Окіану приходить кінець

Лезо ножа з клацанням вислизнуло з пазів. Однією долонею Хіллан затиснув Вайолет рота, іншою, з ножем, ударив у бік. Удар, здавалося, позначився на ньому самому. Серце наче картеччю прострелив біль. І все, що залишилося від життєво важливого органу — шматки плоті, що б'ються в незлагоді.

Вайолет скрикнула, але звук вийшов глухим. Білий халат заливало кров'ю з відкритої рани. Ніж залишився в руці Хіллана, ось тільки сили різко покинули його, а очі застелила пелена туманних спогадів, що перемішалися з дійсністю.

Він дивився йому у вічі. Світ завмер, спостерігаючи. Гробова тиша та шум пульсу у вухах. Липкість крові на долонях, жар шкіри та холод сталі, що встромилася йому між ребер. Вага тіла, яке тут же втратило опору та повисло на руках Хіллана. Істеричне бажання кричати, давитися сльозами, намалювати лезом посмішку на обличчі генерала і зробити крок зі скель, щоб біль нарешті перестав гризти зсередини, отруюючи життя грішними думками. Дурними рішеннями, відчайдушними вчинками.

Немов щури вони всі бігали лабіринтом у пошуках виходу, але той давно замурували.

Лише кілька тижнів тому Хіллан зробив вибір, а зараз той захопив його та накрив панічною атакою. Страхом, з яким він не міг впоратися.

Кажуть, минуле гартує, але насправді воно лише змінює людей до невпізнання. Все, що одного разу сталося, залишає відбитки, тріщини та щербини. Ніколи не знаєш, яка подія стане точкою неповернення.

У Хіллана побіг мороз шкірою. Руки стиснулися в кулаки, він різко вдихнув. І хоч серце — чи те, що від нього залишилося? — продовжувало калатати в грудях, чоловік підвівся зі столу. Вайолет уже лежала на підлозі, бліднучи з кожною втраченою краплею крові. Тихо хрипіла і шкребла пальцями по підлозі — все, на що була здатна.

Хіллан опустився поряд із нею на одне коліно. Прибрав волосся з очей, зазирнув у них і вимовив напрочуд рівним тоном, хоча голос здався чужим:

— Приборкуючи звіра, переконайся, що він не вирветься. Ти грала з вогнем, Вай. Тож не дивуйся, що згоріла. — Помах, удар і життя залишило Вайолет, яка спробувала вчепитися Хіллану в руку.

Минуле навчило його не церемонитися. Генерал навчив добивати.

У двері стукали солдати. Цікавилися, чи все гаразд. Бунтівники зі налякано-здивованими обличчями боялися поворухнутися.

Хіллан, все ще тремтячи від страху, що не повністю схлинув, встав, дістався столу з Фаніганом і парою рухів розпоров ремені, те саме зробив з Фло і Тессою.

Коли всі звільнилися, він оббіг їх поглядом.

— Вам краще не висовуватись, — сказав, перехоплюючи ніж у праву руку і, перш ніж хтось встиг відповісти, ударом ноги відчинив двері.