Босорка ТОМ 1

Євдокія любила цю пору доби, коли світ навкруги ще не прокинувся і кутався в пасма туману в ранкових сутінках. Наче шукав прихистку від нічних жахіть, що зачаїлися на схилах серед старих смерек і чатують на необачного мандрівника.

Вона відчувала, як він прокидається, починає ворушитися, шурхотіти й вовтузитися. Як повертаються звуки та кольори, поступово витісняючи холодну нічну тишу та напівреальний світ темряви, що приховує занадто багато таємниць і небезпек.

Скоро зацвірінькають птахи, задзижчать комахи, сонце щедро розкидає діаманти ранкової роси, які потім тишком забере собі, поки ніхто не бачить.

А згодом з’являться перші відвідувачі, і на Євдокію знов чекає довгий і важкий день, що скоріше за все перейде в не менш важку ніч без перепочинку та часу для самої себе.

Вона підійшла до старого припалого пилом дзеркала у вкритій патиною темній дерев’яній рамі та подивилася на себе, поки сонце не зійшло й не завадило їй у щоранковому ритуалі. На неї дивилася все ще красива, але немолода втомлена жінка з сумними очима й волоссям, у якому останнім часом додалося ще трохи сивини.

Шкіра здавалася блідою, а зморшки та синці під очима зрадницьки шепотіли, що вона не відпочивала нормально вже кілька тижнів поспіль. Ті самі нав’язливі видіння щоночі грубо виривали її з м’яких обіймів сну.

Кров. Багато крові. І це була її кров. Вона була впевнена, що уві сні бачила саме власну кров. І не розуміла, від чого застерігали її потойбічні сили. Але те, від чого вони її застерігали, наближалося. Бо сни ставали дедалі більш наполегливими, і вона прокидалася з панічним відчуттям загрози та… присмаком наближення смерті?

Але хто чи що могло загрожувати їй? І в якому зі світів? Тут, на землі, чи за завісою сили, на темному боці буття? Так, за довге життя вона здобула собі чимало ворогів. Але хто з них міг бути настільки могутнім, щоб так розворушити потоки сили, що відчуття загрози постійно переслідувало її уві сні? А, тельбухи чугайстра, до біса це все! На неї чекало багато роботи, тож небезпека може почекати в черзі за рогом.

Євдокія ще раз подивилася на себе в дзеркало. Ні, дорогенька, з такою мармизою клієнтів зустрічати не можна. Час для ранішнього мейкапу, як часом казали її молоді клієнтки.

Вона дістала стару скриньку, вирізану з чорного дерева колоди ката, на яку було пролито кров тринадцяти безвинних жертв. Ця заговорена деревина утримувала всередині сили, що не варто було залишати без належного захисту.

Євдокія відкрила маленьку пляшечку з чорною олією і намастила собі обличчя, шию і руки. Шкіра одразу вкрилася глибокими зморшками та великими бородавками, з яких стирчало сиве волосся.

Вона вдихнула повітря над пляшечкою, і зуби одразу стали кривими, жовтими, загострилися, а деякі просто зникли. Чорним гребінцем, вкритим якимось зеленим слизом, Євдокія провела по волоссю, і воно стало зовсім сивим, тьмяним і скуйовдженим.

Так вже набагато краще! Справжня босорка, що має викликати у відвідувачів марновірний трепет, страх і огиду. Лишилося тільки вбратися відповідно та навести в хаті трохи свіжого безладу та майже бутафорського жахіття.

Відвідувачі обожнювали всі ці павутиння й павуків, жаб, змій, хробаків, трави та всілякі незрозумілі магічні цяцьки. Тобто як обожнювали? Це їх лякало. Їм було моторошно. І це завжди приводило їх на межу емоційних переживань, а саме це й було потрібно для роботи.

Євдокія хрипко позіхнула й струсила головою, розганяючи сутінки всередині. Зараз би гарної кави з модної міської кав’ярні. Але до найближчого міста було, як то люди кажуть, три дні полем, два дні лісом. Хоча це так раніше було. А зараз… Мабуть, кілька годин автівкою, а потім ще пішки в гори чагарями.

Та й за стільки років відвідувачі протоптали там доволі помітну стежку. Якщо так і далі піде, то й асфальт покладуть. А згодом може й метро прокопають, злидні їм у горлянку.

Звісно, бували дні, коли можна було й перепочити та подбати про своє невеличке господарство. Особливо в негоду, коли мало хто наважувався сунутись у гори. Проте бували й дні, коли відвідувачів доводилося ставить у чергу.

І хто лише не йшов до неї! Деякі приходили за коханням, не розуміючи, що жодна потойбічна сила не впорається зі справжнім коханням та не замінить його. Інші йшли за здоров’ям чи за дітьми. Хтось шукав захист або допомогу. Були й ті, хто хотів багатства, слави чи влади. А дехто приходив за знанням.

Особливо жінки, що жадали самі стати босорками. Деяких вона навіть погоджувалася взяти в навчання або принаймні випробувати. І більшість із них втрачали або бажання продовжувати, або розум. Чи навіть життя, бо не кожен може отримати владу над потойбічним. І ще менше тих, хто може цю владу утримати, не втративши себе.

Євдокія поставила воду в піч, щоб заварити чаю собі, а згодом і гостям. Та й сіла на ґанку з окрайцем хліба та козячим сиром зустрічати сонце та виклики нового дня. І поки жувала свій скромний сніданок, вона згадувала тих, хто до неї приходив.

