Босорка ТОМ 1

Жила була в селищі Старі Мухомори босорка Євдокія. Чорноока хвацька дівка, ще й коси мала темні, як крила ворона. Шкіра біла, наче молоко, а губи червоні, як стигла полуниця.

Гарна дівчина привертала увагу парубків, та ніхто не зміг підкорити серце красуні — темні очі сяяли байдужістю, притаманній босорці. Адже для багатьох вона здавалася крижаною та злою чи не на весь світ. Хтось особливо говіркий навіть пустив чутку, що її врода то личина, за якою ховалися старечі зморшки, а замість струнких гарних ніг у відьми були курячі лапи. Євдокія тільки всміхалася на ці чутки та продовжувала збирати трави при світлі дня, а вночі ходила купатися в річці.

Євдокії подобалось купатися під місячним сяйвом у чорній воді. Ніч темним покривалом торкалася верхівок гір, наче мати колихала на долонях дитину. Простягаючи долоні до місяця, Софія завжди усміхалася, наївно так, по-дитячому. А місяць бачив могутність борсорки, проте покірно мовчав.

Однієї ночі вона відчула на собі чіпкий погляд, що пронизував стрілами. Коли Євдокія обернулася, то побачила хлопця з довгим волоссям, у сорочці та лляних штанах.

— Ах, негідник! — заволала вона, прикривши руками груди.

Парубок реготнув:

— А я то думаю, чи то прекрасна русалка, чи ж німфа переді мною?!

— Я зараз тобі покажу німфу, разом з русалкою! — вибігла з води Євдокія. — От негідник! — бурмотіла під ніс, озираючись. Нахаби і слід простиг.

Наказати траві обплести його литки та затягнути до річки — була ще та спокуса, але відьма передумала. Їй дана ця велика сила на добро, а не для дрібних капостей.

Наступного ранку Євдокія дізналася від сусідки баби Марії, що того хлопця звати Андрій та що він онук її з міста. Дівчина не дуже полюбляла місто — великий мурашник, у якому всі завжди кудись поспішали. А в селі он природа, що дбайливо огортала затишком, даруючи стільки сили.

«Добре, що він з міста. Може, йому тут набридне і він скоро поїде», — зашелестіли думки в її голові, а груди здавили лещата важкого передчуття.

Минуло кілька тижнів сповнених турбот борсорки: збирання трав та квітів для цілющих відварів і настоянок. Ще з малих літ мати навчила її зцілювати інших силами природи, частиною яких було все живе. Дівчина всміхалася відтоді навіть до хмар, що купалися в небесній блакиті.

Вечір вмився дощем. Зазвичай, коли дощило, їй хотілося гуляти, та сьогодні Софія нікуди не йшла. Щось їй підказувало, що слід чекати гостей.

Краплини дощу співали свою монотонну мелодію, що заспокоювала. У двері постукали, коли вона наливала чай у білу чашку. На порозі стояв той самий нахаба, який підглядав за нею.

— Пустиш мене, красуне?! — промовив хлопець.

Спочатку в дівчини виникло бажання перетворити його на жабу, слизьку та пронизану болотним холодом. Та водночас босорці стало шкода змоклого хлопця, ще й перетворювати людей на жаб — чорна магія.

— Проходь, — стримала сміх дівчина. — Хоча, варто було б перетворити тебе на жабу за те, що підглядаєш!

Андрій зайшов до скромної, але затишної хатини, наповненої духмяним ароматом чаю з ромашки, що парував у чайничку.

Дівчина старалася триматися холодно, але хлопець підкорив її своїм розумом та почуттям гумору. Ось так непомітно вони проговорили до рожевого світанкового пасма геть про все. Андрій розповідав їй про своє життя в місті, а також щиро цікавився нею. Розпитував про її життя в селі, яке видавалося йому дивним та незвичним.

Душа Євдокії була сповнена любові до природи, та дівчині завжди хотілося, аби ще її просто слухали й обіймали. Саме це вона могла отримати від простого хлопця з міста, який вмів слухати. Андрій здавався їй рідним, хоч і насправді вони були незнайомцями.

Так пройшло зовсім трохи часу. Софія й незчулася, як її душу та серце заполонило світле почуття. Та одного разу Андрій сказав, що повинен вже їхати.

— Робота, нічого не зробиш. Та я повернуся, маленька, — у високому голосі бринів сум. Він поцілував її солодким цілунком та подивився в чорні очі з такою ніжністю і коханням, що Євдокія забула про все на світі.

«Він повернеться, бо кохає», — вірила вона, плекаючи в серці надію на їхнє спільне майбутнє.

Софії було важко без свого Андрія. Кожного дня вона чекала на нього, рахувала години, виглядала його вечорами. От тільки Карпати більше не посилали селищу інших людей.

Борсорці здавалося, що дні стали вічністю. Мабуть, тому й кажуть, що кохання — це згуба для відьми.

Так минуло п’ять років…

А одного дня в її двері постукали. Це була жінка.

— Заходьте! — сказала голосніше ніж треба: мігрень вчепилася своїми пальцями в голову. Євдокія втомлено потерла скроні, що нестерпно пульсували.

На порозі стояла доглянута жіночка середніх років та переминалася з ноги на ногу, наче сумнівалася у своєму рішенні. Хоча карпатські вітри нашіптували босорці, що це сама доля послала її.

— Це ви — босорка Євдокія? — доглянута брівка стрибнула вверх, демонструючи здивування.

Босорка засміялася:

— А ти чекала бабку з кийком?

Жінка змовчала, тільки жмакала краєчок дорогої сумки тонкими пальцями, наче роздумувала, а чи не втекти звідси прямо зараз, але таки почала говорити:

— Мій чоловік мені зраджує з хатньою робітницею. Я прошу для неї найгіршої кари! Заплачу будь-які гроші, — додала та.

Євдокія хотіла сказати, що темною магією не займається, але коли побачила фото робітниці, яке жінка поклала на стіл, босорку наче струмом пройняло. У голові виникали самі по собі картинки — як її Андрій цілує та обіймає білявку з великими блакитними очима, шепоче їй лагідні слова на вушко, а вона всміхається у відповідь…

Босорці захотілося прогнати видіння, як набридливу мошку, але воно вперто стояло перед її очима. Спогади, що гріли душу всі ці п’ять років, тепер розтанули, як лід на сонці. Всі предмети раптом набули ясності, очі заволокло пеленою злості, а в грудях немов спалахнув невідомий вогонь.

«Він брехав мені весь цей час, а сам був одружений! Та ще й жінці зраджує!» — босорка розлютилася за те, що теж, як і його дружина, повірила солодкій брехні про кохання.

— Я знаю як тобі допомогти! — промовила босорка. Тільки тепер у її очах запалав недобрий вогник.