Окіану приходить кінець

Кінець літа 2019. Порт

Белона дивилася на кораблі, які йшли під воду. Гуркіт вибухів давно стих і альбатроси більше не кружляли злякано небом. Віко так само сиділа на капоті, Ніколас вирушив до головної будівлі вокзалу за мапою Окіана, Ян курив, присівши на бордюр, а Жанна спілкувалася з генералом по рації. Вона була одним із небагатьох майорів, які відмовилися від використання портативних комп'ютерів.

Коли вона завершила, підійшла до позашляховика. Виглядала насторожено, кусала обвітрені губи.

— Отже, дітлахи. За нами ніхто не приїде, — сказала, — але й ми чекати ночі не будемо. Знайдемо нову тачку та рушимо на базу.

— Це ризиковано. — Ніколас повернувся з мапою. Поклав її на капот поряд з Віко. Розгорнув.

Белона злізла з сидіння й, кульгаючи, підійшла до них. Глянула на зображення міста.

— Так, але краще, ніж загинути тут. — Жанна почергово подивилася на них, потім провела пальцем перехрестями вулиць. — Ми приїхали цією дорогою. А ось тут є стоянка. Просто перед готелем. Нам треба туди.

— Ми можемо розділитись, я схожу сам, і приїду за вами, — запропонував Ян. Загасив цигарку та встав із бордюру.

— Ні, не можна ділитися, — заперечив Ніколас. — Раптом там не виявиться автомобілів на ходу? Тоді ми втратимо час.

— Але з ними, — Ян поглянув на Белону та Віко, — ми будемо йти кілька годин.

— Перебільшуєш. — Віко знизала плечима. — Я можу йти. І швидко. Бело?

— Так, так, я теж можу.

Випите знеболювальне приглушило неприємні відчуття в гомілці, хоча повністю усунути їх не змогло.

Жанна гмикнула, озирнулася на готель, що виднівся вдалині, і знову повернулася.

— Ніку, допоможеш їй. Давайте, збираємо речі та рушаймо.

Вони завантажили спорядження до двох рюкзаків: кілька запасних обойм для автоматів, аптечка, пляшки з водою, солодкі батончики, здатні на якийсь час втамувати голод.

Белона покривила душею, запевнивши, що може швидко йти. Насправді кожен крок давався насилу. І хоч Ніколас підтримував її під руку, знижуючи навантаження на поранену ногу, вона все одно підводила, регулярно підкошуючись. Невдовзі пов'язка просякла кров'ю.

Крокував загін близько години.

Тіні від пальм, що падали на дорогу, рятували від спекотного сонця. Вітер, який зрідка зривався, здіймав у повітря пісочний пил з узбіччя.

— А якщо ми не знайдемо машини на ходу? — спитала Віко, коли вони нарешті оминали хмарочос готелю. Нижні поверхи були викладені з каменю, верхні являли собою суцільно панорамні вікна та скляні двері. Завдяки цьому можна було розглянути інтер’єр номерів.

Чомусь Белоні згадалася ніч, одного разу проведена в готелі. Здається, вона тоді тільки припливла до Окіана — три роки тому? І поки батько шукав їм квартиру, дівчина валялася в м'якому ліжку та пила манговий сік з льодом.

— Діятимемо за обставинами, — відмахнулась від прямої відповіді Жанна.

— А чому машини можуть бути не на ходу? — здивувалася Белона. Спіймавши на собі косий погляд Яна, вона зіщулилася немов від пориву холодного вітру.

— Не всі бунтівники адекватні, якщо можна так сказати, — розповіла Віко. — Коли зникає влада, з'являються порушники. Мародери, вандали. Одні грабують, ґвалтують, убивають. Другі псують, трощать. Комусь здалося забавою перерізати гальмівні шланги, пробити колеса, просто рознести битою все, що тільки можна й ні.

— Який жах. — Белона важко зітхнула. Спохмурніла. Нога пульсувала болем й здавалася важкою через втому.

