Босорка ТОМ 1

— Темко, та прокидайся вже. Приїхали. Он твої Карпати! — Максим обережно торкнув за плече хлопця, що спав на задньому сидінні авто, притулившись до вікна. Друзі скрутили йому подушку з куртки, аби не розбив голову, поки трясло по вибоїнах, бо їхали довго та швидко, не дуже-то і шкодуючи ходову.

— А-а-а… Що? Вже?! — хлопець потер очі, відкидаючи чорне пасмо з чола, і втупився у вікно. На вулиці було темно, сонце тільки ось-ось мало з’являтись, а місто ще спочивало, огорнуте тихим сном.

Задивившись на нечіткі контури гір, які проступали із темряви, Артем чомусь подумав, що ніяке сонце не здатне розкрити їх магію краще за ніч. І це відчуття було настільки глибоким, мов одкровення.

— Пів години як «вже», — розсміявся Максим, натягуючи на свою світлу маківку капюшон вітрівки. — Усі вже заселилися, а тебе тут залишили. Пожаліли, бач.

— А-а-а, — Артем же й далі заворожено дивився на відблиски вогників, що танцювали на тротуарній плитці перед лавками на вході в готель. Йому здавалося, ніби там є щось інше, щось потойбічне, містичне, схоже на тінь тендітної жінки — напівпрозору, хитку, зіткану з безлічі ниток, які розлітались за вітром… Вона немов кликала цими рухами кудись за собою, вказувала напрямок, чекала, що він підніметься та піде… І він чекав, але чогось іншого. — Слухай, а це правда, що тут живуть відьми?

— Ні, — Артем замислився, — я чув, що є ще босорки, от хотів би побачити сам. Як думаєш, правда? — за вікном рвонув сильний вітер, гримаючи дверцятами авто.

— Ну-у взагалі-то, — Максим і сам якось невпевнено озирнувся, ніби теж відчуваючи чиюсь присутність, — у програмі екскурсії передбачено відвідування однієї відьми. Не знаю, чи про неї ти, але кажуть, що вона творить справжню магію, бачить майбутнє, а ще п’є кров і навіть перетворюється на тварин. Може і брешуть, звісно, — хлопець знизав плечима і потягнув на себе товаришів рюкзак, що стояв на підлозі. — То ти йдеш чи далі тут спатимеш? За чотири години приїде екскурсовод, а я б теж хотів хоч трошечки відпочити. Втомився, знаєш, за кермом бути всю ніч.

— Іду-іду вже, — Артем перевів погляд на обличчя приятеля і, як завжди, потонув у темній зелені його очей.

Три роки, вже цілих три роки він змушений був приховувати свої почуття та грати роль того, ким не є. Для того, щоб лишень не втратити одну-єдину людину, яка раптово стала для нього цілим світом. От тільки з кожним днем робити це ставало складніше, і хлопець розумів, що їхні стосунки стрімко наближаються до тієї межі, після якої вже нічого не буде як раніше. До тієї самої точки, після якої він, можливо, втратить назавжди право дивитися в ці очі зі смарагдовою поволокою.

* * *

Готель був невеликим, усього два поверхи: шість житлових кімнат зверху, три знизу, кухня, їдальня, а на подвір’ї басейн просто неба та дерев’яна сауна. Їм виділили нижні кімнати та ще й, немов знущаючись, із Максимом одну на двох. Добре хоч ліжко не двоспальне, інакше Артему довелось би ночувати й далі в машині.

На сніданок гостям Карпат подали млинці з сиром і запашну каву, пустотливу щиру посмішку господаря та дратівливого провідника, який не затикаючись бурчав собі щось під ніс. Знав би власник готелю, що настрій цього чоловіка було зіпсовано побажанням гостей насамперед вирушити до відьми, що живе в селі Старі Мухомори, спробував би їх відмовити від того задуму. Але він не знав. Тому, спустошивши тарілки й завантажившись у маленький бус, хлопці вирушили знайомитись із легендою.

