Босорка ТОМ 1

— Ти впевнена, що нам слід їхати?

— Так, милий. Ми можемо розбагатіти! Заодно і відпочинемо в горах. Я ж ніколи не була в Карпатах!

— У нас не так багато часу — всього кілька днів відпустки.

— Для цієї місії нам вистачить одного.

— Я впевнена, що стара підкаже, де його шукати.

— А, може, і немає ніякого скарбу? Ми увесь будинок перерили, увесь город перекопали — дарма.

— Брат брехати не буде — тим більше перед смертю.

— Добре, готуй валізу. Їдемо.

* * *

— Ось так мене сфотографуй! І так! — Ніна розставила руки, наче хотіла обійняти всі гори, які простягались аж за небокрай.

І хоча вони прогулювались з Миколою вже кілька годин, хода була легкою — улюблені старі кросівки фірми «Найк» були дуже зручними.

— Подивись, яка краса! Смереки з двох сторін неначе спускаються з гір, а внизу простягається дорога в гущавину лісу.

— Туди, де живе ця відьма?

— Босорка.

— Та яка різниця. Головне, щоб вона сказала, де захований скарб.

— Подейкують, що вона допомагає людям виконати найпотаємніші бажання. А також бачить майбутнє. Правда, у специфічному ракурсі. Вона проводить сеанс, де інформація виходить з найпотаємніших глибин підсвідомості. І ніхто не знає, чи насправді це відбувається, чи лише в уяві. Але люди виходять з її будинку вже з відповіддю на своє питання. Живе вона в Старих Мухоморах — це останнє село в горах.

— Я думав — за Мухоморами вже нічого нема — самі дерева навкруги. А ти не боїшся?

— Майбутнє я знаю, ми там будемо разом! — грайливо кліпаючи очима, сказала Ніна. — Правда?

— Так, звичайно, люба. Ми вже три місяці, як чоловік і дружина. І я хочу розділити з тобою все своє життя.

— Тепер у мене вже все є! — замріяно наспівувала дівчина. Найголовніше — ти! — Микола торкнувся щоки коханої польовою ромашкою.

— Подайте милостиню…

Ніна обернулася. Перед нею стояла згорблена бабця, закутана в картату хустку, і дивилась на неї.

— Ееее… Миколо, у тебе є гроші? — шепнула дівчина. — Треба обов’язково їй щось дати, щоб, бува, не зурочила.

— Та я тільки ключ від номера в готелі взяв і телефон. Ну, і банківську карту.

— У нас ніяких цінностей нема, грошей із собою не брали, бабусю. На жаль…

— Ха-ха! Знайшла, що називати скарбом! — сухі потріскані губи криво посміхнулись.

Дівчина здригнулася і стала як вкопана, проводжаючи поглядом стару, що пошкандибала далі.

— То… чим я можу вам допомогти?

— Прийде час — допоможеш.

Ніна згасла, посмішка впала. Вона відразу відчула втому. Пішли, Миколо, у готель, щось далеко ми забрели.

* * *

— Ти бачив, як вона на мене дивилась? Вона впивалася своїми очиськами якогось неприродно смарагдового кольору, — не могла заспокоїтись дівчина. Чи не наврочила мені чого? І така потворна, вся в бородавках.

— Може в неї хвороба така? А очі? Звичайні очі. Ніно, це просто стара бабця, яка просила милостиню.

Нічого вона тобі не зробила. Це все у твоїй уяві. Ну, негарна, то й що?

Краще повтори ще раз, що сказав твій брат. Шкода, що він так рано помер. Який може бути скарб? Він же не був багатим.

— Так. Ти ж знаєш, що він сам мене виховував після того, як загинули наші батьки в автомобільній аварії. Багато працював і не зважав на себе. Він забезпечував мене усім необхідним. Та зі здоров’ям у нього було не все гаразд: він постійно кашляв і не звертався до лікарів. А коли почав худнути і втратив апетит — було вже занадто пізно. Казала йому: сходи на обстеження. А він увесь час був зайнятий роботою! Минуло вже десять років, як він помер від раку легень. Мені було вісімнадцять. Тоді було не до пошуків скарбу. А потім і забулося.

