Окіану приходить кінець

Хіллан пролежав у лікарні ще тиждень, а другий провів на базі, регулярно відвідуючи лікарку Елмерс, поки шкіра рубцювалася та організм повністю відновлювався. У цей час Белона тренувалася. Ходила до тиру з Віко, відточувала рукопашний бій з Леєю, але жоден солдат на базі, крім поранених, надовго не залишався без справи. І Белона знала, що настане день, коли її викличуть, хоча чекала на нього з жахом, від якого в грудях розквітало морозно-колюче почуття. Адже якщо її відправлять на завдання, стріляти доведеться не у мішені. А у справжніх людей.

Утім, це було невідворотно. За тиждень до виписки Хіллана Валентайн Хармон запросив дівчину до кабінету.

Вона не забарилася, з'явившись на місце майже відразу. Краще швидше дізнатися в чому справа, ніж виснажувати себе здогадками.

У тісному приміщенні ледь вистачало світла, щоб розрізнити фігуру заступника, який сидів за перекошеним столом. Хаотично розкидані по стільниці папери пожовтіли й зморщилися від пролитого чаю.

Белона застигла біля дверей, залишивши їх прочиненими — єдине джерело вентиляції. Від різкого запаху поту зникло бажання дихати.

— Привіт, Дей. — Валентайн був єдиною людиною, яка до інших зверталася виключно на прізвище. — Сподіваюся, у тебе було достатньо часу, щоби намотати шмарклі на кулак?

— Вибачте? — Белона запитливо вигнула брови.

Валентайн закотив очі, зсунув убік зіпсовані документи та дістав з шухлядки один чистий, на якому відразу ж залишилися відбитки брудних пальців.

— Є завдання для тебе…

Белону зачислили до загону зачистки головного порту Окіана. Він розташувався на «п’яти годинах», як казали солдати. Сама ж база стояла на «дев’яти годинах». Тобто загону треба було подолати майже половину міста, більшу частину з якого займали раніше житлові квартали, а тепер — лігва мутантів та притулки бунтівників.

Генерал спорядив загін найкращою зброєю й дав у користування позашляховик. Їхати треба було попередньо перевіреною й позбавленою пасток дорогою. Проте Белону це не заспокоювало. Вона ніби на голках сиділа на задньому сидінні позашляховика, міцно обхопивши руками автомат, доки відчинялися ворота.

Трохи повільніше билося серце, коли при підкиданні на купинах дівчина торкалася плечем плеча Віко.

Від неї Белона дізналася більше про майорів та генерала, про базу в цілому і про те, чим у закритих лабораторіях займалася Вайолет Квотермейн. Там, зі слів Віко, ставили досліди над мутантами, намагаючись простежити за швидкістю їхньої мутації, і деякі групи солдатів відряджали у вилазки, щоб зловити кілька «нічників». Плакальницю давно ніхто не бачив, хоч іноді ночами Окіан здригався від її сумного завивання.

Від бази до порту на позашляховику за найкращого розкладу подій — близько п'ятдесяти хвилин.

Вів позашляховик уже знайомий Белоні хлопець — Ян. Світловолосий і у ластовинні на засмаглому обличчі він справляв враження про себе, як про людину відкриту та доброзичливу, але так здавалося тільки на перший погляд. Насправді Ян не любив говорити марно, часто висловлювався прямо. У будь-якій ситуації діяв холоднокровно й чітко, ніби завжди готовий до всього.

Поряд з ним сиділа Жанна, що курувала загін. Майор, до якої Хіллан ставився зі зневагою. Белона не розуміла причину натягнутих стосунків між ними, але і їй сама Жанна не дуже подобалася. Часом вона поводилася непередбачувано та робила дивні речі, на кшталт безглуздого вандалізму. Після чергової зупинки на шляху до порту, Белона почала підозрювати Жанну у клептоманії.

Проте ніхто не наважувався їй заперечити, хоч і п'ятдесятихвилинна поїздка вже перетворилася на півторагодинну.

Найбільш розумним у їхньому загоні, окрім Віко та самої Белони, здавався Ніколас. Якби Белоні довелося його описувати, вона назвала б дві найприкметніші риси: густа борода на квадратних вилицях й тату-рукави, що починалися біля ключиць та завершувалися на зап'ястях.

Позашляховик трусило.

Будинки на протилежних частинах дороги тулилися один до одного. Зрідка між ними виднілися провулки та невеликі алеї. Вулицями літали старі газети, строкаті флаєри, упаковки з-під чипсів та кукурудзяних паличок. На узбіччях купами збилося сміття. Белона одночасно з цікавістю та жахом дивилася у вікно. І щоразу, бачачи тіла, відверталася, а потім знову виглядала, сподіваючись, ніби там щось зміниться.