Одні благали її про допомогу, інші хотіли заплатити за неї, треті не готові були заплатити чесну ціну за те, за чим прийшли. А були й такі, що приходили з погрозами та вимогами. Цих Євдокія любила найбільше — треба ж було чимось годувати всіх істот і сутності, що допомагали їй у її важкій роботі.

Але був випадок, що вразив її в саме серце, яке вважало себе старою загартованою крицею. Прийшов якось до неї чоловік, років за шістдесят, приємний такий, привітний. Давно це було, ще наприкінці дев’яностих, здається.

— Чув я від людей, — каже, — що ви, пані, багатьом допомогли, зцілили, захистили.

— Люди багато чого кажуть, — невизначено відповіла тоді йому Євдокія. — А чого хочеш ти? Що привело тебе до мене?

— Хочу віддячити вам.

— Віддячити? Але ж ти нічого в мене й не просив. І я нічим тобі не допомагала.

— Але ж допомагали іншим, — знизав плечима чоловік. — Я хочу віддячити за них.

— І як саме?

— Оце й приїхав запитати. Якщо потрібні гроші, то можу грошима. Але подумав, що буде в біса дурною витівкою, не спитавши, привезти вам валізу грошей чи скриню золотих зливків. Отже, хочу дізнатися, як саме вам віддячити, пані Євдокіє.

Така несподівана бесіда трохи спантеличила її. Злочинець? Побудував свій бізнес на крові, а тепер хоче замолити гріхи? Хтось віддає свої статки на будівництво храмів, а хтось хоче захиститися від гніву темних сил. Або й те, й інше, про всяк випадок прикрити усі фланги.

— І як ти зміг заробити стільки грошей, чоловіче? Бо якщо вони брудні, то краще не пропонуй мені. Бо це може неабияк нашкодити тобі, розумієш про що я?

— О, ні, пані Євдокіє, вони не брудні, — запевнив її відвідувач. — Я інженер. Винахідник. Самі ж знаєте, колись у нас готували непоганих інженерів. Тож, я маю кілька цікавих патентів, здебільшого для медичного обладнання. І отримав за це купу грошей від західних виробників. Набагато більше, ніж мені потрібно.

— Розумію.

— Отже, я й подумав, що саме час поділитися цим із кимось, хто допомагає іншим людям. Хоч буде якась користь. Чув від знайомих про вас. І мені здалося… здалося, що вам не завадять зайві гроші. Можливо, це допоможе вам у тому, що ви робите.

Євдокія заплющила очі й придивилася до чоловіка потойбічним зором. І ледь не зойкнула від неочікуваного контрасту. У магічному світі його тіло було наскрізь поїдене отруйними гадами та сочилося гноєм.

Він помирав. Від якоїсь невиліковної хвороби в земному світі, але причина була в темних паразитах, що жерли його зсередини. І це не могло бути випадковістю. Хтось навмисно наслав на нього цю погань. Доволі груба робота, та й застосували найчорніші аспекти магії.

Таке зазвичай роблять через заздрість, ревнощі чи ненависть. Або ж просто через гроші. А коли в людини багато грошей, які не дають спокою комусь із заплямованою брудом душею, чекай на лихо.

Але дивно, що новий гість не просив здоров’я чи довголіття. Це було якось підозріло, і варто було перевірити, чому саме.

— Ти вмираєш.

— Так.

— І ти не просиш про допомогу? Не просиш тебе вилікувати?

— Ні, пані. Я достатньо пожив на цьому світі і багато чого встиг зробити та побачити. Якщо така моя доля, то хто я такий, щоби втручатися? Але ви маєте рацію, і треба поспішати, бо часу в мене обмаль. Тож, якщо ви не проти прийняти мої гроші чи ще щось, я буду радий.

Хех! Євдокія замислилася. Навіщо їй ті гроші? Тут, у горах їй нічого й не потрібно. Віддати жителям Старих Мухоморів? Але їх це лише зіпсує. Усі ці сучасні благодійності? Та чи не розкрадуть ті гроші лихі люди? А, трясця песиголовця! Як же все складно.

— Гаразд, добродію. Прийму я твою допомогу. Знайди тринадцять найбідніших сиротинців і розділи усі свої гроші між ними. Це й буде мені подякою.

— Добре, пані Євдокіє, — поважно вклонився гість. — Але ж ви нічого не хочете для себе, я правильно розумію?

— Авжеж. Бо й ти нічого не просиш для себе.

— Дякую вам, добра пані, — ще раз вклонився чоловік. — За все, що ви для людей робите. За те, що вислухали та прийняли те, що я запропонував.

Коли він поїхав, Євдокія ще довго сиділа та дивилася туди, де його постать розтанула в гущині лісу серед дерев. Чи правильно вона поступила? Вона мала поважати його бажання. До того ж він запропонував неабияку плату, а вона формально погодилася прийняти її. А це накладало на неї певні зобов’язання, і не порушувати його волю було найпершим із них.

Але… її робота полягала в тому, щоб дбати про мешканців цього світу. Виправляти несправедливість і лагодити те, що хтось зламав у цьому світі злою волею. Відновлювати баланс сил і слідкувати за порядком.

Ця людина розробила якісь чудернацькі медичні штуки, що напевно рятують людям життя. Але отримала за них достатньо грошей, щоб ціна була сплачена. Проте хтось наслав на нього погань, і можливо, що саме за його винаходи. І балансу в цьому не було.

