Босорка ТОМ 1

Літо видалося багатим на дощі. Розбиту ґрунтову дорогу розмило і чоловік вже не раз пожалкував, що наважився приїхати в цю глушину. Поки його трясло й хитало на серпантинах у переповненому автобусі, він ще терпів. Просто намагався не нюхати випадкових попутників, від яких смерділо вологістю, потом та часником. Але тепер, після того, як автобус виплюнув його одиноку фігуру на зупинку біля стіни ялинового лісу, чоловік остаточно усвідомив, що назад вороття немає.

«Треба було в поліцію йти, а не до якоїсь босорки. Ну чим вона може допомогти?» — лаяв себе чоловік, озираючись на поодинокі будинки розкидані на пагорбі. Усе затягло срібним мерехтливим дощем. Чоловік підняв комір ділового, але дешевого костюма та розкрив чорну парасольку. Його висока фігура не пасувала до цього місця. Шкіряним взуттям він місив багно, але мріяв щонайшвидше потрапити хоч до якогось людського житла.

«У кого б дізнатися дорогу до босорки? Могли б вже вказівники розвісити. Однаково всі місцеві її знають», — міркував чоловік. До відправлення автобуса у зворотний бік лишалося трохи менше ніж п’ять годин, тож він не хотів марнувати дорогоцінний час.

Зупинившись біля найближчої хатинки, чоловік нерішуче затупцяв на місці. Старий дерев’яний фасад явно нещодавно ремонтувався, у віконцях спалахували вогники від телевізора. Залишалося якось привернути увагу господарів.

Та все вирішилося саме собою, бо хазяйський пес вибухнув раптовим гавкотом, і на звуки вийшов немолодий кругленький дядько.

— Вам что треба? — крикнув чоловік незнайомцеві.

Високий чоловік у брудному діловому костюмі на секунду завагався, почувши дивну говірку, та наступної миті вже виклав, за чим йшов.

— Вибачте, що турбую. Мені до босорки Євдокії потрібно. Не скажете, як пройти?

— Е, невчасно ви прієхалі. Поїхала бабушка. До плємянніци. Завтра повернеться, — відповів дядько. — Але ви можете пєрєночєвать у нас. Кровать знайдеться.

Чоловік підтис змерзлі губи. Переселенці — останні люди, у яких би він хотів переночувати. Але ж не їхати отак назад?

— Дякую, не хочу вас турбувати. Спробую в центрі якийсь готель знайти, — перепросив він, труснувши парасолькою.

— Та не знайдете ви нічєґо. Нєвоврємя приїхали. Саме проходить етнографічна конференція в селищі. Все вщент заполнєно. Та ще цей дождь, — продовжив суржиком пояснювати кругленький дядько.

— Дякую, та я все ж спробую. А якщо не вийде, то до вас повернуся, — ввічливо відмовився високий мокрий чоловік і почимчикував у бік центра села.

Ще з десяток хвилин йому довелося перестрибувати через величезні калюжі. Дощ періщив, холод стояв, наче надворі була пізня осінь, а не червень. Романтичні краєвиди в таку погоду викликали в чоловіка лише роздратування.

Немолода продавчиня за прилавком невеликого сільського магазина тільки посилила відчай незнайомця, бо підтвердила, що місць ніде немає.

— І не пробуйте. Зайнято в пансіонаті. Я одного науковця у своєму сараї навіть розмістила. У таку непогоду шкода файного чоловіка на вулиці залишати, — говорила хтозна-кому жінка, роздивляючись сіру мряку за вікном.

— То, може, у вас у сараї ще місце є? — не здавався мокрий незнайомець.

Продавчиня придивилася до обличчя чоловіка із посинілими від холоду губами. Відмітила сивину на скронях, шорсткі брови й високе чоло. Але сарай у неї однаково був лише один.

— Вибачте, ні. Доведеться вам ні з чим додому повертатися, — продавчиня знизала плечима, посилюючи ефект від відмови.

