Босорка ТОМ 1

На ґанку старої скособоченої хатки сиділа така ж стара і потворна бабця. Вона перебирала кістлявими пальцями жмутки сухих трав, готуючи збір. З гущавини лісу закричав пугач, і бабця позирнула на зарослу чагарями стежку.

По ній до хатки незграбно пробирався юнак у світлому спортивному костюмі.

— От же ж, і тут знайдуть! Щоб тебе дідьки взяли, — пробурмотіла бабця.

Це була її потайна місцинка. Тут стара босорка, загублена в лісових хащах, спочивала від людей та їх одвічних прохань.

У Старих Мухоморах її звали Євдокія, інколи Євдошка. Це ті кому вона допомагала, або світле майбутнє врочила. Але були й такі, що звали відьмою, чи навіть упирицею.

Бабця захихикала, згадуючи каверзи, яких насилала на деяких своїх прохачів.

Мала вона почуття гумору гаразд, із цим не посперечаєшся.

З задоволенням потішалась, коли мала на те нагоду.

Ось був один хлопчина, до прикладу. Попросив він, аби іспити допомогла йому скласти. Наука йому, бачите, у голову не лізе. Спати він, бачите, охочий. То й що ж. Відповідь Євдокії була коротка: «Як не хочеш вчитися, то будемо женитися». І відтоді приходила до нього в нічних кошмарах у білій весільній сукні, аж поки не склав усі іспити на відмінно. Відразу йому спати перелюбилося. З раннього раночку, ще затемно прокидався (в холодному поту) та до навчання брався. Все зробив, аби з нею під вінець не стати. А дарма. Не знає він іще що втрачає. Бабця знов хихикнула.

А потім, примруживши підсліпуваті очі, ще раз поглянула на стежку.

Юнак був уже зовсім близько, і Євдокія змогла добре його розгледіти. Гарний! Русявий, синьоокий, стрункий. Дівчата за таким у чергу мають шикуватись. Тож, вочевидь, не через нерозділене кохання він пробирався до неї через дрімучі чагарі.

Хлопчина увесь змок і засапався. Розчервоніле обличчя його було подерте борщівником, а дорогий костюмчик поначіпляв павутиння та реп’яхів. Мабуть, треба йому дуже, що крізь такі хащі продирається. Хлопець засукав рукав і подивився на дорогого годинника на зап’ясті.

— Не поспішай так, любчику, дай діло доробити, — пробурмотіла босорка і клацнула покрученими пальцями. За тим поклала в ступку висушену болотну жабу та взялася перетирати її товкачиком.

Юнак же спинився, здивовано роззираючись. Щойно був біля халупи босорки, а тепер у самій гущавині лісу опинився. І не видно тому лісу ні кінця ні краю. Втомився і змерз мов цуцик, поки хащами блукав.

Лиш коли зовсім споночіло знов добрів до похилої дерев’яної хатки.

Піднявшись по скособочених дерев’яних сходинках, хлопець постукав у двері. Вони заскрипіли і прочинились самі собою. Юнак зайшов. Його стріла пітьма. Лиш дві лампадки, що стояли на столі трохи розганяли темряву.

— Агов! Є хто вдома?

Слова, зронені в пустку, вдарилися об стіни й розійшлися луною. Зі стелі зірвалась чи то птаха, чи кажан і залопотіла крилами об шибку. Хлопець здригнувся.

Потому, зібравшись із духом, все ж ступив усередину. Підійшов до столу. Сторожко присів на ослінчик. Його рум’янець зів’яв, а очі розширились від ляку. Роззирнувся. Скрізь висіли в’язки сухих трав, на дерев’яних полицях стояли каламарчики з мутними зіллями. Самої ж Євдокії, бабці-босорки, ніде не було видно.

Однак він знав — вона десь тут. Йому казали, бабуся інколи так жартує зі своїми гостями. Особливо непроханими, заздалегідь не домовленими.

Аж раптом свічки в лампадках затремтіли, і на стіні з’явилася тінь… людини? Упиря? У тіні не було голови, зате була довга коса в руці. Юнак закляк. Смерть?

Кімната задвигтіла, і на стінах почали з’являтися інші монстри й почвари. Вони стрибали, розмахували кігтистими лапами та сунули прямо на хлопця. З їх вишкірених ротів та очей палало полум’я. Вони хотіли роздерти на шмаття непроханого гостя.

