Босорка ТОМ 1

Поїзд заколисував пасажирів ритмічним «та-там, та-там», але Ользі не спалося. Вона їхала назустріч новому життю, новій роботі, іншої долі. Хоча ні, доля, певно, такою й залишилася. Можливо, їй судилося саме це? Адже це логічно. Нехай цікаво і страшно. Що на неї чекає там, за кордоном?

З верхньої полиці повисла рука й почала гойдатися просто перед обличчям Ольги. Вона знітилася, роздумуючи чи не закинути її назад? Та вирішила не чіпати чужу кінцівку і просто посунулася вглиб свого спального місця та поринула в спогади.

Рука продовжувала хитатися. Жінка мимоволі супроводжувала її поглядом. Нічне освітлення вагона додавало відчуття нереальності.

У протилежному кутку нижньої полиці згустилися тіні. Ольга не звертала на них увагу, зачаровано дивлячись просто перед тобою на чудернацький маятник. Випадковий одинокий ліхтар за вікном на мить вихопив у куряві вагонних сутінків жіночу фігуру. Морок не гойдався в такт потягу. Чорна розмита пляма впевнено висіла навпроти Ольги. І раптом розплющила очі! Босорка. Старечі фіолетові губи повільно розтягнулися в хижій посмішці.

— Я нічого тобі не винна! — уривчасто скрикнула Ольга. Її затрусило чи то від страху, чи то від злості. А, можливо, й від обох відчуттів водночас.

— Перепрошую? — звісилася згори голова власниці руки.

Примара незадоволено зникла.

— Вибачте, наснилося. Нерви. Вийшла із зони комфорту, як зараз модно казати.

Голова щезла. Але замість неї з’явилися дві ноги у веселих плетених шкарпетках. Сусідка по купе обережно спустилася вниз. Уважно подивилася на Ольгу та запропонувала чаю.

— В мене за власним рецептом, карпатський! — похизувалася жіночка й назвалася Людмилою. Вона помітила, що Ольгу смикнуло при слові «карпатський», посміхнулася і додала:

— Не переймайтеся, у ньому немає нічого… зайвого. Розкажете?

Любов до точних цифр і однозначності термінів навчили Ольгу бачити красу та елегантність формул. Стрункі рядки чисел і знаків могли надовго зачарувати її, ваблячи неймовірно цікавим розв’язанням математичної таємниці. Це було її покликанням, її виміром. Проте аналітичний розум не заважав жінці бути диригентом особистого життя. Можливо, звичка все прораховувати втримала Ольгу від необачних кроків. Досі життя було… зручним.

Все почалося з того, що в їхній інститут приїхали іноземні гості. Проте, серед погоджених заздалегідь доповідачів не вистачало одного. Раптово захворів науковий керівник Ольги, бодай не головний викладач основної теми. І тоді директор, пообіцявши фінансових і соціальних переваг молодій талановитій вченій, виставив Ольгу на «барикаду».

Попри осудливе побоювання інших, її виступ мав неабиякий успіх. Блискуча доповідь, натхнене викладання вмісту зустрічі, влучні відповіді опонентам, стрункі ланцюжки формул, написані летючим почерком математичні системи та докази, дотепні жарти українською та англійською. Численні схвальні відгуки шановних закордонних гостей змусили місцеві ЗМІ розмістити матеріал на перших шпальтах. І нагорода не змусила себе чекати. Щоправда, не від рідного керівництва: Ольгу запросили на роботу в одну з європейських країн.

І тоді почалося щось дивне. Вона мала б радіти визнанню. Проте… У її плани не входила різка зміна життя. Спокійне та налагоджене існування зі своїми радощами, улюблена робота, друзі та рідні. Але ж там Європа. Такий шанс. Шанс на що? Вона змарніла з лиця, втратила сон, стала нервовою і неуважною. А дата остаточної відповіді невблаганно наближалася — раціональна реалістка вдалася до крайнощів: дозволила подружці вмовити себе поїхати до босорки в карпатську глушину.

Зірки вже зайняли свої місця в небесному театрі, коли молода жінка постукала в одиноку хатинку місцевої легенди. Не дочекавшись відповіді, зайшла сама в прочинені двері та голосно привіталася. Господиня виникла нізвідки в метрі від гості.