А зважаючи на те, що свої гроші чоловік готовий був віддати, то ціна життів, які він врятував, знов залишалася несплаченою. Тож, довелося босорці порушити власний кодекс заради чогось набагато більшого. Життя за життя.

Тоненька ниточка сили, що з’єднувала її з усіма, хто звертався до неї про допомогу, доповідала, що він і досі живий. Дядькові вже за дев’яносто, він живе в невеличкій хатинці в селі й щодня майструє щось у старому сараї. Якісь прилади, вона на цьому не зналася.

Зналася вона на силах життя та смерті. Зналася на балансі й на тому, що кожен борг має бути сплачений. Тож, довелося і їй неспішно, одного за іншим прибрати тих магічних гадів, що наслав на винахідника хтось лихий. Зцілювати його день за днем, тиждень за тижнем, доки не відновиться і не почне створювати нові машини, що врятують чиєсь життя. Життя за життя. Це завжди найскладніший вибір.

Але чому Євдокія згадала той випадок саме сьогодні? Згадала людину, у якої навіть не спитала імені. Бо щось наближалося, і це щось викликало в неї почуття тривоги. Усі ці сни про кров і наближення смерті… Її намагалися попередити про загрозу або хтось дуже хотів її налякати.

Наче вона має сплатити якийсь старий борг. Кров за кров. Життя за життя. Та й добре, налякати її цим було складно. За довге життя вона наробила багато помилок і порушила багато правил та законів кожного зі світів. І завжди знала, що за все доведеться платити. І за погане, і за добре.

Поміж дерев з’явилася фігура чоловіка, що прямував до неї стежкою. Євдокія вдивлялася у відвідувача, поки він наближався. Невисокий, худий, років за п’ятдесят, мабуть. Лисий, із невеликою сивою бородою.

— Доброго ранку, пані Євдокіє! Даруйте, не знаю, як вас по батькові.

За окулярами в тонкій оправі приховалися сумні, втомлені, повні болю очі, що почервоніли чи то від недосипу, чи то від сліз. Жодної загрози від гостя не відчувалося. Тож, або передчуття сповіщали не про нього, або просто помилялися.

— Та це не важливо, юначе, — криво посміхнулася Євдокія, встаючи та спираючись на покручену сучкувату палицю, — але якщо тобі прямо кортить, то Іванівна я.

— Дякую, Євдокіє Іванівно, — вклонився чоловік. — Але дивно, що ви мене юнаком називаєте, у моєму-то віці…

— А ти сам як називаєш людей, що більш ніж на п’ятдесят років молодші за тебе?

— Е… Ну… немовляти, напевно. Але ж ви не можете… Чи можете?.. Ох, дідько! Даруйте за лайку!

Євдокія розсміялася різким і сиплим сміхом, що зрештою перейшов у кашель. Довелося сплюнути мокроту-гидоту, яка перетворилася на огидного зеленого слимака прямо під ногами в гостя і шурхнула в траву.

— Навряд чи ти можеш збентежити мене лайкою після всього, що я чула й бачила у своєму житті. Але ти досі не назвав мені свого імені і яким вітром тебе сюди занесло.

— Так, перепрошую, просто я сам трохи збентежений і не знаю, як це все… ну тобто як розповісти свою історію. Євгеній Петрович я. Але, з огляду на різницю у віці, можна просто Євген, якщо вам так зручніше.

— Е, ні, Євгене Петровичу. Все має свій баланс. То що ж привело вас до мене в таку дику далечінь?

Відвідувач здавався одночасно засмученим, розгубленим і трохи спантеличеним. Він зняв окуляри, протер їх крайчиком сорочки та повернув на носа, зітхнувши, наче шукав правильні слова.

— Розумієте, я не знаю, як це все працює. Вся ця ваша магія і оце все. Але мені сказали, що ви наймогутніша мольфарка, і зможете мені допомогти…

— От люди брешуть, — прошамкала Євдокія і гепнула палицею по землі. — По-перше, я не якась там мольфарка. Я відьма-босорка. А це, Євгене Петровичу, як порівнювати вовкулаку з цуценям, якщо ви розумієте, про що я.

— Ох, даруйте, я ж гадав, що…

— А по-друге, — не дала йому перепрошувати Євдокія, — Я точно не наймогутніша. Я напевно знаю, що Мартіна зі Словаччини сильніша за мене. Але ж вона й старше мене років на сімдесят, тож це не дивно. А про Пернілле з Норвегії та Розу з Мексики я навіть не згадую. Це я цуценя порівняно з ними. А стара Лінь, та взагалі може нас усіх разом розчавити, наче бліх. Але то таке. А чи зможу я тобі допомогти, залежатиме від тебе. То навіщо ти тут?

Чоловік опустив очі, збираючи думки до купи.

— Все через старий борг, Євдокіє Іванівно.

— То ти прийшов, щоб комусь його повернути?

— Е, ні, не зовсім. Радше навпаки. Я б хотів його отримати.

— Від мене? — здивувалася Євдокія.

— Ні, що ви, ні! — замахав руками чоловік. — Від того, хто винен мені гроші.

— Так для цього ж зараз є адвокати, суди і як ви називаєте тих, хто борги збирає?

— Колектори, — підказав він.

— Та байдуже, — відмахнулася Євдокія. — Я ж тобі не коректор. Добре, проходь у хату і все розповіси.

