Окіану приходить кінець

Життя — мить, здатна обірватися будь-якої миті.

Саме про це подумала Белона, приведена до тями гарячими ляпасами. Кожен м'яз у тілі ніби перетворився на суцільну грудку больових рецепторів. Очі дивилися, упираючись у сірувате полотно — небо після заходу сонця.

— Ти жива…

Огляд закрила Віко. Розпатлане темне волосся спадало на плечі, де-не-де злиплося від крові. Нею ж було вкрите чоло й вся ліва частина обличчя.

Прохолодний порив вітру викликав гостре відчуття тривоги. Белона спробувала встати, але вийшло лише трохи здійнятися на ліктях. У голові дзвеніло, вуха заклало.

— Давай, Бело, нам треба йти. Ти можеш йти? — Віко стурбовано завмерла на місці.

Вдалині завили «нічники». Белона раптом спітніла.

Аварія.

Вони потрапили до аварії!

— Ти можеш йти? — повторила Віко.

— Тварюки вже близько, чорт би їх забрав, — пролунав голос Ніколаса зовсім поруч. Він вийшов з-за рогу багатоповерхового будинку, схилився над Белоною та підхопив на руки. Вона дуже втомилася, щоб відповісти. Насилу утримувала себе у свідомості.

Віко теж підвелася, озирнулася.

— Рація в тріски. І моя, і Жанни. Нам не зв'язатися з базою, — промовила вона так, наче винесла вирок. Підійняла з землі автомат та поспішила за Ніколасом.

— Що ж, — він гірко посміхнувся, — мабуть, ми самі по собі.

Й попрямував уздовж вулиці. Густі сутінки моторошними тінями розпливалися довкола. Запах бензину висів у повітрі.

Белона водила очима довкола. Серце калатало в грудях.

Один погляд назад на перекинуте таксі з «розгорнутим» передком — і грудка нудоти підібралася до горла. В авто на передніх сидіннях залишилися спотворені тіла Жанни та Яна. Белона бачила намистини дешевих перлів, розсипані асфальтом, подібно до зірок, що впали з неба.

— Нік… — прохрипіла вона, схопившись за бронежилет на його грудях.

— Потерпи, Бело, зараз знайдемо притулок та оглянемо тебе, — непохитно відповів він. В його обіймах було затишно.

Віко вирвалася вперед. Ударом прикладу збила замок із дверей багатоповерхівки та відкрила прохід до під'їзду.

Тупіт ніг десятка мутантів звучав досить близько для усвідомлення: шум аварії привернув їх увагу. Таксі, безперечно, потрапило до пастки. Але чи пастку «нічників»? З якого часу вони навчилися монтувати й ставити вибухівку?

Кроки луною літали пустельним під'їздом, як і крапання, наче вода з дірявого крана. Ніколас кульгав. Белона це відчувала, але нічого не могла вдіяти. Усередині все горіло. Серце калатало. Здавалося, ще кілька ударів і його можна буде викашляти.

— Давай сюди, — сказала Віко, відчинивши двері до однієї з квартир. Звідти дихнуло застояним повітрям, просоченим ванільним запахом ароматичних свічок.

Ніколас кивнув. Підібгавши губи, він очевидно боровся з болем. Стійко, без жодного стогону. Та й будь-який звук зараз міг підказати мутантам, де шукати вечерю.

Віко зачинила двері за Ніколасом і просочилася до темряви квартири, перевіряючи її на безпечність. За мить повернулася.

— Можемо тут перечекати, — винесла вердикт вона. Тонкий промінь світла від ліхтаря прорізав пітьму, але не достатньо, щоб дозволити розглянути інтер’єр. Вихопив лише запилені світлини на стінах та незграбний вішак для одягу.

Ніколас пройшов коротким коридором. Поклав Белону на замшевий диван. Сам присів на крісло, оббивка якого жадібно вбирала кров. Віко скинула з плечей рюкзак, вивернула його. Пляшка води, дві обойми набоїв, п'ять солодких батончиків, складаний ніж, три гранати, зламана запасна рація та мапа Окіана.

— Аптечки немає. Чорт…

Ніколас набурмосився. Правий рукав на його футболці потемнів від крові. Тонкий поріз розтинав брову, вилиця припухла синцем.

— Думаю, тут щось знайдеться. — Він підвівся, взяв ліхтарик у Віко й зник у темряві за рогом коридору.

— Бело? Ти ще з нами? — Віко підповзла до дивану. Почувся звук відкрученої кришки з пляшки.

— Так, тільки почуваюся відбивною.