Щоправда, водій дорогою кілька разів їх попереджав, що це не найкраща ідея, що вона не приймає всіх без розбору, та й узагалі до неї черга завжди наперед, адже люди їдуть зі всієї України; що якщо в них немає чітких запитань, то краще б сиділи тихо й не лізли туди, а то хто її знає, раптом хтось із хлопців приглянеться їй, тоді пиши пропав.

У це, звісно ж, ніхто не повірив. Ніхто, крім Артема. Йому було неспокійно. Перед очима так і стояли нічні тіні, що танцювали та плутались у відблисках ліхтарів, і тепер він був майже впевнений, що бачив саме її — босорку. Вона його закликала. Але чому він так вирішив, він і сам ще не розумів.

На подив хлопців, попри запевнення провідника, ніякої черги вони там не побачили. На карпатських гостей, які приїхали до місцевої відьми, чекало порожнє, досить велике подвір’я, розділене на різні зони низькими парканчиками з переплетених кривих деревних гілок.

Жодної живності поблизу не було видно, а тому, коли при виході з авто Артему під ноги кинулась чорна кішка, він скрикнув, немов дівчисько, і закляк. Вона буквально з’явилась нізвідки, так йому здалось.

— От же чорт, налякала! — заспокоївшись, він присів та погладив тварину, яка одразу ж почала муркати й тертися мордою об його руку, але потім завмерла, схилила вбік голову і, так само як справжня людина, втупилася в очі. Артем завмер, не розуміючи такої поведінки кішки, і знову скрикнув, коли та вчепилася зубами до крові у вказівний палець. — Та що б тебе! — він відкинув тварину вбік і по інерції засунув палець до рота, облизуючи кров.

Кішка вивернулась у польоті, м’яко приземлилась на лапки, нібито посміхнулась у відповідь та зникла в тіні високої яблуні. Артем міг би заприсягтися, що вона саме зникла, а не втекла, не куди-інде заскочила. Та тільки як у таке можна повірити?

— Так, хто перший піде? — не дуже голосно поцікавився екскурсовод, дійшовши до порогу будинку. — Та й узагалі, може ви передумали? Я б саме це вам і радив.

— Та я чисто за компанію… Я тут, щоб на водоспад з’їздити, — відступаючи до машини, сказав один з хлопців і почав замість себе підштовхувати вперед Максима, який і так йшов попереду всіх.

— Я піду, — пролунало з-за спин. — Тільки останнім. Нехай ось кров зупиниться. Кішка цапнула за палець.

«Кішка? — про себе повторив провідник, поглядаючи на вхідні двері. — Немає в неї начебто кішки», — а вголос сказав:

— Тоді хто перед тобою?

— Давайте я піду, — знизав плечима Максим. — У мене якраз є кілька запитань, — і, мигцем глянувши на Артема, зробив впевнений крок вперед.

* * *

Цілу довгу годину всі гості Карпат рахували кроки від краю до краю подвір’я. Говорити якось ні про що не хотілося. Кожен подумки обмірковував, із чим звернутись до відьми та чи варто взагалі це робити. Тому, коли скрипнули двері й з тіні з’явився, сяючи від щастя, блондин у зеленій вітрівці, усі аж підстрибнули, а потім кинулися до нього, допитуючи:

— Ну як? Живий? Цілий? Страшно? Дійсно відьма там? Варто йти? Багато взяла? Усе може? Ти про що питав? — запитання сипалися й сипалися, а хлопець просто стояв і з якимось дивним, злегка приголомшеним поглядом дивився на Артема, що стояв біля машини, підпираючи спиною дверцята.

— Йдіть і побачите самі, — все, що відповів він, перш ніж сховатись у тіні салону авто.