Чоловік розчаровано зітхнув і пошвендяв на вихід. Дощ знову продовжив безжально періщити його парасольку. Взуття більше не витримувало води й чоловік відчув, як липнуть до ніг холодні вологі шкарпетки.

На головній вулиці селища життя наче завмерло. Ні душі. Навіть собакам було ліньки брехати на незнайомця. Негода всьому нав’язувала свій настрій. Сірий градієнт неба давив на психіку й підсилював відчуття безвиході.

Чоловік зробив ще кілька спроб знайти хоч якесь місце для ночівлі, та скрізь отримував відмови. Після кількагодинних блукань йому довелося повернутися до першого будинку.

Господар, десь шестидесятирічний дядечко, провів мокрого гостя до вітальні. Там скупчилася біля телевізора вся його рідня: молода жінка, яка виявилася його донькою, та троє онуків раннього шкільного віку. У кутку випромінювала приємне тепло стара, вкрита лискучими коричневими кахлями, пічка.

Гість представився:

— Мене Ігорем звати, — він ніяково переминався з ноги на ногу.

— Ой, та на вас же сухого місця немає, — підскочила жінка.

Ввечері Ігор подзвонив дружині й пояснював, що поїздка пішла не за планом, що він вже сумує за нею та діточками й передає вітання з негостинних гір.

Після ситної вечері чоловіку виділили диван на веранді. Родина біженців із Лисичанська виявилася сердечною та милою. Діти й жінка опанували незвичну для них українську мову, і тільки старший дядько постійно підмішував недоречні слова до своїх речень.

Ігор боявся, що переохолодився та зляже з температурою в цих випадкових людей. До того ж це були не просто люди, а переселенці. Чоловік останні роки ставився до них більш ніж непривітно, бо гадав, що вони винні у всіх бідах, які спали на долю України.

«Мова для їхніх щелеп заважка, росія — найкращий друг, а ми маємо тепер миритися з їх навалою?» — міркував Ігор, вмощуючись під теплою ковдрою на канапі. Та все ж оця конкретна родина явно не підпадала під шаблонне судження, яке чоловік так довго плекав. Дисонанс збивав з пантелику, але Ігорю було зручніше триматися за свої переконання.

Уві сні явилася босорка, така собі зморшкувата бабуся із бородавками на обличчі та гачкуватим носом. Вона ходила його будинком та забирала речі, на які він так важко заробляв: то термос сховає, то садовий інвентар. Ігор навіть зрадів на мить, що нарешті знайшов злодійку! Бо саме заради зниклих речей він і поперся в ці мокрі непривітні гори.

Але пробудження показало усю марність його сподівань. Це був лише сон. А ще з ранковим світлом з’явилося й неприємне шкрябання в горлі та нежить.

«А бодай йому грець! Таки застудився», — з розпачем міркував Ігор, охайно складаючи ковдру на канапі.

Бадьора сонячна блакить розкинулася за вікном. Більше ніякої мряки. Ігор сприйняв це як добрий знак та пішов питати в господаря дорогу до босорки.

Родина переселенців знов проявила гостинність, нагодувавши чоловіка сніданком та відмовившись від оплати за ночівлю.

— А знаєте, скільки нам чужі люди за ето врємя допомагалі? — відхрещувався від грошей дядечко.

Зрештою Ігор у дещо пом’ятому брудному, але сухому костюмі вийшов на потрібну стежинку. Смереки, немов натягнуті між небом та землею струни, оточили прибульця з усіх боків. Очима Ігор вишукував сухе місце, щоб поставити туди ногу, а сам подумки обмірковував події останнього дня.

«Може, не всі вони погані, ті переселенці. Жінка он вдовою залишилася після смерті чоловіка-військового», — крутилося в голові Ігоря.

Стара похилена дерев’яна хатина раптово вигулькнула з-поза дерев.

«Здається, знайшов», — зупинився чоловік і став роздивлятися почорнілий від часу зруб.

Несподівано він почув прямо за своєю спиною проникливий жіночий голос:

— Чого тобі, синку?