— Ось, візьми. Попий. Що саме болить?

Белона зробила кілька ковтків та повернула пляшку. Прислухалася до себе. Найсильніше пульсувала рана від кулі. Нили плечі, долоні та коліна. Кололо в животі й тисло серце. Те вона й озвучила.

— Ногами можеш ворушити? — запитала Віко, заправивши волосся за вуха.

Очі почали звикати до темряви. Промальовувалися контури меблів.

— Можу.

— Тут не густо, але щось може стати в пригоді. — Ніколас повернувся та простягнув невелику білу сумочку Віко.

Наступні кілька хвилин вони провели обстежуючи один одного на наявність переломів та інших травм. Зупинили кровотечу у Ніколаса. Виявилося, залізо зорало йому плече ледь не до самої кістки, але від зашивання рани він відмовився, заявивши, що нанороботи впораються самі, достатньо лише промити й туго перев'язати.

Віко обробили рану на скроні, заново перетягнули еластичним бинтом груди. Белоні змінили пов'язку на нозі, наклали нові на зчесані долоні.

— Дочекаймося на світанок, потім вирушимо на базу. Пішки. — Віко склала рюкзак. Зашелестіла обгорткою батончика. Белона та Ніколас від їжі відмовилися.

— Я одного не зрозумію, — заговорила Белона, в тиші голос звучав вкрадливо, наче вона готувалася розповісти таємницю, — чия це була пастка?

— Бунтівників. Ці сучі діти збожеволіли, — обізвався Ніколас.

Віко зітхнула:

— У нас залишилося вісім майорів…

— Хіба ж генерал не може призначити нових? — спитала Белона.

— Не думаю. Все складно, Бело. Майори… Як би сказати, гаразд. Ніяк. Я сама нічого не розумію.

— Як на мене — тут все очевидно, — зітхнув Ніколас. — Ми чортові пішаки. Витратний матеріал. Нас змушують йти один проти одного та виконувати брудну роботу. Нас усіх змушують ставати вбивцями. А ми що? Скоряємось.

Гіркота, якою було просякнуте кожне слово, осіла на душі. Сльози несамохіть навернулися на очі. Белона квапливо витерла їх та замовкла. Їй, як завжди, багато хотілося обговорити. Запитати, чи знайти відповіді. Зрозуміти. Але тільки відповідне питання назрівало в думках — як виростала невидима стіна, крізь яку не могло пробитися жодне заборонене слово. А варто спробувати подолати стіну — як усередині починало боліти, у роті з’являвся залізний присмак крові.

Так вони й сиділи.

У напруженій тиші, у чорнильній темряві.

Зовні вулиці трясли завивання на пару з гортанним гарчанням. Якби не заборона на утримання в Окіані домашніх тварин — Белона б подумала, що вулицями блукають дикі голодні собаки.

Як не намагалася, вона не могла повністю розслабитись. Від болю, що гуляв тілом, хотілося заволати. Іноді здавалося: Белона відчуває, як нанороботи копошаться в організмі, але це не більше ніж м'язи, що гули від втоми. Розслаблені, вони наливались свинцевою важкістю. Лише один м'яз залишався в повній напрузі — мозок. Він генерував жахливі картини, які, можливо, відбуваються на вулиці, і невтомно прокручував у голові мить, коли таксі перевернуло вибухом. Мабуть, Ян та Жанна померли ще до того, як автомобіль завмер на дорозі.

Ніколас важко дихав. Віко постійно крутилася на місці.

Що б у цій ситуації сказав Хіллан? Як би він вчинив? Найбільше Белоні хотілося зараз опинитися поряд з ним та дивитися на захід сонця, а не сидіти на дивані, вдихаючи задушливе повітря квартири, й здригаючись від кожного гучного звуку.

Страх — це почуття, яке захищає і вбиває нас одночасно. І Белона ніяк не могла впоратися з ним. Якогось моменту повітря стало відчайдушно не вистачати, тому вона зважилася на шалений вчинок — вийти на балкон.

Ніч дихала запахом бензину та кров'ю, але серед міксу вгадувалися нотки морської свіжості, йоду та цитрусових. Белона насолоджувалася прохолодою доти, доки не опустила погляд униз. Вулиця кишіла мутантами. Одне шарудіння, звук і притулок буде розкрито.

Серце забилося так сильно й так голосно, що спалахнули жаром вуха. Белона повільно ступила назад, усередину квартири.

Ось тільки несподівано для себе помітила у натовпі мутантів плакальницю.

А її наказано зловити.

І Белона не могла ослухатися.