Але, проходячи повз приятеля, Максим на мить призупинився і, поклавши руку на плече Артема, прошепотів:

— І ти йди. Не бійся. Тільки, як і хотів, йди останнім.

Поки хлопець роздумував над словами друга, перед будинком відьми вишикувалась маленька черга. Щоправда, з такою ж швидкістю вона й розсмокталася — нікого там довше двадцяти хвилин відьма не тримала. І що ближче був момент, коли доведеться зайти й Артему, то сильніше в нього тріпотіло всередині.

Він точно знав, про що попросить її, хоча й розумів, що це неправильно. Не питатиме, не гадатиме, не сподіватиметься на відповідь «так». Усе має ціну, і він готовий був взяти відповідальність за рішення… Але от почути «ні» — він би не зміг.

Тому, коли пролунало «заходь уже», світ і зовсім втратив для нього обриси. Він ніби сам перестав бути людиною, перетворившись на оголену, стиснуту болем нерозділеного кохання, душу, яка нічого без тіла не бачить, не розуміє, а лише жадає тієї любові, як би там далі все не було.

* * *

— Ось два зілля, — голос старої, що сиділа перед ним за столом, повернув Артема в реальність. — Перше пробудить у ньому кохання, друге змусить забути тебе, звільняючи від туги. Вибереш сам.

— А якщо я їх сплутаю? — ще не зовсім розуміючи, що відбувається, запитав він. Начебто він щойно стояв на порозі та думав про приворот, а ось уже сидить у темряві за напіврозваленим дерев’яним столом і дивиться на вкриті зморшками руки босорки.

Вона розсміялася:

— А ти не переплутай, — і раптово стала серйозною, — а то ж згориш від своєї любові, а він ніколи й нікого більше вже не любитиме.

— Але, якщо все ж таки переплутаю, що тоді? Що робити? Як усе виправити? — Артема від нервів аж почало трусити.

Він і сам не розумів, чому йому здалось, що вона щось приховує і чому він взагалі не пам’ятає розмову до цього моменту. Як, коли він ось прямо тут опинився, на цьому низькому хиткому табуреті? Де, у дідька, ділася куртка і чому більше не свербить прокушений палець? Він знав тільки те, що має почути відповідь, бо від неї дуже багато залежало, — наважиться він чи ні.

— Які ж ви дурні люди, — стара провела пальцями по щоці хлопця і її обличчя стало сумним. — Одне народжує кохання, друге його вбиває… Сам як думаєш?

— Випити разом… — він відвів від рук погляд, глянув у її очі та вже не зміг відірватися. — Щоб повернутись до того, з чого і почали.

— Правильно, — вона знову посміхнулася, прибираючи руку, а потім її обличчя спотворила страшна тінь, ніби щось демонічне проступило назовні й одразу ж сховалося. — Але не зовсім так. Вийде повне оновлення. Такий собі в зілля маленький секрет.

— Що це означає? — Артем не розумів. Ні її слів, ні того, що бачить, ні того, що взагалі відбувається. А відбувалось щось дивне.

Йому здавалося, що з кімнати зникає все світло. Що це не з вікна сонячні промені потрапляють у середину, а з цього напівмороку темрява намагається видиратись у зовнішній світ. І повітря навколо ставало все густіше й густіше. І голос заколисував, як мати на руках немовля, тягнув за собою в сон. А десь усередині народжувалось страшне передчуття неминучого вибору.

— А ось цього я тобі не скажу, — відьма жваво схопилася зі стільця, наче й не було всіх тих прожитих років, про які свідчила її стареча зовнішність, із надто прямою, як для літньої жінки, спиною. — Прийде час і ти все зрозумієш сам. Ну… або ні, — вона знов розсміялася, — адже вибирати тільки тобі.

— Чому? — хлопець підняв на неї погляд, повний благання, але обмежився одним словом.

— Тому, що я не згодна брати на себе твій гріх, синку, — голос її задзвенів у голові переливами сталі, завдаючи майже фізичного болю. — Мені немає діла до людського життя.