Ігор озирнувся й побачив стару бабцю. На мить йому стало аж недобре, бо босорка виглядала саме так, як він бачив її уві сні: низенька, худа, зі зморшкуватим лицем і кількома волохатими бородавками на ньому.

— Ви, босорка Євдокія? — промовив нарешті Ігор.

— Чого питаєш, коли й сам знаєш відповідь? — хитро примружилася стара жінка.

Чоловік продовжував:

— Я за порадою до вас. У мене щось дивне дома коїться і нема тому ради ніякої. Жінка божиться, що нічого не знає. З дітей що візьмеш? Речі зникають: і сокира зникла, й сапка, лопата і філіжанки, і банки зі згущеним молоком. Отак майже кожного дня — я приходжу з роботи, а речей все менше й менше. І залізти ніхто не міг, бо сарай на замку. Та й будинок зачинений завжди.

Ігор на мить замовк і благально подивився на босорку.

Бабуся ж мовчки обійшла візитера й пішла собі до хати. Чоловік запанікував:

— То допоможете мені, чи як? Я божеволію. Вранці прокидаюся й першою чергою передивляюся полички в шафах. Я вам віддячу, не думайте. Ви тільки допоможіть! — побіг слідом за Євдокією.

Бабуся озирнулася, роздивилася чоловіка з ніг до голови, а потім мовила:

— Е, ні. Такого брудного я до хати не пущу. Та й біда твоя не така вже й біда. Розберемося із цим тут, перед хатою. То скільки, кажеш, у тебе сокир було?

Ігор кашлянув, намагаючись позбавитися болю в горлі:

— Три. Від дідуся одна стара і дві нові, фінські. Так ота від дідуся і зникла.

— Йо-йо, — помахала головою босорка. — А згущеного молока скільки?

— Так я купив одразу п’ять банок по акції. Дружина ще і приготувати нічого не встигла, а в шафці вже двох банок не вистачало.

— Скільки твоїм дітям років?

— Донці — тринадцять, а сину виповнилося нещодавно вісім.

— А про нову подружку своєї доньки ти щось чув? — продовжувала допит Євдокія.

— Точно! Ви маєте рацію! Донька казала, що вона новенька, біженка зі сходу, та ще й з багатодітної родини, — вдарив себе по чолу Ігор. — Так то вона вкрала?

— Дурний ти, Ігорю, та ще і впертюх! — аж обурилася босорканя. — Нічому тебе ніч не навчила. То у твоєї доньки серце добре. Але бачить вона, як ти до переселенців відносишся. Тож не зізнається. Вона намагається родині своєї подружки допомагати й від твого імені всілякі необхідні для ґаздині речі приносить. Але тільки те, що у вас дома зайве.

— Хм, — задумався на мить Ігор від почутого. — Але то ж однаково крадіжка!

— Ну так ти про це вже з донькою дома і проговориш. Лагідно поясниш, що без дозволу речі з хати не виносять. Лагідно — зрозумів? А після й сам тим людям почнеш допомагати, йо? Не від добра вони опинилися у вашому місті. Жінка старається, але четверо діточок не так легко на ноги поставити, — босорканя вже було знов пішла до кривої хатини, та потім ляснула собі по лобі, наче щось згадала. Засунула зморшкувату руку в кишеню довгої темної сукні:

— Ось тобі, дома чай зробиш і завтра мов огірок здоровий будеш, — мовила Євдокія і простягнула ошелешеному Ігорю пучечок сушених трав.

— Дякую! Чим я можу віддячити? Скільки заплатити? — почав метушитися чоловік.

— Віддай тій жінці машинку швейну від бабусі твоєї. Однаково пилом вкривається. Це дозволить їй почати свій бізнес по пошиттю одягу. От побачиш, яке в неї за три роки буде успішне підприємство. Все, йди!

Босорка розвернулася й почимчикувала до хати, а чоловік все дивився їй услід.

«Хм! Здається, прийшов час переглянути свої погляди на деякі речі», — подумав собі Ігор і всміхнувся.