— Може батьки вам щось цінне залишили? Але чому він раніше ним не користувався?

— Знаєш, дарма ми захопились ідеєю розбагатіти. Але ж не дають спокою останні братові слова… Він сказав, щоб я берегла найцінніший скарб. Але де ж він захований?

Може ну її — ту чаклунку. Поглянь, яка природа: смереки, ялинки, а під ногами море квітів. А повітря яке чисте! Не підемо до відьми — ми й так щасливі.

— Добре, люба, як хочеш.

— Пішли, нарешті, у готель…

— Що, і не поїсте місцевих смачних дерунів з грибною підливкою? — Ніна аж підскочила від дзвінкого голосу молодої дівчини, що нізвідки взялася: густі чорні брови, зелені очі, пухкі червоні губи, легенький рум’янець. Чорне густе волосся відтінялось червоною квітчастою хусткою.

Вона ніколи не бачила такої красуні!

— Ні! Ми в готелі поїмо, — Ніні стало ніяково.

— Як же я зголоднів! — Микола не відводив очей від дівчини.

— Ходімо зі мною! Туди. У ліс! Там є колоритна садиба. Пішли швидше, бо темніє!

— Та тут немає ніяких будинків — самі смереки навкруги, — Ніна тягнула Миколу назад.

— Авжеж є! — незнайомка вже взяла хлопця за руку і повела за собою.

— Миколо, ні! Я не хочу ніяких дерунів. Я втомилась. Я хочу додому!

— Невже ти не хочеш дізнатися про скарб? Чи не для цього ти сюди приїхала? І про своє майбутнє? — шепнула Ніні на вухо молодиця, блиснувши своїми яскраво-смарагдовими очима.

Мурашки пробігли по спині.

— Ніно, ми ж і справді голодні. Повечеряємо і додому.

Зібравшись з думками, Ніна пішла в невідомість. Вона теж відчула голодні спазми в шлунку.

Справді, не пройшли вони й п’яти хвилин, аж погляду відкрився великий дерев’яний будинок.

Стіл уже був накритий. Ба більше — їх тут було багато!

— Оце — ваш!

За столами сиділи люди, які ласували місцевими стравами.

— Пригощайтеся! — незнайомка сіла навпроти молодят.

— Євдокія я. Можна просто Дуня. Я тут офіціантка.

— Кохана, спробуй дерунів з грибами. Дивись, які апетитні!

— І обов’язково скуштуйте карпатського чаю!

— Я так люблю чай! — Ніна налила собі з чайника повну філіжанку напою і з апетитом випила його одним духом. Дівчина відразу відчула в голові легке запаморочення.

Відкривши очі, вона оторопіла:

— Миколо, глянь, яка величезна жаба. Ось, там, заглядає у вікно.

— Щось ти, люба, притомилась, ввижається Бог зна що. Їж краще деруни.

— Це тільки твоя уява. Запам’ятай це! Що б тут не відбувалось — фантазія. Це все в підсвідомості, — Дуня шепнула дівчині на вухо.

— Де тут вбиральня? Мені треба вмитися, щось мені душно.

— Іди за мною.

Вийшовши з великої зали, вони опинилися в невеличкій кімнаті. Посеред кімнати стояв великий дерев’яний стіл.

Раптом Ніна почула: «Ква-ква-ква», а потім і побачила її: жаба, яка стояла у дверях, все збільшувалась і наближалася все ближче до дівчат. Вона кліпала великими очима і готувалася до стрибка.

Бігти не було куди.

Мить — і жаба стрибнула. Перелякана Дуняша почала кричати, скидати її з себе, та дарма — та вчепилася в груди й почала давити її щосили!