— Я зрозумів вас, — Артем піднявся і на дерев’яних ногах пішов до виходу, а переступаючи поріг, пригадав: — А скільки я винен за допомогу?

— Прийми правильне рішення, — не обертаючись до нього, відповіла босорка, тільки чомусь тепер вона йому здалась набагато молодшою і значно сильнішою, ніж на початку розмови. — Твоя ціна — наслідки вибору, — і розсміялася. — Спробуй мене здивувати і, якщо схочеш, повертайся ще раз. Я багато чому можу навчити. Я багато тобі віддам, якщо доведеш, що ти вартий. Якщо пройдеш випробування. Якщо…

… Коли Артем вийшов на вулицю, усі вже сиділи в машині. Далі на них чекала місцева кухня, водоспад, заповідник, а наступного дня — сніданок у закладі над бурхливою річкою і підйом на гору.

Як минув увесь день і вечір, хлопець зовсім не запам’ятав. І як повернувся в кімнату, і як прийняв душ, і що говорив йому Максим перед тим, як накрити його сонного тонким вовняним покривалом. Останнє, що він побачив перед темрявою, яка проковтнула свідомість, була тепла посмішка зелених очей і світлі довгі локони, що спадали на щоки.

* * *

Наступний ранок пройшов у сумбурі. Хлопці вирішили минулого вечора влаштувати шашлик і трошки випити, а в підсумку проспали, і, поки їх уже чекав провідник, носилися між кімнатами в пошуку своїх загублених після застілля речей.

Водій, що одночасно був їх екскурсоводом, нервував та квапив, погрожуючи тим, що не затримається ні на хвилину довше заздалегідь оплаченого часу в кінці. І тільки Артем із Максимом майже нерухомо сиділи на високих стільцях у їдальні вже давно зібрані.

Вони обидва були настільки вражені бесідою з босоркою, що того вечора після повернення в готель одразу пішли до себе в кімнату і не виходили з неї до ранку. Мабуть, тому єдині й виспались, а тепер спокійно, нікуди не поспішаючи, пили запашну каву, доки всі навколо бігали в паніці.

Максим при цьому щось розповідав, посміхаючись, а Артем задумливо дивився то на його губи, то на кавову чашку в його ж руках, інколи торкаючись пляшечок, захованих у кишені спортивної кофти. Дивився і думав над тим, що їх треба ще якось викинути, щоб друг не помітив і нічого не запитав… Бо ж як він пояснить все?

Але ці плани зруйнував провідник, який криками і стусанами всіх заштовхав у машину та, гарчачи собі під ніс, повіз снідати. А потім Артем якось зовсім забув про ті пляшечки, розглядаючи яскраві пейзажі у вікнах.

Їхати до обраного місця було близько пів години, і цей час хлопці вирішили витратити на вибір меню, роздруківку якого люб’язно прихопив для них екскурсовод. Щоправда, почувши, що поруч є ще й ринок із сувенірами, всі перемкнулися на підрахунок готівки в кишенях. І в такому метушливому настрої вони і приїхали до мальовничого місця. А далі потрібно було йти пішки через міст.

Краєвид відкривався чарівний. Людей майже не було, тому хлопці по одному розтягнулися по всьому мосту, видивляючись у швидкому потоці ріки, що протікала під ними, блискіт вишліфуваного стихією та часом каміння. Але не надовго — знову використовуючи стусани та погрози, їх провідник потягнув усіх до кав’ярні, відкриті балкончики зі столами якої нависали над невеликим урвищем.

— Я хотів би спуститися вниз поки всі снідають, — задивившись на чари стихії прошепотів, ніби сказав самому собі, Максим. — Темко, підеш зі мною? — він повернув голову до Артема і мрійливо йому посміхнувся. Звісно ж той не відмовив.

