Босорка ТОМ 1

Передмова

Гілки карпатських сосен легенько колихалися на фоні приємного травневого вітерцю. Десь серед тисяч карпатських дерев, що вкривали схили цих мальовничих гір, розлягалися чарівні співи пташок, що сповіщали про літо та тепло, які невпинно наближалися. Вдалині, там між цих стрімких вершин, виднілося покинуте село. Старі дерев’яні хати, подекуди вкриті павутиною, а подекуди шаром багаторічного пилу, ніби заховалися від яскравого сонячного проміння, дивуючись з краси цього теплого, навіть дещо спекотного весняного дня. Тварини тут не боялися як заходити, так і селитися в цих, колись населених, будівлях. Тепер ці місця були населені куницями, видрами й лісовими котами. Час від часу сюди зазирали також і білки, сподіваючись відшукати якийсь харч, щоправда його тут вже давно не було. Натомість у селі, що мало назву Старі Мухомори проживала лиш одна людська душа, якій було вже, мабуть, далеко за сто років. Досить часто до останньої жительки навідувалися безліч людей з усіх куточків України, і не просто так, адже за легендами та свідченнями очевидців вона володіла мистецтвом магії, яка зачасту допомагала людям та вирішувала їхні нагальні проблеми. У декількох кілометрах від села знаходилася траса, ближче до якої й чекали своєї черги бідні та багаті, веселі та сумні, високі та низькі гості, натовп яких дедалі зростав, хоча всі вели себе досить тихо, як для такого скупчення, а їхні машини, що стояли між дерев, ніби сховалися в зеленій ковдрі цих краєвидів…

— Краса просто неповторна! — мовив чи то від захоплення, чи від звичайної міської втоми Артем. — Нарешті, нарешті! — усміхнено скрикнув він, розуміючи, що таки дістався хатини тієї легендарної чаклунки — босорки, яка мешкала в цих місцях вже не одне десятиліття, якщо не століття.

Тепер всі його невдачі були позаду, а пам’ять про життя до поїздки сюди ніби була втрачена. Та сама хатина, про яку він стільки думав тепер стояла просто перед ним, а він не тямив нічого від передчасної радості.

— Вона допоможе, так, тільки вона. Ніхто інший, крім неї. Вона зобов’язана і вона це зробить. Якщо питання в ціні — то питання немає. Хоча навіщо їй гроші? — на мить задумався він, — по-перше, їх у неї і так достатньо, та й жити їй вже небагато залишилося. — Ноти хвилювання дрогнули про неможливість порятунку, та знов затихли, заховавшись у його душі. Втім, як би там не було, це вже не хвилювало Артема, адже він змусив себе зважитися на цей крок ще в Києві, а отже шансу на відступ він немає.

Під променями спекотного сонця він ступив перший крок, який був найскладніший, але який почав чи радше сказати, продовжив цю загадкову історію…

Розділ 1 «Як все починалося»

Краплі дощу струменем летіли вниз, вдаряючись об землю та перетворюючи вулицю у якусь величезну калюжу.

Цей березень був просто перенасичений цими безперервними зливами! Справжня морока, та й годі. Для людини, що зараз не мала парасольки, цей день означав би неможливість ані вийти, ані навіть показати носа на вулицю.

Щоправда, ця усміхнена парочка молодих людей мовби й не звертала увагу на погоду навколо. Молодий чоловік років двадцяти з чорним, дуже коротким волоссям та вибритими скронями, одягнутий у жовтий дощовий плащ, ніби сміявся, а не дивився своїми чорними очима. Його гарний настрій поділяла й дівчина-брюнетка приблизно того ж віку з довгим кучерявим волоссям, що розвивалося на фоні потужних поривів вітру.