Запустіле місто примарами минулого ворушило спогади. Кожна крамниця, кожне кафе здавалися такими знайомими, але Белона не могла пригадати жодного значущого моменту з колишнього життя. А образ батька дедалі більше розмивався, перетворюючись на щось ефемерне, нереальне.

Нарешті позашляховик проминув тісну вулицю й виїхав прямо до окружної Грін-сквер, що дугою огинала той самий парк, де Хіллан колись знайшов Белону. Здалеку невисока будівля універмагу була схожа на суцільний золотий злиток — сонце відбивалося від дзеркальних панелей, заливаючи їх блиском. Самотній фонтан, біля якого любили проводити час молоді містяни, більше не розкреслював струменями води повітря та не зрошував бризками плити навколо чаші.

Тут, майже на околиці міста, було особливо багато тіл. Нудотно-солодкий запах напівзігнилої плоті проникав усередину позашляховика крізь прочинені вікна. Від нього не було куди подітися й він, наче сама смерть, переслідував загін по п'ятах.

— Чому їх ніхто не ховає? — запитала Белона, дихаючи через рот.

— Ти десь бачиш тут похоронне бюро? — жуючи жуйку, у відповідь запитала Жанна. Її знебарвлене фарбою волосся, схоже на жорстку солому, було зібрано в кривий «колосок».

— Та ні, просто… Ми могли б їх ховати. — Белона подивилася в дзеркало заднього виду та зустрілася поглядом з майором. Та посміхнулася.

— Можу зупинити тачку, дати тобі лопату і підеш. Хочеш? Влаштуємо. Ні? Чому ні? Ну, Бело, не мовчи! Хочеш їх поховати? Їх усіх?!

— Жанно, не перегинай, — серйозно промовив Ніколас.

Майор знизала плечима й виплюнула жуйку у вікно.

Белона ледве стрималася, щоб не зітхнути. Натомість подивилася на Ніколаса та кивнула на знак подяки. Він ніяк не відреагував, а позашляховик проїхав школу, чергове кафе з вікнами забитими дошками, і минув перехрестя бульвару Адама Лейка та Дороги п'ять.

Коли загін нарешті дістався порту, сонце підходило до зеніту. Будівля портового вокзалу виглядала безглуздо через свої розміри поряд із маленькими сувенірними крамницями. І в ньому, на перший погляд, не було помітно тіл. Авжеж, адже за кілька днів до перезавантаження мер заборонив будь-які виходи в море. Та й у небо також.

Гавань наповнювали суди. Декілька пасажирських лайнерів, що зачаровували гігантськими розмірами, стояли поряд з десятком катерів і яхт. Трохи далі коливалась на хвилях пара торгових кораблів й один екскурсійний, декорований під старовину. З трьома щоглами, смугастими вітрилами та рострою у вигляді вже знайомої риби-меча на носі.

Небо насичено блакитного кольору на горизонті зливалося з зеленим океаном. Він пінився та кидався хвилями на пристань, мов обурений.

— Добре, товариші, — сказала Жанна, коли вони покинули автівку, — наша мета проста. Беремо бомби, встановлюємо на всіх кораблях, підриваємо та звалюємо. Усвідомили? Сезон штормів закінчився, тепер бунтівники можуть спробувати спливти. Ми цього не допустимо.

Усі закивали. Хоч завдання викликало у Белони здивування, вона не могла ослухатися, тому, як і завжди намагалася не вишукувати в наказах логіку і підтекст.

В задушливу спеку океан кликав до себе як ніколи раніше, але було не до плавання.

Їм із Віко дали кілька «цеглин» дистанційної вибухівки та відправили на екскурсійний корабель. В грудях зміцніло почуття тривоги, від якого спиною побігли мурашки. Й недарма. Тільки-но напарниці піднялися трапом на палубу, як з-за нагромадження діжок вискочили троє хлопців. Вони наставили на Белону з Віко пістолети. Здавалися скоріше наляканими, аніж агресивними. Але страх часом змушує людей робити більш жорстокі речі, ніж агресія. Тож Белона завмерла.

— Розвернулись й пішли назад, — наказав старший на вигляд. Його обличчя темніло від синців й пилюки, зношений одяг покрився плямами.

— Зброю опустив! — Реакції та самовладанню Віко можна було позаздрити. Поки Белона збиралася з силами й думками, напарниця вже скинула автомат і прицілилася.

— Не бачиш, що зараз нас більше? — продовжував стояти на своєму замурзаний лідер.

— О! Гаразд. — Віко повільно опустила автомат та попрямувала вперед. Грала у піддавки.

— Не наближайся! — Бунтівник переступив з ноги на ногу. Його товариші стояли пам'ятниками без жодного руху. Дула їхніх пістолетів дивилися на Белону.