Вона посадила гостя за стіл, а сама накидала трав у великий керамічний чайник і залила окропом, поки чоловік нервово озирався на всі боки. Було помітно, що помешкання босорки змушувало його нервувати.

Та й не дивно, адже вона добре попрацювала над тим, щоб усе виглядало доволі моторошно. Бо хто зламається і не пройде випробування, не отримає те, за чим прийшов.

— Ммм, а це смачно, — чоловік обережно спробував гарячий чай і поставив кухоль на стіл, щоб трохи захолов. — Дякую. Отже, був у мене партнер по бізнесу. Віктор. Ми з ним зі студентських років були кращими друзями. Стільки всього пережили разом. А скільки випили! О! Тож і бізнес разом заснували. Виробництво печива і всіляких смаколиків. Фабрику свою побудували, тоді ще невеличку, на один цех.

— Ага, — позіхнула Євдокія, все ще чекаючи на суть справи.

— А потім він рейдернув мене. Розумієте?

— Ні, — чесно визнала босорка.

— Ну, як це пояснити… За допомогою поліції, бандитів і чорних нотаріусів забрав мою частку бізнесу. Викинув мене на двір без грошей. Забрав геть усе.

— Чорні нотаріуси, кажеш, — потерла потилицю Євдокія. — Ні, не чула про таких. То щось на кшталт мольфарів, що використовують чорну магію? Шамани якісь?

— Ні, ні, — замахав руками чоловік із легкою посмішкою, — це зовсім інше. Та неважливо. Річ у тім, що тоді, дванадцять років тому, я втратив чотириста тисяч. А зараз бізнес виріс, і та частка могла б сягати кількох мільйонів. Але мені б повернути хоча б ті чотириста. Я зараз у скруті. І це мені дуже допомогло б.

— Матінка маґура! Чотириста тисяч гривень — це великі гроші, Євгене Петровичу. Але чи не намагалися ви за ці дванадцять років поговорити з колишнім другом? Чому все так сталося? Може, він би й повернув вам свій борг?

— Аби ж то було гривень, Євдокіє Іванівно, то все було б не так погано. Доларів. Вікторова охорона отримала наказ вибити з мене все лайно, якщо я сунуся до нього. Ані поліція, ані колектори мені не допоможуть. Він недоторканий. Депутат. Корумпований депутат, що за останні роки вів багато бізнесу і з поліцією, і з бандитами. Там все дуже складно.

Євдокія аж присвиснула через відсутній зуб. Великі гроші, страшні люди. І за цим ще й можуть стояти могутні потойбічні сили. Багато хто з можновладців продав душу Нечистому заради влади та грошей. Заради недоторканості.

Але якщо цей Віктор порушив договір, він порушив і баланс. Тож, у Євдокії є право забрати борг. І взяти з нього плату за це. Якби Євген просто хотів гроші та вдачу, він мав би заплатити сам. А повернути своє? Виправити несправедливість? За це можна взяти плату і з кривдника.

— Добре, Євгене Петровичу. Можливо, я могла б вам допомогти. Подивимося. Але я маю запитати. Якби перед вами був вибір: повернути гроші чи друга, що б ви обрали?

Він навіть не вагався. Поставив на стіл кухоль і подивився Євдокії в очі.

— Гроші, пані Євдокіє. Без варіантів. Минуло дванадцять років. Віктор вже давно не та людина, з якою ми були друзями. Він… дуже сильно змінився. Те, як він веде свій бізнес тепер… Хай Бог милує, мені не потрібні такі друзі. А от гроші потрібні.

— Гаразд. Тоді я маю попередити вас про ціну. Гроші величезні. Стягнення такого боргу може мати наслідки. Доведеться долучити неабиякі сили, і це добряче зрушить поточний баланс. Отже, хтось має заплатити за це. Можливо, навіть власним життям. Ваш друг вас скривдив, і я маю право забрати його життя як плату потойбічним силам за повернення вам боргу. Ви зможете з цим жити?

Цього разу він трохи знітився й опустив очі. Хотів щось сказати, але лише зітхнув і покачав головою. Євдокія бачила, що таке рішення дається людині складно. Це було добре. Адже він серйозно вагався, чи воно того варте. Чи має він право забирати чуже життя, звертаючись до неї по допомогу.

Він прикрив очі та пару разів глибоко вдихнув, все ще не наважуючись на остаточне рішення. Стиснув кулаки, заскреготів зубами, а потім наче щось відпустив.

— Так, — кивнув він, дивлячись їй у вічі, — зможу. Знаєте, Євдокіє Іванівно, все набагато складніше. Віктор хотів одружитися з гарною дівчиною. Її звали Наталя. Але так вийшло, що ми з нею закохалися один в одного. Віктор саме збирався їй освідчитися. А вона пішла від нього. До мене, розумієте?

О, так, вона розуміла. Борги, борги, борги. Все було заплутано та стягнуто в тугий вузол. Це трохи ускладнювало справу, і було вже не очевидно, хто кого скривдив, і хто має заплатити за стягнення боргу.

— Але зрозумійте. Я не відбивав її в нього. Вона його насправді ніколи й не кохала, і вони не були разом. Це він був нею одержимий. А коли ми вирішили побратися, він захотів помститися й забрати мій бізнес. Тож, моя совість чиста.