— Ех, Артемчику, — лагідно мовила вона, зазираючи йому в самісінькі зіниці, — мені прикро повідомляти, але мені вже час. Я живу тут, — вже не так весело сказала вона, і рукою показала на великий двоповерховий будинок, що ховався за високим кам’яним парканом. Ніхто навіть подумати не міг, що якась там бухгалтерка такої відомої IT-компанії може жити краще, ніж деякі професійні програмісти, які працювали разом із нею. Звідки в неї ті гроші? Питання риторичне. Та й на бухгалтера вона не дуже схожа — манери в неї, як у світської дами, але не такі прості, як у людей її професії.

— До зустрічі! — підморгнув Артем і обійняв Юлю за плече, що її дуже потішило.

— Надобраніч! — востаннє крикнула вона, і зникла всередині, зачинивши за собою двері.

Ще зо хвилину тепло огортало серце Артема, і він не міг відвести погляду від цих дверей. Дощ заливав все довкола. Буря шаленіла і рвала волосся та парасольку одинокої постаті, що неквапно розвернулася та рушила у своєму напрямку. Тоді він був, дійсно, щасливий. Може, востаннє, а, може, аж настільки, вперше. Це ж, як подія, давно минула залишиться лише й у нашій пам’яті. А чи бачив це хтось? Питання риторичне. Не сумніваюся я в тільки в тому, що в тіні вуличних будинків спокійно міг сховатися хто-завгодно. У темряві ховалося все: наше минуле, наші страхи і переживання. Може, краще б вони там і залишалися, але ні ж, вони обов’язково колись покинуть ті нікому не помітні тіні та стануть реальними.

Шкода тільки, що вся ця дивина тільки починалася, а зупинити її наслідки вже було практично неможливо…

Розділ 2 «Дивний день»

Чи був цей день чимось особливим? Сказати важко: ті самі промінці сонця, що пробиваються у вікно, той самий будильник, який нагадує про час прокидання, та сама ранкова кволість. Для Артема цей день розпочався так само, як і всі інші: він одягнувся, почистив зуби, швидко поснідав пластівцями і пішов собі на роботу, як нічого й не було. Просто те «нічого» було зараз лише для нього і лише поки що, а так, звичайно, все було на своїх місцях: і автобусна станція, і сам автобус, і його височенний скляний офіс врешті-решт.

Сьогодні на реєстратурі нікого не було — відповідно ніхто з ним не привітався, як зазвичай бувало. Він сів у ліфт і на деякий час забажав перевести подих. Йшов він дуже швидко, тому йому було дещо спекотно, не дивлячись на вологу після вчорашнього рясного дощу, та тепер він був у теплій будівлі, у якій всі були свої, а запашна кава, яку завжди можна було взяти з собою ще на першому поверсі допомагала вирішити будь-яку проблему з програмним кодом. Ліфт плавно зупинився, відчинившись вже за мить.

— Жахлива погода, годі й говорити! Що вчора, що сьогодні — ще й встати вранці важко. Голова, чесно кажучи, мов бочка! — поскаржився сам собі Артем, розуміючи, що головний біль сьогодні не відпускатиме довго.

Він приклав картку-посвідчення до відповідного дисплею на масивних дерев’яних дверях, після чого почулися звуки пікання, що сповіщали про відчинення дверей.

Він ступив всередину, але знову, як на зло, охоронця не було.

— От, нікого нема! Що ж, мабуть, запізнюється, — подумав він, повернувши праворуч та почавши йти цим довгим коридором, у якому сьогодні не горіло світло. Всі двері різних кімнат були зачинені, а звуки грому, що лунали неба, діставалися й цих коридорів, сповіщаючи про неминучість нової зливи.

Сіре небо та мляві, більше білі проблиски сонця пробивалися у вікні в кінці коридору, таким чином будучи єдиним джерелом світла.

— Дуже дивний день. — Тільки й подумав Артем, бажаючи швидше дістатися свого робочого місця та покинути цей коридор, у якому, як він вважав, панувала не дуже приємна атмосфера. Та що там думати, він навіть обертався два рази, перевіряючи чи нема часом за ним хвоста, та вже згодом, заспокоївшись дістався свого стола, перед цим привітавшись за сьогодні вперше з Андрієм та Миколою, які прийшли на роботу дещо раніше.

