Окіану приходить кінець

Літо 2020. В одному з класів середньої школи

Варто було Фанігану висловитись, як Фло зійднялася на ноги та хотіла до нього підійти, але хлопець поспіхом зістрибнув з парти.

— Не варто, Еф, не торкайся до мене, будь ласка. — Він потріпав собі волосся, зітхнув. — Я перевірю медпункт. Раптом там залишилося щось, що може нам стати в пригоді.

— Може, ти й був «черепом», ось тільки ти не такий, як вони, — навздогін йому кинула Фло. Коли ж за Фаніганом зачинилися двері, Джейсон зайшовся в кашлі.

Мая, що весь цей час перетоптувалася на місці, присіла біля давнього товариша. Гарячка посилювалася. Він потів і тремтів.

— Джейс, — тихо прошепотіла вона, сама дивуючись тому, як боляче їй бачити його таким. Вона пам'ятала усміхненого та доброзичливого хлопця з кафе, який любив жартувати не дуже кумедні жарти, але сміявся так заразливо, що Мая реготала до болю в животі. Пам'ятала, як він замовляв американо та пив, задумливо дивлячись у вікно, а потім говорив щось філософське. Здавалося, це було не рік тому, а цілу вічність.

— Я у порядку, правда. Через пару днів буду точно. — Він спробував усміхнутися й одразу скривився. Опухла щока й око, що запливло, мали кепський вигляд. Схоже, в сутичці його вдарили чимось тупим та важким. Можливо, неодноразово.

— Треба прикласти щось холодне. — Мая оглянула рану й озирнулася, сподіваючись знайти щось, що могло б допомогти — марно. Проте помітила на собі пильний погляд Еббі. Вона точно намагалася влізти під шкіру, настільки пронизливо дивилася.

Нарешті Мая відвела очі, зітхнула.

— Може, Фаніган щось знайде, — сказала, підбадьорливо посміхнувшись.

— І що ми будемо робити? — за кілька хвилин спитала Фло. Заправивши за вуха волосся, оглянула присутніх. — У сенсі, що ми робитимемо тепер? Далі?

Вона, хоч і здавалася дівчиськом рішучим, але більше нагадувала того, хто слідує, ніж того, хто веде. І вона явно не розраховувала раптово втратити місце, куди завжди можна було повернутися. Дім.

— Ми не можемо залишитися тут, — промовив Велл. Сидів на підлозі під стіною, витягнувши ноги та склавши руки перед собою. Але коли помітив, що погляди сходяться на ньому, підвівся й розправив плечі.

Цієї миті Мая зрозуміла, що він природжений лідер. Або принаймні став ним, вимушений обставинами, що склалися майже рік тому.

— Дочекаймося на Фанігана, потім зберемося і… — Він глянув на Маю. Дістав із кишені аркуш. — Можливо, ця записка — наш останній шанс.

— Шанс на що? Про яку записку йдеться? — втрутилася Тесса. Засунувши руки в кишені пошарпаних і заляпаних кров'ю джинсів, вона відсахнулася від стіни та зробила крок до Велла. Холод у погляді дівчини лякав, як і жахливий поріз на лобі, поспіхом перетягнутий старою футболкою, розпущеною на клапті.

Мая глибоко вдихнула. Думала, записка загубилася у «фортеці». Вона ж, виходить, залишилася у Велла.

Під пильною увагою товаришів Мая спершу розгубилася. Метушилися думки й наче з'явилися ваги, на які почергово лягали аргументи «за» та «проти». Розділити шанс на порятунок чи залишити його собі? Перекласти відповідальність на чужі плечі чи бути готовою нести її до кінця разом з усіма?

Мая стисла кулаки, облизнула пересохлі губи й нарешті відповіла:

— Нещодавно я повернулася додому і знайшла там записку, яку залишив батько. У ній говорилося, що є човен. Останній човен. Батько просив мене знайти його та покинути Окіан.

— І де ж цей човен? — спитала Амелія, зав'язуючи світле, наче пісок на пляжі, волосся шнурком, знайденим у письмовому столі.

— Який абсурд, — Тесса пирхнула, — солдати знищили всі човни. До того ж…

— Що? — несподівано різко спитала Мая.

— Ми не можемо залишити Окіан. Навіть якщо човен є, ми не можемо відпливти. Нам не можна.

Маї здалося, що вона не дочула. Серце забилося швидше, холодний піт покрив спину.

— Чому ні? — насилу спитала вона тремтячим голосом.

— Якось ми змогли поговорити з солдатами, — повернувся до класу Фаніган, — і вони сказали, що це вірус зробив людей пожирачами. Ми всі заражені й рано чи пізно теж станемо чудовиськами.

— Ну, зачекайте, — Амелія розвела руками, — минуло вже понад пів року. А ми й досі ми.

— Підтримую, — жваво кивнула Фло. — Я надто молода, щоб гинути на цьому острові. Може Окіану й кінець, але ми ще можемо поборотися.