Босорка ТОМ 1

Весняні Карпати зустріли їх плакучою мрякою. Тоді Яна й Тимур ще не здогадувалися, що похмура погода триматиме їх у вогких холодних обіймах цілісінький тиждень. Сонечко лише зрідка проглядатиме крізь дощову завісу, та й то лишень в обідню пору, коли в Андрійка за розкладом денний сон. Через це найбільш погожі години вони проводитимуть у готелі, дивлячись з балкона на гори, поміж якими ковзатимуть неповороткі хмари.

Ось і сьогодні за вікном накрапало. Втім, дворічному розбишаці Андрійкові така погода була до вподоби, тому він витягнув татка надвір, аби пострибати по калюжах. З вікна ресторану Яна спостерігала, як хлопчак із чорними кучериками, взутий у яскраво-зелені гумові чоботи, човгає ніжками по воді впереміж із багнюкою. Поряд підбадьорював і плескав у долоні високий чоловік у сірій легкій куртці — її Тимур.

Офіціантка поставила перед Яною прозору склянку з лате — та так недбало, що кава виплеснулася на стіл. Дівчина не здивувалася такому обслуговуванню, бо за час проживання звикла, що персонал тут працює байдужий, ще й повсякчас грубіянить. Яна дивилася перед собою і спостерігала, як краплина кави повільно сковзала вниз по скляній поверхні. У неї вже не було сил лаятися з офіціанткою, щоб та принесла їй нове лате. Не було сил поскаржитися, щоб витерли пилюку з підвіконня, яка її дратувала, чи щоб зняли павутиння, що висить тут відколи вони заїхали. Яна не мала сил ні на що.

Відпустка в Карпатах була останньою спробою розвіятися, втекти від щоденної рутини, у якій вона потопала впродовж ось уже двох років. Але марно. На природі Андрійка знову накрили істерики. Він погано спав вночі, постійно «висів» на Яні… І лише в останні кілька днів його настрій покращився. Але відпустка майже позаду — завтра ввечері поїзд назад до Києва.

Несподівано засвітився смартфон, який лежав на столі. Яна відірвалася від кави і взяла гаджет до рук, щоб погортати сповіщення. В «інсті» її колишній колектив виклав відео з виступу в Амстердамі. Як же їй хотілося туди, до них, на сцену. Бути легкою, невимушеною і знову подорожувати світом. Як колись, вбиратися в яскраві костюми, а опісля виступу знову отримувати овації переповнених концертних залів. Натомість вона тут, у гірській глушині, змушена витирати сльози малечі, яка з’явилася в неї так рано.

Нове повідомлення на смартфоні — прийшла розсилка з сайту вакансій. Що там? Адміністратор спортивного клубу, няня на годину, менеджер з продажу в магазин «Все для танців». Яна прийняла гірку правду про те, що вже ніколи не повернеться в шоубалет, і тепер стояла розгублена на роздоріжжі: «Чим займатися? Ким бути? Куди піти?».

Її думки перервав оксамитовий голос офіціантки просто над вухом:

— Перепрошуємо за пролиту каву, — вона приязно посміхнулася. — Я принесла нову. І ось десерт — коштом закладу.

Яна розгубилася, бо аж ніяк не очікувала такої щедрості від ресторану і тим паче ввічливого тону з вуст його працівниці. Офіціантка явно новенька і ще не пройнялася тутешньою атмосферою фірмового ставлення до клієнтів, як до порожнього місця.

— Дякую, — все, на що спромоглася від подиву Яна.

— Прошу, — підморгнула офіціантка. Її чорне волосся було туго заплетене у дві важкі коси. — Дозвольте також запропонувати на закінчення вашої подорожі культурну програму, так би мовити.

Вона поклала на край столу рекламний проспект із промовистим заголовком: «Туристичні принади Карпат».

Шоколадний фондан танув у роті, і Яна примружилася від насолоди. Настрій піднявся. Вона підсунула до себе буклет, щоб погортати, хоч і розуміла, що шансів на відвідування цих локацій все одно катма. Оголошення про сплав на байдарках і підкорення Говерли вона оминула; катання на квадроциклах і купання в гарячих чанах — не зацікавило. Можливо, кінна прогулянка? Треба подумати. А це хто?