Вони обійшли готель.

На ґанку нагромаджувалися валізи. Труп дівчини в блакитній сукні перегнувся через поруччя і висів над клумбою, де цвіли гіменокаліси — квіти, схожі на великих білих павуків.

Праворуч від центрального входу до готелю розташувалася автомобільна стоянка. Погляд Белони відразу притягнувся до лимонно-жовтих таксі та червоного «Рендж Роверу». Зовні авто виглядали цілими.

Жанна з Яном прискорилися.

Починав тліти захід сонця. Воно нависло низько над землею, ковзаючи променями паркованням та відбиваючись від вікон автомобілів. Сріблом грало у волоссі Жанни й позолотою на маківці Яна. Удвох вони оглянули «Рендж Ровер».

— У його баку сухіше, ніж у Сахарі, — роздратовано видала Жанна, перемикаючись на огляд одного з таксі.

— Можна зливати пасту, — виніс вердикт Ян. — Не машина, а друшляк.

Надія на порятунок згасала швидше за церковну свічку. Напружені м’язи рук Ніка, який дотепер підтримував Белону, теж видавали його настрій. Зневіра почергово захоплювала увесь загін. Залишитися на ніч за межами паркану бази — що може бути більш жахливим? Дівчина вже не сподівалася, що друге таксі буде всередині таким же цілим, як і ззовні, аж раптом Жанна посміхнулася.

— А ну, любчику, змусь цю крихітку стогнати, — промовила вона, шльопнувши авто по капоту.

Ян заскочив до салону, і за мить двигун забурчав.

Віко з Ніколасом та Белоною попрямували до таксі. Коли всі розмістилися всередині, Жанна дістала мапу й розклала на колінах. Ян, від якого пахло сигаретним димом на весь салон, хоч і був першокласним водієм, усіх вулиць Окіана на пам’ять не знав.

— Краще проїхати тут. Зріжемо через цей провулок і як раз вистачить бензину, — нарешті сказала Жанна.

Ян замислився й за хвилину кивнув:

— Зрозумів.

Таксі виїхало на дорогу та вирушило по Кінг-стріт. Вулиця втопала в жовтому сонячному світлі й нагадувала зебру, через тіні від домівок.

— Як нога? — Жанна стрільнула поглядом у дзеркало заднього виду. На ньому колихалося намисто з дешевих перлів.

— Болить, але потерплю, — чесно відповіла Белона.

Майор усміхнулася, облизуючи губи.

— Тобі варто звикнути. Це не останнє твоє поранення, Бело. — Вона зняла намисто з дзеркальця й застібнула на шиї, приєднавши його до решти ланцюжків і підвісок, зібраних у крамницях на шляху до порту.

— Не хотілося б, — прошепотіла Белона. — А організм може звикнути до такого? До болю?

— Людина, — сказала Віко, — може звикнути до всього. До болю, зокрема.

— А в тебе вже стріляли? — Белона подивилася на подругу.

Її шкіра блищала від поту, розкосі очі стежили за краєвидами, що миготіли вздовж дороги.

— Пару разів. — Віко повернула праву руку долонею вгору. Трохи нижче зап'ястя на передпліччі виднівся круглий шрам, що нагадував воскову печатку. — Другий тут. — Вона вказала кудись за спину.

— Уф. — Белона скривилася, уявляючи, який біль могли принести ці поранення. — А ти, Ніку, якими шрамами можеш похвалитися?

— Тут нема чим хвалитися… — якось сумно промовив він.

Кінець фрази потонув у скреготі металу, скрипі гальм та вирі простору.

Таксі підкинуло, щось боляче хльоснуло щоку, вдарило в живіт. Автомобіль протягнуло дорогою колесами до неба, після чого все заспокоїлося.

Белоні зламати шию не дозволив надійно закріплений пасок безпеки. Вона повисла вниз головою. Біль охопив тіло. Й він же погасив свідомість.