Довгу хвилину босорка мовчки дивилася на відвідувачку просто впритул. Потім майнула рукою в бік масивних дверей, і та неочікувано легко прочинилася всередину посірілого від часу будинку. Кімната здавалася набагато більшою за всю хатину бабці ззовні, і свічки чомусь давали значно більше світла, ніж мусили б. «Але цього не може бути, — впевнено подумала Ольга. — Це гра уяви та гарно продуманий дизайн». Чаклунка лише ледве помітно посміхнулася зморшкуватою щілиною рота, ніби почула її думки.

Пахло сушеним зіллям, квітами та ще чимось незрозуміло знайомим. А в кутку висіло щось схоже на… ікону? Гостя мимоволі здивовано підняла брови. Вона відкрила рота та відразу затулилась. А що як це чимось образить бабцю?

— Та кажи вже, — підбадьорила її босорка.

— Я просто… знаєте… кажуть багато чого. Я питала багатьох, перед тим як до вас напроситися. Та от хтось про змій та пацюків розповідає, інші про черепа й потойбічні постаті, одні примар бачили, а дехто демонів згадував. Ніхто не казав про охайну світлу кімнату із запашними оберемками трав.

По кімнаті пролився молодий лагідний сміх. Ольга не відразу зрозуміла, що то сміється босорка! Ретельно розглядаючи обличчя господині, жінка зауважила, що всі ці зморшки, плями та бородавки мають вигляд невдало накладеного гриму. Наче напівпрозора латексна маска, крізь яку проглядала молода гладенька шкіра та ясні очі. Це цікаво й гидко одночасно.

— Кожен бачить, те що має побачити. Кожному своє, — туманно проказала чаклунка, запрошуючи сісти за стіл. Там вже парував чайник, розганяючи навколо неймовірні спокусливі пахощі. Бабця розлила по горнятках прозору бурштинову рідину.

— Цілющій карпатський збір. Пий, додасть тобі сил. Та й мені не завадить, — проказала стара, підсовуючи трав’яний чай Ользі.

Дивлячись, як господиня із задоволенням присьорбує гарячий напій, гостя теж наважилася зробити ковток. Відчуття легкості, щастя та оновлення захопили і втопили в собі жінку. Оце так чай! Треба купити трохи додому. «А якщо там щось наркотичне?!» — раптом злякалася Ольга.

— Немає там наркотиків. Лише давній рецепт та, як ви кажете, складна технологія збору, — вгадала її думки господиня та задоволено додала, побачивши подив. — Що, не очікувала від дикунки таких слів? Розказуй.

— А хіба ви не знаєте, з чим я до вас прийшла? — хитро посміхнулася Ольга.

— Знаю, ти права. Але ще я маю знати твоє ставлення до проблеми, чого насправді ти прагнеш. Бо люди не завжди просять те, що їм треба, — бабця обперлася руками об стіл і нахилилася до гості. — Наприклад, ти.

— Як це? — знизила плечима гостя. — Я лише хочу знати чи погоджуватися на пропозицію. Тут я «зірка», а там? Звісно, там є шанс стати ще більш успішною, працювати з відомими математиками, взагалі мати інше, гарне життя. Або ні. Не можу прийняти рішення.

— Життя то тобі не математика, — пильно подивилася в очі гості босорка. — Немає певного визначення добро-зло, плюс чи мінус.

— Багато ви про математику знаєте! — зневажливо пхикнула Ольга. — В неї навіть два на два не завжди чотири.

Бабця склала руки на груди.

— Є в мене один засіб. Підказує правильний вибір з погляду практичності. Але він дорогий, — задумливо проказала чаклунка.

— Скільки? — пожвавилася гостя.

— Не гроші, — загадково примружилася стара. І додала на питальний погляд Ольги, — щось цінне для тебе.

— Як у казках? Щось, про що я не знаю у своєму домі? — вдавано весело розсміялася жінка.

— Може й так, — у протягнуту руку босорки опустився маленький слоїк з рожевим серпанком і бузковими блискавками всередині. — Та не для тебе це чар-зіллячко.

