Окіану приходить кінець

Кінець літа 2019. База солдатів

Хто б міг подумати: нав'язана воля зводитиме з глузду. Белона так сильно заплуталася у всьому, що вирішила абстрагуватися від роздумів та пливти за течією. Що менше думала — то легше прокидалася вранці.

На набережній вона вперше побачила смерть людини. Там вперше вбила сама. Коли її автомат виплюнув кулю, потім другу, третю, коли вражена бунтівниця впала без духу, й коли під нею розтеклася калюжа крові, Белону ніби вжалили струмом. Серце мало не вискочило з грудей, руки затремтіли, коліна підкосилися.

Тоді поруч опинився Хіллан і сказав, що вона добре впоралася. Дівчина істерично засміялася, шпурнула автомат у воду й кинулась навтьоки. Хіллану не важко було наздогнати її та вчасно підхопити на руки, коли у неї спазмом звело тіло. Ноги заплелися, а чоло мало не зустрілося з бруківкою. Чоловік обвив руками талію Белони, притиснув до себе. Так міцно, що в неї перехопило подих.

Вони спустилися на землю. Дівчина хотіла вирватися, але кожен рух приносив лише більше болю, забирав останні сили. Невдовзі з носа побігла кров. Побачивши її, Хіллан спробував перехопити руку Белони, якою вона спробувала дотягнутися до ножа на його поясі, проте дівчина вивернулася, і Хіллан втратив точку опори. Втім, варто було ножу потрапити Белоні до рук, той відразу випав. Пришвидшилося дихання, кровотеча посилилася.

«Не опирайся», — прошепотів на вухо Хіллан.

І вона здалася.

Вже на базі зрозуміла: завжди легше піддатися, ніж боротися. Боротьба вимагає зусиль, завзяття та жертв. Жоден із трьох пунктів вона не могла поки що задовольнити.

Наступні дні Белона провела на базі. Віко постійно крутилась поруч. Іноді думалося, що її приставили до дівчини, щоб стежити та контролювати. Хай там як — вони порозумілися. Легка на підйом і азартна Віко також влучно потрапляла в цілі, тому з Белоною вони майже весь вільний час проводили або в тирі, або в просторому приміщенні, облаштованому під щось на кшталт кафе.

Фізичною підготовкою Белони зайнявся Річард. Ось тільки він не заходив здалеку, виснажуючи її пробіжками чи штангою. Відразу перейшов до спарингів. Перші кілька боїв з ним виявилися нестерпними. Чоловік не жалів її та змушував викладатись понад міри. Спочатку вона мало не виповзала з матів, готова зомліти від втоми на місці, але трохи пізніше тренування перестали виснажувати так сильно. Хіллан, з яким Белона ділилася своїми досягненнями, пояснив це роботою нанороботів. Вони підлаштовувалися під навантаження та допомагали організму їх переносити.

Черговий день минув швидко за повсякденними вправами на тренажерах та марних спробах згадати хоч щось із минулого життя. Натреновані м'язи ломило, тіло заповнювала приємна втома, ось тільки глибоко в душі засіла тривога. Вранці Хіллан із невеликою групою солдатів, до яких увійшов Річард, вирушив на розвідку до кінотеатру. Ходили чутки: бунтівники влаштували там головне укриття.

Белона теж могла б піти з ним, але повідомлений про подію на набережній Валентайн Хармон категорично заборонив їй поки що залишати базу.

На небі вже блимала вечірня зоря. Хіллан з загоном ще не повернувся.

Белона гуляла територією, сподіваючись почути крики від воріт, але звідти долинали лише безглузді розмови. Вдалині шумів океан. За великого бажання можна було підійнятися на дах і подивитися на сонце, яке сідало за обрій.

Увечері після першого вбивства, Белона розплакалася у ванній перед раковиною. Хіллан негайно з'явився поруч. Не інакше стежив за кожним її кроком. Він увійшов без стуку, згріб дівчину в обійми, потім узяв плед та попрохав слідувати за ним. Вони піднялися на дах, сіли на бордюр й дивилися, як помаранчеве сонце пірнає до позолоченого океану, а рожеве небо нагадує вишневий пломбір, обкладений зефіром — хмарками. Ще ніколи Белона не почувала себе настільки спокійно, як тої миті. Немов усі тривоги канули в небуття.

Вона пройшла повз лавку, на якій відбулася чи не перша їхня з Хілланом розмова. Прогулялася навколо бази, де на них напала плакальниця й зібралася було йти до казарми, як почула крики постових біля воріт, а коли добігла туди — крізь натовп, що зібрався, не змогла нічого побачити. Примчали лікарі з ношами, і Белона зрозуміла — справи погані. Хтось сильно поранений, хтось мертвий.