Непомітно за працею пройшли декілька годин, дощ так і не вщух, а от пориви вітру навпаки стали сильнішими. Юлія досі не приходила, а більшість складу офісу взагалі вийшли на роботу з дому, мовляв через погодні умови. А от Артем все сидів, строчив, писав, перевіряв, щоправда думки його були далеко — він ледь згадував вчорашній похід до ресторану, ту дощову погоду, від якої сьогодні трошки занедужав, та це все нічого. Ось, недалеко стоїть його чашка зеленого чаю та ліки, що допоможуть йому видужати.

— Пане Артеме! — десь поряд пролунав оклик Івана Олександровича, боса їхньої компанії, — Може, скільки ще я маю чекати показу того вашого документу, який так необхідний замовнику? Здається, термін його здачі спливає сьогодні. — Артема ніби опустили під холодний душ: він навіть не помітив швидкого наближення постаті, а перемкнутися з віртуально-розумового світу в реальний була справа не кількох секунд.

— Я, ах, так… Ось, зараз продемонструю, — гарячково почав шукати він, — Одну мить, вибачаюсь. Не міг же я її кудись подіти. — Він швидко клацав туди-сюди по папкам, але марно — пам’ять про ту роботу, яку він, здавалося, зовсім нещодавно робив, мов би була втрачена, хоча таке з ним було досить рідко.

— То? — наполягав на своєму Іван, — Чи ти забувся? — на мить Артем поглянув у самісінькі його очі і злякався — цей кам’яний погляд, що пронизував тіло, більше нагадував зір вампіра. Ці два сірих ока були який готувався до нападу. Швидким ривком Артем сіпнувся з місця, схопив куртку та лише й встигнув крикнути: — Я скоро буду!

Отож, він побіг додому, адже мимоволі в його голові виникла думка, що, можливо, ті файли знаходяться на його домашньому комп’ютері. Він швидко вилетів з офісу, тікаючи ніби від справжнього вампіра. У його голові досі висів той дивний погляд — такий одноманітно лихий та дивний. Раніше нічого схожого він не зустрічав, тому вся ця ситуація видавалася подвійно дивною.

— Швидше, тільки швидше! — його думки рухалися тільки в одному напрямку в такт його бігу. Перед ним ніби в прискореній зйомці. Давно вже Артем не біг з такою швидкістю: настільки швидко минали такі знайомі буденні пейзажі, дороги, які він минав, сквери, якими гуляв. Щодуху він доклав лише більших зусиль з кожним новим метром. Неймовірна задишка зробила його схожим на ходячий буряк, який летів, а не йшов, чим приваблював до себе увагу. У його очах фіолетові кола почали закривати пейзаж світу. Думки, про все, що відбулося наче заплутались у вирі подій, і він вже мало тямив що-небудь у реальності навколо.

Гучний звук гальмування машини, її звуку-попередження через наявність пішохода, який перебігав пішохідний перехід на червоне світло та крики звичайних спостерігачів — все відбулося за одну мить так швидко, що здалося, ніби все закінчилося трагічно.

Артем лише й встиг швидко крутнутися та стрибнути вперед. Яскраве світло з фар машини осліпило виснаженого Артема, який, збагнувши небезпеку ситуації лише й встиг зібрати останні сили та увернутися від можливого удару. Потужним падінням він проїхався по вологій доріжці, а прямо за ним на повній швидкості пролетіла червона дорога автівка, яка врешті-решт зупинилася недалеко від місця можливого ДТП. Геть наляканий та схвильований чоловік навіть не повернувся, аби поглянути, що сталося далі. Він швидко схопився на ноги й побіг, не спиняючись, а радше задихаючись від однієї лиш думки про наслідки всього цього дня.

Подумати тільки: за один день його життя могло обірватися, він міг втратити роботу, а дивні думки не давали йому спокою і зараз! Саме так почався перший день його нового, дуже дивного та повного різних небезпечних та не найприємніших ситуацій життя.

