Окіану приходить кінець

Перше почуття, після введення сироватки, викликалося швидше самонавіюванням, ніж реальним початком її дії. Слабкість нахлинула нищівною хвилею, затьмарила розум і ніби розтоптала тривогу в пилюку.

Хіллан підхопив дівчину під руки та посадив на ліжко. Обережно прибрав волосся, що спадало на обличчя, глянув у вічі, поцілував ніби прощаючись. Наступної миті потужний удар у двері зірвав замок. На порозі з'явився генерал. З ним Ремай, Огюст та Валентайн.

Белона чула погано. Шуміло у вухах. Лише губами генерала прочитала:

— Взяти його. І до мене в кабінет.

Деколи події відбуваються настільки швидко, що не встигаєш за ними встежити, а потім здається ніби й зовсім нічого не сталося.

Белона хотіла підвестися, піти за Хілланом, але тільки встала з ліжка, як звалилася назад. Кімната перед очима закрутилася дзиґою, шлунок скрутило спазмом й свідомість згасла.

Цокання годинника різало вуха. Нерви немов било струмом. У голові — важке, надривне, з останніх сил «тук-тук, тук-тук» серця. Чорний серпанок з очей спав, прояснивши контури кімнати.

Белона лежала на боці, дивлячись у стіну. Скрутилася в позу ембріона, згрібала пальцями ковдру. Тремтіла чи то від холоду, чи то від болю. Футболка прилипла до спини, з очей бігли сльози. Часте уривчасте дихання проштовхувало в легені задушливе повітря. На корені язика гірчив присмак крові.

У моменти, коли розум майже відключився, але тіло ще хапається за тонкі нитки, простягнуті через все єство до реальності, людина може придумати своє минуле.

Здавалося, невидима рука зняла заслінку, що розділяла Белону справжню від Белони стертої з пам'яті.

— Малятко, ти маєш бути обережною. Вдягни маску. І рукавички не забудь. — Батько виглянув із кухні. Оббіг Маю стривоженим поглядом та витер руки о рушник.

— Не хвилюйся, тату. Я швидко. Якраз до обіду встигну. — Вона взула мокасини, перекинула через плече сумочку та поцілувала батька в щоку.

— Ні до кого не торкайся і тримайся якомога далі від тих, що чхають, гаразд?

— Само собою. Я побігла. Не забудь підписати листівку для мами.

Белона розплющила очі, судомно втягнула носом повітря. Закашлялася.

Це той батько, якого вона не могла згадати? Замружилася, уявляючи його обличчя.

Овальне із широким носом, тонкими губами, короткою бородою. Такий рідний, що хотілося плакати від думки про нього. Белона не сирота, не самотня. Має батька! І, мабуть, мати. А значить, Торн Бладлей нахабно збрехав. Вайолет збрехала. Тільки Хіллан був відвертим.

Белона скотилася з ліжка, не в змозі нормально встати. Підповзла до умивальника та, хапаючись за нього, підвелася. Ноги відмовлялися слухатися, світ крутився точно на пекельній каруселі.

У відображенні — майже блідий труп. Чорні півмісяці під налитими кров'ю очима і розпатлане волосся, що обліпило чоло і щоки. Солоні сліди сліз на вилицях, темна скоринка на губах.

Дивлячись на себе, Белона думала про Хіллана. Що з ним зробить генерал? Що буде тепер? Чим усе завершиться?

Шлунок стискався у спазмах. І хоч Белона давно не їла, здавалося, що він набитий догори.

Увімкнула воду, хотіла вмитися, щоб прийти до тями, ось тільки черговий спазм відгукнувся блювотним рефлексом, і відразу Белону вивернуло сріблясто-кривавим слизом.

Коли все закінчилося — у горлі ніби розвели багаття, що полум'ям випалювало слизову оболонку, пересушувало її. Белона вмилася, спробувала загасити вогонь водою з-під крана, але це не допомогло. Слабкість накотила новою хвилею, обійняла настільки стрімко, що дівчина не встигла навіть дістатися ліжка.

Впала прямо на підлогу.