Раптом густі брови офіціантки почали сивіти, волоски випадати, фарфорове личко морщитись, і на ньому почали з’являтись бородавки. Яскраві губи здулись і вицвіли вмить. Червона хустка дівчини стала вже знайомою картатою. Ще донедавна яскраві смарагдові очі поблякли.

Вмить постаріла офіціантка присіла за стіл і обперлася об нього руками. Жаба давила все сильніше. Почулося шумне дихання, що клекотіло.

Величезний старовинний годинник, який висів на стіні, почав вибивати удари.

— Четверта ранку… Саме час для серцевої астми, — перед Ніною з’явилися спогади, коли вона працювала на швидкій допомозі.

Вона тут сам на сам з бабцею, у якої набряк легень, у народі називають — грудна жаба. І нічого під рукою нема — тільки венозний катетер, що лишився.

Стара, вкрившись холодним липким потом, задихалась. Блідими очима, у яких ледь можна було розгледіти смарагдовий відтінок, благально дивилася на медсестру. Піна з рота не давала сказати ані слова…

Щось треба було робити!

Але ж у медсестри не було ні валізи з ліками, ні кардіографа, ні балону з киснем.

— Це все у твоїй уяві, — доносились здалеку слова…

Глянувши на лавку, вона побачила все, що необхідно для надання медичної допомоги.

— Ніно, чому дивитесь? Вену ставте!

— А ви звідки тут взялися?! — округливши очі, випалила дівчина.

Біля бабці вже порпався лікар у червоному костюмі: він намагався зняти жабу і подавав через маску кисень.

Як же довго вони не бачились!.. Ніна потім довідається, як він тут опинився. Невже теж приїхав дізнатися про свій скарб, який давно шукає?

Зараз головне врятувати цю пацієнтку — хто б вона не була. Ампула сильнодійних ліків з помаранчевої коробки вмить спорожніла. Поставивши венозний катетер, медсестра почала повільно вводити ліки в засохлу вену старої. Кисень у балоні майже спорожнів. Бабця нарешті змогла відкашлятись і зробити глибокий вдих. Жаба все зменшувалась і, відвалившись, поскакала геть.

— Дякую. Мені вже краще. Та моє здоров’я вже не повернеш. Занадто я стара. Життя швидко проходить… Своє здоров’я бережіть змолоду! Це — найцінніший скарб. Часто люди починають щось цінувати після того, як його вже втратять.

Ніна згадала про брата. Здоров’я для нього було найціннішим скарбом.

Бабця раптом підвелася, як ні в чому не бувало, підійшла до кавомашини. Ніну це вже не дивувало.

— Попийте кави на дорогу. Два паперових стаканчики наповнилися ароматним напоєм з густою молочною пінкою найкавовішої кави.

— Пийте. Бо скоро вам час іти…

А де її Микола?

— Миколо!..

* * *

— Миколо!..

— Я тут, Ніно! Нарешті я тебе знайшов. Оце ти напилася карпатського чаю! Мабуть, втомилася дуже, що придрімала на диванчику.

— Я вже і деруни поїв, і пивко випив.

— Пивко? А чай?

— Який чай, якщо є пиво.

— А де бабця?

— Яка бабця?..

* * *

— Так ми підемо до босорки? Я вже адресу дізнався, тут недалеко.Та й на завтра в неї є віконечко.

— Ні. У нас ще три дні для відпочинку в горах — наберемося здоров’я. Бо це — найцінніший скарб.

— А потім?

— Повернемося додому, звернемося до сімейного лікаря і пройдемо обстеження. Брат був би радий…

* * *

Люди в залі за столиками смакували й вихваляли карпатські колоритні страви. А Дуняша мило посміхалася гостям і виблискувала своїми проникливими смарагдовими очима.

— Ну що, сподобався карпатський чай? Може, ти хочеш ще про щось дізнатися? — Дуняша шепнула на вухо і мило посміхнулася приголомшеній Ніні й пішла радувати інших гостей.