Окіану приходить кінець

Літо 2020. Досі на головній площі Грін-сквер

— Стривай, тобто… Тобто, Окіан — це справа рук вчених та генерала? — нарешті спитала Фло, коли Мая закінчила розповідь. — А ти збираєшся знайти цього Хіллана, щоб… Що? Його ж запрограмували на твоє вбивство. А як… У голові не вкладається.

Вдалині луною розливався звук вітряних дзвіночків, зроблених зі скляних черепашок.

— Розумію. — Мая кивнула. — Вибух мозку.

— Ох, це, мабуть, так важко. Нести весь той тягар за собою. — Фло згорбилася. Опустила погляд на ноги, вже знову взуті у знайомі фіолетові кеди. Так, Мая не відразу звернула увагу на одяг товаришки й тільки зараз зрозуміла, що на Фло не було форми. Лише звичні шорти та нова футболка.

Мая потерла перенісся і застигла. Обомліла вся.

— А де… Як всі? — плутано промовила вона. — Ви… ви…

— Вибралися. Не всі, правда, — похмуро констатувала Фло, роздивляючись носки кедів.

Серце Маї, здавалося, кануло в п'яти, щоб відразу підскочити до горла й викликати здавлений чи то хрип, чи то кашель.

Фло окинула її косим поглядом:

— Донаван загинув. Це я бачила. Амелія, Еббі, Гейл, Майло, Ед — гадки не маю, що з ними. З Фаніганом і Тессою все відносно добре.

— А Велл? — хрипко зірвалося з губ.

— Поранений. Але він сильний. Впорається. Фаніган дістав кулю. Тесса постійно поряд, перевіряє, чи є жар, чи не почалося запалення.

Очі Маї защипало.

— Чому ти не з усіма? — Вона витерла сльози тильною стороною долоні та встала, озираючись.

Деякі будинки помітно нахилилися і розгубили цеглу. У провалах стін гніздилися птахи. Місцями тріщини на дорогах закорковували автомобілі, що частково провалилися в них. Мая раптом зрозуміла: вже другу ніч поспіль Окіан не здригався. Він ніби завмер в очікуванні.

— Ми з Фаніганом вирушили на пошуки запасів. Розділилися, і я потрапила до пастки. Далі ти знаєш. — Фло теж підвелася. Струснула кам'яну крихту зі стегон. — Все ще хочеш дістатися човна?

Вітер сколихнув її волосся, кинувши кілька пасм на обличчя. Мая вперше за весь час звернула увагу на колір очей товаришки — пастельно-лаймовий. Поспішно відвернувшись, ніби не просто дивилася в очі, а намагалася зазирнути в душу, вона відповіла:

— Я не знаю. Мені треба поговорити з Хілланом.

— Судячи з усього, що я дізналася, ця розмова може стати для нього останньою.

— Для мене теж.

Удвох вони дісталися найближчого колись житлового хмарочоса та обстежили кілька квартир. Мая розжилася флягою, повною води, невеликою аптечкою, ліхтарем та сокирою. Фло видобула пару банок з консервованими сардинами, а з чим їй реально пощастило — то це з сумкою, в якій виявився такий запас антибіотиків та знеболювальних, що вистачить до кінця життя. Мая майже те саме й сказала, а у відповідь почула песимістичне: «Судячи з Окіана, кінець скоро настане всім».

Знову опинившись на вулиці, вони пройшли кілька кварталів, не промовивши жодного слова. Мовчання обтяжувало Маю, але вона розуміла, що вилила на Фло надто багато приголомшливої правди.

Сонце перетворило асфальт на справжню пательню. Сухе повітря над ним брижчало. Здавалося, навіть припікало стопи через підошви. Піт котився спиною. На небі — жодної хмари, нестерпна спека. У таку лише лежати вдома перед телевізором. Ось тільки більше немає ні телевізора, ні дома.

Коли вони вийшли на Третю вулицю й зупинилися поряд з двома багатоповерхівками, які, немов п’яні подруги, нахилилися одна до одної, Фло зупинилася:

— Тут ми розділимося.

— Слухай, — Мая теж зупинилася, нервово зам’ялася на місці, — якщо я не помру за добу, я можу знайти вас?

Фло насупила брови, хлопала віями, дивлячись впритул.

— Не думаю, що це гарна ідея, — нарешті сказала.

— Тоді, — Мая ледь помітно посміхнулася, — коли Велл буде в змозі, вирушайте до човна. У підвалі, під маяком. Він буде там. Ви маєте врятуватися.

І перш ніж Фло відреагувала, Мая розвернулася та стрімко попрямувала вулицею вгору.