Ольга заворожено роздивлялася дивну речовину в чарівному посуді. Вона вабила до себе, наказуючи неначе казковій Алісі: «Випий мене!».

Раптом господиня щось почула на горищі. Вона встала, влучно вкинула слоїка в скриню, а ключ від неї — у вир вогняних метеликів, які відразу почали кублитися навколо.

— Кіт бешкетує, — пояснила вона та надто швидко, як для літньої жінки, покрокувала до сходів нагору.

Ольга завмерла. Кіт. аякже. От тільки істота, що галопувала дрібними кроками над нею, мала набагато більше лап. Чи ніг? Щось впало. Почулося гарчання та владні накази невідомою мовою. Стукіт, вовтуження. У кімнаті одночасно згасли всі свічки та гасова лампа. І лише ватра метеликів юрмилася біля ключа від скрині. Ользі набридло чекати невідомо чого в темряві, і вона придумала запалити від маленьких летючих вогників свічку. Але злі комахи наче розжарені голки вчепилися в її руку. Вона зойкнула, відсахнулася геть і замахала обпеченою рукою. Шум і галас нагорі не припинялися. Гостя не зводила очей з єдиної світлої плями серед суцільної пітьми. І її мозок мимоволі визначив та прорахував послідовність рухів метеликів. Виникла формула. Хаос підкорився математиці. Жінка різко випростала руку й у певну мить вихопила ключ.

Замок піддався легко. Важка на вигляд кришка мовби посунулася сама. Слоїк лежав у гнізді з бабчиного ганчір’я. Ольга обережно взяла посуд до рук.

Раптом гамір нагорі припинився. Почулися важкі кроки в бік сходів. Ольга запанікувала, не знаючи куди прилаштувати посуд: а ні кишень, а ні сумки в неї не було. Рішення прийшло миттєво. Корок вийнявся з легким пшиком. Аромат не був чарівним. Навіть неприємним. Проте хіба ліки мають бути смачними?

Порожній слоїк зайняв своє місце в скрині, ключ полетів до палаючих нічних сóвок, а Ольга впала на лавку, схопивши своє горнятко з недопитим чаєм. Розпатлана босорка повільно спускалася по сходах. Вона завізно підійшла до столу й перехилила горнятко досі гарячого чаю. На її обличчя повернулося життя.

— Майбутнє цікава річ, його важко передбачити, бо багато змінних. Можна лише визначити більш ймовірні події. Але це ти й сама знаєш, — наче й не було перерви, продовжила чаклунка.

— Знаю. Але те, що вірно для великої групи людей не працює для маленької. Тим більш для однієї особи. Саме тому я тут, — впевнено зауважила відвідувачка і відразу злякалася своєї наполегливості.

— Втомилася я. Але тобі моя допомога я не потрібна, — промовила босорка, при цьому її губи навіть не ворухнулися.

— Я певно іншим разом загляну, — дрижачим голосом напів прошепотіла Ольга та під важким поглядом босорки позадкувала й шаснула за одвірок. На її подив, у дворі вже панував полудень.

— Нащо ця вистава? Чому ти просто не дала їй напій? — В кімнату по сходах сповзла істота, химерно зібрана з різних тварин.

— Ти ж знаєш, що не можна, — знизала плечима босорка. — Але я її попередила та дала можливість вибору. У всіх є таке право.

— Хитро. Допомогла не допомагаючи. Тобто баланс не порушила. І що тепер? — прошелестіло створіння.

Босорка простягнула руку й перевернула горнятко відвідувачки просто на стіл.

— Що ти бачиш? — тицьнула вона кривим брунатним пальцем-кігтем у чайну калюжу і примхливо розмазаними по стінках горнятка залишки «заварки».

— Поїде — пошкодує. І не поїде — теж пошкодує.Так?

— Так. Лише привід для жалю буде різний.

— А тобі з цього який зиск?

— Трохи розваг не зашкодить. Полякаю її. Крапля життєвої сили додасться.

— Так тобі ж не можна?

— Зарахується як відшкодування. Вона ж фактично зілля вкрала?

Істота захоплено подивилася на господиню.