Можливо, можливо. Але треба перевірити всі енергії та залучені сили. Права на помилку в неї не було. Бо інакше їй самій доведеться платити свою ціну за несправедливе використання сили. От же ж, водяникові принади, а? Доведеться вдатися до такої магії, яку вона намагалася не використовувати без потреби.

— Гаразд, Євгене Петровичу, як скажете. Але вирішувати не мені й не вам. Сила сама вирішить, з кого стягнути плату. Ви готові ризикнути? Власним життям і безсмертною душею?

— Так, — цього разу він теж не вагався. — Мені конче потрібні ці гроші, пані Євдокіє. Без них моя донька помре.

— Донька?

— Так. Марічка. Наша з Наталею донька. Їй вісім, і вона помирає від раку. Після смерті Наталі…

— Вона померла? — нові обставини ще більше ускладнювали справу, і Євдокії це не подобалося.

— Так, чотири роки тому. Загибла в аварії. П’яний водій врізався в її авто, коли вона сиділа там. Вона… вона була вагітна.

Євген Петрович не стримався й ледь тамував сльози та схлипування. Перевів подих і подолав спазми, що трусили його від напливу болісних спогадів.

— Хлопчик. У нас мав бути хлопчик. Хотіли назвати Петром на честь діда, — він зняв окуляри й витер мокрі очі. — Отже, після смерті Наталі та Петрика в нас все було вкрай погано. І коли Марічка захворіла, я витратив геть усе, що ми мали, щоб її вилікувати. Продав квартиру, машину, все. Їй начебто й допомагає лікування. Але потрібні нові операції та процедури в Європі. А грошей вже й немає. Я не хочу дивитися, як вона згорає та йде від мене лише через те, що мені бракує грошей врятувати її. Їй лише вісім, розумієте? Лише вісім рочків.

Він не стримався і заплакав, опустивши обличчя в долоні і давши волю почуттям. І Євдокія чула його ледь зрозуміле бурмотіння «вісім, лише вісім рочків», поки чоловік намагався впоратися з болем і розпачем.

І вона добре могла його зрозуміти. Хоч і давно це було, але біль досі нікуди й не подівся. Немає нічого гіршого в житті, ніж втратити дитину. А її доньці було лише чотири місяці…

Стільки років минуло, а спогади знов і знов накатували на неї хвилями, наче морський прибій чи вічний приплив, нескінчені тортури та відчуття провини. Вона не змогла врятувати власну дитину. Не змогла захистити її. Всієї її могутньої сили виявилося замало, щоб зупинити вогонь і розлючений метал.

Янко тоді не повернувся з фронту, і вона з крихіткою Надією поїхала до його батьків у Київ. Його щойно звільнили від фашистів у сорок третьому, він весь був у руїнах та шрамах, але вона мусила познайомитися з Янковими батьками.

Вони зустрілися випадково, наче доля звела їх на кілька тижнів посеред полум’я війни. Він лікувався від поранення в селі на Франківщині, і селяни попросили її про допомогу. Так все і почалося. А коли він повернувся на фронт, у ній вже розквітало нове життя.

Євдокія знала, що це буде донька. Донька босорки, що вже мала власну силу. Вона відчувала її всередині, як вона зростала з крихітного зернятка в щось потужне й могутнє. І Євдокія раділа тому, що зможе передати доньці все, що знала. Навчити її всього, що вивчила сама.

Але той вибух у поїзді відібрав у неї Надію та надію. З усіх пасажирів у тому вагоні вижили лише вона та ще один старий дід. Решта згоріли або потонули разом із вагоном і рештками мосту.

Євдокія навіть не змогла знайти тіло доньки, щоб по-людськи поховати її. Все, що не знищив вогонь, знищила річка. Не залишилося нічого, лише бездонна прірва болю, люті та повної зневіри.

Тож, вона розуміла, що зараз відчуває цей чоловік. Розуміла, чого він боїться найбільше. Розуміла, чому він готовий на що завгодно задля порятунку своєї дитини.

Зі своєї чорної скрині для особливо небезпечної магії Євдокія дістала невеличку кришталеву пляшечку, наповнену огидно-зеленою рідиною із золотавими спалахами. Зілля правди. Жахлива річ, але це було вкрай необхідно.

— Євгене Петровичу, я все розумію. Заспокойтеся, будь ласка, і візьміть себе в руки, добре? Мені необхідно провести надважливий ритуал. І він небезпечний. Тож, я вас прошу, зберіться.

— Що це? — з острахом запитав чоловік, вказуючи пальцем на пляшку?

— Ой, там багато чого. Жовч русалки, очі фенікса, сперма африканського п’ятирогого…

— Годі, годі, я не хочу цього знати. Але заради Марічки готовий випити цю жахливу гидоту?

— Ой, ні, краще не треба. Бо в ліпшому випадку це вас уб’є.

— А в гіршому? — злякався її гість.

— Навіть не знаю. Один лише слиз південноамериканського василіска може перетворити… Та неважливо. Це не п’ють. Просто заплющить очі, не рухайтеся і мовчить, добре?

— Так, Євдокіє Іванівно.

— Гаразд. І ви маєте знати, що можете померти. Якщо ви мені збрехали, і просто жадаєте грошей, це зілля вас уб’є. Якщо ви набрехали про свого колишнього друга, ви помрете. Якщо не витримаєте випробування правдою, Смерть прийде за вами прямо тут і зараз.

