Босорка ТОМ 1

Ото ходили скелями, між дерев, нишпорили вже другий день.

Люди у чорному одязі, у чорних кашкетах. Козирки приховували обличчя чужинців.

Місцевий поліціянт геть замучився ходити за американськими спеціалістами. Цілу ніч, цілий день. Спали години чотири та знову на ноги зірвалися. І чого питається? Карпо Іванович, сержант поліції в невеличкому карпатському селі Старі Мухомори, дістав посірілого мокрого носовичка, витер піт з лоба, протер потилицю. Бубонів собі під ніс, жаліючись:

— Хай вам трясця, теж мені дивина! Наче раніше метеорити в горах не падали. Минулого року гупнуло, аж земля здригнулася і що? Приїхав хоч хтось? А чого оце зараз люди у чорному збуджені гасають скелями наче зайці. Що шукають? Золотий той метеорит чи що?

— Діамантовий, — докинув перекладач зі Львова.

— Кхе, теж мені мисливці за скарбами, — усміхнувся Карпо Іванович, але огледівся, розглядаючи землю, мимохідь почав шукати діаманти під ногами, — Тьху на вас, навигадують, а я повірив на мить як дурник.

Перекладач добре розумів втомленого поліціянта. Карпо Іванович вже старший пан, трохи огрядний, звик до паперової роботи, важко йому ганятися за жвавими американцями. Перекладач приїхав зі Львова, де був філіал таємничої організації, що займалась вивченням НЛО. За життя перекладача як співробітника таємної організації Олекси Зайця, піймали лише двох інопланетян. Знати подальшу долю пійманих Олексі статус не дозволяв. Зате зарплата була гарна. І відрядження у Європу чи Америку декілька разів на рік.

Стареньку згорблену бабусю з кошиком Олекса побачив коли вона стояла перед ним і розглядала хлопця уважно. Олексові в сонячний день навіть здалося що очі в старенької червоні, придивився, ні блакитні, ясні наче в дівчини, ледь не потонув у тих очах. Певне красуня була в дівоцтві. А тепер човгає світом вбрана в чорну кофтину, довгу спідницю, на ногах має теплі капці схожі на чобітки. На голові — зелена хустинка розцяцькована дрібними квіточками.

— Доброго дня бабусю, — привітався Олекса.

— Й тобі добрий день зайчику, — відповіла бабуся дзвінким дівочим голосом. — Гарний краєвид тут у нас? Довго тобі ним милуватися.

Дивна бабуся, подумав перекладач.

Підбіг керівник загону пошуків пан Річард, жвавий дядько, часом занадто активний одержимий роботою, зняв кашкета, усміхнувся білими зубами. Мовив до перекладача:

— О, це місцева мешканка, запитай у неї про наш об’єкт.

Перекладач закотив очі до блакитного неба. Та, така старенька може вже й не бачить добре, й чує не усе. Що в неї питати? Але наказ виконав:

— Бабусю ви тут, десь, живете?

Бабуся з усмішкою, демонструючи не менш білі й рівні зуби, Олексі чомусь здалося, що він побачив ікла, поглянула веселим оком на керівника загону пошуку з таємної організації, й відповіла:

— Тож, так, тут я живу. А як ти зайчику думаєш, чи маю я якесь авто, чи можу вже далеко бігати? Тут живу, недалечко, на тій горі, — махнула рукою на сусідню гору. Олекса та американець глянули на високу гору в лісовій шапці, що маячіла на фоні неба.

Олекса й собі сумно усміхнувся, буде нелегко:

— А горами часто гуляєте?

— То ж, часто, дитинко, часто. Зимою, гілочки для чаю. Весною бруньки треба зібрати й перші квіточки, лікують від кашлю і болю в горлі гарно, імунітет підіймають, хороші бруньки для настоянки. Літом трави збираю, кожну у свій час, свій день, а квіт папороті — то і вночі треба шукати. А восени грибочки ростуть гарні, також треба назбирати насушити, у мене в кишені тут грибочки сушені є, — бабуся дістала щось загорнуте в сіру льняну тканину, розгорнула, легенький порошок здійнявся в повітря, Олекса чхнув, американцю засвербіло в носі.

— Ні бабусю, не треба грибочків, відповів трохи причманілий перекладач.

— То я заховаю, — усміхнулася бабуся, — з вас і того вистачить, — підморгнула блакитним оком.