Три довгих місяці тривала вся ця історія. Безперервні невдачі, поразки та програші настільки виснажили його, що він вже не міг цього терпіти. До того ж ані цього дня, ані впродовж наступних місяців Юлія ще й кудись поділася. Хтось подейкував, може, вона звільнилася, хтось, що тепер працює дистанційно, а хтось, що її викрали. Та тепер було точно зрозуміло лише одне: того вечора щось сталося, і хтось явно накликав на Артема пристріт. От тільки хто, чому і як йому тепер повернути все назад? Саме тому він і вирушив до легендарної Босорки, аби закінчити весь цей ланцюжок пристріт правильно, адже навколишній світ не давав спокою людині, яка й подумати не могла про таку кардинальну зміну її життя…

Розділ 3 «Босорка»

Потроху полудень перетворився у вечір, а сонце вже майже опустилося на захід — наближався час, коли Артем мав вирушати до Босорки, проте деяке вагання досі залишалося. Цієї ночі багато з очікуючих своєї черги вирішили переночувати в готелях навколо, мовляв через наближення дощу. Час минав швидко для всіх цієї ночі, крім нього. Перечитуючи ті дивні розповіді очевидців, починало ставати зрозумілим, що Босорка — не просто якась мольфарка.

Нічним повітрям вдихалося якось легше, ніж денним, яке було таким жарким і сухим.

Цвіркуни гуділи, зовсім не стихаючи, та, здавалося, маючи безліч сил. Неподалік, у низині, де знаходилося озеро, чулися звуки ропух, а в старій дерев’яні хатині, наче взятій з дев’ятнадцятого століття, горіло світло.

Дрижаки ходили по тілу Артема, але він не спинявся та продовжував маленькими кроками рухатися до мети.

— Вона не погана. Безліч людей отримали від неї допомогу. А скільки добра вона принесла! Годі й казати! — надворі не було нікого, тому він говорив сам до себе, таким чином самозаспокоюючись. — Залишається останній крок. — Тепер двері знаходилися просто перед ним, а його рука вже наблизилася до дверей.

Він сковтнув, проте терпіти вже не міг. Саме час був закінчити всю цю справу, отож вже за мить у двері хатини постукали. Якийсь дуже старенький жіночий голос з нотками втоми запитав:

— До мене, значить, зібрався? — мовила вона, немовби знаючи, хто до неї постукав. — Сьогодні всіх приймаю, рідненькі, заходьте, не соромтеся! — двері самі собою прочинилися, а перед Артемом постала велика, наповнена якимись дивними ароматами, що дурманили голову та зачаровували нюх, хата.

З великого кам’яного каміну лилося тепло впереміш з маленькими іскорками. На стінах же висіли найрізноманітніші обереги: хрестики, часнички та й інші дивовижні фігури: срібні ромбики з колами усередині, що ніби висіли в повітрі, кулі ідеальних форм, що рухалися, наче маятник, туди-сюди, заворожуючи всіх, хто дивився на них. Вони висіли на тонесеньких ниточках, які губилися в напівтемряві приміщення. Полички із сотнями колб, у яких ховався вкрай дивний зміст, значно прикрашали інтер’єр кімнати. А чого тільки не було в тих скляних баночках: і рідини усіх кольорів веселки, і невідомі досі овочі та фрукти, і яскраво-блакитні гриби, які то починали сяяти, випускаючи магічні промені, то знову згасали, зникаючи ніби їх і нема взагалі. Підлога, що ховалася під старим візерунчастим килимом, була не зовсім рівною, а дошки під ногами час від часу немилосердно скрипіли.

Свічка, що стояла на вікні, на відміну від каміну, особливо не давала світла, мовби служачи дороговказом для нічних мандрівників.

— Нічогеньке житло, точно незвичайна бабуся тут живе, — мовив він, вдивляючись в ікони на стінах.

— Га? Рада, що влаштувався ти добре. — мовила вона, дивлячись на Артема, який сидів за накритим столиком, на якому стояли три свіжоспечені пасхи, приємний запас яких домінував у цій хаті.