— Я згоден, пані, — він знову відповів без вагань. — Це мій шанс вилікувати доньку. Я її єдина надія. Я мушу спробувати. Без цих грошей вона все одно помре. Якщо ця спроба може коштувати мені життя, най так і буде. Я готовий.

Євдокія відкоркувала пляшечку та макнула в неї невеличкий пензлик. Намалювала чоловікові на чолі необхідні символи, додала невеличкі руни на очі, а потім без дзеркала впевненими рухами намалювала відповідні символи на своєму чолі на повіках.

Розплющила очі та побачила, як голову її гостя охоплює сяйний зелений вихор. Чоловік напружився від болю, що викликала магія, прокладаючи шлях до його спогадів і почуттів. Він намагався не вимовити ані слова, ані звуку, як і наказала босорка. Лише важко переривчасто дихав скрізь стиснуті зуби.

А зелене світло сформувалося в кулю перед його очима, що променем потягнулася до Євдокії. Тепер і вона відчула шквал болісних фрагментів його минулого, що нещадно різали її сприйняття тисячами гострих уламків. Рвали її розум безжальними хижими кігтями.

Виснажлива хвороба доньки, ночі без сну біля її ліжка. Сльози, молитви, прокльони, відчай і втрата віри. Євдокія занурилася глибше. Раптова втрата дружини, що майже зламала Євгена. І любов до доньки, необхідність подбати про неї були єдиним, що не давало йому втратити розум і самого себе.

Ще глибше. Зрада партнера, найкращого друга. Втрата бізнесу. Чорна зграя стерв’ятників, що оточили його, кружляли над головою та заганяли в прірву. Стоп. Босорка зупинила потік спогадів і не стала занурюватися ще глибше.

Ця зграя не була лише метафорою, сформованою пам’яттю Євгена. Це були справжні породження темних сил. Євдокія занадто добре знала їх по деяких попередніх справах. І це було поганою новиною. Ці тварі мешкали в самісіньких нетрях Темряви.

Породження найгірших людських гріхів, вони були підвладні лише наймогутнішим демонам темного боку. Навіть більшість потойбічних істот намагалися триматися якомога далі від цих жахливих створінь.

А смертна людина? Дивно, що він досі живий. Хоча тепер зрозуміло, що загибель Наталі напевно не була випадковою. Як і хвороба доньки. І коли Євген втратить все, що було йому дорого в цьому житті, прийде його черга.

Кляте клятство! Євдокія розуміла, що виконати свою обіцянку й допомогти повернути старий борг буде занадто складно та небезпечно. Хто за цим стояв? Віктор? Вона потягнулася до нього силою, прямуючи за лініями долі, що об’єднувала його з Євгеном. І аж відсахнулася, коли наблизилася.

Темрява, непроглядна, голодна, смертельна темрява вихорилася навкруги нього. О, ні! Це кепсько. Віктора вже не існувало, і можливо доволі давно. Ця темрява була ознакою присутності когось із вищих ієрархів демонського світу.

Напевно, заради влади та грошей, Віктор таки продав власну душу. Аж згодом тварюка повністю поглинула її і його самого. Залишилася лише оболонка, що допомагала новому власнику вести свої темні справи на землі.

Змусити його повернути гроші? Жодних шансів. Це не її битва. Не її війна. Колись, у молоді роки вона готова була битися за людські долі з усіма лихами пекла. Та зараз? Вона стара самотня жінка. І невипадково сховалася в цій тихій глушині від світу та великих конфліктів.

Не її війна, не її. Євдокія не хотіла в це лізти. Нехай із таким розбираються стара Лінь, Роза чи Пернілле. Хтось зі старих відьом, що мають для цього достатньо сили та століть досвіду. А вона втомилася. Їй вистачало власного болю і щоденної боротьби із самою собою.

Відступити, не вступаючи в бій, поки супротивник її не відчув і не кинувся за нею. Обережно, прибираючи будь-які сліди свого перебування поруч. Це було найнебезпечніше зіткнення за все її життя. Ворог, якого їй було не здолати.

Але як же Євген? Вони уклали угоду. Він дав згоду заплатити будь-яку ціну за спробу довести своє право повернути борг. Готовий був померти заради доньки. А вона пообіцяла, що спробує допомогти.

То вона й спробувала, чи не так? Просто місія виявилася не її рівня. Ніхто нікому нічого не винний, всі можуть розійтися по домівках. Та залишалося декілька незавершених справ. Сили темряви скривдили цього чоловіка, його дружину, сина й доньку. А вона присягнулася власною силою і власною безсмертною душею, що захищатиме безневинних.

Можна сперечатися, чи дійсно Євген і його дружина були безневинними, питання людських стосунків не її справа. Але ненароджене дитя точно було безвинним, та й дівчинка теж. І вона помре, якщо Євдокія не втрутиться. Та чи може вона врятувати її?

Те, що здавалося раком, напевно було проявом потойбічного переслідування нещасної дитини. То може саме тому вона сьогодні згадала стару історію про винахідника, якого пожирали зсередини темні гади? Передчуття, що готувало її до нової зустрічі та підказувало, що на неї чекає?

Але захистити цю дитину від могутнього демона? Це майже напевно розпалить війну. Війну, яку вона ганебно програє. Хіба не про це попереджали її численні видіння? Вона бачила власну кров.

