби нічого й не було. — Господи! А кажуть, що ти добра відьма! Корела би тя забрала! — Євдокія посміхається.

— Чоловік твій втік від тебе.

— Що ти таке мелеш?! — тупає ногою Софія й ображено закопилює губу, як маленька дівчинка.

— Те й кажу, що ні ладу, ні поладу ти не знаєш. І місця свого в хаті не знаєш! — гримає Євдокія.

— Та ти знаєш, яка я хазяйка?! Яка господиня?! — у Софії аж іскри миготять в очах.

— Ти природжений тиран! А Петрусь твій тепер Івась, але ти не намагайся, не знайдеш. Він гарно сховався, — Євдокія одягає свій кошик і збирається прямувати далі по лісу.

— Брехня! Він любить мене! Сам казав! Сам! Ссссам! Сссссс, — у Софії вже немає слів, лише гадюче сичання. Вона сичить і сичить, аж поки одяг її не падає поруч з бридкою чорною гадюкою.

Босорка оглядається ще раз, легенько тупає костуром і змія повзе геть.

Наступного дня Софія прокидається у своєму ліжку. У голові трохи гудить, вона повільно спускає ноги на підлогу. Робить один крок та бачить шкіру гадюки на килимі.

— Ой! Господи! — жінка закриває рота рукою та швиденько прибирає сміття, хреститься три рази.

Згодом люди будуть казати, що гадючу Софію як підмінили, така ввічлива стала, така добра, наче й завжди такою була.