Спускатися довелось дуже повільно та акуратно — вночі дощило і каміння було все ще слизьким, та й те, що нижче, постійно оббризкувало річковою водою. Тож іноді хлопцям доводилося триматись за руки. Для обох виявилося відкриттям, що ось так утримувати в руці пальці приятеля, страхуючи одне одного від падіння, може бути приємно. Ніколи раніше жоден із них навіть не замислювався над таким, не давав собі навіть надії, що подібне можливе. А з іншими це взагалі було прісним і зовсім пустим. Але тепер вони знали…

— Я відійду на край, а ти мене сфоткай, — попросив Максим, перекрикуючи шум води. Він простягнув знятий із шиї фотоапарат і відступив на пів кроку.

Артем не бачив, куди саме його друг робить крок. Його погляд знов зачепився за теплі зелені іскри в погляді. Тому, коли фотоапарат різко полетів убік разом з рукою, що його тримала, а потім перед очима промайнув носок черевика, він навіть не зрозумів, що відбувається. А Максим послизнувся і полетів у воду.

Там зверху, біля краю моста, була табличка з попередженням про можливість травматизму і забороною на спуски з цього боку, але їм, молодим, начхати ж. Бо не цікаво ходити там, де бувають усі. Краще робити знімки саме там, куди ніхто ще не дістався, де можна перечепитись, де буквально ходитимеш по лезу — от у цьому весь кайф.

Їх друзі, що досі сиділи в кафе, почули несамовитий крик Артема, але встигли побачити тільки те, як його синя куртка летить убік, а сам хлопець пірнає у воду. У моторошно холодну воду гірської річки, яка аніскільки не встигає прогрітися, тим паче під променями осіннього сонця. Це настільки їх шокувало, що хлопці заціпеніли, не маючи сил навіть ворухнутися. Лише дивилися, як два безпорадних тіла зносить униз течія.

Провідник, видавши кипу матів, тремтячими руками дістав телефон, а потім почав кудись дзвонити, знов лаючись і пояснюючи до якого моста треба їхати, де хлопці впали, скільки їх, у якому стані, чия вина. А далі, крикнувши «залишайтесь на місці» та продовжуючи перемовини на підвищених тонах телефоном, побіг у той бік, куди несло хлопців.

Благо, що течія не була надто сильною, але швидкості пересування по берегу заважало каміння — їх слизькість, форма, величина, нарешті взагалі просто відсутність у частинах, де урвище ставало збоку стіною. Щоправда, скоро потреба бігти відпала, бо друзі випливли якось самі. Точніше, вигріб Артем, витягуючи за собою Максима, а ось той…

— Максе! Максе! — Артема трусило від нервів і дикого холоду. Якби не адреналін, він би й сам знепритомнів, але все це не мало жодного значення, тому що Максим вже не дихав.

Артем відтягнув тіло приятеля трохи ближче до берега, поклав на пласке та широке каміння і почав його бити по щоках. Він кричав на нього, тиснув на груди, намагався перевертати, але нічого не допомагало. Артем спробував намацати пульс, та навіть це в нього не вийшло. Хаотично почав згадувати уривки з фільмів, як там роблять штучне дихання, але в голові все змішалося в кашу — він на практиці нічого не знав… Хоча намагався. Та це не допомогло.

«Скільки часу пройшло? — запитав сам себе, хапаючись за голову. — Скільки ще є часу? Скільки… Дідько! Чому я нічого не пам’ятаю?! Коли, коли там руйнується мозок? Чотири хвилини… П’ять… Може, десять… Скільки минуло?! Що мені робити?! Не пам’ятаю… Чому?!»

Артем завив. Відчуваючи безпорадність, опустив голову Максиму на груди й тільки тоді відчув, що йому щось заважає — у кишені кофти… тисне… Щось.