Натовпом солдатів пройшла хвиля паніки. У гулі голосів неможливо було розібрати хоч одне зв'язне припущення, тому дівчина проштовхнулася вперед. На землі темніли плями крові. Її ж запах наситив повітря.

— Що… Що… — Белона закрутилася на місці, намагаючись виловити когось, щоб дізнатися: хто поранений, — але зрозумівши, що це безглуздо, побігла прямо до солдатів, які понесли ноші усередину бази. На перших лежав темношкірий Ара, або як його називав Хіллан «Папуга» за схожість імені з назвою виду однойменних птахів. І він не дихав. Широкі груди завмерли на видиху, і прямо з них стирчав іржавий прут.

У Белони пересохло в роті. Серце важко забилося, насилу розганяючи кров змерзлими кінцівками. Вона озирнулася на другі ноші.

Хіллан.

Непритомний, поранений, але живий.

Його закінчили оперувати тільки до півночі, й лікарка Елмерс запевнила: він одужає, хоча на це знадобиться час. Нанороботи не в змозі швидко усунути отримані рани.

Якось упоравшись з панікою: «Що я робитиму, раптом він помре?», — Белона попрямувала до казарми, мріючи закутатися в ковдру точно в кокон та знову спробувати вирватися з жахливого кошмару. Але дорогою побачила Річарда. Він стояв біля відчиненого вікна одягнений у формені штани та білу сорочку. Палив. Вітер підхоплював сірі клуби диму, несучи їх геть.

— Привіт, — сказала Белона, спершись на підвіконня.

— Вітання. — Він затягнувся. — Як там Хіллан?

— З ним усе буде гаразд.

— Чудово.

— Що… — Белона забарилася, не знаючи, як підступитися до розмови.

— Що? — Річард здивовано зиркнув на неї.

— Що сталося з вами?

Питання повисло в повітрі подібно до статичної електрики. Було чути спів цвіркунів і стрекотіння цикад.

Річард видихнув дим, загасив цигарку об стіну ззовні.

— А чорт його знає, Бело, — сказав він, зітхнувши. — Ніхто нічого не встиг зрозуміти. Ми йшли назад. Раптом я почув клацання і з усіх боків на нас полетіли стріли зі сталевих прутів. Ара прикрив собою Тішу, чим її врятував. А мене Хіллан штовхнув. Як бачиш, мене не зачепило, а його… І хай би! — Річард замовк, думаючи, після невеликої паузи продовжив: — Хай би постріляло і все на тому, так аж ось і на нас вилетіли «нічники». З десяток, не менше. Я досі не розумію, як ми з ними впоралися та дісталися бази. Ти колись напивалася до нестями?

Белона хитнула головою.

— Коли ти п'яний — світ хитається. Наче граєш у гру на комп'ютері, де занадто велика чутливість миші. Все різко, ривками, незрозуміло і з такими величезними провалами. Ось так було зі мною, коли я тягнув на собі Ару й одночасно відстрілювався. І, впевнений, мені здалося, але клянуся, я відчував, як холоне на мені його тіло.

— Мені шкода, — прошепотіла Белона.

— Я вже не знаю, що відбувається з цим світом. Він збожеволів, не інакше. Вірус цей, мутанти. Вбивство безневинних. Хоча знаєш, я не можу говорити, що маю рацію. Всі ми судимо спираючись лише на особистий досвід, але все ж таки… У Дромарі колись закрили цілий район. Там теж щось трапилося, але людей не почали вбивати. Чому ми повинні це робити, а не долучити до себе? Бунтівники допомогли б нам зачистити Окіан від «нічників», а потім ми звалили б з острова, а бунтівники нехай живуть собі в ізоляції, як ті мешканці закритого району з Дромара.

— Ваш альтруїзм заслуговує похвали, Річарде. — З темряви з’явився генерал. Белона від несподіванки підскочила на місці. Кров відразу відхлинула від обличчя.

— Перепрошую, генерале. Я не засуджую ваших наказів. Тільки висловлюю свою думку бойовій подрузі… — Річард випростався.

Генерал зміряв його поглядом.

— У нас в країні свобода слова, солдате. Немає нічого страшного у тому, щоб висловлювати свою думку.

— Дякую, генерале.

— Не час вам на відбій? Він був уже годину тому. — Торн підняв до обличчя годинник. — Однозначно час.

Й вони вирушили до казарми, але наступного дня Річард не прийшов на тренування.