Босорка ТОМ 1

Нарешті приїхала в Старі Мухомори. Попри мої побоювання, дорога видалась неважкою, хоч і закінчився курс хімієтерапії всього тиждень тому. Свіже повітря та гори — саме те, чого я потребую зараз.

У будиночку, який чоловік орендував для мене, я неквапливо  розклала свої речі. Сьогодні ще трішки відпочину, а вже завтра роздивлюся місцеві цікавинки. Неодмінно відкину всі ті погані думки, які постійно з’являються в моїй голові.

У горах темніє швидко. Тому спати лягла раніше, з нетерпінням чекаючи на ранок. Снилося, як бавлюся зі своєю кішкою. Було так добре з нею. Вона єдиний вогник, який підтримує моє життя. 

Прокинулася рано, з першими півнями. Вдягнулася та пішла гуляти стежкою, яка вела до лісу. Людей зустрічала мало: всі привітні, посміхалися до мене, я їм теж у відповідь дарувала посмішку.

 Йдучи далі, відчула, що паморочиться в голові. Сперлася на найближче дерево, заплющила очі та почала глибоко дихати. Мабуть, у якийсь момент я знепритомніла. А потім крізь марево почула голос, що лунав позаду. До мене озивалась якась стара баба.

— Не місцева? — спитала вона. 

Я розвернулася та побачила жінку в літах. Вона була вдягнена в поношений одяг і хустину. У руках стара тримала кошик з грибами та духмяними травами. Вона взяла своєю кістлявою рукою жмуток трави з кошика та провела ними переді мною, щось нашіптуючи. Вмить запаморочення пройшло. А стара без зайвих слів пошкандибала собі далі. Я навіть не встигла подякувати, як вона зникла в хащах лісу.

Мене трішки здивувала ця зустріч. Назад  я йшла напрочуд легко. До будиночка дісталася затемна. Повечеряла та пішла спати.

Наснилася мені прекрасна молода дівчина в білій сукні, що майже сяяла немов місяць. Вона посміхалася й повільно, ніби в якомусь дивному танці, підходила до мене. Наближалася все ближче та ближче, хитаючи головою.

 Неочікувано дівчина накинулася на мене, збила з ніг і почала душити. Мені забракло повітря. Все сильніше її руки стискали шию, а коліна давили на груди. Мені здавалося, що зараз помру. Нарешті молода заговорила:

— Шукай Євдокію, або й цього літа не проживеш. 

У ту ж мить я прокинулась. Серце шалено калатало, я була вся мокра. До ранку вже не заснула. 

Нарешті піднявшись, швидко зібралась та почала шукати й питати в тутешніх, може хто знає Євдокію? Відповідь не забарилася. Мені сказали, що в селі є тільки одна така. Люди багато не розповідали про неї, казали що вона босорка, відьма карпатська. Всі вказували один шлях до її хати, який вів дуже звивистою стежкою, та ніхто не наважувався провести мене туди. Мовляли, босорка допоможе лише тоді, коли сама буду до цього готова. І нікого зайвого не має бути поруч, бо біду можна накликати.

Зібравшись з думками, я пішла до хати Євдокії. Стежка вела вгору, йти було важко. Кущі та дерева навколо ставали все вищими. Та вже й неба не видно за кронами величних дерев. І ось, нарешті, я дісталася до неї. На ґанку сиділа баба — та сама, яка мені зустрілася два дні тому. Підійшовши до неї, я запитала:

— Ви Євдокія?

— Так, — відповіла вона захриплим голосом. — Я на тебе чекала. Чай вже на столі, заходь у хату.

Всередині було трішки затемнено, але затишно. У кімнаті стояв хмільний аромат трав. На стінах висіли засушені гриби. Зморщена баба запросила до столу, сіла навпроти мене і сказала:

— Пий чай і розповідай. Тільки правду і все, що в тебе на серці, що турбує.