Перед очима встало обличчя старої босорки — її усмішка й погляд, майже як у демона, від котрого аж нутрощі звело. І десь на фоні шуму води, чи в пам’яті, чи то в реальності, він почув: «Повне оновлення… Прийде час, і ти зрозумієш сам…»

Артем дістав пластикові пляшечки, над якими тоді цикав глузливо, чому ж це у відьми не скло, а тепер дивився і нібито розумів, усвідомлював, що йому робити.

Він відкрив першу — ту, що «звільняє», — і спробував влити Максиму в рот, але не вийшло. Тоді він відпив сам і нахилився до його обличчя, допомагаючи пальцями розчепити зуби та вливаючи рідину непроханим поцілунком. А потім те саме повторив із другою, тією, що «дарує любов».

Але дива не сталося…

Взагалі нічого не сталося.

Хвилини йшли, тягнулися гумкою — нічого так і не відбулось.

Ніякої магії… Нуль…

Дурня то все…

Артем заціпенів. Стоячи на колінах, впираючись руками в холодне каміння, схиливши голову над блідим неживим обличчям Максима, він не мав сил навіть плакати. Нічого не відчував, взагалі нічого. Навіть болю.

Просто всередині все закінчилося, згасло, пішло.

Усе, що рухалось там раніше, усе, що жило, що мало значення, — все разом обірвалось і закінчилось, перестаючи існувати.

Максима більше там не було.

А з ним зникав і Артем.

… Розчинявся в тій холодній воді… тонув каменем… переставав бути.

«… Наслідки твого вибору… Ціна… Випробування…» — останнім поштовхом у свідомості пригадалися слова, коли більше нічого в ній не залишалося.

— Я тебе не відпускав! — раптом заричав Артем і різко, зі всім божевіллям, що в той момент охопило його спорожнілу душу, вдарив по грудях двома кулаками того, хто лежав на спині.

Ще і ще, і ще, і ще, і ще…

Він бив його, кричав, захлинаючись сльозами, або водою, що стікала з довгого волосся, а всередині розросталося щось раніше незнайоме — рішучість, злість, лють, упевненість у своєму праві на рішення.

Максим закашлявся. Спочатку це було більше схоже на хрип, і Артем його не почув, продовжуючи завдавати ударів по грудях, які тепер вже здригалися.

— Уб’єш же, — насилу видавив Максим, давлячись тією ж водою, що викидали легені.

— Ти!.. Ти!.. Ти так мене налякав, — Артем схопив друга за грудки й потягнув вгору, допомагаючи піднятися або просто намагаючись притиснути, але той слабко й невпевнено вперся долонями в груди, відсторонюючи.

— Моя голова, — його зіниці якось дивно здригалися, ніби він не міг сконцентрувати погляд в одній точці, — паморочиться, болить скрізь… Холодно.

Погляд Артема ковзнув йому за плече, і він побачив на сірій поверхні каміння червоні плями, а потім на своїх руках, і вона ж забруднила обличчя. Він істерично розсміявся.

— Усе добре, усе буде добре… Усе буде тепер добре… Я більше не чіпаю тебе, не чіпаю… Просто лежи… Скоро нас заберуть із тобою. Ти лежи поки.

І їх справді невдовзі забрали. Провідник і двоє медиків спустилися до річки, пройшлися по камінню й оглянули двох постраждалих, а переконавшись, що жодних серйозних ушкоджень немає, допомогли піднятися та дійти до машини швидкої допомоги.

Уже ввечері обидва хлопці відпочивали в готельному номері, розповідаючи друзям, як вони примудрилися пройти карпатську посвяту крижаною водою гірської ріки. А ті у відповідь їм розписали в усіх фарбах, що саме через свою дурість вони пропустили. Так, ніхто не скасовував заплановане через нещасний випадок, адже лікарі запевнили, що обидва дивом не постраждали й сенсу висловлювати співчуття не було, а тим більше сидіти з ними в палаті та нудьгувати.

Коли ж за вікном остаточно стемніло й усі розійшлися, Максим запитав:

— Ти знав, що так буде?