— Е-е-ем, ну гаразд. Просто я прийшов до вас не просто так.

— Хе-хе-хе, — тихо засміялася Босорка, кахикаючи та зливаючись усмішкою, — Всі ви тут не просто так, — впевнено сказала вона, перевівши погляд з геть вицвілих дерев’яних стін на Артема, який напружено роздивлявся зморшкувате, вкрите бородавками обличчя чаклунки.

— Просто знаєте, я взагалі не розумію, що сталося… Все було так добре, принаймні до того вечора з Юлею. До речі, де вона? Хоча ж ви навіть не знаєте, хто це…

— Знаю, — якось загадково відповіла Босорка, спрямувавши погляд у вікно, з якого лилося місячне світло. — Знаю тебе, її і все, що сталося насправді.

— Ви впевнені? — недовірливо підвів ліву брову Артем, не до кінця знаючи чи варто вірити новій знайомій.

— Я впевнена на сто відсотків, що ти живеш у Києві на Оболонні на Оболонському проспекті, а з твого вікна є вид на Дніпро. Номер твоєї квартири — 98 і вона складається з чотирьох кімнат: ванної, спальні, вітальні та кухні. Працюєш ти програмістом вже декілька років, адже маєш вищу освіту. Купа невдач, які й виникають у тебе чи не щодня, змусили тебе звернутися до мене. — Від подиву Артем витріщився на Босорку, навіть відкривши рота.

— Як? — лише й вимовив він, не знайшовши цікавішого запитання.

— Деякі секрети існують не просто так, — таємниче вишкірилася вона, — та не варто хвилюватися, бо я допоможу тобі. — старенька піднялася з місця і неквапно пішла в прохід біля каміну. Звідти йшли особливо чаруючі запахи, від чого Артем навіть забув, що робить тут. Його рукам стало дещо тепліше, проте, їхнє тремтіння зупинити було досить важко, — Це має зняти напруження та допомогти. — мовила вона, дещо напруживши погляд.

— Чай? Тобто хочете сказати вся справа в ньому? — дивовижні теплі та якісь інші незрозумілі запахи заполонили кімнату.

— Саме він. Але якщо ти хочеш залишити все як є, я не буду протестувати.

— Ну, взагалі я не проти, — дещо здивувався такої неочікуваної відповіді Артем, — та якщо ключ до розгадки в ньому, гріх не скористатися ним.

Біла порцелянова чашечка, мовби взята з якогось королівського набору та наповнена зеленувато-синьою рідиною, мала дещо сумнівний вигляд, однак тільки подивившись на неї, все одразу забувалося.

Вже не так нервово Артем підніс чашку до губ. Гама кольорів, які були чи то солодкі, чи кислі, чи солоні почала працювати: тепло почало розходитися його тілом, хоча він досі не міг у це повірити.

— Слухай, думай, розумій. Пам’ятай, уявляй, створюй. Відчувай, знаходь, думай. — заворожуючий голос неначе змінював простір навкруги: ті дивовижні зелені лінії знов попливли, але на цей час не в гамі смаків, а просто перед очима, — Реальність навколо тебе — це викривлене поняття безмежності розуміння. — Босорка зникла з поля зору Артема, втім її голос був поряд. Але де?