Раптом Євдокія замислилася, що все може бути трохи складніше. Вона бачила власну кров, але не власну смерть, так? Лише відчуття близької смерті. Можливо, передчуття означало, що їй буде складно в битві, що наближалася. Що вона буде змушена піти на жертви, пролити власну кров. Що вона постраждає, але залишиться живою. Можливо. Видіння зазвичай такі невизначені й абстрактні. Важко зрозуміти.

Але чи мусить вона сама лізти в це? Чи краще повідомити тих, хто з цим впорається напевно? Хоч у них і так вистачає власних проблем, бо вони кожного дня захищають цей світ від небезпек, що чатують на нього. Рятують людство, що навіть гадки про це не має.

Війові вії! Здається, доведеться самій розбиратися з цим. Та питання було в тому, хто має заплатити за відновлення справедливості й балансу? Якщо батько дівчини, то це його вб’є. А сама вона не мала права втручатися в справи простих людей і на власний розсуд вершити суд.

Чи ти варта того, дівчинко? Євдокія полетіла за лінією долі, що поєднувала батька з донькою. І знов прояв могутньої сили зупинив її, змусивши скиглити від болю та безмежного жаху. Ні, ні, ні, ні! Це неможливо!

Замість темряви, що оточувала Віктора, тут Євдокія побачила світло. Спотворене темними мацаками огидних потойбічних упирів, що висмоктували сили та життя з дівчинки. Але це було світло. Марічка була природженою мольфаркою, або навіть могутньою босоркою.

Та не це вразило Євдокію. Не це викликало її крики в магічному світі та сльози в земному. Вона знала це світло. Знала його сяйво, його колір і його смак. Це було її світло, світло її душі, її магії.

Але ж це було неможливо! Єдиний, хто мав таке саме світло, була її Надійка, що успадкувала силу від матері. Будь-яка інша відьма мала б своє власне світло, зовсім інше. А ця маленька босорканя своїм сяйвом занадто нагадувала Євдокії її втрачену доньку.

Вона обережно доторкнулася до біло-золотавих променів, що йшли від Марічки та змусила себе не відсмикуватися від моторошного передчуття та болю від напливу спогадів. Це дійсно було її, Євдокіїне сяйво. Вона відчула… свою кров.

Але як це можливо? Як?! Марічка була занадто слабкою, щоб відштовхнути стороннє втручання, тож Євдокія змогла доторкнутися до її спогадів і нитки долі, що пов’язувала її з Наталею, а ту, своєю чергою, з її матір’ю — Уляною. Сяйво та лінія крові вели її далі, і ось вона змогла доторкнутися до Уляниної матері… Надії.

Ні! Дідько, ні! Вона загинула тоді в поїзді, загинула! Євдокія на власні очі бачила, що ніхто не зміг врятуватися. Але донька вижила. Якимось неймовірним чином, немовля вижило там, де загинули всі. Там, де її мати, могутня босорка, була безсила допомогти.

Але як вона врятувалася? Хто і як її витягнув з того вогняного пекла? Де вона росла і як змогла зберегти світло, що успадкувала? А головне — як ті, хто її виростив, знали ім’я дитини?

Безліч питань налетіли на Євдокію разом із нестерпним почуттям провини перед Надійкою. Вона здалася, відмовилася від подальших спроб врятувати чи знайти тіло доньки, а та в цей час росла десь, самотня та нещасна.

Гаразд, може й не самотня. Може, не нещасна, але ж без рідної матері. Серце рвалося на шмаття, і Євдокія закричала. У повну силу голосу, вклавши в цей крик всі довгі роки болю, скорботи та самотності, провини та люті, що переслідували її весь цей час.

Її кровиночка. Її маленька дівчинка. Її праправнука. Ось що намагалися показати їй передчуття та видіння. Що вона знайде власну кров. Слід втраченої доньки, що перебувала в небезпеці та конче потребувала її допомоги.

Від сповненого болю дикого крику й гарчання Євдокії Євген смикнувся назад, розплющив очі й налякано дивився на босорку.

— Що… Що трапилося? Що таке? — ледь розбірливо бурмотів він, випливаючи з зеленого туману від зілля.

— Даруйте, Євгене Петровичу, — знесилено відповіла Євдокія. — Здається, я вас налякала. Просто… Пробачте. Я й сама налякалася.

— Але чому? Що трапилося?

Вона проігнорувала питання і занурилася у власні думки. То що тепер робити? Темна сутність, що оселилася в оболонці Віктора, вбила її правнуку разом із ненародженою дитиною. А тепер намагається вбити ще одну дитину її крові. І це все змінювало.

Вона мала право помститися. І захищати дитину в будь-який спосіб. Вона сама могла визначати ціну за цей борг крові. І вона могла сама сплатити ціну за врятоване життя.

Євдокія ще раз потягнулася до Марічки, бо тепер їй були не потрібні зілля та закляття. Їх пов’язувала єдина лінія долі, яку вона раніше не бачила та не відчувала. Босорка роздивилася, вивчаючи сплетіння мацаків потойбічних паразитів, і потоком сили спалила всіх до одного.

Потім почала плести складний багатошаровий захист, що не пустить подібних тварюк до дитини. А ззовні додала шар дуже чутливих захисних заклинань. Нехай якась потойбічна потвора спробує наблизитися до її дівчинки, Євдокія це відчує і зможе захистити її.

Дитинка. Це було справжнім дивом — знайти її після стількох років. Не доньку, але власну кровиночку. Спадкоємицю її сили та наступну могутню босорку. І якщо для її захисту доведеться битися з усіма демонами пекла, усіма темними силами потойбічного світу, Євдокія була готова. Тепер це була її війна. Начувайтеся, тварюки!