— Про що ти? — випірнув із якихось своїх думок Артем.

— Ти тому зі мною пішов? Знав, що я впаду? — уточнив він, вдивляючись в очі приятеля.

— Ні, — усе ще не розуміючи його, запевнив Артем. — А повинен був?

— Про що ти говорив із босоркою? — Макс не відповів, а продовжив свій дивний допит. — Не про нас?

— Про нас? Про кого саме? Тебе та мене? — здогадався. — А чому я мав говорити про нас?

— Значить збрехала, — Максим важко видихнув і опустив голову, його плечі зігнулися, ніби він у мить втратив всі сили, а, може, просто сміливість продовжувати розмову.

— Про що? — а от Артем навпаки відчув впевненість. — Скажи ж! Ти можеш мені пояснити? Не мовчи!

— Я в неї дещо запитував, — почав Максим, ховаючи погляд, — про всяке минуле, про майбутнє трохи. Вона все так чітко розповіла, що я навіть повірив їй… У те, що вона сказала потім про тебе… та й загалом.

І Артем ризикнув відкритися:

— Що ти мені подобаєшся? Про це?

Максим завмер, ніби йому потрібно було трохи більше часу, щоб зрозуміти, що саме він щойно почув. А потім підняв збентежений погляд:

— Що ти сказав?

— Ти. Мені. Подобаєшся, — впевнено по словах повторив Артем, знизуючи плечима і якось навіть злегка винувато посміхаючись.

— Ось, — Максим знову глибоко видихнув, але вже з полегшенням. — Це вона і сказала. Що і я тобі теж… Як і ти мені… Загалом, я… Я не знав, як тобі зізнатися, а ти начебто й вигляду не подавав, а я не був впевнений, ну і взагалі… Мені було страшно, а що, коли ти не зрозумієш, і я подумав, якщо вже ми їдемо в Карпати, а там начебто будуть відьми… Це ж я всіх підговорив. Ну так, заради розваги та щоб спитати, а раптом вона справді знає. А вийшло ось так, що… А-а-а, — він занурив пальці у волосся на потилиці, — вона знає. Багато всього, може і взагалі все. Я й не припускав, що людина може так бачити чуже минуле, майбутнє… Я не розумію, от як?

— Усе, кажеш? — Артем задумався, а потім серйозно спитав: — Думаєш і про те, що ти впадеш, вона знала? Знала і могла попередити?

— Якщо чесно, тепер я в цьому впевнений, — блукаючи у власних думках, відповів Максим, навіть не припускаючи, до чого призведуть його слова.

Та варто було пролунати цій фразі, як Артем скочив з ліжка, схопив куртку і телефон та вибіг із кімнати. На ходу він набирав номер таксі й натягував вітрівку, а коли машина під’їхала, не думаючи заліз до салону і назвав приблизну адресу. Водій, звісно ж, знав, куди везти, і навіть нічого не сказав про те, що вночі туди ніхто без запрошення не ходить. А коли вони дістались-таки до старого будинку, Артем попросив водія почекати та кинувся до відьми з бажанням висловити все, що він про неї думає.

Вхідні двері були відчинені, йому навіть не довелося в них стукати. У центрі тієї самої кімнати, де вона приймала їх вдень, тільки на абсолютно новенькому кріслі, поруч із міцним дубовим столом, сиділа вродлива жінка в довгій сукні та накинутій поверх тої на плечі вовняній хустині. А за її спиною танцювали тонкі, вертляві тіні, що ніби грались у схованки з відбитками полум’я свічок на стінах, яких начебто і не було — лише темрява та порожнеча.

— Ось і прийшов мій наступник, — посміхнулась жінка, примруживши очі. — Ну як, тепер ти згоден вчитись? Стане сміливості прийняти мій спадок? Витримаєш після цього щодня нести відповідальність за рішення?