— Матерія та простір — це речі, які можна назвати змінними. Одне лиш уміння видозмінювати їх може перемістити їх у потрібний часовий вимір. Далі залишається лиш розставити всі крапки над «і». — Артем вже не бачив ані хати, ані чаклунки. Якийсь довжелезний чорний коридор, у якому витав зелений дим відкрився прямісінько перед ним, а всі ті аромати та смаки змішалися в єдине ціле, що заплутвало розум, не даючи йому ані найменшої змоги вийти з трансу, — Я можу вплинути на матерію, змінити реальність, повернути минуле, змінити теперішнє, створити зовсім нове й невідоме, однак я не зможу переконати тільки твою душу. — Артему здалося, що він вже немає ніг. Справді, тільки подивившись униз, він зрозумів, що немає ані рук, ані ніг, ані всього свого тіла в цілому! Проте жахливіше за все було те, що він почав падати. Це, звичайно, зрозуміло, та куди? — Я зможу приворожити людину, змінити її розум, фізичне тіло та навіть серце, однак жодна магія, що була є і буде ніколи і ні за яких обставин не вплине на рішення душі. — Падіння прискорювалося, а хлопець наче втратив поняття страху та розуміння ситуації. — Слухай, думай, розумій. Пам’ятай, уявляй, створюй. Відчувай, знаходь, думай, — луною, мов закляття, пролунали вже сказані раніше слова, після яких десь далеко внизу ніби виникло якесь велике синювато-зелене коло, яке не тільки наближалося, а ще й розширювалося, перетворюючись на справжню діру в просторі, — Ніхто як не ти, ніхто як не він, ніхто як не вона. Ніхто, ніколи, ні за яких обставин, — слова губилися у вирі голосів та звуків, що наближалися.

— Ні-і-і-і! — Артем закричав, та не почув власних слів, однак закляття зупинити вже було неможливо. Потужне зіткнення створило такий незрівнянно гучний звук, від чого вуха просто заклало, а сліпучо-біле сяйво довершило картину, знищивши все, раніше побачене.

Опісля ж, навкруги запала цілковита тиша, а перед його очима — темрява.

Розділ 4 «Зачарований»

Прогноз погоди справдився, а навколо вже падали перші краплини дощу. Десь у лісі вдарила блискавка, а звуки грому взагалі не вщухали. Зелена імла заполонила увесь ліс, а видимість далі ніж на кілометр дорівнювала нулю, не дивлячись на те, що це була верховина.

— Що сталося?! Чорт забирай, я нічого не пам’ятаю! І стоп, а куди поділася врешті-решт та хата, у яку я входив?! — дійсно, будівлі не було, як і жодних слідів Босорки. Лише грозове небо, хмари, сильний вітер, що дедалі дужчав і… ще щось! У тумані навколо нього виднілися сяючі зелені, блакитні та червоні цятки, які яскраво виділялися серед темряви ночі. Крики, невідомі звуки досі невідкритих істот та перші створіння, які виринали з темряви на яву, адже це вже був не якийсь там сон!

— Якщо хочеш врятувати своє життя, дій! — з неба громовим голосом розкотився голос Босорки і зник. Натомість її гучний та хрипкий сміх розлігся лісом.

— Що коїться? Стривайте, так не може бути! Куди все поділося?! — дерева-люди виходили з туману, перетворюючись на справжнісіньких велетнів, що хоч і були повільними, проте їхні масивні руки з гілок та палиць перетворювали їх на реально грізних супротивників. Мавки з довжелезними зеленими косами та сяючими очима лунко сміялися внизу, бачачи страх в очах Артема. Вовкулаки з червоними, як кров, очищами ставали реальними завдяки чарам та тепер були в перших рядах «Великого наступу» на верховину, де навіть не було місця, щоб вкритися. Водяні люди, з яких кожної секунди лилася вода, ставали все ближчими і ближчими до гори, підкорюючи її звивисті схили. Кожен новий спалах додав моторошності картині, адже на мить ставало видно увесь ліс та інші верховини, які були вщент заповнені міфічними істотами. Страх, холод та цей добре відомий звук кінця світу дзвенів у голові Артема, якого охопив розпач. Відьми та русалки виринали з озер, у які ще вдень так спокійно дивився Артем. Домові з усіх покинутих будинків тепер виходили зі своїх прихистків, а шум, що стояв навколо — ні словом сказати, ні пером описати.

— Артеме! — знайомий голос, якого він не чув стільки часу, озвався зовсім поруч.

Чоловік стрепенувся й обернувся туди, звідки й почув крик. За долю секунди він зрозумів усе, а перед ним стояла… Юля!