— Я дещо підвела вас, Євгене Петровичу, — втомлено промовила босорка. — Хочете кави? Гаразд, я поставлю воду. Почуваюся виснаженою. Отже, я не зможу допомогти вам із грошима. Це виявилося складніше, ніж я гадала.

— Тож, Марічка помре, — обличчя чоловіка зблідло від жахливої новини. — Зрештою я не зміг врятувати доньку.

— Зачекайте, зачекайте, будь ласка, — заспокоїла його Євдокія. — Не засмучуйтесь. Я не зможу повернути вам ваш старий борг. Ті гроші, що ви так потребуєте для лікування Марічки. Але я можу повернути свій борг.

— Ваш? Я не розумію, — він виглядав спантеличеним і розгубленим.

— Гроші не потрібні для зцілення. Я подбаю про її хворобу. Вилікую її.

— Ви це можете? — Євген Петрович не міг повірити в те, що щойно почув. — Ви можете вилікувати її рак? Кляту четверту стадію?

— Це не рак, — зітхнула Євдокія. — Точніше не зовсім рак. Хтось дуже хотів нашкодити вашій доньці. Але я подбала про це, знищила її хворобу. Зараз вона в безпеці. І я приглядатиму за нею. Але…

Чоловік дивився на неї повними сліз очима, аж раптом не стримався й розридався, голосно, не стримуючи почуттів, виплескуючи те, що так гнітило його останні роки. Він відкинув стілець і впав перед босоркою на коліна, все ще продовжуючи плакати ридма.

Взяв стару зморщену руку, вкриту бородавками, поцілував та притиснувся до неї обличчям. Його сльози пекли Євдокії шкіру, а його плач пронизував болем її серце. Але їм обом це було потрібно. Сльози очищували та приносили полегшення.

— Тобто… Її хвороба… Ви її вилікували? Але як? Це… Я не знаю, як вам дякувати, добра пані, — плакав чоловік, і вона раптом збагнула, що їй треба буде якось подбати й про нього, захистити від сил темряви. — Євдокіє Іванівно, ви врятували мою донечку. Я… я просто не здатний це осягнути, розумієте? Я… Мабуть, я все ще не можу в це повірити, але я хочу вірити, розумієте? І чомусь я вірю вам. Знаю це якимось незрозумілим чином. І я розумію, що ніколи не зможу вам за це віддячити. Що я можу для вас зробити? Будь ласка. Скажіть.

— Мені нічного від вас не потрібно, Євгене Петровичу, — вона рукавом витерла своє обличчя, що теж було мокрим від сліз, і зітхнула. — Просто любіть свою доньку. Це все, що мені від вас потрібно. Любов — це завжди найбільша плата, яку ми можемо запропонувати. Це більше за життя, розумієте?

— Так, так, я розумію, розумію, — все ще на колінах плакав він.

— І все ж таки є одна умова. Або радше це просто прохання від мене. Коли повернетеся додому і переконаєтеся, що з Марічкою тепер все добре, приїздіть із нею до мене.

Це трохи занепокоїло чоловіка, і він нахилив голову вбік, вдивляючись в обличчя Євдокії.

— А ви… — невпевнено почав він. — Тобто ви ж не…

— Чи не скривджу я її? — підказала босорка.

— Так, — тихо видихнув він. — Тобто я розумію, що ви її врятували. Але навіщо привозити її сюди?

— Ну, по-перше, мені треба впевнитися, що з нею буде все гаразд. А також зробити все, щоб вона й надалі була захищена. І ви теж. А це краще робити віч-на-віч. А по-друге, я ніколи в житті не заподію шкоди цій дитині. Ніколи. А бодай хто спробує, дізнається, що таке лють старої босорки.

— Але чому? — не розумів він. — Чому ви раптом так змінили своє ставлення? І опікуєтеся нами? Що відбувається, пані Євдокіє?

Вона погладила його по щоці та взяла за руку, змусивши нарешті підвестися з колін. І вже тоді відповіла на його питання.

— Це правильне запитання, Євгене Петровичу. І я обов’язково вам на нього відповім, коли приїдете з Марічкою. Просто це не так легко пояснити. І мені теж треба трохи часу, щоб знайти правильні слова.

День вже втомлено готувався йти в захід сонця, коли гість розтанув серед дерев, поспішаючи до доньки. Настирлива комашня дзижчала в нагрітому повітрі й проблискувала в променях виснаженого сонця, що вже крайчиком чіпляло за щербаті зуби гірського пасма, підпалюючи верхівки смерек.

Важкий був день. Євдокія спустошено дивилася на залиті золотим світлом гірські краєвиди навколо її хати. Непогане місце для дівчинки. Хоча б на кілька тижнів літніх канікул, щоб вона могла навчити Марічку основ магії. Допомогла зрозуміти, як приборкати власну силу і підкорити собі те, що не можуть побачити звичайні люди.

Її кровиночка, її дівчинка. У магії все може бути не тим, чим спершу здається. Отже, і її передчуття та сни виявилися зовсім не тим, чого вона побоювалася. Можливо, виявилося чимось більш небезпечним. Але також і чимось кращим, просто неймовірно чудовим.

У магії свої шляхи. У сили свої примхи. У крові свої стежки. У долі свої плани. А ми лише комашня, що метушливо літає в нагрітому сонцем повітрі.