Окіану приходить кінець

Серце важко стукало. Кроки луною відбивалися від стін, від чого Маї постійно здавалося, що за нею ходять чудовиська. Вона загасила всі лампи, щоб не витрачати зайве пальне, і залишила лише одну.

Поки Мая прямувала до умивальника, під склом колби лячно тремтів маленький вогник. І хоч питної води у підвалі залишилася одна пляшка, пластикові баклажки догори були наповнені морською. Вона ж заливалася в меншу пляшку, підвішену над умивальником. Варто було трохи згвинтити кришку, як вода починала протікати. Все для того, щоб відмити кров та бруд, чим Мая і планувала зайнятися.

Вона поставила лампу на тумбу із цегли, обережно зняла майку. Уся стиснулася від холоду і того, якою крижаною виявилася вода. Роздерті склом долоні пекли від потрапляння на них рідини, у боці тихо пульсувало якщо не зламане, то тріснуте ребро. Втім, Мая переживала й гірші травми. Якось у дитинстві вона вилетіла до кювету на самокаті. Відкритий перелом ноги залишив шрам на внутрішньому боці гомілки.

Батько — Гарольд Коннелі — тривалий час працював дитячим хірургом. І він казав, що з таким переломом вона повинна була стати кульгавою, проте все загоїлося не тільки швидко, а й без наслідків, не рахуючи шраму, звичайно.

Від Гарольда донька набралася знань. Любила тягати книги з хірургії, вірусних захворювань, травм голови та психології. Батько казав, що їй варто піти вчитися на терапевта, тільки у Маї душа лежала не до роботи лікарем, їй просто подобалося читати.

Згадуючи батька та їхню затишну квартиру з вікнами на головний пляж Окіана, Мая повірити не могла, що її життя перекинулося догори дриґом. Проте, не лише її.

Вона помилася, наскільки це здавалося можливим, здригнулася, але вже почувалася краще. Почало хилити в сон й прокинувся апетит. З їжі у підвалі залишалося лише кілька консервів, пара пачок бубликів та жменя шоколадних цукерок. Ось тільки Мая не торкнулася їжі. Це не її. І ніхто не казав, що можна брати без дозволу.

З вологого волосся на плечі крапала вода, тому дівчина, подумавши, що Велл не заперечуватиме, промокнула голову його футболкою, яку він нещодавно зняв. А потім прополоскала її та повісила на трубу.

Від думок про пожирачів Маю починав бити озноб. Солдати ж вганяли у ступор, а всі новини про долю міста викликали сотні запитань. Як Окіан так швидко перетворився на руїни? Чому ці руїни раз у раз тремтять, немов готуючись ось-ось піти на дно тихого океану?

Мая, прямуючи до спальника, зупинилася біля піддонів, дивлячись на плюшеве ведмежа. Іграшка, яка мала б радувати дітей та викликати добрі емоції, чомусь наводила тугу. Однак Мая все одно взяла її, притиснула до себе й залізла до спальника.

Хто знає, коли повернеться хоч хтось із нових знайомих… Можливо, Маї доведеться провести в компанії Пірата — ведмежати — цілий день. Тільки вона навіть не була певна, що на вулиці день. У підвалі були відсутні вікна. Не всі будівлі в Окіані мали цокольні поверхи, але здогадатися, в якій частині міста знаходилася — дівчина не могла.

Влаштувавшись на здоровому боці так, щоб поранений не пускав організмом стріли болю, Мая обійняла Пірата та спробувала заснути. І в неї навіть вийшло.

Пробудження від переляку — одна з найгірших речей, що могла статися. У двері щось бахнуло, та так, що петлі натужно заскрипіли. Мая підскочила на ноги й відразу скривилася від болю. Обхопила себе руками за живіт, завмерла, обливаючись холодним потом.

У голові заметушились думки.

Що це було? Хтось ломиться? Що, якщо двері не витримають? Її вб'ють? Зжеруть живцем? Застрелять? Куди тікати? Де ховатися? Скільки часу пройшло?

Попри очікування, побоювання не підтвердилися. Двері більше не тремтіли, ніхто не стукав. Однак Мая наважилася поворушитися далеко не відразу. Простояла кілька нескінченно довгих хвилин і лише потім повернулася до спальника.

Слина стала в'язкою, серце ще довго не могло заспокоїтися. Десь усередині Мая відчувала важкість тривоги. І вся зблідла, варто було за дверима пролунати гуркоту. Ляснув ключ і двері, заскрипівши прочинилися достатньо, щоб у щілину прослизнула Фло.

Побачивши її, Мая полегшено видихнула.

— Кілька хвилин тому сюди хтось ломився, — сказала вона. — Я рада, що ти повернулася.

— Нам треба йти. Допоможи мені зібрати речі. — Фло вислизнула з лямок свого рюкзака, що помітно потовстішав, і розстебнула його.

— А куди ми йдемо?

Дівчина встала. Зосередженість на обличчі Фло непокоїла.

— Кудись. Солдати прочісують підвали. Відчиняють кожні замкнені двері.

— А інші?

— Інші в курсі.

— А…

— Мая. — Фло кинула на неї стриманий, але серйозний погляд. І цього виявилося достатньо, щоб Мая сховала язик за зубами.

Вони мовчки склали до ще одного рюкзака залишки запасів та одяг. Потім Фло пристебнула Пірата до пояса маленьким карабіном. Помітивши здивування на обличчі Маї, сказала:

— Це подарунок Кріса.

— Хто такий Кріс?

— О, він був чудовим хлопцем, але дурним.

— Чому дурним?

— Бо думав, що в солдатах лишилося хоч щось людське.