Хлопець затрусився мов у пропасниці. Затулив рота руками, аби не закричати.

А знадвору за ним з вікна спостерігала босорка.

— От же ж! Вже он посинів від страху. А все не йде. Дуже йому треба, мабуть! Доведеться прийняти.

Євдокія широко махнула драними рукавами, і світло в лампадках згасло.

А коли за мить запалилось знов, бабця вже сиділа за столом навпроти хлопця. Страшна вона була така, що всі її видива разом узяті ні в що не ставали. Гачкуватий ніс, розсип бридких бородавок на поритому зморшками обличчі, великі жовті зуби.

— По що прийшов, любчику? — спитала Євдокія в нажаханого юнака.

Хлопець не відразу зміг відповісти. Опустив очі, і тінь довгих вій упала на бліді щоки.

— По допомогу прийшов, — промовив він.

Бабця-босорка пильно придивилась до вродливого обличчя.

— То кажи.

— Є дівчина одна… — мовив хлопець, боязко глянувши на босорку.

— Еге. дівчина таки. То що ж? Бачу я біля тебе дівчину. Висока, струнка, вродлива. І батьки багаті. І любить тебе аж труситься. А от ти її…

— Ні, я не про ту дівчину.

— Ага. Не про ту, значить? А про яку ж тоді?

— Є одна… до нас у гімназію перевели недавно. З іншого міста. Вона… дивачка. Її не любить ніхто… Гімназія елітна, а вона…

Хлопець затнувся, почервонів. А бабця засовалась на лавці. Цікаво їй раптом стало. А таке не часто траплялось, щоб зацікавити її могли.

— То що ж тобі до тої дівки?

— Та нічого… просто їй не треба було… вона не повинна там вчитися… — хлопець не знав як пояснити, і Євдокія, втративши терпець, сама в душу йому зазирнула.

І побачила вона свого гостя, Оскара, у компанії красуні білявки та друзів. Цвіт гімназії. Горді, розбещені батьками і прислугою. Говорять, зубоскалять, радіють життю. А потім побачила її. Ту іншу дівчину. Через яку прийшов до неї цей непроханий гість. Смугляве дівча, худе і кутувате, зсутулившись, самотньо йде до гуртожитку. Міцно обіймає обома руками книжки. Убогі коричневі кедки на шнурівці і спідничка з секонд-хенду. Зовсім на вроду не вдалася. Худе обличчя, тонке русяве волосся і серйозні карі очі.

— Ах то ось воно що, — мовила бабця. — Дівчина з бідної родини прийшла у твою елітну гімназію. То й що з того?

Юнак почервонів ще дужче.

— Не зовсім так, — сказав він, важко відітхнувши. — Немає в неї батьків. Сирота вона. Тому її і прийняли до гімназії. За пільговою програмою.

Бабця дивилась на хлопця і чекала, що він скаже далі.

— Просто… не треба було їй висовуватись. Вона не в тому положенні, щоб заперечувати таким як Велес і Арчі. Вони такого не люблять.

Оскар плутано став розповідати, як одногрупники цькували дівчину. Як кепкували, чіпляли на спину образливі записки, жбурляли в неї сміттям. А вона ніколи не скаржилась і не відповідала на образи. Мабуть, вважала, що якщо не звертати уваги, ненависть сама по собі вщухне. Куди там. Все тільки гірше ставало. Чим далі, тим гірше…

— Я не бажав їй зла. Мені навіть було її шкода. Я не хотів втручатися. Скільки міг стояв осторонь від усього цього.

— Стояв і спостерігав осторонь? — єхидно уточнила бабуся.

Але хлопець того навіть не чув. Йому немов греблю прорвало, і він говорив і говорив, поки вся бридка потворна правда не лягла перед босоркою на столі.

— Арчі та Велес не знали, що ми з нею знайомі. Мій батько меценат. Це він влаштував її до гімназії. Вона кілька тижнів перед початком навчання жила разом з нами. Вона дивна. Не фарбується. Не намагається сподобатись. Завжди серйозна. Любить історію й літературу. З нею цікаво… Ми навіть подружились. А потім почалось навчання. Арчі й Велес незлюбили її з першого ж дня. І почалося…

Євдокія вже не чула розповіді хлопця. Вона бачила.

