Окіану приходить кінець

— Маю? Ти тут? Гей, прокинься… Давай же... Дивись на мене. Дивись.

Вона не відразу зрозуміла, де знаходиться та що сталося. Перед очима пливло, у вухах — дзвеніло. З вікна на обличчя падало тьмяне сонячне світло, що говорило: тільки нещодавно розвиднилося.

— Боже, Ем, я думав, ти померла. — Фаніган поправив їй волосся. Сидів навпроти прямо на підлозі. — У мене не виходило привести тебе до тями.

Щойно усвідомлення реальності повернулося, Мая відчула холод кахлю. Шлунок, точно набитий цвяхами, зводило й поколювало. Відчайдушно хотілося пити. Мая глибоко вдихнула. Однією рукою тримаючись за чоло, другою — за стіну, сіла. Зачекала, доки перед очима припинить двоїтися, і запитала:

— З тобою все гаразд?

Фаніган здивовано округлив очі.

— Запитуєш, чи зі мною все гаразд? Ем, ти затулила мені вуха. Штовхнула мене. Врятувала. Як ти… Я не розумію. Крик банші вбиває. Він, чорт забирай, обвалив підлогу в коридорі. Сама подивися. — Фаніган нахилився й штовхнув двері.

Мая трохи підвелася, виглядаючи назовні. Шоковане зітхання зірвалося з її губ. Зівуща дірка простяглася від одного кінця коридору до іншого. «Карниз» із залишків бетону та кахлю довіри не вселяв. Та й Фаніган із його ногою не зміг би ним пройти. Ще й стеля вгорі прогнулася, покрилася глибокими тріщинами, наче погрожуючи обвалитися будь-якої миті.

— Лайно собаче, — прошипіла Мая, обережно підвівшись. Застигнувши на порозі, оглядала завал унизу, прикидаючи, чи вийде…

— Леді не повинні лаятись, — усміхнувшись, сказав Фаніган.

— Добре, що я не леді. — Мая озирнулася. — Думаю, ми можемо спуститися цією балкою. Бачиш, як вона впирається у плиту? Не високо, в принципі.

— Так… Як думаєш, — Фаніган підвівся, сильно кульгаючи підійшов до Маї, — банші десь там під уламками?

— Як і солдати.

— Ти їх знала?

— Одну.

— Вони гналися, щоб нас убити?

— Чи зловити? — Мая повернулася до Фанігана.

— Ти ловила людей? — Навколо його очей зібралися дрібні зморшки. Між насупленими бровами пролягла складка.

— Ні. — «Я тільки їх вбивала», але цього дівчина не промовила. — Я навіть не знала, що деякі групи солдатів цим займаються.

— Досі не можу в це повірити. Жити без права вибору…

— Це в минулому, Фане. — Мая хитнула головою. — Буду першою.

Вона нахилилася, збираючись сісти, щоб дотягнутися ногою до опори, але хлопець схопив її за долоню.

— Будь обережна.

Мая підбадьорливо усміхнулася, хоча всередині охолола від страху, що зараз уламки затремтять і поглинуть тендітне людське тіло, а бонусом до того обвалиться стеля.

Всупереч очікуванням, ледве Мая стала на балку, нічого не сталося. Тільки серце немов зробило сальто і закалатало як божевільне. Крок ліворуч, крок праворуч. Вниз, у бік. М'язи, наче натягнуті струни на музичному інструменті, майже дзвеніли від напруги. Піт застилав очі, котився спиною. Один необережний рух міг коштувати життя. Скрізь з уламків стирчали прути арматури, уламки кахлю рваною мозаїкою розсипалися бетонними плитами.

Кожен крок наближав Маю до підлоги першого поверху. І всередині неї щось обірвалося, коли завал здригнувся й просів. Мая різко опинилася навпочіпки й тільки виставлені вперед руки не дали їй полетіти головою вперед. У долоню вп'ялося щось гостре.

Зверху посипалися лайки.

— Джентльмени не лаються, — кинула Мая, почекавши мить і продовживши спуск. Порізана долоня пекла, кровоточила.

— Добре, що я не джентльмен, — пролунала відповідь. — Ти як? Мені не дуже подобаються ці криваві сліди.

— Жити буду. Лише порізалася. — Мая, нарешті, дісталася до підлоги та шумно видихнула. Оглянула руку, невдоволено скрививши обличчя. Озирнулась. Стояла на порозі коридору, куди нещодавно відправила за помилковим слідом солдатів. Головний вхід виявився завалений, але поряд крізь провал у стіні всередину проникало світло. Ось тільки його було замало, щоб добре висвітлити хол. Ліхтарик, сокира і навіть ніж зникли безвісти.

Тим часом Фаніган почав спускатися. Коли він подолав половину завалу, міцно зчепивши щелепи, терплячи біль у нозі, у Маї спиною поповз холодок. З темного кута почулися утробні звуки, схожі на гарчання.

— Фанігане, не спускайся, тут пожирачі! — тільки й вигукнула Мая, перш ніж мутант — скелет у сірій шкірі — стрибнув на неї з темряви. Дівчина відскочила убік. Підхопила з підлоги цеглу, вдарила з розвороту у голову. Пожирача відкинуло вбік, але він швидко підвівся й знову кинувся в атаку. Кістлявими пальцями мазнув передпліччя, знову отримав цеглою у маківку. Черговий напад Мая зустріла з голими руками. Ухилилася від зубів, що ляснули поруч із шиєю. Покрутилася навколо пожирача, опинилася ззаду і п'яткою вдарила йому під одне коліно, слідом в інше. Потім схопила його за шию та з усієї сили насадила голову на залізний прут, що стирчав зі стіни.

Мутант сіпнувся в конвульсіях і затих.

— Принаймні солдатство пояснює те, звідки ти вмієш так круто битися, — гмикнув Фаніган.

— Ага, а ще воно зробило мене вбивцею.