Олексі дуже закортіло, підхопити під руку свого керівника і чкурнути в ліс якомога далі, під захист Карпа Івановича. Та пан Річард наполягав на подальшій розмові, після того, як прочхався й витер носа паперовою хустинкою.

Олекса переклав запитання:

— Бабусю, а ви тут нічого підозрілого не бачили, дивного, незвиклого?

— А що саме на твою думку тут незвикле. Вовкулаку бачила, не місцевого, горами гасав як скажений, та вже повня минула, він певне додому повернувся. З міста хлопець, бо нікого не з’їв, вже й вовкулаки вегетаріанцями стали, слово яке складне нове, ледь вимовляю, — бабуся засміялася. Дзвінко весело.

Олекса не став перекладати розповідь про вовкулаку, уточнив запитання:

— Два дні назад тут метеорит упав на ці скелі, ви не бачили нічого з тим пов’язаного?

— Метеорит то камінь з неба? Ні не бачила метеорита. Може в господаря лісу запитайте, він усе бачить. Біля озера були? Русалки люблять вночі на небо дивитися, може бачили щось, а я — ні, я стара вже, вночі сплю. Майже завжди, крім купальської ночі, й ще деяких ночей, але два дні назад — ні, я спала. Я новий узвар наварила, хороший, після нього сплю наче дитина, прийдете до мене в гості, я вас напою ним. Спокій дає і голові, і ногам. От зараз у головах певне пояснішало?

«Бабуся певне божевільна» — подумав перекладач, й переклав пану Ричарду:

— Бабуся нічого не бачила, каже вночі спала після снодійного.

— А істот вона ніяких дивних не бачила, — запитував керівник.

Олекса зітхнув. От що тут вдієш, треба виконувати свою роботу, навіть коли завчасно знаєш, що результату не буде. За бабусею десь плачуть психіатри.

Старенька нагнулася до землі підібрала якусь травинку, з любов’ю огледіла й поклала до свого кошика.

— Бабусю? — благально мовив Олекса.

— Що зайчику? — старенька подивилася на юнака зі співчуттям.

— Ви тут тваринок дивних не бачили? Чи може сліди якісь незвичні.

— Які сліди хлопчику? Усе тут вже затоптали, багато рослинок загинуло. Бігають наші гості, як коні, лісовим мешканцям спокою не дають, усі тваринки розбіглися.

Олекса Заєць переклав пану Річарду:

— Не бачила ця бабуся тут нікого, каже ми усіх розлякали.

— Сенк’ю, гутбай — мовив пан Річард до бабусі.

— І вам хутбай пане. І тобі зайчику гарного дня, і вітання мамі, вона ще довго житиме, — відповіла бабуся й почимчикувала стежкою ще вище в гори.

Олекса здивовано дивися услід старенькій, не розуміючи чому вона зненацька про його маму заговорила. Мама хворіла, Олекса переживав за неї, найкращих лікарів шукав. Чомусь після слів бабусі стало легко й більше не страшно.

Карпо Іванович підійшов хекаючи, крикнув у слід старенькій:

— Вітаю, хорошого дня шановна Євдокіє, — і прошепотів, — от недобра прикмета зранку босорку зустріти, тепер знову усе псуватиметься, — з рук випав кашкет, дядько нагнувся підібрати штани порвалися, — Трясця! — вигукнув поліціянт закриваючи діру кашкетом.

— Що таке босорка? — запитав пан Річард.

Олекса переклав запитання.

— Ото була босорка — відьма наша, на горі живе, дівчата й баби до неї бігають за зіллями різними. Взагалі, допомагає вона людям, але й капостить.

Почувши переклад відповіді пан Річард задоволено мовив:

— Місцеві легенди, — й пішов до своїх людей керувати пошуками.

— А вона дійсно відьма? — перепитав Олекса.

— Справжнісінька, — відповів Карпо Іванович і перехрестився.

* * *

Босорка прийшла увечері до свого будинку, поставила на призьбі кошик з травами. Зайшла в хату, відчинила ляду льоха і спустилася сходами униз.

У льосі світилося наче хтось затягнув туди новорічну ялинку. Різні вогники блимали та співали. На подушці біля дивного приладу зібраного з радіоприймача, старого телевізора і друкарської машинки сиділа істота сіра, схожа на кота-сфінкса й такого ж розміру. Худенькі ніжки й ручки, довгі пальці, кругла важка голова й темні прекрасні очі, істота усміхнулась босорці й показала великий палець доверху.