Бачила юрбу молодих людей, що обступили худорляву зсутулену дівчину. Як ображали і знущались. А вона вдавала, що їй все одно. Стояла і дивилась в одну точку відсутнім поглядом. Наче їх і нема тут. Її почали штурхати. Євдокія побачила, як дівчина лежить на землі скрутившись у клубок, закриваючи руками голову й обличчя.

— Вона сказала декану, що впала. Не жалілась ніколи, — промовив Оскар з гіркотою.

— Ну, а ти що?

Хлопець не відповів. Ще нижче опустив голову. Що тут казати? Він теж разом з усіма цькував та знущався. А потім, коли всі розходились, повертався і допомагав їй підвестися. Обтрушував забруднений одяг, утирав мокрі від сліз щоки. Давав їй гроші й цукерки. Приносив рідкісні дорогі фоліанти зі світової історії та літератури. Годинами говорив з нею про книги. Просто сидів і дивився, як вона вчиться, пише конспекти й реферати. Як світло лампи підсвічує її смагляве худе обличчя. Зовсім негарне. Надто довгий ніс. Надміру висунуте вперед підборіддя. Але очі. Коли вона зводила на нього бездонні карі очі, він тонув у них…

Хлопець затнувся і змовк, усвідомивши, що вже набовкав зайвого.

У старій хатинці зависла мовчанка. Надто потворною була картинка, що її намалював Оскар. Він сам, наче тільки зараз побачив все розказане і був приголомшений.

— То чого ж ти до мене прийшов, хлопче? Чого від мене хочеш? — примруживши очі, спитала Євдокія.

— Я за допомогою прийшов, — знову повторив хлопець. — Але не для себе. Для неї. Нехай її виключать з гімназії. Вона сама не піде, я знаю. Я стільки вмовляв. Пропонував допомогу. З квартирою, з усім. А вона і слухати не хоче. Тут найкраща освіта, каже… ось чому вона тут. Але їй не дадуть вчитися. Не дадуть навіть жити. Я знаю Велеса й Арчі.

— Ясно. А сам ти? Сам не пробував вступитися за неї?

Оскар вирячив на бабцю очі.

— Ви це серйозно? Щоб мене теж почали цькувати? Щоб вижили з гімназії? Кому від того стане краще? Не мені й точно не їй.

Бабця Євдокія в зневірі дивилась на юнака.

— Ти не побоявся продертися через лісову глушину, не побоявся демонів та привидів, що я наслала, а своїх друзяк боїшся?

— Це інше. Ви не розумієте, — сказав Оскар. — Ви навіть не уявляєте, хто батьки у Велеса. Для нього законів не існує. Найкращий вихід, якщо Дара піде з гімназії. Для неї ж самої. Я за цим до вас і прийшов. Зможете допомогти?

Бабця посмикала себе за бородавку на підборідді.

— Допоможу, як же не допомогти, — мовила вона.

— Я заплачу. Заплачу скільки треба.

— Заплатиш, любчику, ох заплатиш, — розвеселилась бабця. — Заплатиш скільки треба, а може і трошки більше.

Хлопець підвівся і дістав з-під олімпійки барсетку. Жмут новеньких купюр ліг на дерев’яний стіл.

— Думаєш цього вистачить? — схилила голову Євдокія. — Вистачить, аби очистити совість?

— Тут у доларах… — невпевнено сказав хлопець, і баба Євдошка зайшлася таким верескливим реготом, що аж, здається, вся її халупа затряслася. Вона змахнула драними рукавами, і купюри зметнулись у повітря, закружляли в напівтемряві зеленими метеликами. І все навколо закружляло. І сам Оскар теж. Сам не знав як опинився в лісі. Як знайшов машину, припарковану при дорозі. Як опинився у винайнятому номері готелю.

А там його здолала страшна пропасниця. Вона пробралася йому в тіло, у легені. Не минулося йому даремно довге блукання в хащах холодне лісове повітря. Цілий місяць пролежав з пневмонією в лікарні.

А коли повернувся до гімназії, Дарини уже не було.

— Її виключили з гімназії, — неохоче відповіла на його питання Еліза, його дівчина. — Арчі та Велес постарались. Тепер навчається в якомусь задрипанську, у школі для невдах. Де їй і місце.