— Ви знали все? — вигукнув Артем просто з порога, йому хотілося ще і жбурнути в жінку що-небудь важке, гостре за весь той біль, який він встиг пережити, але вона лише кивнула у відповідь і зробила це настільки спокійно, що він знітився. — Чи були ті зілля справжніми? — уже спокійніше запитав її.

— Друге — як я казала, а перше… — обличчя відьми знов спотворила демонічна тінь, що проступила буквально на мить та сховалась, — ланцюг то був… для душі.

— І в чому суть? — він не звертав уваги на те, що бачили очі. Йому важливо було дізнатись лиш те, що ж могло статися, якби він вчинив інакше.

— А в тому, що якби Максимко твій помер, то не залишив би тебе одного. І став би ти чорним босоркуном, поглинувши його душу.

— Не розумію, — Артем раптово відчув таку втому, що ледь не впав, а тому присів на немовби для нього приготований стілець, що стояв біля входу. — Чому він мав померти і яке це до мене мало відношення?

— Я пила твою кров, синку. Я бачила, що ти двоєдушний. Адже ти вже втрачав і вже знайшов свою другу тінь. Ти ж і сам зрозумів — там біля річки — у тобі більше є, ніж у людині. Ти ж бачиш їх? Тих, хто танцює за моєю спиною, тих, хто тебе тоді зустрічав вночі? — жінка примружилась, вдивляючись в обличчя хлопця, злегка схилила голову вбік. — Якби ти вранці дав випити приятелю те приворотне зілля, то після загибелі він віддав би свою душу тобі, став третьою тінню. Ти ж розумієш і сам, що влий ти йому друге зілля пізніше, воно б не спрацювало. А ти його притримав. Відчував… відчував же, — похитала вона головою, ніби погоджуючись із власними висновками.

— А так? — Артему в принципі було начхати на наслідки для самого себе, але все ж таки хотілось розставити всі точки над «і». — Тепер я не зможу стати босоркуном?

— Чому ж ні, — жінка відвела погляд до вікна, за яким виднівся місяць, — зможеш, просто не чорним. Я передам тобі свою душу, коли прийде мій час.

— Що? — її зізнання його вразило. — Ви помираєте?

— Ні, що ти, звісно ж ще ні, — відьма знов подивилась на нього, тільки тепер якось дуже по-доброму, майже як мати. — Та й у тебе попереду ще яскраве майбутнє з Максимом. Але потім… — загадкова усмішка змінила її вуста. — Ти й сам все зрозумієш, ні до чого слова… Я чекатиму… То як, що ти відповіси? Ще побачимось, синку?

Артем дивився у відьомські очі, що горіли в темряві ніби вуглі, й усвідомлював, що це і є та сама крапка, після якої не буде вже нічого як раніше. Що справа була зовсім не в його юнацькій закоханості. Що той шалений страх, що стискав його душу, стосувався ось цього вибору — бути чи не бути наступним босоркуном українських Карпат.

— Побачимось… — він усміхнувся від того, що ухваливши це рішення відчув себе вперше настільки легко і вільно, що навіть думати про повернення в готель не хотів. А потім він сказав, щось дуже дивне й несподіване для себе, наче пізнав істину, пригадав правду та все усвідомив: — У майбутньому… — і назвав її справжнє ім’я.

* * *

Коли наступного разу Артем розплющив очі, за вікном вже зійшло сонце. Його голова лежала на плечі Максима, а той притримував її рукою і перебирав чорні пасма, що спадали на обличчя. І якби не тонкі теплі пальці, хлопець вирішив би, що йому просто наснився дивний барвистий сон.

Але тепер вони поверталися до Полтави, удвох, разом, а це означало, що все було правдою. І що він одного разу повернеться і сюди, щоб прийняти в спадщину третю душу, силу і знання та стати наступним карпатським босоркуном.

Колись у майбутньому. А зараз… Зараз був час його людського життя.