Я відпила трошки, смак був приємний. Запитала, що це за чай. Босорка хитро всміхнулася та відповіла, що просто трави з високогір’я. Я розповіла їй все. Про захворювання, про те, що була хімієтерапія. Про те, що лікарі гарантій ніяких не дають. Про те, що дуже боюсь рецидиву. І про те, що хоч я і не молода, та пожити ще хочу. І про мрію свою розповіла, що хочу побувати за кордоном і на морі.

На цьому стара мене зупинила і спитала, що б я віддала за можливість одужати, що б я зробила? А я їй відповіла що всі гроші б віддала. Баба замовкла на хвильку і говорить:

— Гроші собі залиш, мені цей папір не потрібен. У всьому є рівновага, розумієш?

— Так.

— Треба ритуал провести, можу твою хворобу забрати.

— Що ви таке кажете? — я трохи скептично до цього поставилася.

— Ти сама до мене прийшла, тебе ніхто не змушував, — заскрипіла зубами відьма.

— Добре, — зважилася я. — Давайте це зробимо, втрачати мені вже нічого.

Стара наче зраділа від почутих слів. Посадила мене посеред кімнати, наказала мовчати, щоб не відбувалося навколо. Перев’язала мені руки попереду якоюсь старою тканиною, змоченою в настоянці з трав. І наказала, щоб я мовчала, як тільки вона запалить свічки. Я закивала головою, даючи згоду.

І тут почалось. Свічки горіли то жовтим, то червоним, то зеленим полум’ям. З’явився дим, який п’янив мій розум. Здавалося мені, що навколо мене то молода дівчина, то стара бабця витанцьовує. Вона ніби пошепки співала. Розібрати було важко слова.

З’явилися дивні тіні. Одні були схожі на змій, інші на скажених котів. Було лячно. Босорка немов відчула, що зараз я закричу. Вона схопила мене за плечі, почала стискати. Її нігті пробили мою шкіру. У мене пришвидшилося серцебиття — знов те відчуття, як уві сні.

Я відчула, що сил моїх більше немає. Відкинула голову назад, а на стелі вона, босорка. Падає на мене, вчепившись руками за голову і кричить: «Життя за життя!»

Мене викинуло з тіла та повернуло назад. Я зомліла.

Прокинулася я вже на свіжому повітрі, сидячи в кріслі на ґанку. Бабця запитала, як я себе почуваю. Відповіла їй, що добре, та поцікавилася, що трапилось? Вона сказала, що від чаю я почала втрачати свідомість, тому вона мене витягла на вулицю і вже там чекала, поки я прийду до тями.

Глибоко вдихнувши свіже повітря, я піднялася з крісла. Видихнула, кліпнула очима, розвернулась, а поруч нікого вже немає. Подивилась у різні сторони — босорки вже і сліду не було, наче вона мені примарилася.

Ноги самі  понесли стежкою від страшного місця до орендованого будиночка. Повернувшись і вже сидячи в ліжку, я почала пригадувати, що відбувалося насправді. Мурахи пішли по тілу. Та це відчуття швидко минуло.

У селі побула ще тиждень. Це дійсно пішло мені на користь. Я міряла тиск, він був як у двадцятирічної, у мене немов відкрилося друге дихання. Нічого не боліло та не тягнуло після хвороби. «Невже спрацювало?» — раз по разу зі здивуванням подумки запитувала я себе.

Прийшов час збиратися додому. Стояла і чекала на свій автобус. Нарешті він з’явився на горизонті. Поволі під’їхав. Всі, хто був на зупинці, вже посідали на свої місця. Моє було коло вікна.

Через скло автобуса раптом я побачила її. Стара супроводжувала автобус поглядом. А на руках у неї була до болю знайома кішка. Я ще здивувалася, що вона на нашу схожа. Саме в цей час задзвонив телефон. Це був чоловік, він повідомив мені неприємну новину. Моя кішка померла.

У мене пішли сльози. Крізь них я подивилася у вікно та зрозуміла, що босорка пестила саме мою кішку. А я так любила її. І тут я згадала слова відьми: «Життя за життя».

Автобус рушив додому.