Окіану приходить кінець

— Не сприймай усе близько до серця, чуєш мене? — Русявий хлопець у татуюваннях, що лежав поряд на ліжку, глянув на нього.

— Тобі просто говорити…

— На все Божа воля.

— Бляха, Крісе, тобі б усюди Бога приплести. Я не вірю у нього.

— Атеїст?

— Реаліст, скоріше.

— Побалакай мені тут.

Хіллан розплющив очі. Судомно втягнув носом курне повітря, закашлявся. Стіни, що впали згори, підперли одна другу і тільки тому не перетворили Хіллана на криваву відбивну. Проте бетонний уламок все-таки впав на ногу, а у голову прилетіло цеглою, через що мозок знову перетворився на баскетбольний м'яч. Світло, що проникало до завалу через широку щілину між стінами, сліпило й різало очі.

Кілька секунд чоловікові знадобилося, щоб згадати, хто він і де. Чи з Божої волі він досі дихав? І ким був той хлопець із видіння?

Хіллан глибоко вдихнув, намагаючись вирівняти серцебиття, але закашлявся. Пил забився в горлянку. Нарешті відкашлявшись, чоловік підвівся на ліктях, потім сів. Витер обличчя рукою, забрудненою ще в теплій крові. Вона струмочком вибігала з-під купи цегли. Ймовірно, належала загиблому Іфате.

Хіллан обмацав голову. У ній пульсував біль, а думки плавали, наче в окропі. Перед очима двоїлося. Бетонний блок з ноги вдалося скинути лише після третьої спроби, при цьому зчесавши шкіру на долоні. Хіллан вилаявся, загарчав від злості та безсилля. Ледве не розреготався, усвідомлюючи свою безпорадність. Від неї ж хотілося розплакатися.

Однак він лише відрізав від футболки смужку та обмотав долоню. Поворушив ногою, перевіряючи, чи не зламана. Ні, обійшлося. Диво — не інакше.

Зібравшись із силами, Хіллан підвівся, намагаючись нічого не торкатися, і попрямував до щілини. Скрипів зубами від болю, молився, щоб мутанти зовні розбрелися. Найменше йому зараз хотілося вступати в бій. Найменше він зараз був на це здатний.

Нещодавнє поранення в груди та живіт, що поклало Хіллана до лікарні на два тижні, здавалося нісенітницею порівняно з поточним станом. Нудило, йшла обертом голова, праву ногу прострілював біль від будь-якого руху.

Хіллан навіть не думав про плакальницю, але, вибравшись із завалу, опинився з нею віч-на-віч на пустельній вулиці.

Сонце, що стояло у зеніті, обтікало світлом худе виснажене тіло. Біла спідниця, яка давно посіріла від пилу, ледве трималися на тазостегнових кістках. Розтягнута майка вирізом діставала середини грудей й не приховувала опуклості ребер. Каламутні очі застигли в очницях. На щоках виднілися розриви, що тяглися від куточків рота.

Хіллан стояв перед нею, стискаючи тесак у лівій руці й затамувавши подих. Не міг зрозуміти, чому плакальниця не атакує. Трохи пізніше усвідомлення прийшло саме. Вона не бачить його.

Та може чути.

А серце Хіллана вирішило його зрадити, важко забившись у грудях.

Плакальниця відкрила рота. Випереджаючи її спробу закричати, він подався вперед, смикнув за передпліччя, розвертаючи до себе спиною, після чого затиснув їй рота однією рукою, а ліктьовим згином другої натиснув на горло.

Ось тільки безглуздо було думати, що цього виявиться достатньо. Плакальниця потужним ривком перекинула Хіллана через себе. Він прокотився розтрісканим асфальтом, зчесавши шкіру на вилиці та вдарившись потилицею о бордюр. А мутантка знову відкрила рота.

Виття з криком — найточніший опис того, що струснуло вулиці Окіана. Хіллан впустив зброю, затиснувши вуха. Хвиля болю з кров'ю розійшлася тілом, скручуючи його в позу ембріона, змушуючи хапати ротом повітря.

Погляд напливами застилала темрява, з якої виринали образи. Такі знайомі, що на душі ставало гірко — все у минулому.

Тому минулому, яке стерли з голови.

— Не думаю, що це хороша ідея. — Кріс задумливо нахмурився. Сумніви відбивалися в його очах синьо-зеленого кольору, через що ті нагадували Хіллану планету. І він любив, жартома, казати, що в очах Кріса весь світ.

— Ось так завжди.

— Люди нас не зрозуміють.

— А мені начхати… — Хіллан хитнув головою і за два кроки опинився перед хлопцем.

Але раптом спогад розсіявся. Перед очима закрутився асфальт й худі ноги плакальниці. Вона опустилася перед Хілланом навколішки. Втупилась йому в обличчя, немов вивчаючи. Але що, якщо нічого не бачила?

У вухах шуміла кров. У грудях калатало серце, а в голові — питання, приречені залишитися без відповіді.

Плакальниця простягла до Хіллана тремтячу руку.

— Я тобі її зараз зламаю та засуну в дупу! — Вибігши з-за руїн будівлі адміністрації, на допомогу примчала Белона. Поранена, брудна, але непохитна. Слідом за нею вискочила решта солдатів.

Плакальниця озирнулася. На її потрісканих губах заграла подоба усмішки.

Белона підняла руку з контролером уперед. Солдати не поспішали втручатися. Поранений Річард висів на Ремаєві та Тіші. Зоуї спиралася на Полін. Хакон стояв сам. Ось і всі, хто вижив.

І хто на кого полював?

— Закрий свою пащу та не відкривай, — чітко вимовляючи кожне слово, промовила Белона. Вітер тріпав її волосся, сонце відблисками перетворювало краплі крові на блідому обличчі на розсип рубінів.

Плакальниця застигла, вагаючись. Посмішка стерлася з її губ.

Хіллан запустив руку до кишені, але наявний у нього футляр зі снодійним перетворився на понівечене щось, шприц усередині лопнув. Добре, що такий футляр зі шприцом був у кожного солдата.

— А тепер стій на місці. І не пручайся, — віддала новий наказ Белона, здувши пасмо волосся, що впало на обличчя. Вона дістала свій шприц та підійшла до плакальниці. Помах рукою і снодійне поплило венами мутантки. За мить вона впала поряд з Хілланом, обдарувавши його дивно «теплим» поглядом, перш ніж відключитися.

Белона озирнулася на солдатів через плече, ніби чекала на схвалення. Ремай ледь помітно кивнув, й тільки потім дівчина кинулася до Хіллана.

— Живий, слава Богу. — Вона полегшено видихнула, присіла навпочіпки поруч. — Можеш встати?

Хіллан криво посміхнувся. Чомусь усі його близькі люди у важкі моменти згадували Бога. Невже з вірою в нього їм легше жилося?

— Дякую, — ледве сказав Хіллан, підводячись. Весь Окіан крутився перед очима, мов глобус на ніжці.

— Та немає за що. — Белона підхопила його під руку. — Я допоможу.

— Контролер…

— Який контролер? — Вона здивовано скинула брови. — Жодного контролера. — І викинула пристрій у руїни.

— Але…

— Не хвилюйся, Хіллане. Я про все подбала.

— Ти навіть не уявляєш, наскільки я радий тебе бачити. — Він подивився на Белону, відчуваючи холод, що пронизав тіло з ніг до голови. Раптом збився подих, защемило серце. Ноги підкосилися, і чоловік упав, думаючи, що то кінець.