— То ти зв’язався зі своїми? — запитала бабуся.

— «Так» — почула голос у голові, — «Вони завтра мене заберуть».

— А твій розбитий корабель? Господар лісу жаліється на підвищену радіацію, ті хто тебе шукає усі квіти та трави витовкли.

— «Заберуть. Людям не можна ще давати наші технології й твої технології також не можна, надто дикі та войовничі», — відповів прибулець і подивився на босорку милуючись нею, бачив її яка вона була. Відьма змінилася стала дівчиною, гість усміхнувся. — «Я можу лише зникати, розкажи як ти форму змінюєш».

— У мене не технології, а магія. Розкажу, чому б не розповісти. А чого огірки світяться і гриби сяють, вони не зіпсуються?

— Ні, будуть ще їстивніші, — вже вголос відповів інопланетянин, — ці огірки дуже гарний провідник і прискорювач сигналу.

— А які вони смачні під мою нову експериментальну настоянку, — усміхнулася босорка, — закінчуй зі зв’язком, йдемо вечеряти.

— Мені потрібен сучасний місцевий комп’ютер, деталей не вистачає, — жалівся прибулець.

— Знайдемо, — пообіцяла відьма.

* * *

Ввечері Олекса Заєць захеканий видряпався на гору де жила відьма. Усе тут здавалося похмурим чарівним небезпечним. Знайшов кам’яну стежину зі камінням стертим. Дійшов до ошатного дерев’яного будиночка з терасою й затишними плетеними кріслами на призьбі, між кріслами стояв столик на столику бутель з темною рідиною дві чашки й тарілка з огірками, які здавалося трохи світилися у вечірніх сутінках.

В одному кріслі сиділа неймовірно гарна блакитноока дівчина з довгою темною косою в темній сукні з коротким рукавом у стилі бохо, руки тільки були дуже худенькі. Олекса не міг очей відвести, милувався красою.

Друге крісло якось здригнулося, Олекса подумав що здалося. Привітався з дівчиною:

— Добрий вечір. Певне я помилився, я шукаю бабусю. Мабуть, це не та гора?

— Бабуся тут живе, — з усмішкою відповіла дівчина, — зараз я її покличу, — підхопилася з крісла легка як пташка і зникла в будинку наче сон. Олекса зачарований стояв з відкритим ротом дивився на двері.

За зачиненими дверима дівчина знову перетворилася в бабусю, та й час вже був, ніч наставала.

Інопланетянин, який вмів ставати невидимим, вже стояв біля печі готовий чкурнути в льох, кліпав на босорку темними очима.

— Вчасно, вчасно хлопець цей прийшов, я йому наливки наллю і спати вкладу, а ти візьмеш комп’ютер розбереш, докупи збереш і до наплічника знову заховаєш.

— Це не зовсім етично моя надлюдська подруго, — буркотів прибулець.

— А що нам ще робити, ти хотів ноутбук, от він пришов.

— Якщо помислити що це всесвіт нам допомагає, то це мало статися, — зітхнув сірий прибулець, кліпнув прекрасними сумними очима.

* * *

Зранку Олекса прокинувся в кімнаті мотелю, поруч сидів Карпо Іванович.

— Як я тут опинився, я ж до відьми ходив, — хлопець оглядав кімнату наче вперше бачив.

— То вона мене покликала, каже забери дитину, бо наливка заміцна. Не можна з відьмою пити! На ось якийсь узвар дала, щоб у тебе голова не боліла, — штовхнув у руки Олекси пластикову пляшку з темною рідиною, пахло травами.

— Там дівчина з бабусею живе, така гарна, забути не можу. Чи вона мені приснилася?

Олекса дістав з наплічника ноутбука, увімкнув екран світився, але комп’ютер не працював:

— Усе не так, усе ламається. І дівчина та як мара. А з ноутом що?

— Мара вона і є, — відповів Карпо Іванович, — я її також бачив, гарна. Але насправді її немає, то босорка з людьми грається, мару насилає. То вона і дівчина, і бабуся, і прости-господи чудовисько часом. Забудь ту дівчину.

— Гоу, гоу, — лунало коридорами мотелю, — усі на вихід! Останній день, мусимо знайти той апарат.

Поліціянт і перекладач подивилися один на одного шукаючи співчуття.

— Знову горами весь день швендяти, моя спина вже розвалюється, треба буде в босорки за маззю сходити, дуже помічна мазь.

— Певне з грибочками, — усміхнувся Олекса Заєць.