З останньої сторінки на Яну пронизливо дивилася якась стара з білим, як сніг, волоссям, що вибивалося з-під хустки. Її обличчя помережили зморшки, а на щоці та біля носа притулилися дві темні бородавки. Однак огиди в дівчини бабуся не викликала. Поруч зі світлиною зазначалося: «Босорка Євдокія допоможе дізнатися майбутнє, відповість на питання, які бентежать, дасть мудру пораду та вкаже шлях до щасливої долі».

Яна подумала, що не вірить у цю всю потойбічну маячню, але в душі прокинулася цікавість. Карпатські мольфари відомі своїми могутніми чарами, тож чому б не скористатися даром провидиці, щоб зрозуміти, як їй жити далі?

— За обід розраховуватися будете? — руда офіціантка, яка стояла над душею з тацею брудного посуду, вирвала Яну із роздумів.

* * *

До Старих Мухоморів зміїлася дорога, всіяна вибоїнами, на яких тут і там підстрибувала старенька «нива». Спочатку Тимур хотів їхати разом із Яною, бо боявся відпускати дружину в глуху ніч саму. Але коли побачив транспорт Івана, чий телефон було вказано в проспекті як менеджера з перевезення клієнтів, то вирішив, що вони з Андрійком залишаться в готелі. За словами Івана, Євдокія приймає клієнтів лише вночі, без жодних винятків. Відмовити Яну їхати в невідомість до якоїсь шарлатанки від так і не зміг.

У салоні авто не вистачало обшивки, а зі стелі звисали обірвані електричні дроти. Обличчя водія було заросле кошлатою коричневою бородою, яка випирала в різні боки та спадала йому на черево. Яна втиснулася в пасажирське сидіння справа від нього та вчепилася за ручку над дверима. Після того, як машина вчергове підскочила, і дівчина ледь не вдарилася головою об стелю, все ж вирішила не відпускати цю «рятівну соломинку».

— Ну ось, приїхали, — буркнув він, коли двигун перестав гарчати. Іван зупинив авто перед чорним пагорбом, верхівка якого губилася в темряві. — Далі вже підете пішки. Ось по цій стежині, — додав Іван. Фари зблиснули, і перед машиною показалася стежка.

Яна невпевнено зачинила за собою дверцята, боячись сполохати диких звірів, які могли спати в лісі, що простягався навкруги пагорба. Встелена камінням звивиста стежка поступово привела Яну на галявину, на якій і розташувалася хатинка босорки.

У вікнах хати світилися несміливі вогники. Коли молода жінка підійшла ближче, зі скрипом прочинилися двері, немов запрошуючи всередину. Яна пригнулася, щоб раптом не вдаритися в низький одвірок, і побачила, як на дерев’яних стінах танцювали химерні тіні. Наступної миті порив вітру рвучко та з гуркотом зачинив двері за Яниною спиною, загасивши свічки. Гостю обступила суцільна темрява, просякнута ароматами трав та диму.

— Став своє питання, дівчино, — почула Яна хриплий старечий голос, який долинав невідомо звідки.

— Я… я… — затнулася Яна. — Прийшла спитати про майбутнє.

Дівчина переминалася з ноги на ногу та весь час озиралася довкола, намагаючись розгледіти силует співрозмовниці, але очам не було за що зачепитися.

— Своє чи рідних? — цього разу голос був гучний, наче босорка говорила просто над головою. Злякавшись, Яна зсутулилася, а тіло невимушено почало тремтіти.

— Своє, — ледь чутно промовила Яна. — Я заплуталась. Не знаю, що робити далі, ким працювати… Не знаю, хто я тепер.

У відповідь босорка зайшлася високим писклявим сміхом, від якого закладало у вухах. Згодом сміх перейшов у глухий кашель, а тоді Євдокія замовкла. І мовчала так довго, що Яна почала задкувати, намацуючи на стінах двері, щоб скоріше полишити похмуру оселю. Але тут босорка озвалася досить спокійно та м’яко:

— Я зазирнула у твою душу і побачила там загнаного звіра. Поглянь на себе!

Перед дівчиною нізвідки виросло велике люстро. Його поверхня відливалась срібним блиском і висіло просто в повітрі. На Яну дивилося її відображення: бліде обличчя з мішками під сумними зеленими очима.