— А то що? Вистрілиш у мене? — Віко підійшла на відстань витягнутої руки. Пістолет лідера ткнувся їй у груди. — Що ти, малий? Хочеш стріляти — стріляй. Або опусти іграшку.

— В… ви просто вб'єте нас. Ви всіх убиваєте.

— Що ти таке кажеш? Ми ж не маніяки якісь. — Віко звучала настільки переконливо, що Белона сама на мить повірила їй. І якби вона була бунтівницею, наївність коштувала б їй життя. Наступної миті Віко вихопила пістолет з рук хлопця. Три постріли — три трупи. Лише гуркіт ще кілька секунд стояв у вухах, поки багряні калюжі розповзалися палубою. Хвилиною потому Віко змахнула зі щоки краплю крові й кивнула Белоні, закликаючи йти за собою.

Зашипіла рація:

— Що там у вас, Віко? — запитала Жанна.

— Бунтівники. Ми розібралися, все гаразд.

— Зрозуміла, відбій.

Белону всередині майже не трясло. І це лякало найбільше. Жорстоке вбивство трьох молодиків більше не відгукувалося в ній лютим опором. Лиш… неприємністю й трохи прискореним серцебиттям.

Вони поставили вибухівку в трюмі, де пахло сирим деревом та машинним мастилом, у кількох каютах, де панувала непроглядна темрява, але «нічників» не виявилося і — для кращого результату — з боків від носа корабля. Щойно все було готове — зійшли на берег.

Незабаром в Окіані не залишиться жодного човна. Таким чином генерал жадав запобігти можливому поширенню вірусу. Вірити, звичайно, його словам не хотілося.

— Часом я правда не розумію, чому ми не можемо залишити бунтівників у живих. Те, що вони переносники вірусу — не привід їх вбивати, — сказала Белона, поки вони з Віко поверталися до позашляховика.

— Просто роби що винна, Бело. Якщо, звісно, ​​прагнеш вижити сама.

Вітер закрадався під комір футболки, притиснутої до тіла бронежилетом, тріпав волосся, лоскочучи шию. Белона озиралася, тримаючи автомат напоготові, але разом з тим молилася, щоб поблизу більше не виявилося жодного бунтівника. Віко потягалася, потім помітила розв’язаний шнурок на черевику, й присіла навпочіпки, щоб зав'язати. І в те місце, де секундою раніше знаходилась її голова, вдарила куля. Скло у бічному вікні позашляховика розсипалося уламками, а слідом на напарниць полилася стрілянина частими одиничними.

Белона пірнула за позашляховик, потягнувши за собою Віко.

— Звідки стріляють? — спитала подруга, притулившись спиною до дверей автомобіля.

Белона обережно виглянула з укриття, і тут же була загнана назад кулею, що просвистіла поруч.

— Здається, з верхніх поверхів вокзалу. Другий чи третій.

— Що за стрілянина? — озвалася голосом Жанни рація Віко.

— Снайпер на вокзалі. Загнав нас за позашляховик.

Жанна вилаялася:

— Зможете з ним впоратися?

Віко, пригинаючись, дісталася передка автомобіля й озирнулася. Нова куля вдарила в колесо, зашипіло повітря, що виходило з камери. Позашляховик просів.

— Прокляття, він прострелив нам колесо! — Віко визирнула з-за капота, пальнула у вікна вокзалу й сказала в рацію: — Я знищу цього сучого сина. В мене є план. Відбій. — Вона повісила рацію на пояс та поманила Белону. — Я біжу до центрального входу, а ти мене прикривай.

— Гаразд. — Белона, відчуваючи, як від нервів усередині стискаються всі органи, пересмикнула затвор, приготувалася стріляти.

Віко знову вдарила короткою чергою по будинку й кинулася до сходів, що вели до дверного отвору. Двері самі валялися неподалік. Белона виглянула, про всяк випадок стрільнула у вікна другого поверху, потім третього. Там сколихнулися фіранки, промайнула тінь. Стрілець здав позицію.

Дівчина глянула на Віко, що зникла всередині вокзалу, перезарядила й теж попрямувала туди. Раптом там більше, ніж один бунтівник?

Ні, будь ласка, ні.

Зупинилася на порозі, прислухаючись. Головний хол спорожнів. З усіх боків тягнуло протягом. На підлозі шаруділи аркуши офіційної документації, квитки на кораблі та пороми, бюлетені та рекламні візитівки. Нутрощі кас сховалися за жалюзі й в цілому, на перший погляд, здавалося, що поблизу нікого немає, але тільки варто було прислухатися, як звідусіль одразу луною розносилися звуки, які могла створювати тільки людина чи навіть група.