Гучніше ніж будь-коли в небі стався нових громовий вибух, а зверху градом посипалися іскри. Артем зі сльозами на очах побіг вперед, не маючи змоги не те озватися, а промовити хоч-щось так, аби з відстані його почули, тим паче в такій голосній обстановці.

— Скажи, що ти тут робиш?! — обоє зустрілися міцними обіймами просто в центральній точці верховини, де раніше стояв дім.

— Я, я, — Юля заливалася сльозами, не тямлячи себе чи від щастя, чи від розпачу.

Перші істоти вже вилізали на вершину верховини, проте надія ще залишалися… Чи все ж таки ні?

— Прошу тебе, вибач! Вибач, в-в-иба-а-ач! — щирість її слів луною трощила свідомість Артема, він загубився або у власних кошмарах, або ненароком перетворив їх у реальність. — Я винна. Я завжди була винна. Винна в тому, що не опиралася, що слухала їх, а забувала про себе, що весь цей час була заміжня, а мій чоловік Іваном, твоїм і моїм босом! Саме він відвіз мене сюди на всі ці місяці, бо саме він — чорний маг, який, аби я не втекла залишив мене тут, а моїми охоронцями були ці потвори! — Артема, як електричним струмом вдарило — він буквально заціпенів від почутого. А вибухи грому тим часом лише частішали. Мабуть, ритуал добігав кінця.

— Я-я-як?! — весь мокрий, як той водянник, він гарячково хапав ротом повітря, просто відомвляючись визнавати весь цей світ, таким яким він є.

— Ніхто не хотів, щоб ані ти, ані будь-хто про це дізнався, та я просто не могла! Чуєш? Не могла-а!

— Виходить, того вечора він був там і саме він видозмінив реальність та наслав на мене пристріт, — швидко все втямив Артем, роззирнувшись довкола і з жахом помітивши всіх істот, про яких він колись взагалі не вірив. — Час рішень настав. Або зараз, або ніколи. — він розумів, що зараз від нього залежить дуже багато, аби просто злякатися. — Я можу вплинути на матерію, змінити реальність, повернути минуле, змінити теперішнє, створити зовсім нове й невідоме, однак я не зможу переконати тільки твою душу. — слова Босорки луною прокотилися його тілом.

— Я зможу це зробити! — Артем вийшов вперед, заступаючи Юлю від тих карколомних істот, які подекди були більшими за нього в декілька разів, — Якщо ви думаєте, що я злякаюся, Ви помиляєтеся! — закричав Артем та, несамовитим поглядом зустрівшись з цими сяючими очима.

— Я зроблю усе, що є в моїх силах! — з-за пазухи він вийняв меч, який світився золотом та переливався всіма кольорами веселки. На мить всі істоти ніби осліпли від такого сильного сяйва.

— Не роби цього! НІ! — Юля кинулася до нього, та якась сила не давала їй зрушити з місця.

— Час настав, я скористаюся всім, що зрозумів та тим, що маю! — Артем підніс меч над головою та вдарив ним об людину-дерево. Спалах та немилосердний звук за своєю гучністю перевищили усі ті звуки, які раніше здавалися такими потужними.

Надзвичайні сили перетворили всю верховину на якесь магічне сяйво, що розливалося та поширювалося на все нові і нові відстані. Світло сила перетворила день на ніч, реальність на сон, а вибух, що розлігся навколо перетворив всю картинку перед очима єдиних тут людей на цілковите сліпучо-біле сяйво, яке видавало шипучі звуки до останнього моменту, аж поки не зникло у власній загадковості, залишивши після себе один лиш морок.

* * *

Післямова

А слова Босорки, як виявилося не були пустими теревенями. Все сталося так, як вона і сказала. Артем отримав не лише нове щасливе життя, яке не зламала б жодна темна магія, а й гарну дружину — Юлію, посаду, яку раніше посідав Іван та й усю його компанію.

Все склалося, як гадалося. Тільки завчасно про це знала сама лиш Босорка, бо лиш вона розуміла, що вибір душі — то не просто пара звичайних слів, а цілий Всесвіт, який визначає подальший шлях кожної людини…