— Ти втомлена, наче маєш років більше, ніж я. Виснажена, як торішнє листя. А тобі б ще цвісти та цвісти! — Дзеркало зникло в темряві, а босорка продовжила: — Ти не матимеш майбутнього, поки мариш минулим. Дитя не винне в тому, як склалася твоя доля.

— Я не… — спробувала відповісти Яна.

— Не уявляла, що було б, якби Андрійко не народився?

Дівчина опустила очі. Євдокія відчула її потаємний біль. Як склалося б життя, якби його не було? Зараз би танцювала, чула гучні оплески, об’їздила б увесь світ, а тепер… Її мрія залишиться просто мрією.

— Я можу здійснити твою мрію просто зараз.

— Правда?

— Так. Але є ціна. Можеш погодитися або відмовитися — як забажаєш.

У хаті здійнявся вихор і закрутився навколо Яни. Вона заплющила очі й почула:

— Мамо! Мамо! — гукав до неї Андрійко.

Дівчина озирнулася і побачила, що він стрибає на хиткому підвісному місточку, тримаючись рученятами за обвислі мотузки.

— Стій! Не стрибай!

Яна підбігла до крутого обриву над річкою, що неслася бурхливим потоком по гострому камінню. Як не намагалася, а вона не могла підійти ближче, її ноги наче приросли до землі. Яна спробувала крикнути, але голос зник. Махнула синові рукою, але він і не глянув на неї, а застрибав іще дужче.

Місток раптом захитався зі страшною силою, наче хтось його трусив у різні боки. Андрійко вчепився руками в мотузки, але пальчики сковзнули з мокрих поручнів, і хлопчик впав у воду. Пінний потік відніс маленьке тільце вниз за течією, і один тільки зелений чобіток залишився на гранітній брилі. Яна не мала змоги поворухнутися, її тримали невидимі лещата, і все, що вона могла — це плакати. Гірко, беззвучно, скорботно.

Морок повернув її у відьмину хаті, таємнича рука випустила тремтячу Яну і вона впала. Звідкись на підлозі взявся вовняний коцик, і пом’якшив удар від приземлення.

— Ось твоя ціна.

— Ні-ні-ні! — нарешті до дівчини повернувся голос. — Благаю, не треба!

— Добре. Цього не буде, — заспокоїла Євдокія.

Яна сиділа навколішках і продовжувала схлипувати, хапаючи ротом повітря. У її очах стояли сльози.

— Ти будеш танцювати, але це станеться не так швидко, як ти хочеш.

Обличчя босорки випірнуло з темряви поруч із Яниним, його осявало світло місяця, який вийшов із-за хмар. Відьма протягнула дівчині кухоль, що парував.

— На, випий. Це не верне тебе на сцену, але поверне радість життя, яку ти розгубила. А на сцену тебе приведуть талант і наполегливість.

Яна відчула, як із кожним ковтком трав’яного чаю (чи відьминого зілля?) по тілу розливалося приємне тепло: від вуст до кінчиків пальців. На її щоках проступив здоровий рум’янець, а в тьмяних раніше очах з’явився жвавий блиск.

* * *

Вниз по стежині від хати босорки Яна вже бігла, наче окрилена, ледь черкаючи землю. Рвучко відчинила двері машини, що чорніла на узбіччі розмитої дощами ґрунтової дороги, і плюхнулася на сидіння.

Несподівано ніч змінилася на білий день, а з переднього сидіння до Яни озирнувся Тимур:

— Нарешті наша мама зібралася, — підморгнув він дружині та Андрійку. Хлопчик сидів у автівці, а коли вона зайшла, кинувся її обіймати.

— На залізничний вокзал, будь ласка! — попросив Тимур.

Таксист кивнув, і авто рушило. З вікна Яна побачила широкі київські вулиці зі скляними багатоповерхівками. Вона пригорнула до себе Андрійка і ніжно скуйовдила рукою його м’які кучерики. На серці нарешті стало легко та мрійливо.

— За прогнозом, у Карпатах найближчий тиждень буде сонячна погода, — повідомив Тимур. — А ще довелося змінити готель. Щойно телефонували — у попередньому якісь накладки з бронюванням, на жаль.

— На щастя, — подумала Яна.