— Виключили? — перепитав Оскар. Не обманула, значить, босорка. На душі його стало тоскно, холодно.

Дарини більше не було в гімназії. Однак вона постійно була в його думках. Оскар знав, що вчинив правильно. Що в нього не було іншого виходу. Однак від того йому не ставало легше.

Навіть товариство його дівчини, красуні Елізи, не приносило розради. Останнім часом вона його лише дратувала. Її підкреслена декоративною косметикою врода здавалась фальшивою. Та й сама вона теж… Як тільки він раніше цього не помічав? З нею навіть поговорити не було про що. А з Велесом і Арчі… хіба що позубоскалити. Сумно. Друзів багато, а пустка навколо.

А потім сталось те, що перевернуло життя Оскара та його друзів з ніг на голову. Декана їхньої гімназії та декількох викладачів було спіймано на хабарі. Почалося гучне розслідування, і полетіли голови. Батьки Арчі та Велеса, як і самого Оскара були основними фігурантами справи. Їх визнали винними у відмиванні грошей та брудних фінансових махінаціях. Гімназію закрили, а студентів відправили по домівках посеред навчального року.

Життя понеслось, мов у тумані, розірваному на клапті.

… Ось він, Оскар, з постарілою на десять років матір’ю навідує батька у в’язниці. Мати плаче. Оскар підтримує її під лікоть, бо вона геть заслабла. Його очі сумні, а обличчя змарніло. Всі гроші пішли на адвокатів та суди. Злидні. Горе. То ось яке його обличчя. Вони живуть тепер у тісній квартирці на цокольному поверсі убогої сталінки.

… Ось вони йдуть вулицею. До них підходить молодий журналіст і тицяє мікрофон в обличчя матері. Їх фотографують і знімають на відео. Преса не перестає їх цькувати. Розкриваються все нові й нові потворні деталі справи. Вони вороги. Вся країна їх ненавидить. Мати не може влаштуватись на роботу через це, та ще через підірване здоров’я. Вони ледь виживають.

… А ось Оскар йде до нової школи. До злидарського державного закладу, що так не схожий на ту елітну гімназію, де він навчався. Та йому то байдуже. Він втратив надто багато, аби перейматись такими дрібницями. У школі всі дивляться на нього з відразою. Всі знають про його батька. Ніхто до нього не говорить, навіть не наближається, наче він прокажений.

… Ось він, самотній і сумний повертається додому.

А напівдорозі його обступають однолітки.

— Тобі тут не місце, мерзото! Забирайся з нашої школи! — кричать до нього знавіснілі підлітки.

Оскар нічого не чує і не бачить. Не відчуває болю. Навіть, коли чийсь міцний не дуже чистий кулак прикладається до його щелепи. Він не обороняється. Немає в нього на це снаги. Падає обличчям у бруд. А чиїсь ноги взуті, у дешеве взуття, копають його куди прийдеться.

Аж раптом серед лісу ніг, він розрізняє знайомі коричневі кеди. Підводить голову. Дарина. Її обіймає за плечі симпатичний статний хлопець. Вона стоїть у компанії знавіснілих підлітків. Дивиться на нього. Коричневі кеди відділяються від гурту і наближаються до нього, розтоптаного, приниженого. Оскар міцно замружує очі в болісному передчутті удару, якого він заслужив. Удару, що знищить його остаточно…

На ґанку старої скособоченої хатки сиділа така ж стара і потворна бабця. Вона перебирала кістлявими пальцями жмутки сухих трав, готуючи збір.

З гущавини лісу закричав пугач — і бабця позирнула на зарослу чагарями стежку. Саме звідти до неї минулого року прийшов юнак, на ім’я Оскар зі своїм незвичним проханням та зі своїми добрими намірами. Вона виконала свою роботу справно. Задарма грошей не брала.

Бабця примружилась. Придивилась. Побачила.

Знайома картинка постала перед підсліпуватими очима босорки. Тільки от дійові особи в ній помінялись місцями.

Євдошка скривила старе зморшкувате обличчя і хрипко захихикала. Мала вона почуття гумору гаразд, з цим не посперечаєшся…

… Оскар міцно замружив очі в болісному передчутті удару, що знищить його остаточно. Та раптом навколо запанувала лунка тиша. Оскар розплющив очі й побачив худу смагляву руку, що протягувалась до нього.