Окіану приходить кінець

Белона широко розплющила очі. Різко сіла на ліжку, озираючись. Останнім, що вона пам'ятала, була холодна підлога в кімнаті. Зараз прокинулася в м'якому ліжку, а оточували її стіни, викладені білою плиткою. Шкірою шаруділа накрохмалена лікарняна сорочка з коротким рукавом.

Крізь відчинене вікно ніч дихала солоним вітром, шуміла потужними хвилями, що розбивалися о підніжжя скель. З неба виглядав місяць, заливаючи сріблом підвіконня. Травень цього року видався незвично холодним. І хоч дерева залишалися такими самими зеленими, як і будь-якої пори року, в повітрі ранковими туманами витала фантомна осінь.

Розум тільки починав приходити до тями. Белона ніяк не могла зрозуміти, де опинилася. Може, вона нарешті прокинулася від жаху? Того жаху, де перебувала останні кілька місяців?

Раптом зараз вона встане з ліжка, протопає килимом до дверей, пофарбованих білою фарбою, визирне назовні й зрозуміє, що знаходиться у звичайній лікарні на одному з материків?

Невже там продовжує вирувати життя? З шаленим темпом того, що відбулося на острові, Белона неодноразово в цьому сумнівалася.

Попри бажання вона не встала. Чомусь почувалася спокійною. Не було всередині тривоги, що весь час її з'їдала. Не було болю та розпачу. Не було страху.

Тільки почуття повної розкутості та легкості, немов з рук та горла зняли важкі кайдани. Проте... Проте десь глибоко у свідомості назрівала думка, яка вже вранці оберне штиль емоцій Белони штормом…

— Хіллане! — вигукнула вона з пробудженням. Сіла б на ліжку та була прив'язана ременями. Вайолет, що схилилася над столом, озирнулася. Білий випрасуваний халат з усіма застібнутими ґудзиками говорив про її педантичність. Прямокутні окуляри блищали скельцями на кінчику носа.

— Доброго ранку, Белоно, — сказала Вайолет, відклавши всі справи.

— Ти збрехала про все! — Дівчина спробувала вирвати руки з ременів, але марно. — Ти збрехала! Генерал бреше! Ви всі брешете!

— Заспокойся, будь ласка.

— Не смій мені вказувати, що робити! Ти прикувала мене до ліжка! Чим ти мене накачала?

— Бело… — Вайолет одягла гумові рукавички. — Віко знайшла тебе непритомною з кривавою піною біля рота. Вона подумала, що ти почала мутувати, тож викликала мене. Так ти опинилася тут. Ремені — лише для нашої спільної безпеки.

— Сама ти мутуєш! Відпусти мене! Мені потрібно до Хіллана! — Белона знову рвонула ремені. Вони боляче врізалися у шкіру.

— Він зайде трохи згодом. Ти дозволиш узяти у тебе кров? Мені треба переконатись, що ти здорова. — Вайолет торкнулася пальцями ін'єктора. — Я знайшла поряд з тобою пустий шприц. Це Хіллан тобі його вколов?

Белона міцно стиснула зуби, вирішивши не відповідати на запитання.

— Бело, це важливо. Я не бажаю тобі зла. Я хочу допомогти. — Вайолет поправила окуляри, і зробила крок до ліжка.

— Ти не навіювана, — усе ж таки сказала дівчина. — Ти не навіювана! Навіщо ти це робиш? Навіщо допомагаєш Торну?

— Що? Чого ти взяла, що я не... навіювана?

— Твої окуляри. «Імперіум-08» усуває всі, гм, дефекти? Або як ви, мозокоголові, це називаєте? Він би виправив тобі зір, якби реплікатори були в тебе в крові. Але ж їх немає! Боже! Вайолет! Адже я якоїсь миті тобі довірилася!

— Ти й досі можеш мені довіряти. — Лікарка підійшла до ліжка, потягнувши за собою столик із медичними інструментами.

— Не можу. Ти збрехала про Окіан.

— У тебе є докази зворотного, Бело?

Вона завмерла. Зап'ястя, натерті ременями, кровоточили. Адже Хіллан справді не дав їй жодних доказів.

— Хіллан не змушував мене вбивати. Мені цього достатньо.

— А як же те, що він наказував тобі вистрілити собі у голову? — Вайолет допитливо скинула брови.

— Що… звідки знаєш?

— Хіллан звітував Валентайну за кожного новачка. Наказ «вбити себе» — перевірковий. Він дає зрозуміти, що реплікатори подіяли як слід.

— Як слід?! — Белона останньої миті рвонула руку, куди у вену мало не встромилася голка.

Вайолет роздратовано відвела шприц. Подивилася на дівчину.

— Ти даси мені взяти кров чи ні?

— Я хочу поговорити з Хілланом.

— Хіллан зараз… — Вайолет замовкла. Двері в палату відчинилися. З гордо задертим підборіддям, усередину увійшов генерал. Одягнений з голочки, він як ніколи раніше нагадував кримінального авторитета.

— О, Бело, ти прокинулася. Як у вас справи, Вайолет? — навмисне приязно спитав він.

— Тільки відв'яжіть мене і я… І я!.. — Белона задихнулася від злості, що захлеснула її.

— Ти взяла кров? — Торн подивився на Вайолет. Вона хитнула головою. — Ну і добре. Я знаю спосіб більш дієвий.

Відпрацьованим рухом генерал вихопив з-за пояса контролер, наставив на Белону та наказав:

— Кричи.

— Пішов у дупу! — відповіла вона. — Сам кричи.

Усвідомлення паралізувало. Белона закашлялася, подавившись повітрям. І мало не розсміялася.

— Так, як я й думав. «Лібертас-08» деактивував реплікаторів. — Торн повернувся до Вайолет, попутно ховаючи контролер. — Нам більше не потрібні аналізи. Ти вільна.

— Але ж як… — Лікарка зам'ялася, перетоптуючись на місці й заламуючи пальці.

— Ми знаємо, що «Лібертас» працює. Залишилося перевірити «Імперіум-09». — Генерал посміхнувся. Визирнув до коридору: — Заходь, є тобі завдання.

Белона, мов заляканий заєць, смикалася та совалася, не в змозі впоратися з ременями, але коли на порозі з'явився Хіллан — застигла. Нехай він і мав вигляд як завжди, але дивився інакше.

— Хіллане, — заговорив Торн, — твоє нове завдання — ліквідувати Белону. Тільки зроби це якомога далі від бази. Відведи її туди, де одного разу знайшов, і вбий.