Віко зупинилася біля балясів антресолі. На півповерсі розташувався кав'ярня. Навіть знизу Белона бачила хаотично розставлені столики, оскільки підлога була викладена товстим склом.

Віко махнула рукою, закликаючи Белону швидко піднятися, але не встигла вона стати на перший щабель сходів, як на Віко кинувся бунтівник. Проте, мабуть, не зумів розрахувати швидкості й разом із напарницею вони перевалилися через балюстраду.

Гуркіт удару тіл о кахельну підлогу розлетівся холом. Белона бігом кинулася до Віко, яка намагалася зіштовхнути із себе чоловіка. Кров з його голови вбиралася в макулатуру на підлозі.

— Ти ціла? — Белона схопила бунтівника за руку і стягнула його.

— Майже... — Віко сіла, обмацуючи потилицю.

— Добре.

— Дами, ви гаразд? За кілька хвилин буду у вас, — повідомила рація голосом Ніколаса.

— Приходь… не завадить твоя допомога, — із затримкою відповіла Віко. Не могла сфокусувати погляд, обстежуючи їм тіло чоловіка. — Прокляття, Бело! Він не має гвинтівки! Це не наш стр...

Ляснув постріл.

Куля вкрутилася в гомілку Белони. Вона скрикнула, впала, але не випустила зброю і дивом потрапила у стрільця. Жінку з гвинтівкою відкинуло назад. Кров розлилася калюжею по скляній підлозі.

Белону нудило. Нога пульсувала вогняним болем. Куля здавалася гарячим вугіллям, що засіло глибоко в плоті.

— Тримайся, Бело. — Віко, хитаючись і хапаючись за бік, підповзла до неї. — Белона поранена. Їх було двоє.

До холу забіг Ніколас. Відразу за ним Ян та Жанна.

— Ви двоє — перевірте вокзал. Щоб нікого в живих не залишилося, — скомандувала майор, а сама підтюпцем підбігла до Белони, готової зомліти, й Віко, яка, вочевидь, отримала кілька переломів та струс мозку.

— Автомобіль… — насилу сказала Белона. — Як ми дістанемося до бази?

— Це зараз найменша з усіх проблем. — Жанна зняла ремінь, наклала джгут дівчині на стегно. Від кожного дотику його ніби обливали окропом.

За декілька хвилин повернулися Ніколас із Яном.

— Там чисто, — доповів Ніколас.

— Бери її та неси до тачки. Потрібно дістати кулю. А ти, — вона подивилася на Яна, — допоможи Віко.

Дістання кулі з рани Белона ледь пережила. Їй увесь час здавалося, що вона зараз відключиться та помре. Жанні варто було віддати належне. Скальпелем та щипцями вона орудувала вміло, також вміло наклала шви, наче все життя працювала хірургом або кимось на кшталт.

У цей час Ніколас перетягнув Віко торс еластичним бинтом, напоїв водою та привів до тями нашатирним спиртом.

Ян ходив навколо них — охороняв.

— Все, житимеш, — сказала Жанна, закріпивши пов'язку на гомілці Белони.

— Дякую.

— Отже, — майор закрила аптечку, закинула до рюкзака, де раніше лежала вибухівка, й вирівнялася, — сподіваюся, всі вже зрозуміли — ми в дупі.

Ніколас хмикнув, але нічого не сказав. Віко також мовчки влаштувалася на капоті позашляховика, тримаючись за бік. Ян зупинився поруч із відчиненими дверцятами. Белона сиділа на краю сидіння, ногами назовні.

— Але давайте спершу покінчимо з тим, навіщо сюди прийшли. — Жанна криво посміхнулася, як роблять усі агресивні ковбої у вестернах. Тільки на відміну від ковбоїв у майора в руках був не револьвер, а в роті — не соломинка. Пульт дистанційної активації вибухівки та жуйка, що кочувала з зуба на зуб.

— Буде голосно, але переживемо. — Жанна підвела голову. Давно перевалило за південь. Сонце повільно пливло до горизонту, насичуючи персиковими тонами небо. Вітер не міг впоратись із задухою, катав гаванню невисокі хвилі.

— Додому підемо пішки? — спитав Ніколас, коли Жанна витягла руку з пультом.

— Це обговоримо пізніше. — І натиснула кнопку.

Тієї самої миті всі кораблі й човни вибухнули. Трісками обсипало пристань, уламки градом попадали до води. Здійнялися хвилі, спалахнуло полум'я. Усі до одного судна пішли на дно. Якесь повільно, якесь швидко.

Белона з відкритим від подиву ротом дивилася, як тонув лайнер. Як палубу заповнювала вода, як під її товщею ховався, можливо останній шанс бунтівників врятуватися.

Видовище одночасно заворожувало та лякало.