Окіану приходить кінець

Сонце не встигло повністю зійти, а вже припікало маківку. Над землею висів рідкий туман — випаровувався дощ, що пролився вночі, від чого повітря, насичене вологою, здавалося навіть трохи солодким. Легкий вітерець хитав колосся трави, розносив містом скрип відчинених вікон школи й навислих над дорогою світлофорів. Деякі, зауважила Мая, трималися на стовпах завдяки ліанам. Ті вились лініями електро та радіопередач, створюючи зелене павутиння між багатоповерхівками, що, втім, зовсім не рятувало від сонця.

Від магазину, де вони залишили Джейсона, Амелію та Еббі, до руїн «фортеці» максимум пів години пішки. І весь шлях вони пройшли в гнітючому мовчанні.

— А ми навіть поховати їх не можемо, — сказала Фло, коли вони зупинилися перед тим, що залишилося від будівлі. Зірвані з петель двері, розбиті вікна та тіла.

Тіла всюди, куди не глянь.

— Боже, — ахнула Тесса, відвернулася, і її знудило просто собі під ноги.

Мая притиснула пальці до губ, з жахом оглядаючи загиблих. Минулої ночі до них, очевидно, дісталися ще й пожирачі.

— Ти як, Ті? — Фло поклала їй руку на плече. Тесса хитнула головою.

— Якщо ви не заперечуєте, я залишусь зовні. Охоронятиму шляхи до відступу, раптом солдати прийдуть, — сказала вона.

— Я залишуся з тобою. — Донаван підібрав з потрісканого асфальту ніж для м'яса й озирнувся.

Через алеї ялинок, що розрослися прямо навпроти «фортеці», виглядав п'ятиповерховий будинок поліційного управління. Мая, було, подумала: там можна знайти щось корисне, але потім сама себе ж і розчарувала. Якщо не солдати, то «черепи» точно там вже давно побували. Хоча сама дівчина не бачила, чи хтось із них пішов живим раніше, ніж налетіли пожирачі. Ті, що кидалися на всіх — живих і навіть мертвих.

Не було ні часу, ні бажання оглядати околиці, тому Мая, наслідуючи приклад товаришів, пройшла всередину «фортеці», обережно переступаючи через залишки бунтівників. У залі для слухань їй пощастило знайти незайманим свій рюкзак.

А так мало що вціліло. І аби не засмучувати себе вчергове, поклавши до рюкзака кілька пляшок води, Мая вийшла на вулицю. Жадібно ковтала свіже повітря. Усередині так сильно смерділо гаром і трупами, що обертом йшла голова.

Тесса і Донаван розмовляли. Він виглядав украй зацікавленим дівчиною. Вона, як і завжди, жартувала.

— Є що корисне? — спитав Донаван, побачивши Маю.

— Не так багато, як би хотілося. — Вона простягла їм пляшку води. — Сподіваюся, решті пощастить більше.

Донаван першим узяв пляшку, щоб запропонувати її Тессі. Вона зміряла його прискіпливим поглядом, але воду взяла.

Мая заправила волосся за вуха та пройшлася вулицею до перехрестя, за яким починався один з небагатьох фінікових садів в Окіані. Спрямовані тонкими стовбурами в небо дерева шелестіли розлогими кронами. Але шукати на них щось їстівне було марною справою. У саду росли пальми, які не давали плодів.

Мая кілька хвилин прислухалася до шелесту листя та близький плескіт хвиль, поки випадково бічним зором не помітила кілька тіл трохи осторонь. Тієї ночі вона просто вибігла з «фортеці», аби опинитися на вулиці. І потрапила до рук «черепів», які мало не перерізали їй горло. Мая мимоволі потяглася до шиї, де під пов'язкою свербів поріз. Потім рішуче пройшла до мерців і, міцно стиснувши щелепи, з усіх сил ударила ногою тіло Дерека.

Злість, що закипіла в крові, жадала знайти вихід. Мая жадала бити «черепа» ногами, але зупинилася після одного удару. Помітила, якою повною здавалася кишеня його куртки.

Присівши, запустила туди руку та дістала предмет — наче безконтактний градусник.

Перед очима спалахнуло світло. Мая відсахнулася.

Невидима сила, що змушує виконувати накази. Відібране право вибору. Пожирачі, які завмирають на місці та задкують…

Уривки подій — спогадів? — закрутилися в голові вирами. Швидко, галасливо нічого не розібрати. Коли Маю відпустило, вона задумливо провела рукою по волоссю, встала, сховала контролер до рюкзака і попрямувала назад до руїн «фортеці».